Latsis.name

Поколению, потерявшему Родину, посвящается

Font Size

SCREEN

Profile

Layout

Menu Style

Cpanel

Фотопутешествия

Чорнобильські спомини

 

 

Аварія на ЧАЕС 1986 року застала М. П. Лаціса на посаді редактора районної газеты "Прапор перемоги". В своїх спогадах відомий журналіст розповідає про події, очевидцем яких був сам, відтворює в деталях хід ліквідації наслідків аварії, участь у ній тисяч людей різних професій, наводить маловідомі та цікаві факти, що моли місце протягом останнього десятиліття в житті автора.

 Чорнобильскі спомини (рус.Чернобыльские воспоминания)

 


 

Лаціс Микола ПетровичЛаціс Микола Петрович, колишній редактор чорнобильської районної газети      «Прапор перемоги», член Національної спілки журналістів України. Брав активну участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, за що відзначений почесним дипломом і золотою медаллю лауреата премії Спілки журналістів СРСР. Після евакуації Чорнобиля працював редактором згурівської районної газети на Київщині, а в 1991-1996 роках - редактором вінницької обласної газети «Земля подільська». М.П.Лаціс автор книжки «Чорнобильські спомини», яка побачила світ у 2000 році. Зі статтями на чорнобильську тематику виступає в обласних, районних, республіканських газетах. У 2004 році вийшла його друга книжка - «Чорнобиляни», яка є продовженням попередньої.

 

 

Автор щиро дякуе за сприяння у виданні книги: А. Ф. Голосу, А. С. Дупляку, Г. В. Кавичу, Н. Ю. Мельниченко, I. Й. Муринцю.

Спонсор видання ВАТ "Білоцерківська друкарня"

ББК 60.56 С 48

ISВN 996-95262-4-8

©Лаціс М. П., 1999 © Видавництво "Хрещатик", 1999


 

РОДОМ 3 КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Чорнобиль. Уперше цю назву я почув у квітні 1960 року в Полтавському державному педагогічному інституті імені В.Г. Короленка. Щойно наш курс склав іспити за останній, десятий семестр, і нас погукали на розподільчу комісію. Мені було надано право вибору. 3 трьох запропонованих областей я вибрав Київську, а в ній район із загадковою назвою — Чорнобильський. До державних екзаменів залишалось більше місяця, і я заходився шукати в багатій інститутській бібліотеці відомості про Чорнобиль. 3 тих пір я, по суті, й не припиняв займатися історією цього міста і району. Найбільш плідно працював при написанні розділу "Чорнобильський район" (рус. Чернобыльский район) для тому "Київська область" у 26-томному виданні "Історія міст і сіл Української РСР".

КИЇВСЬКА РУСЬ

Сьогодні ми сприймаємо її як давнього-прадавнього предка, як сиву і загадкову прабабусю і праматір нашої України. У ті давні часи сягає й історія Чорнобиля, перша згадка про який у літописі значиться під 1193 роком. Та ще раніше літописець згадує поселення Стрежів. I ось з якого приводу. Великий князь київський Мстислав, син Мономаха, у 1127 році послав своїх братів проти племені кривичів чотирма шляхами. Всеволоду було наказано йти через Стрежів до міста Борисова. Стрежів вважався найпівденнішим містечком Полоцького князівства і був удільним князівством. У 1193 році в літописі Стрежів уже називається Чорнобилем. Записано: «Князь Вишгородський і туровський Ростислав — син великого князя київського "ьха сь Ловомь от Чорнобиля вь Торцийский". А Стрежів став мальовничою північною околицею Чорнобиля. Назву Чорнобиль історики виводять з чорно-білої одежі, яку носили місцеві жителі, а також з чорнобиля (чорнобильника) — одного з видів полину. Стрежів (в сучасній транскрипції Стрижів) є, очевидно, відображенням назви стрижів — птахів, колонії яких оселилися у берегових кручах в районі Стрижова. Розташовані на високому правому березі річки Прип'яті, на історичному "шляху з варяг у греки ", Чорнобиль та його околиці з чудовою поліською природою були казковим краєм. В останні десять років перед аварією на ЧАЕС весь берег Прип'яті — від Наровлі (Білорусь) і до впадіння її в Дніпро — був усіяний наметами відпочивальників з Москви, Ленінграда, Мурманська, Воркути та інших північних районів Росії.


 

Чорнобиль має складний і трагічний історичний шлях. Містечко належало то литовським князям, то польським феодалам. У кінці XVII ст. Чорнобиль дістався польському магнатові Ходкевичу. Його нащадкам аж до Жовтневої революції належало тут понад 20 тисяч десятин землі. Дивним чином назва містечка Чорнобиля майнула в історії Великої Французької революції: в період Якобінської диктатури уродженка Чорнобиля Розалія Любомирська-Ходкевич 20 червня 1794 року була гільйотинована у Парижі за зв'язки з Марією-Антуанетою та іншими членами королівської сім"і. Під іменем "Розалія з Чорнобиля" вона й залишилась в історії Франції. В одному з будинків Ходкевичів, що зберігся до наших часів, на кахельній стіні грубки вітішена скульптурна голівка цієї знаменитої польки. Ще одним іменем пов'язаний Чорнобиль з Францією. Кохана жінка великого французького письменника Оноре де Бальзака польська поміщиця Евеліна Ганська володіла Горностайпільським ключем — групою сіл Чорнобильського району ( в сучасному територіально-адміністративному понятті). Можна чимало назвати відомих імен, пов'язаних з Чорнобилем. Тут зі своїми полками бували соратники Богдана Хмельницького М. Попович і А. Жданович, які воювали проти польсько-шляхетських поневолювачів, тут прокочувалися хвилі селянсько-козацького повстання під проводом Палія і Самуся на початку XVIII ст. Візьмімо ближчі часи. У дореволюційному Чорнобилі провів свої юнацькі роки письменник К. Паустовський. А журналісти районної газети "Прапор перемоги" пам'ятають, що в повоєнні роки в місті не раз бував Павло Тичина і створив у редакції літературне об'єднання. У районному Будинку культури починав свій трудовий шлях письменник-гуморист Іван Немирович. У цьому ж будинку лунав снів Івана Козловського і Дмитра Гнатюка. Навічно вкарбовані в історію Чорнобиля імена 31 Героя Радянського Союзу, які загинули та одержали це звання за форсування Дніпра і визволення нашого району від німецько-фашистських окупантів у 1943 році. Іхні імена вибиті на пілонах алеї Слави у міському парку. Тут же на скрижалях Стели пам'яті викарбувані імена чорнобилян, які загинули в боротьбі з гітлерівською чумою. У 1996 році в парку споруджена Стела нам'яті наших земляків, смерть яких стала наслідком аварії на Чорнобильській атомній електростанції.


ДНІ ТРИВОГИ I НЕВЩОМОСТІ


Теплий сонячний ранок 26 квітня 1986 року не віщував нічого поганого. Плани на день були мирні і буденні. Насамперед, ми з дружиною мали намір пройти-ся по магазинах і купити своїм батькам подарунки. Адже ми збиралися на перше травня поїхати до них у містечко Глобине на Полтавщині на їх золоте весілля. На той же день припадало наше срібне весілля.
А поки що я повинен був купити молока. 3 фіртки вийшли з сином восьмикласником Юрієм одночасно. Він повернув направо, до школи, звідки їх клас мав їхати в село Лелів на перебирання картоплі для садіння в радгоспі "Комсомолець Полісся", я — наліво, до магазину на вулиці Богдана Хмельницького. Молоко сюди привозили дуже рано, десь о пів на сьому, а продавці приходили на восьму. Підходжу до гурту жінок, займаю чергу.
—    Миколо Петровичу, а куди це мчаться пожежні машини? — запитує одна молодиця. — Та ще так багато. Цілу ніч їхали і ще он, дивіться, 'щуть.
—    Може, на які навчання, — відповідаю невпевнено, а сам думаю: адже щойно навчання закінчилися, проводив їх обласний штаб цивільної оборони. Тут щось не так...
3 провулка підходить ще одна жіночка, вслухається в нашу розмову.
—    Ні, не навчання, — відразу заперечує. — Щойно з Прип'яті прибув мій син
і каже, що вибухнув четвертий блок на атомній станції. Там проводили якийсь
експеримент, от воно й рвонуло, велика пожежа. Її вже загасили, але всі пожежники обгоріли. Там і солдатів багато, міліції, начальство з Києва, — одним залпом видала інформацію. — I ще, — поспіхом додала: радіація вийшла з реактора.
То люди тікають з Прип'яті.
Однак стоїмо, чекаємо молока і продавця, обговорюємо пригоду на АЕС. Час іде, уже й восьма година, а молока нема. Незрозуміла затримка. Такого ще ніколи не було. Телефонуємо на сироробний завод. Звідти повідомляють: молока не буде, з колгоспів не прийшли молоковози.
Саме тут доцільно сказати таке. На запитання, чому місто Прип'ять не евакуювали в перші ж години після аварії, керівники всіх рангів відповідали, що їм був невідомий рівень радіації. А чому ж тоді тисячі прип'ятчан втікали з міста відразу після вибуху, якби не знали про смертельні дози радіації?
Від магазину прийшов з порожнім бідончиком. Розповів дружині про почуті новини. "Це дуже і дуже погано", — прокоментувала вона. — Радіація — це вже підозріло і небезпечно".
Уже не пригадую, чи я зателефонував у райком партії, чи мені звідти, але я розмовляв зі своїм заступником В.Д. Лісовим (він у нічний час з п'ятниці на суботу чергував у райкомі і першим прийняв повідомлення з міста Прип'яті про аварію на ЧАЕС). Він коротко проінформував мене про події на атомній і передав розпорядження першого секретаря райкому партії А.М. Амелькіна всім керівникам районних служб і трудових колективів негайно прибути 26 квітня на свої робочі місця і чекати подальших вказівок.


 Поспішаю в редакцію. Ідучи мимо будинку нашого родича В.С. Лопатюка, подумав: "Василь же працює в пожежній частині, то, мабуть знає, що там на АЕС". Але його вдома вже не було, а дружина Євдокія Федорівна схвильовано розповідає: "Десь близько другої години ночі хтось затарабанив у вікно і кричить про пожежу. Спросоння я ледь второпала, чого він лементує. "Пожежа на атомній станції!" Василь схопився, як опечений. Відчинив двері, поріг переступив посильний з "пожарки" і скоромовкою роз'яснив:

"Тривога по третьому номеру!"

— "Не може бути, — засумнівався чоловік. — це, мабуть, знову навчальна тривога".

— "Та ні, — заперечив посильний, — дзвонили пожежники з Прип'яті. Голоси тривожні. Чергова машина вже пішла. Інші напоготові".

Я швиденько приготувала Василеві трохи харчів. Він узяв необхідні речі, документи і разом з посильним зник у темряві ночі".

До обіду я просидів у редакції, вичитав матеріали, які йшли в газету на 1,3 і 5 травня. 3 райкому партії ніяких розпоряджень. Іду сам туди. Другий секретар В.М. Мерненко зустрів мене якось холодно, заглиблений у себе. На мої запитання, що там на атомній і як бути мені, відповів: "Ідіть додому, обідайте і з дому, від телефону ні на крок. Справи на АЕС погані". У деталі він не вдавався, бо й сам, очевидно, не знав справжньої ситуації.

Додому прийшов схвильований. А тут ще тривоги додала тещина сусідка. Вона з чоловіком поїхала було в Прип'ять продавати тюльпани, але їх машину в місто вже не пустили. Хотіли об'їхати міліцейські пости і пробратися в Прип'ять з боку Нових Шепелич — та сама історія. "Така втрата, така втрата", — бідкалася сусідка. I тут я зроблю невеликий відступ. Через кілька років ми побачимо цю сусідку по телевізору. Вона випадково потрапила в об'єктив київського телерепортера. "Звідки це ви йдете?" — запитує журналіст. — "3 лісу. Грибів ось назбирала", — відповіла та. — "Так вони ж радіаційні!" — вигукнув киянин. (Зйомка відбулась на межі 30-кілометрової зони ЧАЕС). — "Нічого, радіації не видно", — відрубала сусідка. Малоймовірно, що вона не понесла тих грибів на один з київських базарів...

День 27 квітня був сповнений сонячним теплом і пахощами квітучих садів. Та природа не радувала людей, їхні душі огорнула печаль, з облич зникла посмішка. ... Блискавкою пронизала чорнобилян звістка про евакуацію жителів міста Прип'яті. Невдовзі від зв'язківців стало відомо, що керівники області наполягають і на евакуації Чорнобильського району. Одні чорнобиляни вважали це чутками (офіційних повідомлень про евакуацію Прип'яті не було), інші, які знали • дійсну ситуацію на атомній станції, рвонули на південь України, подалі від біди. То чому все-таки у перші два-три дні після аварії на ЧАЕС не було офіційних повідомлень про це лихо і про евакуацію? Високопоставлені керівники пояснювали: "Щоб не було паніки".

I тут доцільно нагадати анекдот, який ходив у Прип'яті і Чорнобилі:

— Що треба робити, як станеться ядерна аварія на атомній станції?

— Треба загорнутися в біле простирадло і тихенько йти на кладовище.

— А чому тихенько? — Щоб не було паніки.


 28 квітня, понеділок. 3 приходом на роботу я відразу навідався на будівельний майданчик, де того дня мали закінчувати перекриття другого поверху нового приміщення редакції. Робітники міжколгоспбуду були на місці, не було автокрана, який ми замовили в управлінні будівництва ЧАЕС. Робітники чекали розпоряджень. їх не було. Знаючи становище, порадив будівельникам іти в свою організацію і там дізнаватися, що робити далі.

Чорнобиль за інерцією продовжував готуватися до святкування 1 Травня. Вивішуються прапори, оформляється Дошка пошани передовиків народного господарства. Тривога все глибше проникає в наші душі. Стає відомо, що вже евакуйовано жителів південної околиці села Нових Шепелич, зокрема, тієї околиці, яка була найближче до міста Прип'яті і на якій була розташована ПМК-169 зі своїми гуртожитками і відомчими будинками. В одному з таких будинків проживала сім'я моєї сестри Ніни Романюк. Перед тим вона подзвонила мені додому й запитала, що їй робити. Я порадив їхати до нас у Чорнобиль. Та евакуювалася вона в Товстий Ліс, потім у Коростень, а звідти на Київ. 3 двома дітьми, з кількома тодішніми карбованцями в сумочці вона добралася до батьків на Полтавщину.

Десь у середині дня в районному Будинку культури відбулась нарада керівників підприємств, установ, організацій, колгоспів і радгоспів. Проводив її перший секретар райкому партій А.М. Амелькін. Він коротко, ніби телеграфним стилем, проінформував про аварію на ЧАЕС, вимагав організованості в роботі і запобігання паніці. Другий секретар В.М. Мерненко особливо наголошував на тому, щоб керівники, а також учителі не спішили вивозити своїх дітей з Чорнобиля. Тут же було вирішено роз'їхатися членам райкому партії і райвиконкому по району для ознайомлення зі становищем на місцях та з метою недопущення паніки.

Повертаюся з наради. Всі творчі працівники на місці, чекають, що робити далі. I тут телефонний дзвінок з обласного управління у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі (облполіграфвидав; після кількох реорганізацій це зараз комітет інформації обласної держадміністрації). Інженер-кадровик Н.Ю. Мельниченко цікавилася, чи ніхто не постраждав від аварії з-поміж журналістів і поліграфістів, якої допомоги потребуємо від обласного управління, як думаємо висвітлювати події на ЧАЕС. Наприкінці вона запитала, яка радіація в Чорнобилі. Не встиг я відповісти, як у телефонній трубці пролунав злий чоловічий голос: "Никакой радиации! Кончайте разговор!" Я хотів було продовжити розмову, але, зачувши в трубці той самий злий голос і слова про Бога і його матір, поклав трубку. Телефон прослуховувався. Того ж дня начальник райвузла зв’язку П. Огринський повідомив мене, що у редакції забирається телетайпний канал, а ввечері він же повідомив, що ще три телефонні лінії (ніби тимчасово) віддаються для потреб Урядової комісії, яка почала перебиратися з Прип'яті у Чорнобиль. Нам залишили один телефон, редакторський. Цікаво, що мій домашній телефон працював аж до червня, я з нього дзвонив у Бородянку 24 червня 1986 року. 29 квітня, вівторок. За вказівкою Урядової комісії райком партії сформував декілька груп відповідальних працівників для поїздки по селах, аби провести бесіди з людьми, заспокоїти, націлити їх на закінчення садіння картоплі і сівбу кукурудзи.


 

Мені випало їхати з завідуючою загальним відділом райкому партії Д.В. Стоцькою. У селі Корогод обстановка була спокійною. На кагатному полі колгоспниці перебирали картоплю, механізовані ланки садили її. На фермі працювали тваринники. На тракторному стані поговорили з трактористами, яким того дня не було чого робити і які не могли вже всидіти вдома — передчуття небезпеки тягло до людей, гуртувало їх. Вони засипали нас запитаннями. Та не на всі ми змогли відповісти, бо й самі не знали всієї правди про аварію та її наслідки, про долю навколишніх сіл.

Завітали ми й до школи. Нас зустрів її директор Бойко (на жаль, ім'я та по батькові забув). У кабінеті початкової військової підготовки він знайшов дозиметр, у когось із учнів випросив батарейку, і почав міряти радіацію. "Дзвеніло" на узбіччі дороги, під кущами і деревами. Ні, не даремно батьки почали вивозити дітей у безпечні райони. У школі на той час уже не було й половини учнів. I це незважаючи на суворі вказівки з району. Однак совість не дозволила нам перевіряти наявний склад учнів по класах і зробити докір директору.

У Стечанці була така ж виробнича картина. Звідси я відпустив редакційного "УАЗа" на Чорнобиль (за водія був мій заступник В.Д. Лісовий, бо штатний водій зник з району разом з молодою дружиною ще 27 квітня). У райкомі партії Лісовому дали якесь термінове доручення, зв'язане з обслуговуванням Урядової комісії.

На Чистогалівку нас підкинув власним "Москвичем" голова Стечанської сільради. Тут чекали на нас цікаві події'. Голова місцевої сільради втік, залишивши людей напризволяще. Жінки працювали на кагатному полі, готуючи картоплю до садіння, механізатори трудилися в загінках. Біля клубу на колодках сиділо кілька чоловіків, курили самосад, обговорювали ситуацію на атомній. Магазин не працював — продавці втекли. Якась "летюча" бригада (казали, що з міліції) позабивала дошками колодязі, щоб туди не потрапила радіація. Адже Чистогалівка знаходиться на відстані десяти кілометрів від АЕС, звідки саме дув вітер. Отож, ні хліба, ні води, ні цигарок. Довелось подзвонити в райвиконком. На проводі був секретар виконкому В.Б. Гончаренко. Він пообіцяв доставку хліба в Чистогалівку організувати негайно. А Д.В. Стоцька телефонувала на хлібозавод і в цех мінеральної води. Нарешті, автолавка з хлібом прибула. Молодий енергійний водій різко загальмував біля клубу. 3 перших його слів стало ясно, що він з тих, хто називає себе роботягами. Не усвідомлюючи ситуації, не помічаючи похмурих і стривожених облич людей, він крикливим голосом, з єхидною усмішкою звернувся до натовпу: "Хто тут голодний?!" Довелось роз'яснити нахабі, хто тут і що тут. Але молодик виявився не з простих. Він закомизився: "Нема продавців — хліба не здам". Я взяв у нього накладну і розписався про прийом хліба, перелічивши всі своєї титули: редактор районної газети, депутат районної Ради, член бюро райкому партії. Водій присмирнів і навіть допоміг вивантажити хліб, аби швидше залишити розгніване і розтривожене село.

Розвантажили хліб у сільському клубі на підлогу, застелену брезентом, продаж доручили бухгалтеру сільради і завідуючій клубом. "Куди ж гроші здавати?" — запитують новоспечені продавці. "Куди евакуюємось, там і здасте", — відповів я.


 

Ця відповідь сколихнула натовп. Адже людям ще ніхто навіть не натякнув про можливість евакуації. Це трималося в секреті, хоча ми в районі відчували: евакуація буде, на цьому наполягали перший секретар обкому партії Г.І. Ревенко і голова облвиконкому І.С. Плющ. Ми роз'яснили людям, що на випадок евакуації людей ніхто в селі не залишить, все буде здійснено організовано, і не треба панікувати. Масла в вогонь додав один з місцевих жителів. Він вештався серед натовпу і тихо, ніби знічев'я, нашіптував: "О другій годині дня будуть зривати третій блок". Коли ми до нього прискіпались, хто йому про це наплів, де він працює, пригрозили притягненням до відповідальності за брехню і панікерство, чоловік почав вибріхуватися і раптом ніби крізь землю провалився, втік. Як виявилось, він працював на атомній станції і на ній після аварії не показувався. Таких, як він, панікерів і дезертирів було чимало. Неждано виникла незвичайна проблема. Секретар виконкому сільської Ради повідомила, що незабаром з Прип'яті приїдуть представники профкому АЕС ховати працівника, який загинув під час вибуху (це був Шашенок), а місцеві чоловіки відмовляються копати могилу на своєму кладовищі. Мовляв, він сильно заражений радіацією і потім не можна буде зайти на кладовище. У цей час до нас приєдналася ще одна група відповідальних працівників райкому партії на чолі з Н.І. Кайдаш, яка поверталася з Іллінець і Товстого Лісу. Д.В. Стоцька і Н.І. Кайдаш взялися розв'язати "похоронну" проблему. Нарешті, мужики погодилися викопати яму віддалік від кладовища, а ховати хай будуть прип'ятчани. На тому й зійшлися. 19 листопада 1988 року перепохований на Митинському кладовищі поряд зі своєю зміною. Десь о першій годині дня з'явилася автолавка з мінеральною водою і тютюновими виробами. Товару того вже брали хто скільки міг і хотів. Люди залишилися задоволені. Тут доцільно забігти наперед і розповісти про дальший перебіг подій у Чистогалівці. Наступного дня в селі побували секретар райвиконкому В.Б. Гончаренко і завідуючий відділом райкому партії О.Л. Євдоченко. Вони переконалися у втечі голови сільради, сприяли завезенню людям хліба, інших продовольчих товарів. Заспокоїли жителів. Голову виконкому згодом було виключено з партії, а депутати сільської Ради зняли його з роботи. Через певний час, коли людям надали нове житло і роботу, коли напруга трохи спала, цей чоловік став оскаржувати рішення про його виключення з партії і звільнення з роботи. Та все було марно. Люди зради не пробачили. Того ж дня, 29 квітня, наша група підсіла в "РАФик" групи Н.І. Кайдаш і ми поїхали в Новошепеличі. У центрі села стояли автобуси. Провадилась евакуація дітей. Малюків до п'ятирічного віку відправляли з мамами, а старших — самих. Ні плачу, ні прокльонів не було. Матері ще не знали, що повернення назад не буде. Тут нам хтось сказав, що тваринники місцевого колгоспу залишили ферму, худоба реве голодна і непоєна. Разом з головою правління О.Л. Мягким їдемо на ферму.


 

Там був цілковитий порядок. Худоба нагодована і напоєна, в корівниках і телятниках прибрано. Тваринники й не думали кудись тікати. Колгоспниці з подивом відповідали на наше запитання про втечу: "А як же ми покинемо корівок?"

3 Новошепелич на Чорнобиль їдемо не прямо через місто Прип'ять, а в об'їзд. Прямо вже не пропускали міліцейські пости. Біля МРЕВ Прип'ятського міського ВВС стояв заслін з кількох солдатів, одягнених у спецкомбінезони. Крізь лісову просіку виднівся зруйнований блок, струмінь диму над ним і вертольоти, які скидали в пащу реактора пісок. Один з солдатів порадив нам не затримуватися на одному місці, бо тут радіація досягає сімдесяти рентгенів на годину, і проскочити цей відрізок шляху на високій швидкості. Ми так і зробили. Проїжджаємо села Копачі, Лелів. Біля останнього, де був КПП, нас уже зустрів дозиметричний контроль. Тут стояли бронетранспортер, пожежна машина, люди в спецкомбінезонах. Наш автомобіль "поміряли", обмили, ще раз "поміряли". "Нормально!" — кинув дозиметрист і махнув рукою: "їдьте!" Хвилин через двадцять ми вже доповідали А.М. Амелькіну про результати поїздки. Чи то від спеки, чи то від радіації, чи то від нервового перенапруження у жінок наших груп розболілися голови, в однієї з носа хлинула кров. "Більше нікуди не поїдете, — відреагував на те Анатолій Микитович. — На села в бік атомної будуть їздити мужчини". (Але під час евакуації населення та й пізніше цим жінкам не раз випадало бувати в радіаційних місцях). "Ну, а ваша справа, Миколо Петровичу, — звернувся до мене секретар райкому, — газета. Там усе, надіюсь, в порядку?" — "Думаю, що так. Зараз іду в редакцію", — відповідаю.

У редакції товариші готували номер газети на 1 Травня. В його підготовці брали участь мій заступник Василь Дем'янович Лісовий, відповідальний секретар Лідія Петрівна Малиновська, завідуючий сільськогосподарським відділом Артем Іванович Поляков, коректор Катерина Іванівна Руденок. А в друкарні напружено працювали над номером директор друкарні Олександр Олександрович Крамаренко, лінотипіст Віктор Артемович Поляков, складачі ручного набору Лідія Василівна Пеньок (Тарасенко) і Ніна Григорівна Філіпенко. Усі схвильовані, в турботі про дітей. Гнітить невідомість. Але всі чітко виконують свої обов'язки. Лиш одна кореспондентка, яка нещодавно прибула в редакцію, підбурювала кидати роботу й тікати на південь.

ПОШЛИ ЇХ ДО...

Іноземні журналісти, акредитовані в Москві, дізналися про аварію на ЧАЕС з офіційного повідомлення, туманного і незрозумілого. Та про подію вони хотіли дізнатися на місці з перших рук, точніше вуст. Однак це їм не вдалося. Кореспондентів затримали в Чернігові. Тоді вони "добралися" до Чорнобиля телефоном. Вийшли на секретаря райвиконкому В.Б. Гончаренка і засипали його запитаннями: що з реактором, яка думка спеціалістів, що з населенням і т.п. Як вести себе з іноземними журналістами і що їм відповідати, Віктор Борисович не знав і не міг (питання атомної енергетики були засекречені), тому побіг за порадою в Урядову комісію.


 

"Нема коли займатися журналістами. Наполягають? Пошли їх до..." — почув він з уст голови комісії Б.Є. Щербини.

Зрозуміти голову Урядової комісії можна було: реактор димів, отруюючи довкілля смертоносними радіонуклідами, температура в ньому підвищувалася, що могло призвести до ще сильнішого вибуху з набагато страшнішими наслідками. Так що голові комісії було не до журналістів. Але В.Б. Гончаренку легше від того не було — щось же треба було відповідати журналістам. Це, здається, були шведи і японці. Незадовго перед цим і я одержав облизня в Урядовій комісії. Ми в редакції райгазети підготували повідомлення про аварію на ЧАЕС, і я поніс його на узгодження в Урядову комісію. Заходив до Щербини, правда, не я, — бо хто такий редактор районки для заступника голови Союзного Уряду і голови Урядової комісії, — заходив перший секретар райкому партії. "Не лізьте поперед батька в пекло. Дасте після центральних газет". Дали, але аж... на 3 травня.

Що цікаво. 29 квітня центральні газети надрукували повідомлення про аварію на ЧАЕС. Ось його зміст.

"Від Ради Міністрів СРСР

На Чорнобильській атомній електростанції сталась аварія, пошкоджений один з атомних реакторів. Вживаються заходи для ліквідації наслідків аварії. Потерпілим подається допомога. Створено урядову комісію".

Наше повідомлення різнилося від московського одним: в останньому реченні не було слова "урядову". Це свідчить про стандарт у мисленні керівників усіх рангів щодо інформації про катастрофи, аварії, інші незвичайні події. Цей стандарт вироблений роками приховування трагічних подій, їх наслідків і жертв.

Та повернімось до іноземних журналістів. Їм треба було щось відповідати. Виручили начальник управління будівництва ЧАЕС В.Т. Кизима та її директор В.П. Брюханов. Вони саме чекали прийому до голови Урядової комісії, стояли при вході в райком партії, де працював Щербина та інші члени комісії. Обидва "атомники" землисто-чорні, про щось стиха перемовлялися. Вони й допомогли вийти Гончаренку зі скрутного "міжнародного" становища. "Скажіть кореспондентам, що Чорнобильська АЕС і місто Прип'ять Чорнобильському району не підпорядковані. Населення Прип'яті евакуйоване в різні населені пункти області, а Прип'ятський міськвиконком евакуйовано в селище Поліське. На ЧАЕС ідуть аварійні роботи. Чорнобильське керівництво тут ні при чому", — порадили Кизима і Брюханов. Ми задовольнилися дипломатичною відповіддю. Та чи задовольнилися прискіпливі іноземні репортери, ми вже не цікавилися.

ЕВАКУАЦІЯ

30 квітня минуло в тривожному чеканні: що буде з Чорнобилем? А місто продовжувало готуватися до Першотравневої демонстрації, адже радіо і телебачення про можливу евакуацію ні гу-гу, все більше про успіхи з нагоди 1 Травня, про підготовку до святкування в Києві, про велогонку Миру. У Києві все це було. У Чорнобилі ж святкування не відбулося. Хоча голова Урядової комісії Б. Щербина підім'яв під себе все районне керівництво, у першого секретаря райкому партії А. Амелькіна вистачило і глузду і сміливості відмінити демонстрацію і святкування Першотравня як у Чорнобилі, так і в селах району.


 До речі, московський журнал "Журналіст" восени 1990 року писав, що першотравнева демонстрація в Чорнобилі була...

Перше травня. Всі керівники районних організацій, установ, підприємств на своїх робочих місцях. Чекаємо повідомлень по радіо. А керівники області знову б'ють тривогу — треба евакуювати Чорнобиль і район. Та Москва ще не вірить у таку необхідність. Тим більше, що і голова У рядової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, і міністр енергетики СРСР Майорець проти евакуації — ще сподівалися засипати зруйнований реактор піском, свинцем, бором. Для виявлення справжнього становища М.С. Горбачов посилає на Україну своїх представників. Другого травня. Чорнобиль чекає високих гостей з Москви і Києва. I ось перед резиденцією Урядової комісії зупиняється кілька чорних лімузинів. 3 них виходять члени Політбюро ЦК КПРС Голова Ради Міністрів СРСР М.І. Рижков, секретар ЦК КПРС Є.К. Лигачов, перший секретар ЦК КПРС України В.В. Щербицький. 3 ними прибув і перший секретар Київського обкому партії Г.І. Ревенко. Перед їхнім приїздом вишикувалися шпалерою кілька десятків військових, майже всі вищі офіцери. То була охорона з КДБ.

Візитери йшли зосереджені, з кам'яними обличчями. Один полковник кинувся до Щербицького і простягнув йому респіратор (від радіації, бачте!). Той різко відвів його руку і щось уривчасто сказав. Що саме, ми не чули, але стояв полковник ні в сих, ні в тих . Цю картину ми, журналісти і поліграфісти, спостерігали з другого поверху друкарні, де готувалась до випуску на 3 травня районна газета "Прапор перемоги". Через кілька хвилин під'їхало ще кілька чорних "Волг", але хто з них вийшов, ми не бачили — якийсь молодий незнайомець дебелої статури засмикнув штору.

Години через дві-три керівники евакуаційних груп були викликані в Урядову комісію. В.М. Мерненко сповістив, що прийнято рішення про евакуацію району. Кожному дав конкретне завдання. Мені доручив евакуювати село Машеве, яке знаходиться за 10 — 11 кілометрів від АЕС. У цьому селі розташований третій відділок радгоспу "Прип'ятський". Даючи завдання, Мерненко застерігав кожного не вступати в суперечки з людьми, пам'ятати, що вони тут живуть споконвіку, це земля їх предків і будь-яке переселення для місцевих жителів — трагедія, пам'ятати, що в цій ситуації тільки добре обнадійливе слово може переконати і заспокоїти.

Тут же в кабінеті біля вікна стояв А. Амелькін, змарнілий, але, як завжди, підтягнутий, зосереджений. До напутніх слів Мерненка він додав: "Які б причини евакуації не були, люди звинувачуватимуть нас, районних керівників. Будуть і прокльони і матюки, та ви не відповідайте тим же". I як у воду дивився. Та про це пізніше. "До вашої групи, — продовжив Мерненко, — входить ще два чоловіки: головний зоотехнік районного агропромислового об'єднання (РАПО) Віталій Феодосійович Яган і начальник пересувної міжгосподарської шляхово-будівельної колони Володимир Сергійович Демиденко.


Зустрінетесь о третій годині дня на пристані". Секретар порадив узяти трохи харчів, дав спецчеревики. Правда, вони не знадобились — виявились тверді, ніби дерев'яні. Поїхав у своїх стареньких. Удома дружині сказав, що будемо евакуюватися п'ятого травня в Бородянку, там і зустрінемося, бо мені доручено супроводжувати колону з Машевого у Бородянський район. Дружина, яка щойно повернулася з кар'єру, де разом з учителями середньої школи №1 вантажила пісок для засипки зруйнованого реактора на ЧАЕС, поклала у портфель шматок хліба і сала, а я додав до цього четвертинку "Московської".

— На скільки ж покинемо оселю? — схвилювалась дружина.

— Нам сказали в районі днів на 5 — 6, поки заглушать реактор, — відповів я.

3 дому вийшов з портфелем і плащем на руці. I весь час по вулицях до переправи на річці Прип'яті спиною відчував презирливі погляди жителів, які стривожені стояли у хвіртках. Кілька разів зупинявся і роз'яснював знайомим, що я не втікаю, а поспішаю для організації евакуації села Машів (у районі саме так називають село Машеве, а жителі сусідніх з ним українських і білоруських сіл по-іншому — Машов). Одні вірили, інші іронічно посміхалися: знаємо, мовляв, вас. I не безпідставно. Адже з міста на той час чимало начальників уже повтікали залишивши свої трудові колективи напризволяще. Голова райвиконкому, наприклад, поїхав 30 квітня у Київ, у ліксанупр, директор медучилища оформив собі відпустку з 29 квітня. Були й інші хитруни, поменше рангом.

Наша група зустрічається на пристані. Пором уже не ходить. Через Прип'ять перекинутий понтонний міст. Його в ніч з 1 на 2 травня навели солдати військової частини, якою командував підполковник І.Є. Язовських. Безпосереднім виконавцем робіт був понтонний батальйон під командуванням підполковника В.А. Юрченка. Без цього мосту швидко евакуювати населення і худобу із зарічної сторони було б неможливо.

Усі повоєнні роки чорнобиляни мріяли про міст через Прип'ять. Переправлялися на човнах, згодом поромом, який приводився в рух за допомогою троса, що його перебирали руками поромники і пасажири. У сімдесятих роках пустили пором на дизельній тязі. Ним уже можна було перевозити чотири-п'ять автомашин і кінних підвід, а у восьмидесятих роках на зміну застарілому пригнали новий, більш потужний і місткий. На нього ставало 8-10 автомашин, одна-дві підводи та ще й пара мотоциклів. Це значно полегшило зв'язок між правим і лівим берегами Прип'яті. Але, як і раніше, під час льодоставу і скресання криги зв'язок припинявся. Люди переправлялися по тонкій кризі, нерідко провалювалися під лід і гинули. Часто йшли під лід трактори й автомашини.

3 початком будівництва Чорнобильської АЕС, а особливо коли виникла ідея про зведення ще шести блоків станції на лівому березі Прип'яті, почали розробляти план спорудження моста через річку. Однак план цей здійснився лише після аварії на "атомці". Новий міст з'єднав обидва береги Прип'яті трохи вище Чорнобиля, саме в Стрижові.


У книзі "Особая зона" автор М. Тараканов зауважує: "Історично склалося так, що в Чорнобилі моста не було".

Ні! Міст у Чорнобилі таки був. Був він дерев'яний і дуже довгий. Охороняли його військові. Старожили розповідають, що міст злетів у повітря в кінці серпня 1941 року. Зірвали його відступаючі частини Червоної Армії.

Ось як про це описує маршал К.С. Москаленко у книзі "На південно-західному напрямі". Точніше, він наводить лист колишнього командира понтонно-мостового взводу лейтенанта О.П. Степанова, який здійснив підготовку і підрив моста.

"Толу поклали у вузли ферм потрійну норму та ще перед мостом закопали ковану сільську скриню з толом. Зверху насипали 5 машин булижного каміння. Вийшов камнеметний фугас. ... Приблизно опівдні у виярку на підході до мосту з'явилися два танки і близько роти мотоциклістів. Вони йшли сміливо, без розвідки... Тільки-но танки і перші мотоциклісти в'їхали на міст — пролунав вибух. Оце був феєрверк!.. Від тих танків і мотоциклів навряд чи щось залишилось. Фашистам, які спускалися у виярок, теж добре перепало від камнеметного фугасу. Результат: гітлерівці в бік міста Чорнобиль не пішли, вони змушені були організувати переправу десь в іншому місці. Цим і був виграний такий необхідний нам час"...

А чорнобиляни могли б додати до цього таке: ще кілька днів до чорнобильського мосту пробивалися групи червоноармійців, які виходили з оточення, щоб перебратися за Прип'ять, до своїх. Та повсюдно вже були німецькі війська, і червоноармійці або потрапляли в полон, або осідали в Чорнобилі чи навколишніх селах. Їх потім називали дезертирами, й вони ще довго по закінченні війни не з'являлися на люди. Останній такий "дезертир" зліз з горища однієї вдови у 70-і роки в селі Зорин. Ніхто його ні до якої відповідальності вже не притягав. ...

Червоним "Москвичем" переправляємося на лівий берег Прип'яті. Якось незвично і цікаво, бо на понтонному мосту всі троє перебуваємо вперше. Минаємо села Кошівку, Старосілля, Криву Гору. Людей не видно, лиш на старосільському полі під лісом кушпелить тракторець. На душі стає сумно й тривожно.

В'їжджаємо в село Зимовище, де знаходиться дирекція радгоспу "Прип’ятський". Директор П.К. Кобзаренко уже чекав нас, повідомив, що відповідальним за евакуацію від дирекції буде агроном Горчинський. А також підказав, що в Машеві збори традиційно проводяться біля колодязів, — це коли з метою оповіщення і без протоколу; у клубі — коли з президією і з протоколом.

Залишаємо Зимовище. Відразу за селом перетинаємо залізничну колію. На хвилину зупиняємось. Погляди мимоволі спрямовуємо на атомну станцію, вона звідси рукою подати, ось там, за Прип'яттю. Над четвертим блоком струмує сіруватий димок і раз у раз з'являються вертольоти. Це вони скидають мішки з піском та іншими матеріалами в розверзнутий реактор, аби припинити викиди невидимої смерті в повітря.

На шляху перед Машевом зустрічаємо інженера з Чорнобильської ПМК-4 (прізвища не пам'ятаю, знаю лише, що він був секретарем парторганізації). Він вимірював на дорозі і на узбіччі рівні радіації, робив записи у блокноті. Зупиняємось, виходимо з машини. "Хлопці, не йдіть сюди, тут небезпечно!" — застерігає дозиметрист. Усе-таки підходимо, цікавимось результатами вимірювань.


Рентгени і мілірентгени сприймаємо якось байдуже, без страху. Очевидно, від нерозуміння небезпеки (радіації то не видно!). Та й уже, мабуть, звиклися з нею за сім днів чуток, домислів, чекання якихось результатів ліквідації наслідків лиха. У сільраді нас чекали голова і секретар виконкому, керуючий відділом і завідуючий фермою. Як і радив нам директор радгоспу, проводимо збори біля колодязів. Людей не треба було скликати — звістка про евакуацію і нашу групу облетіла домівки задовго до нашого приїзду. На збори прийшло все село — чоловіки, дідусі, бабусі, молодиці. Одну бабусю привели попід руки, захотіла побачити отих евакуаторів (тобто нас). Чоловіки вмостилися хто на цямринах, хто на парканах. Погляди вичікувальні, насторожені. I тиша, незвичайна для селянських зборів тиша. Лиш звіддалік чується клекіт лелеки.

Дивлюсь на селян, на їх прості обличчя, скромну одежу і... розгубився. Вважаю себе не з полохливих, виступав перед усякою аудиторією, а тут всі слова пропали. Гарячково намацую речення-звернення до натовпу. Ось воно, нарешті, вималювалося: "Люди добрі, колись гінцеві за погану вість царі відрубували голову. Ми приїхали до вас не з доброю звісткою. Але ви не царі, а ми не гінці, тому сподіваємось на ваше милосердя і просимо залишити наші голови на наших плечах. Бо після вашої евакуації прослідує наша". I я розповів про рішення Урядової комісії щодо евакуації, про її порядок. А він був таким: по приїзді автомашин вантажимо бичків з радгоспної ферми (їх тут стояло на відгодівлі тисяча голів). потім людську худобу, а затим жителів. I відразу безліч запитань: куди евакуюємось? Чи надовго? Хто буде стерегти будинки? Що брати з собою? Як бути з домашньою птицею? Чи можна брати з собою собак і котів? I так далі. Не на всі запитання ми змогли дати відповіді. Особливо на найпекучіше: чи надовго? Ми обіцяли, що люди повернуться через тиждень-два.

Коли мені давали завдання, було сказано, що автомобілі прийдуть на 17 годину, але з'явились вони серед ночі, і ми почали вантажити бичків. Працювали при світлі автомобільних фар, бо однієї надвірної електролампочки було замало. Усі працювали без відпочинку — і зав. фермою, і доглядачі худоби, і ми — члени евакуаційної групи. А вітер, що дув з Білорусі, був на диво холодний, пронизливий, пробирав до кісток. 3 першими променями вранішнього сонця вантаження бичків закінчили. Я доповів про це в райвиконком. Інформацію приймали Гончаренко і Пилипенко. "Чекайте другу колону автомашин", — повідомили вони.

I тут ми згадали, що вчора не вечеряли, а сьогодні ще не снідали. Пішли в сільраду, де знаходились наші портфелі з харчами. Для "зігріву душі" розпили четвертушку. I тут з усмішкою пригадав анекдот: "Одного мужика питають:

— Що таке ні те ні се? — Четвертушка на трьох".

Та не встигли як слід закусити — з'явилася нова автоколона, і ми чимдуж попрямували на ферму. I знову праця, незвична і важка — вантажили коней і свиней. 3 кіньми впоралися легко і швидко — худобина розумна. А от зі свиньми мороки було чимало. Свиноматки і кнури сягали до 300 кілограмів, ледь на машину зіпхнеш. Тут потрібна була селянська кмітливість. Найбільше її було у В.С. Демиденка.


Останніми завантажили в рефрижератор 22 маленьких поросяток. їхати їм належало аж у Тетіїв, — це на протилежний бік Київщини, — у відгодівельне господарство. Чи доїхали?.. У мене збереглася на цей рейс товарно-транспортна накладна №224879 серія (05АЕ) від 3 травня 1986 року. 3 неї видно, що це автомобіль КАМАЗ 6388 КХА, Яготинського РТП, водій В.І. Хоменко.

0б одинадцятій годині підійшла нова колона автомашин. Це вже для домашньої худоби селян. Та майже всі автомобілі без нарощених бортів, корів у такому транспорті не повезеш. На фермі ж ані молотка, ані цвяха, ані дошки. Довелося завфермою збігати додому і принести молотка, сокиру, ножівку, цвяхи ми взяли в магазині. Для нарощування бортів використали дошки з навколо фермської огорожі.

Запитую водіїв: "Чому вантажівки без нарощених бортів? — "Нас підняли по тривозі і сказали, куди їхати, а чого — не сказали. Ми навіть харчів не встигли взяти ніяких. А тут є їдальня?" — "Яка там їдальня. Люди стривожені, як бджоли в розламаному вулику. Тут не до їдалень".

Ці моменти навів для того, щоб нагадати відповідальним особам за можливу евакуацію в майбутньому. Людей і техніку слід піднімати не в поносному темпі, а швидко і організовано. Продумано.

Центр села. Сюди господині приводять своїх корів, теличок, бичків. Зоотехнік В.Ф. Яган визначає вагу кожної тварини "на око", записує у відомість (згодом цей документ був підставою для оплати вартості худоби її власнику). Дехто з господарів не вірив такому "зважуванню" і водив корову чи телицю на фермські ваги. Але вага "на око" ні разу не була меншою за "механічну". Господині на прощання гладили, обнімали, цілували своїх корівок, просили водіїв не гнати машин, обминати вибоїни... Плакали люди, плакали й корівки. Так, так — плакали й корови. Одна телиця не витримала розлуки з хазяйкою, перестрибнула через борт і поламала ноги. Довелось дати їй "персональну" машину.

Улітку 1986 року я був на прийомі в керівника одного з відділів тодішнього Держплану і на його прохання розповів про евакуацію людей і худоби, згадав і про ці випадки. Він з подивом запитав: "Для чого обнімати корів, і невже вони плачуть?" Довелося роз'яснити цьому корінному киянину, що корова для селянина — це годувальниця, це ніби член сім'ї. I корови теж відчувають біду, співчувають горю господарів і плачуть, плачуть слізьми як горошина.

Кілька жителів заховали своїх корів у лісі, свиней позамикали у хлівах, а поряд прив'язали собак. Та ці проблеми було вирішено: жодної домашньої тварини в селі не залишилось. Десь у лузі заблукав один кінь. Його шукали, але не знайшли. Колона рушила без нього, бо не було чого заради одного коня тримати на пекучому сонці всю худобу.

Тільки впоралися з цією роботою, під'їхали автобуси і почалась евакуація людей. Переважна більшість жителів сідали в автобуси самостійно, а декого доводилося садити силоміць. Бабусі (молодь зникла з села в перші два дні після аварії на ЧАЕС) плакали, проклинали і владу, і нашу групу. Дорікали нам, що навіть фашисти не виганяли людей з села. Секретар виконкому завбачливо запаслася валідолом і валер'яновими краплями. Бабусі п'ють краплі і все рівно плачуть.


Та і як же не плакати, коли залишаєш напризволяще і збудовану, може, ще дідом чи батьком хатину, і вирощену своїми руками яблуньку, і нажите власним горбом добро, і виплекані під вікнами троянди і мальви. Залишаєш рідну землю і рідні зорі над нею...

I ось автобуси заповнені. Наша евакуаційна група разом з головою сільради об'їжджає село. Перевіряємо, чи ніхто не залишився. Я знімаю державні прапори, вивішені ще на 1 Травня і залишені до Дня Перемоги, вкидаю їх через кватирку в приміщення сільської Ради. Потім ще раз обходимо автобуси, запитуємо пасажирів, чи всі їхні сусіди є, чи ніхто не заховався. В автобусах ніби все спокійно. Лише в одному буянив дідусь, виривався з рук молодого міліціонера, не хотів нікуди їхати. Бабусі тримали на колінах нехитрий скарб — подушку, одіяло, з кошівок виднілися миски, кухлі, ложки. Ой, як це згодилося їм потім в чужих оселях... Кілька бабусь притискали до грудей ікони зі Спасителем (може, спасе від страждань), з Матір'ю Божою, святими. Коли ж ми натрапляли на котів чи собак, забирали їх і виносили з автобусів. Ось тоді нам і перепадало на горіхи: ми і злодії, і фашисти, і бандити, і нечиста сила. (Відразу пригадалося нам застереження Амелькіна про грубощі і образи. Матюків, правда, не було). Перевіряємо останній автобус і дізнаємося, що зникла одна молодиця. Беру міліціонера, голову сільради і їду шукати пропажу. Знайшли на городі за хатою — закопувала двадцятилітровий бутель з самогоном. "Оце ж весілля в сина намічається", — виправдовувалась молодиця. Стоїть, мабуть, те питво і досі, бо ми ніяких "репресій" ні до самогону, ні до його власниці не застосовували, хоча саме в розпалі була антиалкогольна кампанія в тодішньому СРСР.

Довгою колоною виїжджаємо з села. Попереду автомобіль ДАІ. Ми замикаємо колону. Узбіччям біжать молоді собаки, а старі, поважні сидять мовчки біля дворів, деякі лежать, поклавши морди на лапи. Люди кажуть, що так вони (собаки) плачуть... Бабусі виглядають з вікон автобусів, хрестять свої садиби, хрестять вулицю, хрестять собак.

Після Кошівки нас зустрічає В.М. Мерненко. Розпитав, як пройшла евакуація, повідомив, що далі з колоною поїде інший товариш, а мені належить залишатися в Чорнобилі і готувати редакцію газети до виїзду в Бородянку. їдемо далі у хмарах пилюки. Дощу давно не було, і не скоро йому ще дозволять піти. Ні в нас, ні в міліціонерів, ні тим більше в пасажирів автобусів і в самих водіїв ні респіраторів, ні "пелюстків", ні хоча б марлевих пов'язок на обличчі.

А назустріч нам ішла колона автомашин, ішла на Чапаєвку. Усі водії з "пелюстками". Видно, до когось з начальства дійшло таки, що людей, хай і примітивно, а треба захистити від радіації. Переправляємося по вже знайомому понтонному мосту на правий берег Прип’яті, піднімаємося у Чорнобиль.

I тут знову не втримаюсь, щоб не зробити зауваження автору книги "Особая зона" М. Тараканову. Він пише, що по понтонному мосту переправлялись машини з евакуйованим населенням, а назустріч ішли вантажні для ліквідації аварії на ЧАЕС. Та не було такого зустрічного руху, бо він був би в протилежний бік від "атомки".

Ми втрьох — я, Демиденко і Яган — підходимо до райвиконкому, щоб доповісти про результати нашої роботи в Машевому, але нас не пускають у приміщення дозиметрист і молодший офіцер.


Ви, мовляв, дуже заражені, ідіть переодягніться і тоді прийдете. Тут саме нагодився генерал, прибув прямо з АЕС. Його також "виміряв" дозиметрист і також намагався не пропустити в приміщення. Та генерал не зважив на рядового і пройшов, кинувши жартома: "На мою лисину радіація вже не впливає". Ну, ми не генерали, тож пішли переодягатися.

3 редакції я зателефонував дружині, що Йду додому. I поки я дійшов, вона приготувала ванну і свіжу та чисту одежу. Все своє радіаційне вбрання я скинув у дворі, а дружина закопала його на городі. На доповідь я вже ходив сам, членам групи порадив відпочити. Дозиметрист на цей раз пропустив мене.

Письмовий звіт подав усе тому ж Гончаренку. Він запитав, чи не залишилося людей у селі, подякував за роботу і повідомив про завтрашню нараду керівників районних організацій. На ранок у райвиконкомі ця нарада відбулася. Проводив її секретар обкому партії Ю.М. Соколов (нині покійний). Ми з цікавістю розглядали його уніформу, особистий дозиметр, респіратор через плече. Він повідомив про евакуацію самого Чорнобиля. Запитань було багато. 3 відповідей запам'яталося одне: виїжджаємо на 2 — 3 тижні, максимум на один місяць, поки закриють реактор. (До речі, реактор "закрили" аж 28 листопада 1986 року). Того ж дня провів коротенькі збори в редакції райгазети. Повідомив, що евакуюємось 5 травня вранці. А з чим їхати? Зарплати ж за квітень то не одержали... Справа в тому що бухгалтера під тиском родичів я відпустив ще 29 квітня, секретарка з обов'язками касира зникла з роботи 28 квітня і забрала з собою ключі від сейфа, де знаходилась чекова книжка. Довелося в темпі переоформляти документи для банку і виправляти становище. Зі своїм заступником ще раз перевірили, чи все необхідне взяли, все — це книги і відомості з зарплати, печатку і штампи, трудові книжки, матеріали до газети. Останні, між іншим, виявились непотрібними, бо ситуація мирної праці змінилась на особливий стан, на надзвичайні умови.

Удома дружина вже підготувалась до евакуації: у два портфелі склала документи, фотографії, білизну, а в господарську сумку — трохи харчів. Ото й увесь "скарб", узятий з собою. Ми ще сподівалися повернутися. У ніч з 4 на 5 травня з Одеси добився до Чорнобиля, додому, наш старший син Олександр, студент. Його поява була як найдоречніша. 3 ним ми відправили в Одесу нашу стареньку матір до другої її дочки. Туди ж відправили і меншого сина Юрія, восьмикласника; там його оприділили в одну з шкіл. Чорнобилянина прийняли доброзичливо, видали підручники (свої він залишив удома), поставились співчутливо. Про це я згадав тому, що в Києві і в деяких інших містах, а також у піонерських таборах до евакуйованих школярів з Чорнобиля і Прип'яті ставились, як до чумних, цькували їх, ображали, глузували з них.

Ніч перед від'їздом була тихою і сумною. На нашій вулиці Богдана Хмельницького лише у двох-трьох будинках світилося (багато жителів, хто мав власні автомобілі, залишили місто до 5 травня). Одна сусідка вночі постукала у вікно: "Страшно самій, ні в кого, крім вас, не світиться. Я побуду з вами до ранку". Далі сусідка з хвилюванням повідала, що вже зарізала і засмажила шестеро курей, а що робити з рештою, не знає.


Спитати ні в кого, бо чоловік з горя напився до нестями. А вранці інша сусідка підійшла до нас і поскаржилася дружині, що її дочка, яка проживала в місті Прип'яті, евакуювалась на власній машині, а про матір забула. Не знала сусідка, що її дочка виїхала не своїм транспортом, а в одному з тисячі ста автобусів, якими виїжджали прип'ятчани. А на їхньому сімейному авто утік чоловік потай від дружини. Пізніше він повернувся, та дружина його, боягуза і зрадника, вже не прийняла. Уранці п'ятого травня дві редакційні автомашини (одну вів мій заступник В. Д. Лісовий, другу — наш добрий знайомий водій з райсільгоспхімїї Анатолій Романенко), і одна нашого сина від’їхала від мого двору і ми навідались до редакції. Узяли ще деякі речі, запасні частини до легковиків. Замкнули приміщення з фасаду, а ключі від дверей з двору віддали майору, під началом якого була спецавтомашина військових зв'язківців.

"Будемо охороняти редакцію і дивитися ваш телевізор", — потис мені руку командир, побажав щасливої дороги і скорого повернення. У центрі міста сформувалась колона з автомашин районних організацій та установ і вирушає на Бородянку. Зупиняємось на межі району, виходимо з авто. Дивимося в бік Чорнобиля. 3 тривогою і надією. 3 надією на швидке повернення. До побачення, Чорнобилю!

ЗДРАСТУЙ, БОРОДЯНКО!

День п'ятого травня 1986 року видався теплим, сонячним і вбраним у молоду зелень та білий цвіт садів. Саме в середині того дня ми прибули в селище Бородянку. Наші авто зупинилися біля приміщення районної друкарні і редакції газети "Вперед".

Люди зустріли нас привітно. Та найперша турбота: де жити? На місці ж це питання вирішили заздалегідь: кожен працівник установи бере до себе на квартиру евакуйованого відповідного профілю. Наприклад, мою сім'ю поселив у себе редактор райгазети Петро Матвійович Розбура. Він та його дружина Дора Михайлівна щиро, по-родинному подбали про наш побут: виділили одну з двох кімнат (більшу), надали в наше користування холодильник, кольоровий телевізор, постільну білизну, взяли нас на повне продовольче утримання. Так ми і жили до першого вересня, коли мені виділили окрему однокімнатну квартиру в гуртожитку тресту "Поліськсільбуд" на околиці Бородянки.

Однак були й інші випадки. Приходить з роботи директор чорнобильської друкарні, а його чемодан і портфель стоять перед дверима квартири, куди підселили його сім'ю. Виявляється, хазяйка прийняла нежить дружини директора за "радіацію" і, боячись "заразитися", вигнала чорнобилян зі свого помешкання.

Місцеві керівники вживали надзвичайних заходів, аби розселити евакуйованих, забезпечити їх роботою. Про переселенців з Чорнобиля і району дбали київські обласні та республіканські організації.

Але чимало евакуйованих виявились безпритульними, ночували на лавках у сквері, на горищах громадських установ. А вдень десятками блукали по центральній вулиці, обмірковуючи становище на ЧАЕС, свою долю.

У багатій бібліотеці П. М. Розбури знайшлося дві книжечки про атомну енергетику, про радіацію. Миттєво ми їх "проковтнули", шукаючи відповідей на виниклі запитання у зв'язку з аварією на ЧАЕС.


Були там міркування про будівництво атомних електростанцій на далеких островах чи глибоко під землею і про профілактику захворювань щитовидної залози від іонізуючого опромінення і багато іншого цікавого, про що ми не знали. Згодом віддали ці книжечки голові Бородянського райвиконкому П. I. Москаленку.

Коли я вже згадав голову райвиконкому, то варто розповісти про такий факт. Десь у середині травня місцевий колгосп довів чорнобильській редакції і друкарні завдання прополоти три гектари цукрових буряків. I це в той час, коли медична комісія з Києва заборонила нам взагалі перебувати на сонці. Крім того, норма доводилась на весь штат, а він складався усього з трьох-чотирьох чоловік (решта знаходилась на оздоровленні, а обслуговуючий персонал зник з редакції ще в Чорнобилі). Так ось, Москаленко побував у колективах редакції і друкарні, ознайомився із становищем і відмінив колгоспний наряд.

У ВЕСЕЛИНІВЦІ НЕВЕСЕЛО...

Вище керівництво Союзу і України переконалося, що повернення евакуйованого населення на старі місця неможливе — дезактивація житла мало що давала, а зруйнований реактор продовжував дихати смертоносними радіонуклідами. Було вирішено прип'ятчан поселити в Києві і Чернігові, а для жителів Чорнобильського району будувати нові села. Та до втілення задуму було ще далеко. Тому з ініціативи голови облвиконкому I. С. Плюща вирішено було для підстраховки закупити чи орендувати вільне житло. Особливо багато вільних будинків знаходилось у селах, які лежали поблизу залізниць і мали регулярне сполучення з Києвом. 

Мені випало обстежити села Волошинівку і Веселинівку Баришівського району. Тут дійсно стояло чимало вільного житла, власники якого мешкали і працювали в Києві, а свої будинки використовували як дачі. Зі мною поїхала і дружина.

Заходимо на одну, другу, третю садибу. Відрекомендовуємось. Розповідаємо про свою біду. Хто з відкритою душею, хто з певним застереженням ("Тільки щоб тут нічого не поламали"), але погоджувалися здати в оренду своє помешкання. Дехто з господарів про оплату й слухати не хотів: "На чужому горі не наживешся". Без особливих пригод пройшли всю Волошинівку. Настрій у нас був піднесений, майже веселий.

А ось у Веселинівці відразу наткнулися на категоричну відмову. Дебела господиня добротного будинку тільки-но зачула про мету нашого приходу, відразу зчорніла, ніби грозова хмара, і в крик: "Нікого не пущу! Не маєте права! Це моє!" Знітившись, ми залишили непривітну садибу. Хазяйка іншого помешкання навіть у двір не пустила: "У мене тут полуниці... Ходять тут всякі..." Дружина заплакала, а я ледь стримався, щоб не вибухнути лайкою. У господарів решти садиб ми хоча й зустріли розуміння і підтримку, але настрій уже був зіпсований надовго. Невеселою видалась нам Веселинівка.

Надвечір того ж дня побували ми і в селищі Згурівці, Яготинського району, де для переселенців з нашого району будували села полтавчани і сумчани. Не знали ми ще тоді, що через кілька місяців це селище стане центром новоствореного Згурівського району, а мене направлять туди редактором районної газети.


Житло моїй сім'ї, як і іншим сім'ям керівників, направлених туди на роботу, нададуть у будинку, щойно зведеному для робітників ремонтно-транспортного підприємства. I можете уявити, яке ставлення до нас, переселенців, було у тих, хто чекав квартир по десять-п'ятнадцять років... Так було. Було всяке.

НЕМА СОЛІ

Одного травневого ранку по Бородянці рознеслося: Щербицький і Ляшко в Чорнобилі. Будуть повертатися на Київ через Бородянку. I потяглися евакуйовані до центру, до райвиконкому. Чутки справдились. Десь опівдні три чорні "Волги" зупинилися прямо посеред центральної вулиці. Керівники республіки вийшли до людей. Натовп замовк, якась дивна тиша зависла в повітрі. Гості ніби заніміли, дивлячись на принишклий гурт. А люди з надією і мольбою мовчки чекали від них втішної звістки. "Здрастуйте, люди добрі", — нарешті наважився Щербицький. У відповідь почулося ріденьке і тихе "здрастуйте". Володимир Васильович розповів про те, що робиться з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Потім посипалися запитання: "Чи довго нам тут горювати? Коли повернемося додому? Як далі жити?" Щербицький терпляче пояснював чорнобилянам ситуацію, запевняв, що все буде добре, треба лиш почекати. Наостанок Щербицький звернувся до людей, чи є ще запитання.

"Є!" — вигукнув якийсь чоловік.

—"Чому солі нема?"

— "Якої солі?" — не зрозумів Щербицький.

— "Солоної", — пояснив чоловік.

Ми сторопіли. Кілька чоловік з супроводу керівників республіки і з райкому партії і райвиконкому кинулися в найближчі продовольчі магазини і через хвилину-другу принесли кілька пачок солі. I тут Щербицького прорвало: "Якої солі?! Людей вирвали з рідних домівок, позбавили майна, а йому солі немає! Якої ще солі цим людям треба?! Виявляється, солі не вистачало місцевому "бомжу", хоча її було вдосталь у всіх магазинах.

"РАСХОДИТЕСЬ ПО ДОМАМ!"

Іншим разом того тривожного травня знову люди стікалися до центру Бородянки — з Чорнобиля їхатиме Рижков. По обидва боки вулиці на тротуарах стояли чорнобиляни й під палючим сонцем терпляче чекали Голову Ради Міністрів СРСР. Що то він скаже? I ось показався кортеж легкових автомобілів. На великій швидкості промчав високий керівник з Москви мимо сторопілих і знервованих людей. А з гучномовця автомобіля ДАІ, який супроводжував Рижкова, лунало суворе: "Расходитесь по домам! Не мешайте движению!" Чи знав "гучномовець", що домівок у цих людей не було і розходитись їм було нікуди? Згодом я дізнався, що М. I. Рижков прибув у Чорнобиль з "Метеором" по Прип'яті. Екзотика! У порту до нього хотіли підійти жінки-чорнобилянки, які там працювали, але охорона Рижкова не допустила їх до нього, запроторила в найдальшу кімнату, ще й пригрозила: "Сидіть і не виглядайте, бо буде погано!"


АНУ, ДИХНИ

У травні і червні спека стояла неймовірна. I раптом у Бородянці не стало води. Чому? 3 нової свердловини воду відправили на аналіз, а стару свердловину опечатали, бо там нібито знайшли якогось мікроба. При такому скупченні людей, яке було тоді в селищі, відсутність питної води могла призвести до поганих наслідків. Виручала мінеральна вода в пляшках. її пили, нею вмивалися, пробували навіть варити в ній картоплю. Та запаси "мінералки" скоро вичерпалися. У хід пішло пиво. Трапилось так, що мій заступник підвозив редакційним автомобілем журналістів з Києва до електрички. Оскільки води не було, а спека дошкуляла, — випили пива. А тут як тут — хлопці з ДАІ: "Ану, дихни!" Дихнув. "О! Чути алкоголь. Ваші права!" — з ходу приймає рішення інспектор. Віддав. За водія заступилися супутники, але ще більше ускладнили справу. "Ага, то він іще й газетяр, ще й заступник редактора!" — злорадісно вигукнув інспектор. Й інформація про п'яного журналіста миттєво була направлена в обком партії. Того року, саме в розпалі антиалкогольного походу, особливо прискіпливо ревнителі закону принюхувались до журналістів, письменників, партійних працівників. Отож з обкому в Бородянку приїхав інструктор з наказом розібратися і суворо покарати порушника антиалкогольного законодавства. Довелося рятувати працівника. Погодився він поїхати в Чорнобиль очолювати прес-центр Міненерго СРСР. А інструктор туди брати пояснення не поїхав — побоявся радіації. Трохи більш як через три тижні "грішник" повернувся з Чорнобиля в Бородянку. I знову тут як тут з'явився той самий інструктор з тим самим завданням. Але тут підоспіла путівка на Кавказ і Лісовий зник з поля зору обкомівського служаки. Закінчення цієї історії було таке. У кінці жовтня 1986 року мене затверджували редактором газети Згурівського району на пленумі райкому партії. Завідуючий відділом обкому О. М. Коваленко запитав мене: "Кого рекомендуєте замість себе?" — "Ну, звичайно, Лісового". — "Так він же п'яничка..." Діалог цей відбувся в присутності першого секретаря обкому партії Г. I. Ревенка. Довелося розповісти історію новоспеченого "п'яниці" і розвіяти сумніви щодо сумлінного працівника. В. Д. Лісового затвердили редактором чорнобильської районної газети "Прапор перемоги" з листопада 1986 року. "Губить людей не пиво, губить людей вода", — співається в якійсь жартівливій пісні. Та в нашій історії порядну людину ледь не згубило пиво і безглузді методи боротьби з алкоголізмом.

ПОБРАТИМИ

Шостого травня у райкомі партії зайшла мова про випуск чорнобильської районної газети, про її тематику, розмір, розповсюдження. Адже звичайні умови роботи були порушені. Трудові колективи розкидані у половині районів Київщини, лінії зв'язку були перевантажені, і кудись додзвонитися і взяти оперативну інформацію стало проблемою. Як би там не було, вирішили "евакуаційний" номер газети випустити на 9 травня — День Перемоги.


Матеріали до цього свята ми підготували ще в Чорнобилі, але вони вже не відповідали новій ситуації, викликаній аварією на ЧАЕС.

I ось газета "Прапор перемоги" за № 54/1 (8038) на п'ятницю, 9 травня 1986 року вийшла.

Одиничка в номері означає, що це перший випуск в евакуації.

На першій сторінці "шапка" — вітання "Зі святом Перемоги!" і малюнок радянського бійця під прапором із зображенням ордена Вітчизняної війни. У центрі сторінки "Звернення до робітників, колгоспників, інтелігенції, до всіх жителів Чорнобильського району". У ньому райком партії і райвиконком вітають чорнобилян зі святом Перемоги, яке відзначається в незвичайних умовах, викликаних аварією на ЧАЕС, закликають дружно, пліч-о-пліч з місцевими трудівниками виконувати виробничу програму у промисловості, будівництві, сільському господарстві, культурному і побутовому обслуговуванні. Надруковано дві інформації про розселення колгоспників чорнобильського колгоспу ім. Калініна (с. Шепеличі) в радгоспі "Дружнянський" (с. Дружня), про їх спільну роботу; про життя і побут членів новосілківської і черевацької бригад колгоспу "Дружба" (с. Залісся) в колгоспі ім. Леніна (с. Небрат). Чорнобиляни дякують бородянцям за доброзичливість і підтримку в цей скрутний час. Про те, як долаються наслідки на Чорнобильській АЕС, йдеться у статті ТАРС — РАТАУ "Організованість, витримка, самовідданість". Подано дислокацію колгоспів, радгоспів, сільських рад народних депутатів Чорнобильського району, переселених у райони Київської області. Кілька десятків цього номера я взяв з друкарні додому, та не доніс — чорнобиляни прямо з рук виривали газету — всі шукали відповідей на свої запитання, з-поміж яких головним було "що робити?"

Перші три номери ми випустили двополосні, а потім пішла газета своїм звичайним розміром — на чотирьох сторінках. Та цього не можна було б зробити, якби не допомога журналістів України, редакцій газет тих районів, куди евакуювались трудові колективи Чорнобильщини.

На другий день після евакуації до нас у Бородянку приїхала редактор районної газети "Ленінська зоря" з Макарова Л. Г. Мєх, вона ж керівник творчого об'єднання журналістів п'яти поліських районів області. Вона привезла друкарську машинку, деякі поліграфічні матеріали для оформлення газети. Згодом вона створила корпункт нашої газети у своєму районі. Він безперебійно постачав нас матеріалами про життя трудових колективів Чорнобильського району та будівництво для них житла на макарівській землі. Подібного змісту інформація надходила нам від журналістів Поліського, Іванкова, Баришівки, Білої Церкви, Фастова, Володарки, Яготина. Відразу після евакуації в Бородянку до нас приїхали завідувач сектором преси Київського обкому партії П. А. Доценко та інструктор сектора А. I. Журжа, начальник облполіграфвидаву В. Я. Мельник, спеціалісти цього управління Г. В. Кавич та Н. Ю. Мельниченко.

Невдовзі з журналістами і поліграфістами Чорнобиля і Бородянки зустрівся заступник голови Держкомвидаву УРСР В. I. Шамрай. Вони, як мовиться, на місці взяли на облік наші проблеми. Внаслідок цих відвідин чорнобильська друкарня одержала новий лінотип і автомобіль "Москвич", а редакція — новий автомобіль "Нива".


Кожному працівнику редакції і друкарні облполіграфвидав надав грошову допомогу, на кожного члена сім'ї безплатно видав постільну білизну, спортивний костюм, рушник. Господаркам у великій нагоді стали каструля, велика миска, чайник, праска. Хто хотів, міг узяти ліжко, матрац.

На перший погляд це — дрібниці. Але для людей, які евакуювалися хто в чому стояв, — це справжнє багатство, до того ж украй необхідне в побуті. Велике піклування про здоров'я не тільки журналістів, а всіх працівників нашої редакції та членів їх сімей виявило правління Київської організації Спілки журналістів України, особисто відповідальний секретар А. О. Стась.

За кошти Спілки мали змогу відпочити в Піцунді, Туапсе, на озері Балатон ряд працівників нашої газети — від коректора до заступника редактора. Так детально про допомогу журналістам і поліграфістам з боку облпрофспілки, поліграфвидаву і творчої Спілки пишу тому, що про подібну допомогу і підтримку трудові колективи інших чорнобильських організацій та установ могли тільки мріяти.

3 початку оздоровчої кампанії лави чорнобильських журналістів помітно поріділи. Було тижнів зо два таких, коли з корінних працівників залишався один редактор. Та на цей час ЦК і обком партії за спеціальним графіком почали направляти до нас журналістів з республіканських газет та газет Київщини. Всі вони підпорядковувались мені як редактору "Прапора перемоги" і мали подвійне завдання; писати у свої газети і в чорнобильську. Складав названий вище графік і контролював його виконання журналіст, відповідальний працівник відділу пропаганди ЦК Компартії України М. М. Сорока. Нашими справами він цікавився майже щодня по телефону, не раз приїздив у Бородянку, давав інформації і безпосередньо від та з-під четвертого блока ЧАЕС. (3 1990 р. М. М. Сорока редактор газети "Урядовий кур'єр"). Відчутну допомогу надали нам журналісти газети "Радянська Україна" (нині "Демократична Україна"), "Правда Украины", "Сільські вісті", "Молода гвардія", "Ленинское знамя" (нині "Народна армія"), "Комсомольское знамя" (нині "Независимость").

Особливо подружилися ми з колективом газети Київського військового округу "Ленинское знамя". Спочатку обмінювалися матеріалами про ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. А потім випустили об'єднаний номер обох газет — на першій сторінці два заголовки, на четвертій — два підписи — відповідального редактора "Ленинського знамени" М. М. Біловола і редактора "Прапора перемоги" М. П. Лаціса. Всі витрати по випуску і розповсюдженню цього номера взяв на себе колектив військової газети. Це було дуже доречно, оскільки наша редакція потрапила у скрутне фінансове становище: міжколгоспбуд зняв з нас десять тисяч карбованців за здійснені до евакуації роботи на спорудженні редакції в Чорнобилі, і ми залишилися на бобах. Потім окружна газета щомісяця надавала одну сторінку "Прапору перемоги". Воїни округу мали змогу знайомитися з життям евакуйованого населення. Про ці взаємозв'язки окружної і районної газет схвально відізвався начальник Головного політичного управління Радянської Армії і Військово-Морського Флоту генерал армії О. Д. Лізичев.


До речі, на всесоюзному з'їзді журналістів у Москві в березні 1987 року ми познайомилися з ним (сиділи в президії з'їзду поряд). Він розпитав про долю чорнобильської газети, привітав мене з призначенням на посаду редактора згурівської "районки", поцікавився, якої допомоги потребує нова газета. Згодом через підлеглі йому служби Київського військового округу він запропонував цілу друкарню на колесах. На жаль, у районі не знайшлося кілька тисяч карбованців на її оплату, I ми продовжували за будь-якої погоди доставляти макети і матеріали в Яготинську друкарню, це за тридцять кілометрів від Згурівки.

Про що писали в евакуації? Спочатку ми основну увагу приділяли розселенню людей, їх прийому на нових місцях, трудовлаштуванню. Писали про гуманність, чуйність тих, хто брав чорнобилян до себе в домівки, ділився з ними хлібом-сіллю. Не проходили і мимо фактів, коли перед евакуйованими деякі місцеві жителі зачиняли двері, боячись "радіації". Важливе значення для приглушення душевного болю мало негайне включення в продуктивну працю всіх трудящих евакуйованої зони. 3 цим обласні і районні органи справилися успішно. Певна частина вчителів була направлена з школярами в піонерські табори Криму, Одеської та інших областей України.

Щодо інформування евакуйованих, то тут давалися взнаки старі звички: чим більше туману, тим солідніше, тим краще. Батьки навіть не знали, куди і в які табори відправляли їх дітей. Людей хвилювали такі питання, як розміри компенсації за втрачене майно, умови надання житла, оплата праці в зоні. Ми запровадили в газеті рубрику "Запитуйте — відповідаємо". У ній відверто і об'єктивно давали відповіді на всі запитання, що надходили до редакції. Доводилося "розсекречувати" урядові постанови з питань трудовлаштування, будівництва житла, оплати праці і т. п. Дивувало, що постанови ці носили відкритий характер, але ті, хто їх одержував, ще не усвідомили поняття "гласність". А невідомість, відсутність інформації в умовах екстремальних породжували різні чутки, навіть неймовірні.

Люди натовпами йшли в райвиконком. соцзабез, інспекцію Держстраху, в міліцію. Та не завжди вони одержували чітку і зрозумілу відповідь, а деякі чиновники навіть розмовляти з людьми ухилялися. Пригадую, союзний уряд прийняв постанову про компенсацію евакуйованим за втрачене майно. Я в райвиконком: що за постанова? Мовчок. I тут потрапляє нам у редакцію білоруська республіканська газета з коротким викладом цієї постанови. У ній говорилося, що за втрачене домашнє майно главі сім’ї виплачується 4 тисячі карбованців, другому члену сім'ї — 3,5 тисячі, кожному наступному — півтори тисячі карбованців; до членів сім'ї відносяться і студенти, яким теж належить компенсація. Ми цю інформацію опублікували в газеті. Читачі вдячні були нам. А один районний чиновник хвилин двадцять розпікав мене за "розголошення державної таємниці". Хоча ця "таємниця" була прийнята державними органами Союзу, України, області для людей.

У червні, коли почали споруджувати житло для сільських жителів району, газета "Прапор перемоги" взяла під контроль це будівництво. Кореспонденти побували на будівельних майданчиках у всіх районах. Це питання знайшло постійну прописку у газетах Бородянського, Макарівського, Баришівського,Яготинського, Володарського, Васильківського та інших районів, а також в республіканських газетах.


Постійно друкували матеріали під рубрикою "У фонд доброти" — про грошові перекази радянських людей та іноземних громадян на рахунок 904 для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Наша газета, як і всі інші, постійно висвітлювала хід аварійних робіт на ЧАЕС. У цьому нам допомагали столичні журналісти, а також інформаційний центр Міненерго СРСР в Чорнобилі. Центром спочатку керував завідувач відділом нашого райкому партії О. Л. Євдоченко, потім мій заступник В. Д. Лісовий, за ним журналіст з Іванкова І.3. Кірімов (нині народний депутат України). Вони повідомляли і про життя в самому Чорнобилі. Це питання хвилювало тоді кожного жителя Чорнобиля. Хвилює воно й сьогодні... Адже Чорнобиль — біль наш довічний.

На той час вважалося, що хвалити журналістів у пресі непристойно. У період після аварії це твердження пішло в небуття. Республіканські газети і журнали, союзний журнал "Журналист" розповіли про роботу чорнобильських і бородянських журналістів і поліграфістів. Сказали добре слово про кожного, хто мужньо стояв на своєму посту. Це слово не давало схибити з правильного шляху, вселяло оптимізм у кожного журналіста, а через нас і наші газети — в кожного евакуйованого.

У моєму архіві збереглася газета "Известия" за 5 липня 1986 року. На третій сторінці вміщено інформацію під заголовком "Премии журналистам". Повідомляється про те, що секретаріат правління Спілки журналістів СРСР присвоїв звання лауреатів премії Спілки журналістів СРСР з врученням диплому, золотої медалі і грошової премії групі журналістів, які брали участь у висвітленні подій, пов'язаних з аварією на Чорнобильській АЕС. I вміщені прізвища тридцяти трьох лауреатів. Відкриває список моє прізвище. За мною іде відповідальний секретар нашої чорнобильської газети Л. П. Малиновська.

Так ось, кілька слів про неї та про інших журналістів, нагороджених і ненагороджених. Л. П. Малиновська. Аварія на ЧАЕС не вибила її з колії'. Вона твердо тримала "штабне кермо" секретаріату газети, їздила по району і вивчала настрої людей в екстремальній ситуації, була серед тих, хто заготовляв пісок для засипки зруйнованого блока, брала участь в евакуації учнів місцевого медучилища. (Чому? Там навчалася її дочка Юля, а крім того, керівництво училища втекло, й думати про учнів не було кому). Як уже згадувалось, шостого травня ми вже почали готувати номер газети на 9 травня. I тут виявилося, що немає клішованого заголовка газети, він залишився в Чорнобилі. "Це моя вина" — промовила Лідія Петрівна і вийшла, не сказавши нікому й слова. Наступного дня кліше було в мене в руках. Виявляється, Ліда на попутних машинах, на бронетранспортері, через міліцейські пости добралась до Чорнобиля, взяла кліше заголовка і ще деякі оздоблювальні матеріали і таким же шляхом повернулась у Бородянку.

Серед лауреатів I. I. Засєда, власний кореспондент Українського відділення АПН, а нині голова Київської організації Спілки журналістів України; він чи не одним з найперших радянських журналістів побував над розверзнутим реактором у вертольоті.


Приємно було побачити у списку лауреатів Любов Янюк. Вона кілька разів була в нашій редакції у Бородянці, частенько їздила в Чорнобиль і на АЕС, навіть упросилася на вертоліт, щоб заглянути в зруйнований четвертий блок.

Заслужено одержав звання лауреата О. О. Сокол, кореспондент "Правды Украины". Він прибув до нас на допомогу з відрядженням, підписаним секретарем ЦК Юрієм Єльченком і мав ширші повноваження, ніж інші командировані до нас журналісти. Він налагоджував зв'язки нашої редакції з республіканськими органами і разом з М. М. Сорокою координував направлення журналістів у газету "Прапор перемоги". Поселився Олександр Олексійович у готелі в Бородянці та свої повноваження здійснював з Чорнобиля, звідки надсилав чи телефоном передавав інформацію в нашу газету. Директор готелю через день турбувала мене: "До зарізу потрібні місця, а ваш Сокол зайняв номер і кудись полетів, правда, за місце заплатив наперед..." Від директора готелю ми відбивалися удвох з редактором бородянської газети Петром Матвійовичем Розбурою: "Сокол "полетів" не кудись, а на атомну станцію, а сюди "прилітає" щотижня, в неділю, щоб уяснити обстановку в редакції, з’їздити в Київ змінити одежу". Буваючи в зоні він ліз у саме пекло, докопувався до дрібниць, аби знати справжнє становище в багатогранній роботі по ліквідації наслідків аварії'. I якщо журналістів присилали нам на допомогу на два тижні, то Сокол був у нас два місяці, з них у Чорнобилі півтора. У квітні 1996 року ми, журналісти-ліквідатори, збиралися на зустрічі з нагоди 10-річчя аварії на ЧАЕС. Дізнавшись, що я виступаю в газетах із спогадами про чорнобильські часи, Сокол застеріг: "Тільки не бреши, Миколо". Отож і стараюсь писати правду, а там, де пам'ять підводить, перевіряю факти по друкованих джерелах. Хоча і в них бувають неточності.

А нижче піде мова про тих, хто не потрапив у список лауреатів. Найпершим прибули нам на допомогу, ще до прийняття офіційного рішення про неї, завідувач відділом військово-патріотичного виховання газети "Комсомольське знамя" Геннадій Корж і кореспондент газети Антон Яковина. Я навіть не зміг спочатку запропонувати їм тему для висвітлення, бо їх було безліч. Та Геннадій Петрович сам перелічив їх: розселення евакуйованих, забезпечення їх роботою, участь молоді в ліквідації наслідків аварії. I відразу попросився в Чорнобиль, на АЕС.

Запам'ятався приїзд у Бородянку кореспондента "Радянської України" Сергія Правденка. Його басовитий голос почувся уже в коридорі: "Де тут редактор чорнобильської газети?" — "Ось його кабінет", — показав хтось з місцевих журналістів. До кабінету зайшов кремезний чорнявий молодий чоловік. Познайомилися. Він показав посвідчення про відрядження й відразу: "Хочу в Чорнобиль, на атомну. Писатиму у вашу і нашу газети. Чим добратися?" Дав я йому редакційного "УАЗа" з перепусткою "Всюду", за водія сів практикант з факультету журналістики Київського державного університету Саша Біттнер — і хлопці рушили в дорогу. Двічі більш як по тижню бував Правденко в зоні відчуження, підготував кілька матеріалів нам. У деяких не обминув критикою наш райком партії за недоліки в організації трудовлаштування переселенців і ще за дещо. Та мені, як безпосередньо залежному на той час від райкому, довелось викреслити із Сергійкових статей цю критику. Однак він, увійшовши в моє становище, зустрівся з секретарем райкому і звернув увагу на виявлені ним недоліки. Зараз С. М. Правденко редагує газету "Голос України".


Сталося так, що не всі поїздки Правденка в Чорнобиль і Прип'ять були задокументовані. I тому один з його колег почав заперечувати участь Правденка в ліквідації наслідків аварії. Довелось цей факт встановлювати через суд. (До речі невіруючий журналіст у 1986 році у 30-кілометровій зоні не був. Він з'явився там значно пізніше. Справедливості ради, цей журналіст став палким прихильником чорнобильської теми і зі знанням справи виступає в пресі).

Я вже згадував вище Сашу Біттнера. Так ось, телефонує мені декан факультету журналістики Київського державного університету Анатолій Захарович Москаленко: "Чув про нестачу кадрів у вашій газеті. Можу прислати практиканта з четвертого курсу. Є тут у мене один доброволець". Я з задоволенням погодився. Олександр Біттнер виявився для нас як знахідка: дипломований фотограф, класний шофер, здібний репортер. Саша закінчив місячну практику і зголосився працювати весь канікулярний час. Я його зарахував у штат редакції. Нині О. Біттнер оглядач "Урядового кур'єра".

Не можу не сказати про неоціниму допомогу випускника Київської ВПШ О. М. Якубенка. "Приїхав добровольцем. Згоден на всяку роботу!" — по-військовому доповів Олександр Михайлович. Я поклав на нього обов'язки відповідального секретаря. Справився він з ними прекрасно. Через місяць Чернігівський обком партії відкликав його і направив редактором городянської районної газети "Сільські новини".

Пригадую цікавий випадок. Приїхав до нас власний кореспондент "Правды Украины" по Тернопільській області. Одягнений у стареньку одежу, в зношених туфлях. Розповідав, що дружина проводжала його, ніби на фронт. Обцілувала й обмила сльозами. Та побачив, що ми тут, у Бородянці, всі живі, одягнені пристойно, і заспокоївся. Прямо з мого кабінету зателефонував дружині: "Тут усі живі, буду і я з ними жити". Працював цей журналіст на совість.

На жаль, були й прикрі випадки. 3 республіканської "Спортивної газети" приїхав кореспондент, який відразу відмовився працювати. Бо він, бачте, захворів: на губах з'явилися якісь струпи. Це, мабуть, радіація... Довелось відправити його назад, у Київ.

"Журналісти... Що ви там робили в зоні?" — зневажливо і з недовірою кинув мені один обласний чиновник. Йому я тоді відповів: — Робили журналісти багато. Вони несли правду про аварію, руйнували завісу секретності навколо АЕС ціною власного здоров'я, а деякі і ціною власного життя, будували храм гласності в атомній зоні і в усій нашій багатій і бідній, нещасній і щасливій Україні.

ПЕРЕПУСТКА В ЧОРНОБИЛЬ

Після евакуації з Чорнобиля там продовжували працювати колективи електрозв’язку, комбінату комунальних підприємств, водопостачання, району електромереж; у селі Дитятки — райвійськкомат, у селі Зорин — райвідділ внутрішніх справ.


До Чорнобиля систематично виїжджали відповідальні працівники райвиконкому, райкому партії для допомоги Урядовій комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

До початку червня усі ми, евакуйовані, ще сподівалися на повернення. Коли Чорнобильський райвідділ внутрішніх справ почав прописку чорнобилян у Бородянці із зазначенням у паспортах "по евакуації", багато хто уникав прописки. "Що ж це робиться — міняти Чорнобиль на Бородянку?! Та ніколи! Дивись, нас тут ще й залишать!" — обурювалася стара вчителька Марта Захарівна Пастушенко. Її підтримували сотні чорнобилян на стихійних сходках. Та і я під різними приводами ухилявся відвідати наш паспортний стіл. I лише коли почали видавати грошову допомогу, — а її видавали тільки "прописаним", — люди потяглися у міліцію. У моєму паспорті відмітка про нове місце проживання з'явилася аж 24 травня.

Та ось наші ілюзії щодо повернення в Чорнобиль розвіялися, як дим. 5 червня 1986 року ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову за № 664 "Про працевлаштування і забезпечення житлом і соціально-побутовим обслуговуванням населення із зони Чорнобильської АЕС". 10 червня відповідну постанову видають республіканські органи України, 14 червня — обласні. (У мене збереглась копія постанови з цього приводу, прийнята обкомом партії. 3 нею відповідальні працівники району їздили по селах і знайомили переселенців з планами будівництва для них житла). Цими постановами зобов'язано було Київський міськвиконком і Чернігівський облвиконком виділити в 1986 році 7500 квартир і 1000 місць у гуртожитках в місті Києві і 500 квартир у місті Чернігові для будівельників та експлуатаційників ЧАЕС. А також затверджено план спорудження житла для евакуйованих у селах Київської області. Тоді й дозволено було мешканцям Чорнобильського району відвідати свої села і місто, щоб узяти документи, цінності, одяг, взуття, предмети домашнього вжитку.

Поїздки були організовані так. На групу чорнобилян з 10-15 чоловік виділявся автобус, дозиметрист і медсестра. Очолювати поїздку доручалося депутатам або Чорнобильської районної, або міської Рад народних депутатів. I ось дозвіл відвідати Чорнобиль одержують працівники редакції і друкарні. Набралося чотирнадцять чоловік. Водій автобуса теж чорнобилянин. Відповідальним за поїздку було призначено мене як депутата районної Ради по виборчому округу № 22 (до округу входили села Іловниця і Бички Розсохівської сільради). А де взяти дозиметриста і медсестру? За дозиметриста погодився бути зав. відділом газети А. I. Поляков. У штабі цивільної оборони йому видали дозиметра, проінструктували щодо користування ним. 3 медсестрою було складніше. Ніхто з місцевих, бородянських, їхати в Чорнобиль не погоджувався. За медсестру зійшла відповідальний секретар нашої газети Л. П. Малиновська. В її саквояжі виявилися білий халат і косинка з червоним хрестом (дочка Лідії Юля вчилася в медучилищі, тому це вбрання приберегла мама). В аптеці ми купили валідол, валер'янові таблетки, флакон нашатирного спирту, бо знали вже, що в попередніх поїздках окремі чорнобиляни не витримували побачення, а потім навічної розлуки з рідним домом, з рідним містом.


Під'їжджаємо до села Дитятки. Тут розташований контрольно-пропускний пункт. На моє ім'я виписується разова перепустка № 015599 Ф-В на право в'їзду в закриту зону (крім території ЧАЕС). На зворотному боці перепустки від руки помітка: список від 24.06.86 р. 14 чоловік. I підпис міліціонера. Перевірили мій паспорт і посвідчення депутата. Ми боялися, аби не попросили документи в "дозиметриста" і "медсестри". Минулося. Рушаємо. Хвилин п'ятнадцять — і принишклий Черевач, ще хвилин десять — і засмучене Залісся. Ніхто з пасажирів, крім мене, після евакуації ні разу не проїжджав цим шляхом, не бачив цих сіл. I тому всі тривожно вдивлялися в хати, в сади, що промайнули повз нас. Впало у вічі те, що входи у двори заросли бур’янами. Ніде ні живої душі, ні собаки, ні курки. Пустка...

I ось рідний Чорнобиль. Всотуємо всіма органами чуттів знайому і вже незнайому картину: одиноких перехожих в уніформі і в цивільному, бронетранспортери, легковики з півметровими номерами на дверцятах. Під'їжджаємо до будинку кожного з пасажирів. Міряємо радіацію. Прилад ледь тривожиться. "Не страшно", — заспокоює нас Артем Іванович Поляков. Господарі відмикають вхідні двері. Заходимо. Тиша тишею. Забираємо документи, цінні речі, фотоальбоми, книги, посуд, одяг. Лише водій автобуса взяв старенький диван, бо спали чорнобильські шофери в гаражі Бородянського АТП на підлозі, устеленій зношеним одягом, списаними сидіннями автомашин. У якому б помешканні ми не побували того дня, все було на місці. На вулицях чергували міліціонери. Тільки в будинку А. Полякова на Подолі хтось похазяйнував на кухні. На столі порожні пляшки з-під горілки, недоїдки хліба, смаженої картоплі. А з речей усе було незаймане. Отже, не злодії були. Вони з'явилися масово восени, коли було дозволено вивозити меблі, електроприлади і т. п.

I ось мій власний будинок № 38-а/2 по вулиці Богдана Хмельницького. Відразу за хвірткою мене зустрічає жовтими ягодами черешня. Зриваю кілька штук, споліскую під краном водоколонки. Смачно. Та більше поласувати супутники не дали: "Ягоди ж радіаційні! Береженого Бог береже". Може, й так. Послухався. Хоча черешня, вирощена власними руками, так і просилася до рук. А перед вікнами цвіли троянди, фіолетовий і білий бузок, жасмин, набиралися сили яблука, груші, горобина. Проходжу садом-городом. Буяють ромашки, ранні гладіолуси, троянди. Синіми очима вдивляються у світ фіалки і барвінок. Нарциси, крокуси, тюльпани вже одцвіли. Червоніють полуниці, та рвати їх остерігаюсь. Цвіте картопля, кущі її пишні, стебла товсті, листя соковито-зелене. I бур'яни тут як тут. Що то значить нема господині з сапкою... Горіхи широко розкинули свої віти-руки, біля межі слива Венгерка виблискує на сонці блідо-зеленими плодами. Усе навкруги своє, рідне. Живи і радуйся! Та цього вже не буде. Похапцем забираю дрібні речі, замикаю двері. Прощай, рідний сад, прощай, рідна домівко!


Їдемо на Бородянку.

Усі пасажири мовчазні, огорнуті смутком і в тривожних думках: що воно буде далі, де будемо жити і працювати?..

На КПП в Дитятках дозиметристи перевірили на радіоактивну забрудненість автобус і кожного з нас. "Усе в нормі! — гукнув старший лейтенант міліції. — їдьте додому!" I тут хтось з жінок розплакався, у чоловіків теж сльози навернулися на очі. Бо їхали ми не додому, а з дому... їхали назавжди.

Прощалися з рідним краєм, з несправедливо знеславленим, але рідним Чорнобилем.

ЧИМ ЗАВИНИВ ЧОРНОБИЛЬ ПЕРЕД ЛЮДСТВОМ?

"Аварія в Чорнобилі", "Чорнобильська катастрофа", "Не допустимо другого Чорнобиля!", "Чорнобиль — прокляття XX століття!". Це лише малюсінька частинка з безлічі газетних і журнальних заголовків, в яких Чорнобиль став прозивним словом. Нам, чорнобилянам, сприймати це боляче і гірко. Іноземні журналісти, які вперше побували у Чорнобилі, з подивом дізналися, що АЕС знаходиться не в Чорнобилі і що в Чорнобилі ніякої аварії не було. Сталася вона на Чорнобильській АЕС за 16 кілометрів від нашого міста. Єдиний, хто правильно назвав місце аварії, був завідувач відділом газети "Радянська Україна" Леонід Даєн у книзі "Чорнобиль — трава гірка" (Київ, "Веселка", 1988, стор. 162). Ось ці слова: "...Аварія в Прип'яті стала найсерйознішим випробуванням, завдала нам величезних збитків".

Десь у кінці травня, а може, на початку червня мене терміново викликали з Бородянки в Київ, у Жовтневий палац. Там голова облвиконкому I. С. Плющ давав прес-конференцію для фінських журналістів, які перебували в СРСР в рамках тижня радянсько-фінської дружби. Організатори прес-конференції посадили мене поруч з Іваном Степановичем. Думали, що і мене фіни засипатимуть запитаннями. Однак виявилось, що в них не прийнято брати інтерв'ю в колег. Після прес-конференції, коли я виходив з-за столу, іноземці дружно відсахнулися від мене (мене було представлено як редактора з Чорнобиля) і притислися до стіни. Лиш один насмілився підійти і спитати, як здоров'я, як я вибрався з Чорнобиля живим. Я пояснив йому, що аварія сталася не в Чорнобилі, а на атомній станції його імені, яка знаходиться за 16 кілометрів від Чорнобиля. Журналіст ще і ще раз перепитав про місце аварії і, нарешті, самостійно зробив висновок: "Це несправедливо, це ж тавро ганьби на Чорнобиль!"

Та чим же завинив Чорнобиль перед світом. Мова про будівництво першої в Україні атомної електростанції зайшла на початку 60-х років. Техніко-економічним обґрунтуванням київських проектних організацій було запропоновано для спорудження АЕС два пункти: село Ладижин Тростянецького району Вінницької області і село Копачі Чорнобильського району Київської області. На одне з цих місць намічалося будівництво ДРЕС. Тут зроблю невеликий відступ. Перший секретар Вінницького обкому партії П. П. Козир, володіючи інформацією про аварії на атомних станціях Союзу та їх негативні наслідки, зумів відхреститися від АЕС.


4 березня 1966 року уряд України приймає рішення про спорудження в Ладижині ДРЕС на органічному паливі. А Міненерго СРСР 15 березня затвердило розташування Центрально-Української АЕС біля с. Копачі (це за десять кілометрів на північ від Чорнобиля). Колегія Держплану СРСР 18 січня 1967 року погодилася з цим рішенням і дала майбутній АЕС назву Чорнобильська. 4 лютого 1970 року міністр енергетики і електрифікації П. С. Непорожній, у присутності керівників України, області і району, забив на будівельному майданчику перший кілок. Того ж дня було вийнято перший ківш піщаного ґрунту під перший будинок майбутнього міста енергетиків Прип'яті. Цей момент було зафіксовано фотокореспондентом районної газети "Прапор перемоги" О. Г. Гавриловим.

15 серпня 1972 року в урочистій обстановці був укладений перший кубометр бетону у фундамент головного корпусу атомної електростанції. Мій репортаж про початок спорудження був опублікований у чорнобильській районній газеті. Тривалий час інформація про будівництво атомної станції в пресі не з’являлася. Районні газети друкували оголошення про набір робочої сили на будівництво Копачівської теплової електростанції. Уперше назва "Чорнобильська АЕС" з’явилася в проекті директорів XXIV з’їзду КПРС у 1971 році. Так ось про оголошення. Приніс його в нашу редакцію чоловік в темних окулярах на пів обличчя, як у перших авіаторів, з величезного пузатого портфеля витяг аркуш паперу з текстом оголошення, купу грошей і поклав на стіл бухгалтеру. Бухгалтером була тоді стара єврейка Р. В. Вітебська. "Бабка, ты мне напечатай, и никакой квитанции и здачи. Пришлешь газету", — кинув на прощання відвідувач і вийшов. Звикла до точних розрахунків, педантична, бухгалтер ледь не зомліла, уздрівши таку картину.

ПРИ ЧОМУ ТУТ БІБЛІЯ?

Масла в огонь, точніше дьогтю на Чорнобиль долили ті, хто тлумачив Біблію. У пресі, в книгах, між людьми ширилась чутка, що трагедія в Чорнобилі була завбачена в Одкровенні св. Іоанна Богослова, яке ще іменується Апокаліпсисом. Що ж говорив цей святий майже дві тисячі років тому?

"Третій Ангел засурмив, і впала з неба велика зоря, палаючи як смолоскип. I впала вона на третину річок і на водні джерела. Імення тій зорі Полин; і стала третина води, як полин, і багато людей повмирало з води, бо згіркла вона".

То де ж тут натяк на передбачення? А ось це. Чорнобиль (ще — чорнобил, чорнобильник) — полин темно-зелений, гіркий. Так ось, слова "полин", і "згіркла" тлумачі Біблії' співставили зі словом Чорнобиль і пов'язали це з аварією на четвертому блоці Чорнобильської АЕС. Одним словом, приклеїли горбатого до стіни. Добре, що хоч Ангел не був четвертий, а то зовсім була би вказівка на 4-й блок. "Дихає Чорнобиль нашими гріхами", — співає Віталій Білоножко. Це сьогодні, після аварії'. А вчора, до аварії, що ми співали? Іван Драч пише цикл віршів, присвячених будівельникам Чорнобильської АЕС та міста Прип'яті.


Олександр Левада пише п'єсу "Здрастуй, Прип'ять" на ту ж тему, Володимир Яворівський видає роман "Ланцюгова реакція" про будівельників атомних станцій на Поліссі. Натхнені досягненнями науково-технічного прогресу, заколисані запевненнями вчених-ядерників та офіційною пропагандою про абсолютну безпечність АЕС, ці письменники, і не тільки вони (додамо до них і нашого брата журналіста) навперебій славили атомну енергетику. I ніде жодного натяку на можливі аварії на атомних станціях та їх наслідки для людей.

Згодом В. Яворівський став несхитним прихильником закриття ЧАЕС. Переглянули свої погляди й інші автори колись хвалебних творів про атом мирний.

То чим же завинив Чорнобиль? Чому його ототожнили з четвертим блоком ЧАЕС? Тільки тому, що АЕС носила його ім'я, присвоєне їй без відома і згоди його. Сам же Чорнобиль особливої участі в утвердженні станції не брав. Київ теж не дуже займався нею. I будівництвом АЕС і її роботою керувала в основному Москва. На спорудженні міста Прип'ять і атомної електростанції працювала переважно молодь. Про це свідчить хоча б той факт, що середній вік прип'ятчан становив 26 років. Природньо, що весілля тут справлялися часто, народжуваність була високою. Молоді сім'ї потребували житла. Його ж не вистачало. Молоді подружжя тулилися в різних гуртожитках. Це не могло не викликати справедливих нарікань на погані побутові умови, потоку скарг у всі інстанції на території Союзу. Однак справа з місця не рушала.

I тоді серед молодих мам виникла ідея влаштувати на 1 Травня демонстрацію під лозунгами "Возз'єднаємо сім'ї!" Про демонстрацію стало відомо в районі і в області. Прибулі в місто керівники районних організацій, а також з Києва запобігли демонстрації. Але про то подію стало відомо навіть у Москві. Рішення були прийняті радикальні: селищу міського типу Прип'ять було надано статус міста і віднесено до категорії міст обласного підпорядкування; створено міський комітет Компартії України з прямим виходом на обком партії. 3 тих пір Прип'ятський міськвиконком і Прип’ятський міськком партії не підпорядковувались Чорнобильському району навіть юридично. Разом з тим було прийнято рішення про виділення в гуртожитках сімейних кімнат, про активізацію спорудження житла.

Чорнобиль став жертвою катастрофи так само, як й інші міста і села України, Білорусі, Росії. Як би там не було, а Чорнобиль став символом ядерної катастрофи, страхопудом світу. Нас, чорнобилян, незнаючі люди нерідко ображали: "Ви зірвали станцію, а ми повинні вам допомагати"... Це я сам чув на зборах жителів села Борівки Макарівського району на Київщині у травні 1986 року. "Подумаєш, ліквідатори. Підривники!" — були слова ревізора М. С. Климчука Київського відділення залізниці (його посвідчення — відкритий лист "О" №37565), який проігнорував моє право на безквитковий проїзд і оштрафував. Це вже було у квітні 1991 року. Подібні пригоди траплялися не лише зі мною. Ось що таке зміщення понять: аварію на ЧАЕС вважають аварією в Чорнобилі, у мирному містечку чарівного Київського Полісся, а нас, чорнобилян, винуватцями ядерної катастрофи XX століття. Ні ! Ми, жителі древнього містечка, в цьому не винні.


Ось як про це пише наша землячка, поетеса, редактор газети "Прип'ять і земля древлянська" Ніна Мельник у вірші ЧОРНОБИЛЯНИ:

3 догадок вибили Чорнобилю тавро,

Що сама назва міста — символ лиха.

То вигадка, бо цього не було.

Чорнобиль — це трава полин, це — ліки.

Це — батьком сіно складене у стіг,

Домашнє господарство, двір, худоба. I

чай з напару м'яти й чебрецю,

Щоб не пристала до дітей хвороба.

Ніхто не вірив в атом — зло,

Що з раю попадемо в пекельне лихо.

 

А не підсунули б нам із гори ЧАЕС

— Чорнобиль так і був би містом тихим. ...

Ранок сонцем розігнав пітьму,

3-під лоба винувато в зону глянув

— Чорнобильцями повниться весь світ,

А ми лишилися чорнобиляни.

Це ті, хто вирваний з корінням без пори,

Чорнобиль — пам'яті загублена картинка.

Не йди з-під ніг, земля моя, спинись!

Згадай, що я твій паросток — кровинка.

 


РОЗВІЯНІ ВІТРОМ. РАДІАЦІЙНИМ.

Найліпший спосіб приглушити горе — це забутися в праці. 3 перших днів евакуації чорнобилян в Бородянку їм усім було надано відповідну роботу. Про це дбали керівники певних галузей народного господарства.

Розселення і включення колгоспників у продуктивну працю лягло на плечі спеціалістів районного агропромислового об'єднання, яке на той час очолював Троценко. Разом з керівниками Чорнобильського РАПО Євгенієм Соколовим і Петром Тимощенком він, як кажуть, днював і ночував у селах, де жили і працювали чорнобильські селяни. Насущні проблеми розв'язували на місці і без зволікань. У попередніх розділах я вже писав, що чорнобильських журналістів і поліграфістів прийняли на свої квартири і робочі площі їх бородянські колеги. Виробничі плани нашої друкарні були зменшені, а різницю добровільно взяли на себе інші друкарні області, в тому числі і бородянська. Директор цієї друкарні Ніна Карпенко якось згадувала: "У ті важкі часи весни і літа 1986 року я більше думала і дбала про чорнобильських поліграфістів, аніж про своїх. Та інакше й не могло бути — відірвані від рідних домівок, від звичної роботи, знервовані, вони вимагали посиленої уваги й піклування".


Коли стало зрозуміло, що вороття в Чорнобиль не буде , постало питання про надання чорнобилянам постійного місця роботи і проживання. Обласне управління у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі (пізніше воно називалось комітет по пресі, а зараз комітет інформації) домоглося того, аби весь колектив чорнобильської друкарні був поселений на одному місці, а саме: у місті Переяславі-Хмельницькому. Там же, в друкарні, почали працювати майже всі чорнобильські поліграфісти. Нинішній голова комітету інформації Григорій Кавич згадує: "Тодішній облполіграфвидав тримав під пильним контролем побутові і виробничі умови чорнобильських поліграфістів. На пропозицію начальника управління Віктора Яковича Мельника чорнобилянам надали матеріальну допомогу — речами і коштами Київська друкарня №1, Білоцерківська друкарня, завод "Ремлоліграфмаш", Києво-Святошинська друкарня. Інженер з кадрових питань Надія Юхимівна Мельниченко ні на день не випускала з поля зору трудовлаштування чорнобилян. Не забуває про них і тепер". Надія Юхимівна витягає з сейфа журнал обліку чорнобильських журналістів і поліграфістів. У ньому записано, хто де проживає і працює, хто вже на пенсії, хто змінив прописку і роботу. Наприклад, директор друкарні Олександр Крамаренко очолює друкарню агентства "Чорнобильінтерінформ" у Чорнобилі, технолог Анатолій Волочаєв працює там же. Бухгалтер Євгенія Ярмоченко проживає в Кременчуці, пенсіонерка. Людмила Криволенко мешкає у Білій Церкві, Валентина Скуратівська — у Борисполі, Марія Шевченко, Михайло Равінський, Ольга Рудченко, Сергій і Тетяна Швайко мешкають і працюють у Переяславі-Хмельницькому. На верстці чорнобильської районної газети "Прапор перемоги" як у Чорнобилі, так і в Бородянці працювали Лідія Тарасенко (Пеньок) і Ніна Філіпоненко. Перша поїхала за чоловіком у Черкаси, а друга — в Переяславі зі своїм колективом.

У фінансових документах бородянської пори я знайшов цікаву відомість: оплата за роботу з евакуйованим населенням. У цій відомості прізвища чорнобильських журналістів. Скільки треба було мати енергії, витримки, такту, щоб вести заспокійливі бесіди з людьми, яких вирвано живцем з рідного краю, які не відали, що буде з ними завтра. I це в той час, коли самі журналісти були в подібному становищі. Ну, ось хоча б завідуюча відділом листів і масової роботи Валентина Іванівна Грибовська: треба доглядати за хворим батьком і щодня бути на роботі. Або заступник редактора, а з листопада 1986 редактор: дружина в одному місці, діти в іншому, а самому займатися і творчою роботою, і роботою з евакуйованим населенням. Однак Василь Дем’янович Лісовий гідно справлявся з цією місією.

У багатьох чорнобилян, та найперше, мабуть, у сільських жителів ще довго жевріла надія — а може, все-таки повернемося на батьківську землю. Уже забетоновано четвертий блок ЧАЕС, уже розселено всіх чорнобилян — кого в новозбудовані села, кого в міські квартири, а надія жевріє. Тим більше, що район Чорнобильський-то існує. Нехай у складі лише двох сільських рад, а все-таки існує. Та ось 16 листопада 1988 року Указом Президії Верховної Ради УРСР Чорнобильський район приєднується до Іванківського. Надія чорнобилян повернутися додому згасла...


За вісім тижнів до цього Указу свій голос на захист Чорнобиля у газеті "Правда" підняв український письменник Олександр Левада. 8 листопада 1988 року газета друкує його статтю "Быть ли городу Чернобылю?" Автор піддає критиці керівництво тодішнього виробничого об'єднання "Комбінат", яке таємно, без поради з місцевими жителями, в обхід гласності вирішує долю Чорнобиля і всього Чорнобильського району. Чимало працівників районних організацій з числа корінних жителів Чорнобиля (районний центр тоді містився в селі Горностайполі) висловили думку про залишення району. Але їх голос не був почутий. Причину цієї глухоти патріоти Чорнобиля вбачають у тому, що керівники району не були корінними жителями. їх байдужість, помножена на байдужість керівництва ВО "Комбінат", яке підкорялося Москві, і поховала Чорнобиль і район, стала підмурком того злощасного Указу про ліквідацію нашого району.

"Чорніє Чорнобиль на карті Вкраїни —

Уражена атомом древня земля.

Від чорної тої страшної години

Ніхто тут уже новосіль не справля.

Спіткало нас горе квітневої днини

Коли пелюсткова мела заметіль.

3 чорнобилю, ліки, гіркотно-полинні,

Довіку не знімуть Чорнобиля біль".

Цими рядками вірша вінницького поета Василя Синицького я й закінчу цей розділ.

ТАМ, ДЕ РІКИ ДО СОНЦЯ ТЕЧУТЬ

Як не стримати гірський потік, так не стримати потяг чорнобилян до свого міста. їдуть вони з усіх областей України, з далекого і близького зарубіжжя, їдуть, щоб побачити (для декого, може, й востаннє) рідний Чорнобиль, рідну Прип'ять-річку, рідну домівку, святі могили. їдуть чорнобиляни і на поминальні дні після Пасхи, їдуть і на трагічний день 26 квітня. Та найбільш повноводний потік на 9 Травня — День Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Автобус за автобусом повертає на площу перед автовокзалом. Зморені далекою дорогою, пасажири не прагнуть відпочинку, а відразу прямують на кладовище. Облагородити могили, згадати добрим словом рідних, друзів, які сплять вічним сном на рідній землі під рідним небом.


Звичайно, кожного тягне подивитися й на свою вулицю, на свій колишній будинок чи колишню квартиру. Вулиця імені Богдана Хмельницького, наша рідна вулиця, стрічає нас білими квітами-пірамідками каштанів і переливами солов'їного співу. Здавалось би, і сам радій зустрічі з вулицею, з будиночком, з зеленим царством. Але...

Йдемо серединою вулиці, бо тротуари позаростали бур'янами. Знайомий кожен будинок, кожне дерево. Ось будинок Дяченків, добротний, цегляний. I ніби наяву бачимо їх господарів, трудолюбивих, закоханих у мистецтво. Та не всі будинки "вижили". На місці багатьох одні дворища. Ось тут, на цій садибі стояв охайний, красивий цегляний будинок, який з весни до пізньої осені потопав у різнобарв'ї троянд і квітів. Жила тут чуйна, високоосвічена і працьовита вчителька іноземних мов середньої школи №1 Лідія Пимонівна Марченко.

Не буду описувати її поневірянь після аварії на ЧАЕС та після евакуації в Дніпропетровськ. Наведу краще її лист до нашої сім'ї.

"13 липня 1987 року. їду в Чорнобиль. На КПП в Дитятках одержую одноразову перепустку за №085483 на право в'їзду в закриту зону Чорнобиль, крім ЧАЕС. На моєму будинку №18-А по вулиці Богдана Хмельницького вивіска: "Відділ міжнародної інформації і зв'язку ВО "Прип'ять".

На той час у моїй хаті проживали письменник Тендряков з Москви, який приїхав на суд над керівниками ЧАЕС, та інженер-механік Колесников з Києва. Останній обслуговував складну апаратуру, що займала весь зал у 33 квадратних метри. На стіні висів плакат-подяка космонавта Берегового. Оглядаю кімнати. Нічого мого немає — ні меблів, ні посуду, ні альбомів, ні книг. Колесников згадав, що бачив десь томик Шевченкового "Кобзаря", почав шукати і... не знайшов. А були ж у моїй бібліотеці кілька видань "Кобзаря", були передплатні зібрання творів Лесі Українки, Івана Франка, Шолохова. Діккенса, Чехова, Олеся Гончара, Загребельного, Достоєвського, Флобера, Гашека, книги із серії ЖЗЛ, Дитяча енциклопедія, мемуари Жукова, Говорова, повісті про Якіра, Тухачевського і багато-багато інших видань.

Зникло все. Стояли якісь ліжка, шафи, але все чуже і також, очевидно, приготовлене для вивезення. Стіни обшарпані, вішалки — колись закріплені навічно — обламані, оленячі роги зі стін зникли, картини зняті. Ручка від дверей у комірчину на веранді відірвана.

Запитую Колесникова: "Там, мабуть, складені мої речі?" Подумала, що міськрада знала, де я, знала мою дніпропетровську адресу і могла б викликати мене для вивезення речей, необхідних і дорогих серцю. Та цього не сталося. (Коли у червні-липні 1986 року чорнобиляни з дозволу Урядової комісії вивозили свої речі, я тяжко хворіла). "Так, там ваші речі", — відповів Колесников. Але вони вже були чужі: газова плита, мішок крохмалю, ящик з посудом, де я помітила и кілька моїх тарілок, чемодани — на полицях, люстра — все підготовлене для вивезення.


Від усього побаченого мені стало погано.

Колесников дав мені корвалолу, приготував кави, запрошував до них на роботу як перекладача. Грошей, мовляв, будуть платити в кілька разів більше, ніж пенсія. Але душа моя не сприймала тих слів, в очах темніло, і я залишила свою, але вже чужу хату. А в 1994 році ці чи, може, інші вахтовики спалили будинок, рештки його згребли бульдозером і вивезли. Один металевий стовп-опора колишньої веранди стоїть. На місці будинку лиш пусте місце, ніби там ніколи нічого й не було...

Зводили ми його власними руками, думали, на віки, зводили гіркою працею для себе, для дітей, для внуків. А вік виявився таким коротким...

Моя душа як древній храм, оздоблений фресками з очима, які дуже часто плачуть. Від горя, яке не річ — за поріг не викинеш. Ось і живемо в горі і бідуванні. I лише сподіваємося, що хоч онукам буде краще".

Цей лист — згусток гірко полинної долі не лише Лідії Пимонівни Марченко, а всіх нас, чорнобилян, десятків тисяч вигнанців із зони відчуження. А ось і наша садиба, наш будинок під №38-А/2. Колись красень-будинок стоїть обшарпаний, з виламаними вікнами. На їх місці лиш чорні діри. Дах поіржавів. Телеантена зламана. Перед причілком кимось зрізані гілки яблунь. Ця злиденність ховається за здичавілими яблунями і грушею, яка всохла, за густими заростями тонконогих кленів та бузку. I тільки черешня та горобина вирвалися з того гнітючого мороку, до сонця, до світла і зустріли нас п'янким запахом густоквіття.

У хату дружина не заходила (ми були там у попередні роки) — там страшно, страшно бачити понівеченим усе, що створене власними руками. Все, що можна зняти, виколупати, зірвати, виламати, винести, — вкрадено. Навіть підлоги вже немає і зідрані... шпалери. Єдине, на що зважилась Марія Якимівна, — це на фотографування перед будинком. Хай буде пам'ять про нього на ті часи, коли вже здоров'я не дозволить їздити в Чорнобиль.

Трохи навскоси через дорогу будинок №9 наших добросердечних і працьовитих сусідів Миколи Карповича і Ольги Омелянівни Дроботів. Щороку на 9 Травня вони відвідували Чорнобиль, могили родичів і друзів, клали квіти до Вічного вогню і Стели пам'яті у міському парку Слави, віддаючи шану землякам, які полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни. Обоє ж бо учасники тієї кривавої битви з фашистами. У їхньому будинку кілька років після аварії на ЧЕАС жили вчені-атомники з Ленінграда. Вони радо зустрічали колишніх господарів. Ми з дружиною майже завжди приєднувалися до цієї компанії.


Нинішні мешканці вже інші, але теж чекали на господарів. Замість них до будинку зайшов я і повідомив, що колишні хазяї вже не приїдуть — Микола Карпович залишив цей світ, а Ольга Омелянівна тяжко хворіє. Після М.К. Дробота, місцевого поета, залишилися гіркі і водночас теплі вірші про Чорнобиль і його трагічну долю. Ось один з них.

Краю наш, чорнобильський краю,—          Між лісів на полях льоноцвіти,

У зеленім серпанку ліси,                          До схід сонця птахи гомонять.

Тут частинка поліського раю,                   Чи зустрінете кращу у світі,

Де розсипані перли роси.                         Як цю нашу "Березову кладь?"

Серед луків, де квіти барвисті                   Хлібодари поліського краю,

Килими-чародії плетуть                            Охоронці лісів і води.

I шипшина стоїть у намисті,                       Якщо горе зненацька спіткає,

Там, де ріки до сонця течуть.                   Хай вас Бог береже від біди!

 

 

Наша садиба зливається з садибою наших батьків і виходить на вулицю 25 Жовтня. Але пройти на неї городом не можна через густі зарослі клену, здичавілих слив і густих торішніх бур'янів. Обходимо провулком Б. Хмельницького, який з'єднує наші вулиці. Хата батьків розграбована. У дворі нахабно господарюють тонкостовбурні, ніби очерет, клени і берези. Пробиваємося крізь ці джунглі. За верандою розкидані дрова, колись заготовлені моїм тестем Якимом Федоровичем (помер він у 1985 році), літ, мабуть, на п'ять. Сарай і майстерня (господар був майстром на всі руки) спалені, а інструменти пограбовані ще на початку 90-х років. Несила на все це дивитись. 3 гірким серцем прощаємося з рідними оселями і йдемо в міський парк до Меморіалу Слави віддати шану землякам, які не повернулися з фронтів Другої світової війни. їх імена викарбувані на Стелі пам'яті. А за часів зони, до 10-річчя аварії на ЧАЕС, тут з'явилася Стела пам'яті чорнобилян, прізвища яких викарбувані на ній. Споруджена Стела з ініціативи чорнобилян-учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, які працюють в зоні відчуження, а також при підтримці колишнього Мінчорнобиля. На меморіальній дошці напис російською мовою: "Мы помним, скорбим о безвременно ушедших друзьях, товарищах при ликвидации последствий катастрофы на ЧАЭС". I знову автовокзал. Зустрічі, прощання, обійми, сльози. Роз'їжджаємось до наступного року. А тут залишаються вахтовики, працівники численних установ і організацій зони відчуження. I залишаються солов'ї, дикі мешканці здичавілих садів нещасного Чорнобиля.


ПО СТОРШКАХ КНИГ I ГАЗЕТ ПРО ЧОРНОБИЛЬ ДУМКИ РІЗНІ, А ІСТИНА ДЕ?

Думка 1. Григорий Медведев: "Прибыл на место пожара, Телятников сразу понял, что людей мало и надо просить помощь отовсюду. Приказал лейтенанту Правику передать тревогу по области. Правик по рации передал вызов №3, по которому все пожарные машины Киевской области должны следовать к атомной станции, где бы они не находились". ("Чернобьльская тетрадь" Документальная повесть. Киев. "Дніпро". 1990. стр. 88).

Думка 2. "Вибухів було два — з інтервалом у три секунди. Через кілька хвилин на місце аварії прибула пожежна команда Чорнобильської АЕС — двадцять вісім чоловік на чолі з майором Леонідом Телятниковим. Телятников оголосив тривогу третього ступеня і, подзвонивши в Київ, попросив на допомогу ще 250 пожежників, а сам, разом з усією пожежною командою АЕС, розпочав відчайдушну й виснажливу боротьбу з вогнем. (Роберт Гейл, Томас Гаузер. "Останнє попередження. Спадщина Чорнобиля". Документальна повість. Київ. "Молодь". 1989. стор. 24).

Думка 3. "... строки в диспетчерском журнале ВПЧ: 26 апреля в 1.28 поступило сообщение о взрыве на четвертом знергоблоке. Выехали три хода (две автоцистерны и один автонасос — В.Ч.)".


1.29: сообщил о случившемся в пожарную часть Припяти. Передал в Чернобыльскую пожарную часть о третьем номере вызова.

В 1.30 поступило такое сообщение: "Прибыли к месту вызова. По внешним признакам виден огонь. Есть разрушения. Правик."

1.31. Позвонил в Иванков. Сообщил в Киев о пожаре на четвертом знергоблоке и о третьем номере вызова.

1.32. Позвонил майору Телятникову и капитану Леоненко..."

(В.Н. Черватюк "Чернобыль: страницы трагедии и подвига". Киев. 1991. стр. 9).

Думка 4. "Вызов №3 расколол эту благоуханную весеннюю ночь жестоко и властно... Пожарные машины мчались к Чернобылю. Но первая прибудет лишь через полтора часа. А пока только двадцать восемь пожарных вступили в жестокую схватку. Караул Правика, бойцы Кибенка. Зазвонил телефон и в доме майора Телятникова.(А. Черненко "Владимир Правик". Политиздат. 1988. стр. 83).

Думка 5. Н.Д. Тараканов: "Если бы руководители замечательных пожарных, погибших от переоблучения, тот же Телятников, хотя бы злементарно провел расчет пребывания на тушении пожара и проводил бы замену расчетов, все они бы остались живыми героями".

("Чернобыльские записки, или раздумья о нравственности". стр. 154).

Думка 6. "Першим до місця аварії о 1 год. 28 хв. прибув черговий караул ВПЧ-2 (воєнізованої пожежної частини по охороні Чорнобильської АЕС) в складі трьох відділень (14 чол.) на чолі з начальником караулу лейтенантом внутрішньої служби В.П. Правиком. Він став першим керівником гасіння пожежі(КГП-І). Оцінивши обстановку,... КГП-1 підтвердив виклик №3. О 1 год. 35 хв. на АЕС прибув черговий караул СВПЧ-6 по охороні м. Прип'яті на чолі з лейтенантом В.М. Кибенком. О 1 год. 40 хв. до місця аварії прибув начальник ВПЧ-2 майор Л.П. Телятников". (3 книги "Чорнобильська катастрофа в документах, фактах та долях людей", стор. 31-32).

Думка 7. "О першій годині 46 хвилин на місце аварії прибув Леонід Телятников. Він узяв керівництво гасіння пожежі на себе". ("Вогонь Чорнобиля". Видавничий дім "Альтернативи". Київ. 1998. стор. 70).

Думка 8. "Коли годинник показував без чверті другу, на станцію приїхав начальник ВПЧ-2 майор Леонід Телятников". (Леонід Даєн "Чорнобиль — трава гірка". Київ. "Веселка". 1988. стор. 119).

Думка 9. "На АЕС першим рушив Захаров, за ним ми, за нами Бутрименко на третьому ході. Лейтенант (В. Правик — М.Л.) уже в кабінеті сказав, що не додзвонився на АЕС, не відповів навіть центральний щит управління. 3 кабіни по рації він підтвердив виклик номер три". (Лідія Вірина. "Тієї вогняної ночі. Чорнобильська оповідь". Київ. Вид-во "Молодь". 1989. стор. 163).


Думка 10. Леонід Даєн. "Чотириста метрів від частини до четвертого блоку — скільки їх треба долати? Півхвилини, хвилину? Часу для роздумів, а тим паче для прийняття рішень обмаль. Але в цій екстремальній обстановці двадцятичотирьохрічний комсомолець Володимир Правик діяв з граничною чіткістю і приймав єдино правильні рішення. Ще з дороги по рації передав виклик номер три".

Істина: отже, не міг Телятников вплинути на розстановку сил на початку по-жежогасіння, бо прибув пізніше і Правика, і Кибенка. До речі, Телятников був у відпустці. Хоча Р. Гейл і Т. Гаузер назвали свою повість документальною, проте в наведеному уривку з їхньої книги налічується кілька неточностей. По-перше, на гасіння пожежі прибула не єдина команда, а дві: перша — по охороні АЕС на чолі з Правиком, і друга — по охороні м. Прип'яті на чолі з Кибенком. По-друге, у Київ Телятников не дзвонив і 250 чоловік не вимагав. Г. Медведєв досить скрупульозно вивчав і описав дії пожежників і експлуатаційників під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у перші хвилини і години після вибуху. На жаль, він приписав подачу виклику №3 Леоніду Телятникову, що не відповідає дійсності. Як свідчать записи в диспетчерському журналі ВПЧ-2, а також автори кількох книг, виклик №3 подав Володимир Правик. "Приписок" Телятников не потребує. Він після прибуття на АЕС діяв мужньо і самовіддано, і справедливо носить високе звання Героя Радянського Союзу та відзнаку Президента України Золоту зірку "За мужність", яка прирівняна до ордена "За мужність".

* * *

Думка 1. "Мужність і біль Чорнобиля: повість-хроніка". (Вид-во "Молодь". 1988. стор. 16):"...Атомний реактор четвертого енергоблоку несамовито розжарився. Опинившись "у підвішеному" стані і маючи під собою так званий басейн-барбатер, який внаслідок аварії, зруйнування трубопроводів і охолоджувальної системи наповнився водою, він загрожував ще більш страшною бідою. Що було б тоді?.. На ці питання ще ніхто й ніколи в світі не дав відповіді. Поєднання розпеченого атомного реактора, з усіма його хімічними й фізичними компонентами, з водою могло призвести до непередбаченого і непоправного, з найтяжчими наслідками".

Думка 2. Григорій Медведєв. "Чернобыльская тетрадь". стор. 127: "В 19 часов 1 мая Щербина сообщил о необходимости сократить сброс (песка-Н.Л.) вдвое. Появилось опасение, что не выдержат бетонные конструкции, на которые опирался реактор, и все рухнет в басейн-барбатер. Это грозило тепловым взрывом и огромным радиоактивным выбросом..."


Думка 3. Олег Гусев. "3 Чорнобилем ми пов'язані на віки". Київ. Вид. "Варта". 1998. стор. 31: "...Десь шостого травня... з барбатера була відкачана вода, чим була ліквідована у принципі можливість "водневого вибуху". "...Якщо був би вибух, про можливість якого говорилося вище, могло загинути одночасно 35-40 мільйонів чоловік". "...Реактор з кожним днем продовжував розігріватися, незважаючи на бомбування його піском, свинцем, бором... Ми приїхали в Чорнобиль, коли температура в реакторі була 1400 градусів по Цельсію, перед... 18 травня вона вже сягнула відмітки 2440°. А критичною вважається температура 2770°. До цього вибуху в Чорнобилі з непередбаченими наслідками залишалось лише два дні. "...2770° — знак температури, після підвищення якої може розвинутися ланцюгова ядерна реакція".

Думка 4. К.П. Чечеров: "Сколько было шума вокруг засыпки реактора с вертолетов! Цель создать фильтрующий слой, чтобы уменьшить выброс радиации, а так-же прекратить пожар, который мог расплавить активную зону и взорвать оставшееся топливо... Ни в шахту, ни в центральный зал ничего не попало! И вся эпопея с закупориванием реактора — пустая затея, подвергшая серьезной опасности жизнь многих людей". Вопрос: — ...Внутри четвертого блока осталось... топлива.... примерно 20 т... Могут ли они привести к новой трагедии,.. если в него попадет вода, произойдет разогрев и сформируется критическая масса? К.П. Чечеров: — Однозначно — нет. Во-первых, там нет никакого нагрева, температура близка к атмосферной. Во-вторых, эксперимент с водой давно состоялся. Дело в том, что лава 26 апреля уже и так попала прямо в басейн-барбатер, из которого воду еще не спустили, и ничего страшного не произошло". ("Вісник Чорнобиля". 1998. №27-28).

Де ж істина?

* * *

Владимир Яворивский. Испытание. Записки писателя. (В фотоальбоме "Чернобьшьский репортаж". Изд-во "Планета". Москва — 1988). "В 6.40 в дверь настойчиво позвонили и постучали кулаком. Пришла женщина из ЖЗКа. Не заходя в квартиру, сказала: — Включите радиоточку на полную громкость! Не выходите из дома, не открывайте окна! — и ушла звонить соседям.


— В 13.10 в громкоговорителе что-то затрещало, передача из Москвы прервалась на полуслове, в местный эфир вышла диктор Припятского радио Нина Мельник.

— Уважаемые припятчане! — голос Нины дрожал и срывался. Чувствовалось, что ей очень хочется быть спокойной, уверенной в себе, но не получалось. Очень чувствовалось, что не получается.

— На нашей атомной станции произошла авария. Просим сохранять спокойствие. Соберите самые необходимые вещи, нужные вам всего на три дня: продукты и одежду. В четырнадцать ноль-ноль к подьезду вашего дома будет подан автобус и вас пригласят на посадку. Диктор повторила сказанное еще раз..."

Это эпизод из событий 27 апреля 1986 года в городе Припяти, на второй день после аварии на Чернобыльской АЕС.

Тот же зпизод, описанный в другом произведении. Владимир Яворивский. Полынь. (Москва. "Известия". 1989.стр. 168).  "Час назад наконец прорезалось местное радио и заученно-бравурный голос городской знаменитости — красивой дикторши Нины сообщил, что на атомной станции произошла авария и возникла необходимость всему населению выехать за пределы города, всем без исключения следует оставаться в квартирах, собрать с собой продукты на три дня и ждать, когда позовут к выходу, где будут стоять автобусы. Спустя некоторое время дикторша опять обьявила то же самое, но на этот раз голос ее прозвучал более естественно-взволнованно, ровно, без того обычного, чуть глуповатого пафоса, с которым она всегда читала городские новости".

В обоих произведениях описан один и тот же зпизод. Тогда почему во втором случае оскорбили дикторшу Нину, женщину, мать двоих детей, журналиста и поэтессу. Вся семья ее очень и очень потерпела от аварии на ЧАЗС. Автор, конечно, возразит: в первом случае зто документальные записки, во втором — строки из романа "Мария с польшью в конце столетья", где господствует художественный вымысел, обобщение. Согласны. Но слишком свежи в памяти припятчан события тех трагических дней конца апреля 1986 года, чтобы не отличить бьшь от небыли. И слишком прозрачен вымысел с диктором Ниной, уважаемый писатель.

* * *

Думка 1. Григорий Медведев. "Чернобьшьская тетрадь". Стр. 71. "Молодые стажеры СИУРа Кудрявцев и Проскуряков приближались, продирались сквозь завалы, к тридцать шестой отметке, на которой находился реакторный зал". Стр. 72. "...Без респираторов и защитной одежды они подошли к входу в ЦЗ и... вошли в бывший реакторный зал, заваленный покореженной рухлядью, тлеющими обломками, свисающие в сторону реактора.


Проскуряков и Кудрявцев оказались у ядра атомного взрыва. Но где же реактор? Стр. 73."Тем же путем с чувством глубокой подавленности и внутреннего панического чувства... вернулись они на десятую отметку, вошли в помещение БЩУ и доложили обстановку Акимову и Дятлову.

— Центрального зала нет, — сказал Проскуряков.

— Все снесло взрывом. Небо над головой. Из реактора огонь...

— Вы мужики, не разобрались... — растягивая слова, глухо произнес Дятлов.

— Это что-то горело на полу, а вы подумали реактор. Видимо, взрыв гремучей смеси в аварийном баке снес шатер... Надо спасать реактор. Он цел... Надо подавать воду в активную зону.

Так родилась легенда: реактор цел, взорвался бак аварийной воды СУЗ, надо подавать воду в реактор. Легенда была доложена Брюханову и Фомину. И далее — в Москву".

Думка 2. Стр. 99-100. "В 9 часов утра 26 апреля из московского аэропорта Быково вьшетел спецрейсом самолет "ЯК-40". На борту самолета находилась первая оперативная межведомственная группа специалистов в составе главного инженера ВПО "Союзатомэнерго" В.Я. Прушинского, заместителя начальника того же обьединения Е.И. Игнатенко, заместителя начальника института Гидропроект В.С. Конвиза (генпроэктант станции), представителей НИКИЗТ (главного конструктора реактора РБМК) К.К. Полушкина и Ю.Н. Черкашова, представителя Института атомной энергии имени И.В. Курчатова, Е.П. Рязанцева и других". Прушинский и Полушкин облетели на вертолете разрушенный обьект. И пришли к выводу: реактор разрушен. И усомнились в легенде о взрыве гремучей смеси.

Думка 3. К.П. Чечеров, сотрудник Курчатовского института, возглавлявший в Чернобыле лабораторию исследования ядерного топлива блока №4, а затем отдел реконструкции аварийных процессов ("Вісник Чорнобиля", 4 квітня 1998 року): "Природа Чернобыльского взрыва — именно ядерная. ...Вот произошла авария. Казалось бы, кого отправлять на АЗС, чтобы разобрались в причинах? Конечно, прежде всего лучших специалистов по ядерным реакторам и ядерным взрывам... Но их-то и не послали в Чернобьшь!".

Думка 4. "Чернобьль: события и уроки". Вопросы и ответы. Москва. Изд-во политической литературы. 1989, стр. 38. "Вопрос. Произошел ли на 4-м энергоблоке Чернобыльской атомной электростанции ядерньй взрыв?


Ответ. Нет, в реакторе произошел тепловой взрыв".

Запитання 1. Так бьли или не бьли сразу после взрыва 4-го блока на ЧАЗС специалисты по ядерным реакторам?

Запитання 2. В конце концов, к какому выводу пришли специалисты относительно природы взрыва: тепловой или ядерный?

ПРО ЗЕМЛЕТРУСИ В ЧОРНОБИЛІ ТА ВИБІР МІСЦЯ БУДІВНИЦТВА ЧАЕС

Думка 1. "...Независимым расследованием установлено, что около 90% территории Украины только по геолого-гидрологическим показателям являются крайне неблагополучной для размещения и безопасности зксплуатации АЗС". ("Предварительное заключение по материалам независимого общественного расследования обстоятельств глобальной аварии на Чернобьшьской атомной злектростанции и её катастрофических последствиях". Видання газети "Зелений світ", Київ. 1991, стор. 45).

Думка 2. "На думку ряду вчених і спеціалістів, місце для будівництва Чорнобильської АЕС вибрано невдало в багатьох відношеннях. Так, московський геофізик, доктор фізико-математичних наук Е.В. Барковский вважає, що Чорнобильську АЕС було споруджено на розломі земної кори у долині річки Прип'ять. У церковно-історичній хроніці описано руйнівний землетрус, що стався у Чорнобилі в 1530 р. За даними Е.В. Барковського, з 1972 р. через порушення гравітаційної рівноваги внутрішніх сфер Землі прискорилося осьове розтягнення планети, що зумовило багато геофізичних змін, зокрема активізацію сейсмічності. Незадовго до аварії на ЧАЕС спостерігалися сильні деформації плити 4-го реактора, пов'язані з рухом границі розлому". ("Чорнобильська катастрофа в документах, фактах та долях людей". Київ. Редакційно-видавничий відділ МВС України. 1996 р. Стор. 11).

Думка 3. К.П. Чечеров: "...АЗС стоит на разломе. Откуда такая уверенность? Ведь необходимые геофизические исследования в окрестностях станции не проводились, и что под ней находится достоверно пока никто не знает. В 1989 — 1990 гг. изучалась сейсмичность района, и он бьл признан спокойным. Судя по историческим хроникам, охватывающим период в 500 лет, здесь не бьшо никаких землетрясений". (Газ. "Вісник Чорнобиля", 14 березня 1998 року, стор. 8).

Запитання 1. То чи був у Чорнобилі землетрус в середні віки, чи ні? Якщо був, то невідомо, якої сили, адже класифікація землетрусів запроваджена лише в 1935 році американським сейсмологом Ч. Ріхтером.

Щодо руйнівного землетрусу в Чорнобилі у 1530 році. Дерев'яні будинки в зруб (а саме такі були і є зараз на Поліссі) не так легко зруйнувати. Це треба ого-го якої сили поштовхів! Руйнації міг зазнати замок-споруда з каменю, але він був зруйнований за 50-60 років до названої вище дати. А в першій чверті XVI століття відновлений і в середині XVIII століття перебудований і досить укріплений. Про його зруйнування у 1530 році відомостей немає. Цікаво б знати з приводу землетрусів у Чорнобилі думку профільних інститутів НАН України.

 

1986-1999 рр. Чорнобиль-Вінниця—Київ

Чорнобиляни

 Микола Лаціс. "Чорнобиляни"

Фоторозповідь

 Как сложились судьбы чернобылян после аварии. Подвиг пожарных. Чернобыляне на работе в зоне   отчуждения. Наши дома и улицы, что с ними произошло. Это основные темы фоторассказа.

 

 Про автораМикола Лаціс Николай Лацис

  Лаціс Микола Петрович, колишній редактор чорнобильської районної газети      «Прапор перемоги», член Національної спілки журналістів України. Брав активну участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, за що відзначений почесним дипломом і золотою медаллю лауреата премії Спілки журналістів СРСР. Після евакуації Чорнобиля працював редактором згурівської районної газети на Київщині, а в 1991-1996 роках - редактором вінницької обласної газети «Земля подільська». М.П.Лаціс автор книжки «Чорнобильські спомини», яка побачила світ у 2000 році. Зі статтями на чорнобильську тематику виступає в обласних, районних, республіканських газетах. У 2004 році вийшла його друга книжка - «Чорнобиляни», яка є продовженням попередньої.

Примечание от сайта latsis.name: часть оригиналов иллюстраций, использованных при публикации книги в 2004 г. непригодна для электронной версии и поэтому отсутствует, часть - заменена на более новые фотографии из личного архива автора сайта. Фото архив будет пополняться, и какое то количество отсутствующих в этой публикации фотографий  возможно восстановится более новыми.

К сожалению многие люди, упомянутые в книге, уже покинули этот мир, а некоторые места изменили свой вид. 

 


Чорнобиль – наш біль довічний

Ця стела – візитна картка колишнього Чорнобильського району. Району нема, і стоїть стела сиротою. Чорнобиляни, які відвідують своє місто 26 квітня і 9 Травня, завжди зупиняються біля цього дорогого Знака. За ним – КПП Дитятки, колючий дріт, Зона відчуження, зона нашої біди. У 1993 році чорнобиляни відзначали 800-річчя свого міста. Перед контрольно-пропускним пунктом “Дитятки” було виставлено Знак, виготовлений до цієї дати. А в місті на універмазі було вивішено транспарант зі словами Ліни Костенко: “Чорнобилю – 800 років життя, і сім років смерті, хай буде в нашій пам’яті безсмертний”.


 

Ми – чорнобиляни

Ми – чорнобиляни

Ми просто древляни та й годі,

Жили над рікою.

Наш пляж на чорнобильськім броді

Заріс осокою…

Ми горді древляни! На разі

Не хочем конати!

Волієм ворожого князя

Між сосон в’язати!

Ми просто північні вкраїнці –

І добрі й уперті:

У дружбі – і в серце по вінця,

У битві – до смерті.

Ми чорнобиляни та й годі,

Живем особисто!

Серця на колючому дроті –

То ж наше намисто.

             Валентин МИХАЙЛЮК, чорнобилянин. 1997 р.

 

Чорнобильцями повниться весь світ,

А ми лишилися – чорнобиляни.

             Ніна МЕЛЬНИК, родом із Залісся. 1994 р.

 


Чорнобиль

За цим знаком - Чорнобиль.

 


 

На шляху з “варяг у греки”

 Из варяг в греки

Вітер налетів раптово. Свинцеві хмари сипонули рясним дощем. Не дощем – зливою. Ріка захвилювалася, збурилася і ніби намагалася скинути з себе важезні лодії, що з’явилися зненацька з-за коси, зарослої верболозом. Буря розігралася не на жарт. Аби врятуватися від сердитого буревію і розлючених хвиль, керманичі спрямували лодії у тиху заводь, що врізалася у високий правий берег ріки, укритий густим дубовим лісом.

 

З першої і останньої лодій вистрибнули люди, озброєні луками і списами, і звично зайняли оборону. Та нікого ніде не було ні видно, ні чутно. Лиш вітер метався у верхів’ях дубів, та ріка бушувала позаду флотилії! Люди на лодіях метушилися біля вантажу, перевіряли, чи не ослабло кріплення, чи не замокає товар.

 Флотилія та прямувала з далекої і суворої Скандинавії, а люди ті були купцями, що везли свій товар до Києва і ще далі – до Візантії. Буря ж їх застала на річці Прип’яті, біля древніх поселень Стрижева і Чорнобиля.

 

Поселення ці лежали на східних рубежах Древлянської землі, на жвавому торговому шляху з “варяг у греки”. За часів Кия, Щека і Хорива у “древлях” було своє “княження”. У 883 році київський князь Олег наклав на древлян данину. Після Олега древляни перестали платити її, і князь Ігор вирішив провчити непокірних. Але за наказом древлянського князя Мала він був убитий. Вдова Ігоря княгиня Ольга жорстоко помстилася поліщукам. Вона спалила і зруйнувала їх міста Іскоростень і Вручий (сучасні назви Коростень і Овруч), підступно перебила місцеву знать, а князя Мала з донькою Малушею (майбутньою матір’ю Володимира Великого) взяла в прислугу. Було це в 946 році. (У кінці ХХ століття княгині Ользі у Києві встановлено пам’ятник і засновано орден княгині Ольги). Згодом Древлянська земля була перетворена у Київський уділ, а в 1136 році передана київським князем Ярополком Десятинній церкві. Отож і Стрежев з Чорнобилем стали володіннями церковними. Стрежев (сучасні назви Стрижів, Стрижов) згадується в літописі під 1127 роком, а Чорнобиль під 1193-ім. У пізніших історичних джерелах Стрижів уже не згадується, бо він став околицею Чорнобиля.

 

Та вернімося до нашої флотилії. Буря вщухла. Люди розіклали багаття, обсушили одяг, перекусили. І вивели лодії на присмирнілу ріку. Тільки-но рушили в путь, як за крутим поворотом з’явилося плесо іншої ріки. То була права притока Прип’яті Уша (сучасна назва Уж). На її березі стояв гурт чоловіків і жінок, одягнутих у чорно-білу одежу. (Звідси деякі історики виводять назву Чорнобиля) Флотилія пристала до берега. Почався торг. Варяжні купці прицінювались до меду, воску, дьогтю, хутра. Місцеві ж покупці цікавилися зброєю, виробами з коштовного каміння, янтарем. І ті й другі розплачувалися срібними монетами. Охоронці флотилії були на сторожі – неподалік стояла готова до бою дружина місцевого князя. Але торги закінчились мирно. Варяги попливли по Прип’яті. Невдовзі їх путь проляже по Дніпру до Києва, а там у Руське море до Царграда. Воїни-охоронці або й далі супроводжуватимуть купців, або наймуться на службу до руських князів, між якими на той час точилися безперервні міжусобні війни.

 


 

Залишимо варягів на їх човнах, нехай пливуть на південь у пошуках кращої долі. А ми простежимо долю Чорнобиля з давніх часів до наших днів. Років 140 чорнобиляни платили данину татарським ханам. Про ті часи в пам’яті народній залишилися назви “татарське зілля” (аїр), Татарський курган, в якому знайдено залізну зброю. З 1362 року Чорнобиль опинився під владою Литви. Той час залишив після себе назву житлового масиву – куток Литвини, вулицю Юрдика (юридика – спеціальний податок на католицьку церкву). Після об’єднання Польщі й Литви в 1569 році Чорнобиль підпав під владу польській шляхті. Села, поля і ліси були роздані новим магнатам. Посилилось окатоличення православного населення. У 1600 році в Чорнобилі будується костел. У кінці ХVІІ століття місто дістається польському магнатові Ходкевичу. Його нащадкам аж до 1917 року на Чорнобильщині належало понад 20 тисяч десятин землі.

 

Дивним чином назва містечка Чорнобиля майнула в історії Великої Французької революції 1789-1794 рр.: в період Якобінської диктатури уродженка Чорнобиля польська графиня Розалія Любомирська була гільйотинована у Парижі за зв’язки з Марією-Антуанетою та іншими членами королівської сім’ї. Під іменем “Розалія з Чорнобиля” вона й залишилася в історії Франції.

 

 

 

 

 

Ще одним іменем пов’язаний Чорнобиль з Францією.                                             Племінниця Любомирської графиня Евеліна Єва Жевуська (Ганська)Ганська, яка володіла Горностайпільським маєтком, була коханкою, а потім дружиною великого французького письменника Оноре де Бальзака.

 

(Довідка latsis.name:  Евеліна також мала маєток у Бердичиві, де і одружилась з Оноре де Бальзаком у 1850 році, вже після смерті свого чоловіка Венцеслава Ганьского, який помер у 1841 р.  До цього вони неодноразово зустрічались  з коханцем у різних країнах Европи. Бальзак двічі бував в Украині - у 1847-48рр і 1849-1850р.)

 

 

 

Чорнобиляни брали активну участь у всіх виступах проти національного, політичного й економічного гніту. Вони воювали в полках Богдана Хмельницького, його соратників Поповича і Ждановича проти польсько-шляхетських поневолювачів.

 

В історії зафіксовані виступи чорнобилян проти наполеонівських військ, проти царського режиму в революціях 1905-1907 та 1917 років, у Громадянській війні в Росії й на Україні в 1918-1922 роках.

 

У перемогу Радянського Союзу над гітлерівською Німеччиною свій внесок зробили і трудящі Чорнобиля: понад 400 його жителів – воїнів, партизанів і підпільників удостоєні бойових нагород.

 

За визволення Чорнобиля і району, зокрема за форсування Дніпра біля села Страхолісся, високого звання Героя Радянського Союзу удостоєно понад 30 воїнів Червоної Армії, з-поміж яких росіяни, українці, казахи, білоруси, євреї, грузини. Їх імена вибиті на пілонах алеї Героїв у міському парку. Тут же на скрижалях Стели пам’яті викарбувані імена чорнобилян, які загинули в боротьбі з гітлерівською чумою. Увінчує меморіал обеліск Слави з червоною зіркою на вершині. Під час святкування Днів Перемоги вдячні чорнобиляни покладають до нього хвойні гірлянди і живі квіти.

 

Славна Чорнобильщина своїми трудівниками. Далеко за її межами відомі імена Героїв Соціалістичної Праці Дар’ї Іллівни Пелагечі, Уляни Йосипівни Ковчан, Михайла Антоновича Романченка.

 

Кораблі чорнобильських суднобудівельників типу ріка-море борознили води від Бреста до Одеси та Іллічівська.

 

Масло і твердий сир з Чорнобиля продавали на Кубі.

 

Вишивані сорочки і рушники чорнобильських майстринь користувались великим попитом у Канаді серед української діаспори.

 

А мариновані гриби! Їх з задоволенням імпортували югослави, німці.

 

Сувенірні вироби майстрів по дереву з району охоче купували іноземні туристи в Києві і навіть у Москві.

 

У 70-80 роки ХХ століття Чорнобиль і села району стали незвичною курортною зоною: уздовж Прип’яті береги її були усіяні наметами відпочивальників з Москви, Ленінграда, Мурманська, Воркути та інших північних районів Росії. Їх вабили сюди чарівна природа, багаті рибою ріки та озера, щедрі на гриби та ягоди поліські ліси, дешеві продукти харчування, доброзичливе ставлення мирних і щирих місцевих жителів.

 

Чом не райський куточок Київського Полісся!


 

 

І раптом мирну творчу працю чорнобилян перериває вибух реактора на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції 26 квітня 1986 року. Очевидно, з метою мовної економії назва міста Чорнобиля переноситься на інші поняття:

 

ЧАЕС – це Чорнобиль,

 

м. Прип’ять – це Чорнобиль,

 

Зона відчуження – це Чорнобиль,

 

Техногенна катастрофа – це також Чорнобиль.

 

Комп’ютерний вірус – і той Чорнобиль.

 

Нам, чорнобилянам, тобто жителям Чорнобиля і однойменного району, боляче читати і слухати ці безграмотні визначення. Але вдіяти ми нічого вже не можемо. Недобра слава про Чорнобиль рознеслась по світу.

 

 Меморіал Слави на честь чорнобилян, які віддали своє життя в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років.

 Меморіал Слави на честь чорнобилян, які віддали своє життя в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років.

 

 Стела пам’яті

м.Чорнобиль, міський парк. На скрижалях Стели пам’яті і наземних плитах імена захисників Вітчизни – чорнобилян, які загинули в боротьбі за рідну землю.

 

 


 

 

Без вини винуватий

 

 Одразу після Чорнобильської катастрофи серед віруючих людей пішов поголос, що аварія була передбачена ще в Біблії. А йдеться про це в Одкровенні святого Іоана Богослова.

 

Про що ж говориться в цьому Одкрованні (грецькою мовою Апокаліпсис), написаному близько 69 року н.е., щодо Чорнобиля?

 І засурмив третій Ангел

8.7. “І засурмив перший Ангел, – і вчинилися град та огонь, перемішані з кров’ю, і впали на землю, і спалилась третина землі, і згоріла третина дерев, і всіляка зелена трава погоріла.

 …………………………

 

10. І засурмив третій Ангел, – і велика зоря впала з неба, палаючи, як смолоскип. І впала вона на третину річок та на водні джерела.

 11. А ймення зорі тій полин; і стала третина води як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона”.

 (Примітка latsis.name: на час написання книжки у 2004 р. автор не знав, що у 2011 на місці частини вул. Радянської у Чорнобилі зведуть меморіальний комплекс "Зірка Полин" і встановльть композицію саме такого Агнгела, що сурмить - на фото)

Де тут передбачено про аварію на 4-ому блоці Чорнобильської АЕС? А ось тут. Зірка полин (у Біблії назва зірки “полин” не власна і пишеться з малої букви), вода як полин, вода згіркла. Один з видів полину в Україні називається чорнобиль (а ще чорнобил, чорнобильник). І ось уже біблійна фраза “А ймення тій зорі полин” перетворюється на фразу “А ймення тій зорі Чорнобиль”. Добре, що хоч Ангел не був четвертим, а то зовсім би була вказівка на 4-й блок АЕС.

 Автори деяких статей дали своє тлумачення й біблійному виразу “і спалилась третина землі”, маючи на увазі, що українські чорноземи становлять третину світових.

 До речі, будь-який вислів з Біблії можна пристосувати до історичних подій і фактів будь-якого народу. Штучне ліплення біблійних сюжетів до історії України – абсурд, виплід хворої уяви, заполоненої забобонами.

 Невже важко зрозуміти, що результати сурмлення Ангелів мають доконаний вид, тобто відбулися в минулому часі. І до майбутнього часу, тим паче до наслідків аварії на ЧАЕС їх аніяк не приліпити. Хіба що коли дуже захотіти. Щодо спалення третини земель. Унаслідок вибуху 4-го енергоблока були забруднені радіонуклідами переважно піщані землі і торфовища Українського, Білоруського та Російського Полісся. І аж ніяк не чорноземи та ще й усі – третина світових.

 Багато авторів, щоб уникнути надокучливої зірки, вишукують у  літературних творах фрази, в яких згадується полин. В одному з журналів у розповідь про ліквідатора причепили рядки з поезії Степана Руданського, писані ще в 1857 році:

 “І димить чорнобиль…

 За ким палає?

 І вічную пам’ять

 Божий птах співає…”

 Димить чорнобиль… Це коли під час цвітіння жовтувато-сизий пилок розноситься вітром. До чого тут аварія на Чорнобильській атомній елекростанції? Зате звучить загадково, трагічно. “Димить чорнобиль…”

 


 З-під пера нашого брата-журналіста відразу після тієї жахливої ночі почали з’являтися заголовки, один страшніший від іншого: “Аварія в Чорнобилі”, “Чорнобиль – прокляття ХХ століття”, “Світ без Чорнобиля”. Чорнобилем почали йменувати будь-яку техногенну катастрофу. Слово Чорнобиль стало прозивним, страхопудом світу.

 Іноземні журналісти, які вперше побували в Чорнобилі, з подивом дізналися, що ЧАЕС знаходиться не в Чорнобилі, а за 16 кілометрів від нього.

 То чим же завинив Чорнобиль перед людством? Чому його ототожнили з четвертим блоком ЧАЕС? Тільки тому, що станція носила ім’я, присвоєне їй без відома і згоди чорнобилян. Сам же Чорнобиль особливої участі в утвердженні станції не брав. Київ теж не дуже займався нею. Будівництвом ЧАЕС та її роботою керувала в основному Москва.

 Тепер про “зірку полин”. Вибух реактора стався не внаслідок падіння зірки, а зовсім з інших причин. Чому б фантазерам не припустити, що “зірки полин” падали на Хіросіму і Нагасакі? Адже атомні бомби, скинуті з літаків, вибухали в повітрі і дійсно були схожі на палаючі, як смолоскипи, зорі, правда в тисячі разів яскравіші. Навіть Нострадамус не додумався до передбачення аварії на ЧАЕС. А він би вже такої нагоди не пропустив.

 Можна ще наводити факти, коли творча уява за допомогою епітетів, метафор, порівнянь паплюжила і паплюжить древню історію і чесне ім’я старовинного міста Чорнобиля і його згорьованих жителів, закоханих у своє Полісся, у свій рідний чарівний край, але розвіяних по світу радіаційним вітром.

 Відповідь вигадникам дала поетеса-полісянка Ніна Мельник:

 – З догадок вибили Чорнобилю тавро,

 Що сама назва міста – символ лиха.

 То вигадка, бо цього не було.

 Чорнобиль – це трава полин, це – ліки.

 Ніхто не вірив в атом-зло,

 Що з раю попадем в пекельне лихо.

 А не підсунули б нам із Москви ЧАЕС –

 Чорнобиль так і був би містом тихим.

 

 


 

 Чорнобильська АЕС

 Історична довідка

 

У вересні 1966 року Уряд СРСР затвердив план будівництва в країні у 1966-1967 рр. кількох атомних електростанцій. Одну з них вирішено було розташувати в центральних областях України. Вибір випав на Вінницьку і Київську області. Тодішнє керівництво Вінницької області зуміло “відхреститись” від мирного атома і погодилось на спорудження Ладижинської ДРЕС на органічному паливі. Київське ж начальство тільки цього й чекало.

 Будівництво Чорнобильської АЕС розпочалося на початку 1970 року за 110 км на північ від Києва. Проти цієї  будови ХХ століття виступили Президент Академії Наук Української РСР Патон і міністр меліорації і водного господарства республіки Гаркуша. Та їхні протестні голоси потонули в хорі прихильників науково-технічного прогресу. Як же! АЕС – перша на Україні! Престижно! Патріотично!

 Уведення в дію 1-го енергоблока відбулося у вересні 1977 року, 2-го – в січні 1979, 3-го і 4-го – відповідно у грудні 1981 і 1983 рр.

 У 1981 р. розпочалося будівництво 5-го і 6-го блоків ЧАЕС. На осінь 1986 року намічався пуск п’ятого блока. Та обставини змінилися.

 Поряд з АЕС росло і місто Прип’ять, в якому на початок 1986 року налічувалося майже 50 тис. жителів. Це, в основному, будівельники і експлуатаційники АЕС, а також працівники освіти, культури, медицини, комунальних служб, торгівлі, правоохоронних органів.

 Після аварії на ЧАЕС жителі Прип’яті переселені в Київ, Чернігів, в інші міста України.

 

Аварія на ЧАЕС

 26 квітня 1986 року о 1 год. 24 хв. під час проведення експерименту вибухнув реактор ІV блока ЧАЕС. Після вибуху персонал станції у цілковитій темряві знеструмив усі розподільні щити і перекрив заглушки. Інакше пожежники, які гасили машинний зал, загинули б від ураження електричним струмом. А пожежники, змінюючи один одного, впоралися з вогнем, не дали йому розповсюдитися на інші ділянки покрівлі машинного залу.

 Організація гасіння пожежі на ЧАЕС

 Першим до місця аварії о 1 год. 30 хв. прибув караул ВПЧ-2 (воєнізованої пожежної частини по охороні Чорнобильської АЕС) у складі трьох відділень (14 чол.) на чолі з начальником караулу лейтенантом внутрішньої служби Володимиром Правиком.

 О 1 год. 35 хв. на АЕС прибув черговий караул СВПЧ-6 по охороні м.Прип’яті на чолі з лейтенантом Віктором Кібенком (14 чол.).

 Пожежники працювалм в темряві, в клубах пари, змішаної з отруйним газом бітуму та інших складових покрівлі машзалу. Проблиски полум’я ледь пробивали цю завісу. А поряд зруйнований реактор вивергав фантастичну смертельну активність – 15-20 тис. рентген на годину.

 АЕС стала ніби епіцентром гігантського циклону, вихори якого рознесли радіацію на весь світ.

 Для керівництва роботами з ліквідації наслідків аварії було створено Оперативну групу Політбюро ЦК КПРС на чолі з Головою Ради Міністрів СРСР М.І.Рижковим (вона працювала в Москві), а також Урядову комісію на чолі з заступником Голови Радміну СРСР по паливно-енергетичному комплексу Б.Є.Щербиною. Ця комісія спочатку працювала в м.Прип’яті, а потім у м.Чорнобилі. Аналогічну комісію на Україні очолив Голова Ради Міністрів УРСР О.П.Ляшко.

 На ліквідацію аварії було кинуто сотні тисяч військовослужбовців, спеціалістів усіх галузей народного господарства, добровольців. Серед ліквідаторів було і кілька сотень чорнобилян.

 Для допомоги потерпілим від атомної біди було створено в банках СРСР благодійний фонд №904. Кілька десятків тисяч тодішніх карбованців переказали до нього трудові колективи й окремі громадяни Київської області.

 


 Із шеренги пішов кожен третій

 Пам’ять. Саме вона є рушієм людського поступу й оберегом найвищих моральних цінностей.

 Спливають роки, поволі стиратимуться сліди Чорнобильської катастрофи, але історики, вчені-дослідники ще не раз повертатимуться до подій весни 1986 року. І ми, хто є і хто пребуде у цьому світі, вертатимемо пам’яттю до тієї вогненної ночі. Відкриватимуться нові подробиці, нові факти, але цей залишиться безсумнівним: після вибуху на ЧАЕС лише через дев’ять годин до Прип’яті прибули військові підрозділи цивільної оборони на чолі з колишнім начальником штабу ЦО України генерал-лейтенантом М.Бондарчуком. Смертоносний удар ядерної стихії прийняли на себе пожежники та експлуатаційники, не забезпечені ні протирадіаційними засобами, ні елементарними знаряддями захисту.

 Їх, перших вогнеборців Чорнобиля, було двадцять вісім. Згадаємо всіх поіменно: Володимир Правик, Віктор Кібенок, Микола Ващук, Володимир Тишура, Микола Титенок, Леонід Телятников, Борис Алішаєв, Іван Бутрименко, Степан Комар, Андрій Король, Михайло Крисько, Віктор Легун, Сергій Легун, Анатолій Найдюк, Микола Нечипоренко, Володимир Палагеча, Олексанлр Петровський, Петро Пивовар, Андрій Половинкін, Володимир Олександрович Прищепа, Володимир Іванович Прищепа, Микола Руденок, Анатолій Захаров, Григорій Хмель, Іван Шаврей, Леонід Шаврей.

 Усі вони жили у містах Чорнобилі, Прип’яті, у навколишній селах, тобто у Чорнобильському краї. Отже, всі вони чорнобиляни. А участь у ліквідації аварії на ЧАЕС надала їм ще й статус чорнобильців.

 Всього у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і гасінні пожеж у 30-кілометровій зоні брали участь 6217 пожежників з усіх областей України.

 

 Знак Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС

 

Знак “Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС”.

Видавали ліквідаторам у 1991 р.

 


 Борис ОЛІЙНИК

 Дорога на Чорнобиль

 І.

 Усім. У всьому чесна до крупини,

Дорога розгорта сувій доби:

 І тим, що за ганьбу життя купили,

 І тим…

         які вже не імуть ганьби.

 …Весна така – аж небувало! – добра:

 Яріє рунь. Димує оболонь.

 Як на плечах протипожежні роби

 Найперших з перших,

         Що пішли в огонь.

 Простіть весні цій, матері і жони,

 Що понад болем вашої тужби

 Вона вістує у зелені дзвони

 Жагучий поклик юного: “Люби!”

 Простіть щасливий скрик новонароджень

 І відболілий усміх породіль, –

 Життя іде!

 Його довічних сходжень

 Не перепинять ні вогонь, ні біль.

 Ніщо не вгоїть вирваної втрати –

 Нема таких на світі лікарів.

 І тільки сміх наївний немовляти

 Зове в життя стражденних матерів.

 Нам горе люте  миром перебути,

 Нам поховати зло в бетон і бронь.

 І – не забути! – доки світ і люди,

 Синів землі, що відвели вогонь.

 …Ти прихилися, Києве, до вишні

 І пожурись, як батько, за синів.

 А ти впади, мій безпритульний вірше,

 Хоча б дощем із березневих днів

 І вмий усі в Чорнобилі пороги

 До чесної, як сповідь, чистоти.

 І уступись

         найпершим

                  із дороги.

 І занімій.

 

ІІ.

 Бо їм – у вічність йти,

 Ти пам’ятай, дорого,їх сліди,

 За ними чистота,

         така пресвітла,

 Що можна бігти всій малечі світу

 Босоніж,

         не питаючи води.

 Ти пам’ятай, дорого, їх сліди.

 По них з окіл

         на літописну Прип’ять

 Чорнобильці у гнізда свої

                  прийдуть

 І вернуться лелеки назавжди.

 …Ти пам’ятай, дорого, їх сліди.

 

ІІІ.

 Але не сплутай їх, дорого, ти

 З слідами тих, що, кинувши форпости,

 Втікали так… невимушено просто,

 Забувши про свої чини й пости.

 Ти їх і на останнім рубежі

 Впізнаєш без дозиметричних станцій

 По таврах особливих радіацій,

 Що випали від розпаду душі.

 …І на останній не прости межі

 

ІV.

 

А тим, що кинувши свої пости,

 З глибинки і найвищої з інстанцій

 Спішать в Чорнобиль під крило акацій, –

 Безсмертником вкраїнським

                      прорости

 І збережи навіки їх сліди:

 За ними – чистота,

         така пресвітла,

 Що можна бігти всій малечі світу

 Босоніж,

         не питаючи води.

 …Ти поцілуй, дорого, їх сліди.

 

Дорога Київ-Чорнобиль

 

Травень, 1986.

 

 


 

Його життя як спалах зірки

 Володимир Павлович Правик

 Володимир Правик (зліва)

Володимир Правик (на фото крайній зліва) – курсант Черкаського пожежно-технічного училища. 1982 рік.

 Володимир Правик, начальник караулу ВПЧ №2 по охороні Чорнобильської АЕС, проводить заняття зі своїм караулом. 1983 рік.

Володимир Правик, начальник караулу ВПЧ №2 по охороні Чорнобильської АЕС, проводить заняття зі своїм караулом. 1983 рік.


 

 Володимир ПравикУказ Президії Верховної Ради СРСР

 

Про присвоєння звання Героя Радянського Союзу лейтенту внутрішньої служби Кібенку В.М. і лейтенанту внутрішньої служби Правику В.П.

 За мужність, героїзм і самовіддані дії, виявлені при ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції, присвоїти звання Героя Радянського Союзу (посмертно):

 лейтенанту внутрішньої служби Кібенку Віктору Миколайовичу;

 лейтенанту внутрішньої служби Правику Володимиру Павловичу.

 

Голова Президії Верховної ради СРСР       А.ГРОМИКО.

 

Секретар Президії Верховної Ради СРСР        Т.МЕНТЕШАШВІЛІ.

 

Москва, Кремль

 25 вересня 1986 р.

 

 

Указом Президента України Л.Д.Кучми від 26 квітня 1996 року

 

ПРАВИК Володимир Павлович – начальник караулу воєнізованої пожежної частини №2 по охороні Чорнобильської АЕС Герой Радянського Союзу нагороджений відзнакою Президента України Зіркою “За мужність” (посмертно).

 Згодом ця відзнака Указом Президента України прирівняна до заснованого ним ордена “За мужність”.

  Правик Володимир Павлович народився в 1962 році в місті Чорнобилі Київської області. Закінчив Чорнобильську середню школу №1, Черкаське пожежно-технічне училище. Після закінчення училища був призначений на посаду начальника караулу воєнізованої пожежної частини №2 по охороні Чорнобильської АЕС.

 Саме цей караул чергував у ніч з 25 на 26 квітня 1986 року. Ось записи в диспетчерському журналі ВПЧ тієї вогняної ночі:

 “26 квітня о 1.28 надійшло повідомлення про вибух на четвертому енергоблоці. Виїхали три ходи (дві автоцистерни і один автонасос – М.Л.).

 1.29: повідомив про аварію в пожежну частину Прип’яті. Передав у Чорнобильську пожежну частину про третій номер виклику.

 О 1.30 надійшло таке повідомлення: “Прибув на місце виклику. За зовнішніми ознаками видно вогонь. Є руйнування. Правик”.

 1.31. Подзвонив у Іванків. Повідомив у Київ про пожежу на четвертому енергоблоці і про третій номер виклику.

 1.32. Подзвонив майору Телятникову і капітану Леоненку…”

 Так, це був сигнал тривоги номер 3 – самий серйозний, що вимагає особливої мобілізації. За цим сигналом всі пожежні машини Київської області повинні слідувати до атомної станції, де б вони не були.


 

Володимир Правик прибув до місця катастрофи першим. І взяв на себе, згідно зі Статутом, обов’язки першого керівника пожежогасіння, кинувся у розвідку. Неодноразово підходив до реактора, забирався на дах енергоблока, щоб визначити місця горіння і тактику боротьби з вогнем.

 Ще коли під’їжджав до четвертого енергоблока, В.Правик побачив відблиски полум’я на даху машинного залу, реакторного відділення і блоків   його допоміжних служб. Загоряння виникло внаслідок викиду на дах розігрітих до високих температур осколків з реактора. Оцінивши становище, лейтенант прийняв єдино правильне рішення – відрізати полум’я з боку машинного залу, не допустити його до інших реакторів.

 В.Правик виявив не тільки кмітливість і відвагу, а й глибоке знання науки перемагати вогонь. Одну годину і 20 хвилин знаходився він у смертельних променях радіації…

 11 травня 1986 року життя Володимира Павловича Правика скінчилось у московській клініці №6. Похований на Митинському кладовищі під Москвою.

 

 

 [latsis.name: Фото для електронної версії книги тимчасово вудсутнє. Проводиться пошук]

Пам’ятник пожежникам Чорнобиля на Митинському кладовищі під Москвою.

 

 

  [latsis.name: Фото для електронної версії книги тимчасово вудсутнє. Проводиться пошук]

Чорнобиль. Вулиця Шевченка,46. Тут минули дитинство і юність Володі Правика.

 

 У вірші “Товаришу Нетте, пароплаву і людині” В.Маяковський писав, що життя прожити треба так, щоб, умираючи, втілитися в пароплави, вірші, інші неминущі діла. Ім’я чорнобильського юнака, пожежника, лейтенанта внутрішньої служби, Героя Радянського Союзу Володимира Павловича Правика втілено в назві танкера “Володимир Правик”.

 Батько, мати, дружина і брат Володимира Правика

На фото: батько, мати, дружина і брат Володимира Правика зустрічають прибуття з болгарської верфі в порт Ізмаїл танкера “Володимир Правник”.   Листопад 1987.

 

 Пам’ятник Герою Радянського Союзу лейтенанту Правику Володимиру Павловичу в м.Ірпені під Києвом

   Чому в Ірпені? Бо сюди евакуйовані його батьки.

 

 

 Обеліск на полі В.П.Правика в с.Горностайпіль

 Напис на обеліску: “Полю присвоено имя Героя Советского Союза комсомольца Правика  Владимира  Павловича, проявившего мужество и героизм при ликвидации аварии на Чернобыльской АЭС”

 


 

 

Земляки

 Життя ніби навмисне розставляє перешкоди на звивистій і вибоїстій стежині земного буття. І самому їх важко інколи здолати. Тоді Сашко йде до дядька Василя на пораду. І хоча різниця у віці між ними сягає за сорок літ, вони товаришують. А зустрівшись, згадують минуле. Згадати ж є що. Обидва народилися в мальовничому селі Лелів, що вибудувало свої хатини під хвойним лісом на високому березі тихоплинної Прип’яті неподалік Чорнобиля. Обидва служили пожежниками: Василь Степанович Лопатюк у місті Чорнобилі, а Олександр Іванович Петровський у відомій на весь світ ВПЧ-2 по охороні Чорнобильської атомної електростанції. Обом сняться високі сосни край села, плескіт хвиль біля його підніжжя, широкі луки заріччя. Обох евакуація занесла в містечно Ірпінь, що біля Києва.

 Буваючи в Києві, я неодмінно провідую сім’ю Лопатюків в Ірпені, де живе багато евакуйованих з Чорнобиля. Кілька разів зустрічався там і з Олександром Петровським, одним з 28 пожежників, які героїчно і самовіддано зупинили зажерливий похід вогню на четвертому блоці ЧАЕС вночі 26 квітня 1986 року.

 В одну з наших зустрічей Олександр з хвилюванням в душі і тремтінням у голосі згадував трагічні миті тієї вогняної ночі.

 – Хоча ми й обслуговували атомну станцію, – розповідає Олександр, – але про можливу аварію на ній навіть і в думці не було. Нас переконували, що реактор настільки надійний, що нема чого про нього турбуватись. Нашу впевненість під корінь підкосила аварія.

 – Найперше, що постає перед очима, – продовжує Олександр, – це якась чорно-вогненна куля над четвертим блоком станції. На даху танцювали звивисті язики полум’я. Перед тим ми чули вибухи з боку станції, але значення тому не надавали – такі вибухи-хлопки траплялися й до того: то спрацьовували запобіжні клапани аварійного випуску пари. Чомусь спало на думку, що після вихлопів ніколи не дрижала земля, а тут задрижала, значить, щось не те.

 За три-п’ять хвилин наш автомобіль уже був біля четвертого блока. Виконуючи наказ лейтенанта Володимира Правика, видираємось на дах машинного залу і стаємо до звичної роботи: потужні струмені води спрямовуємо на полум’я, яке схоплюється то тут, то там. Працюємо удвох з Іваном Шавреєм. Чоботи грузнуть в розплавленому бітумі, груди ріже ядучий дим, пече гаряча і вонюча пара. В загрозливій темноті остерігаємося шугонути в пролом на даху, з різних боків чутно, як шкварчить і шипить, наче змія, бітум, а десь збоку линуть приглушені й уривчасті голоси інших пожежників.

 Та ось ніби не видно вогню. Іван пішов у бік пролому подивитись, чи немає де загоряння, а я почав тягти на край даху рукави і скидати додолу – не пропадати ж добру. Пізніше ми дізналися, що дозиметристи забракували наші знаряддя праці – радіактивність їх сягала за тисячу рентген.

 Скільки ми були в тому пеклі, не скажу. Може, хвилин двадцять, може, півгодини, а може більше. Головне не в часі, а в результаті – вогонь було погашено.

 Олександр замовкає. “Пам’ять заморилась”, – висловлює він дивну думку. Хоча нічого дивного немає – переживати трагедію вдруге ой як нелегко…

 – Що ж було далі? – прошу Олександра продовжити розповідь.

 – Далі вже звичайні будні, – говорить Олександр. – Знесилені, майже підсвідомо спускаємось додолу. Нас всаджують в автомобіль “швидкої” і доставляють у МСЧ-12. А там якісь ліки, крапельниця. Ох, неприємна процедура…

 І тут поступає команда збиратися на Москву, в спеціальну клініку. Я аж ніяк не хотів. Після тих процедур мені стало ніби краще. Та й найближчими днями у мене передбачалось весілля. “Зачекає твоя наречена. Довше чекала”, – загомоніли товариші. Перед їх натиском, – а тут підключилися ще й лікарі, – я не встояв.

 І ось московська лікарня №6. Таблетки, крапельниці, дієта. Обслуговування відмінне. З вдячністю зустріли ми приїзд у клініку американського доктора Гейла.

 Та ось один за одним стали вмирати мої колеги Володимир Тишура, наш командир Володимир Правик, Василь Ігнатенко, Микола Ващук, Микола Титенок, працівники АЕС. Серед пацієнтів-чорнобильців поширились чутки: це від пересадки кісткового мозку. І я засумнівався в доцільності пересадки. Спасибі одній мудрій лікарці, яка відговорила мене від тієї процедури. “Ти молодий, – каже, – витримаєш свою радіацію. Виживеш. Бач, який мускулистий!” Так я і вижив. І хоча маю другу групу інвалідності, радію білому світу, зеленому світу і ненавиджу брехню, егоїзм і жадібність”.

 Олександр умовкає, а потім переводить розмову на інше, запитує: “Як там у Вінниці, липи цвітуть? Слава про них іде далеко. Дядько Василь розказував про них”. І я детально розповідаю і про липи, і про лісопарк, і про славний Південний Буг, і, звичайно, про участь вінницьких пожежників у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

 – Читав я про них, – виходить із задуми Олександр. – Сміливі хлопці.

 Василь Степанович Лопатюк уважно слухає нашу розмову, а потім дістає з шафи якийсь документ  і мовчки подає мені. Читаю: “Свідоцтво №1223 видане Лопатюку Василю Степановичу в тому, що він у 1975 році закінчив 5-місячну республіканську школу – навчальний загін молодшого і середнього керівного складу ППО МВС УРСР”. У свідоцтві шість пожежних дисциплін, і всі складені на “5” (Цей навчальний заклад знаходився у Вінниці, згодом реорганізований в училище).

 До нашої розмови пристає дружина Лопатюка Євдокія Федорівна: “Десь близько другої години ночі (це було в суботу, 26 квітня 1986 р. – М.Л.) хтось затарабанив у вікно і кричить про пожежу. Спросоння я ледве второпала, чого він лементує. “Пожежа на атомній станції!” “Василь схопивсмя, як опечений. Відчинив двері. Поріг переступив посильний з “пожарки” і скоромовкою роз’яснив: “Тривога по третьому номеру!” – “Не може бути, засумнівався чоловік. – Мабуть, знову навчальна тривога”. – “Та ні, – заперечив посильний, – дзвонили з Прип’яті. Чергова машина вже пішла. Інші напоготові.” Я швиденько приготувала Василеві трохи харчів. Він узяв необхідні речі, документи і разом з посильним зник у темряві ночі. І до 4 травня від нього ні звіку. Тільки начальник пожежної частини дзвонив щодня сім’ям: “Всі живі і здорові”.

 Олександр Іванович Петровський нагороджений радянським бойовим орденом Червоної Зірки. До 10-ї річниці Чорнобильської катастрофи він удостоєний відзнаки Президента України хреста “За мужність”.

 У Василя Степановича Лопатюка нагороди скромні: це – Червоний вимпел МВС України з написом “Учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС” і нагрудний значок з таким же написом. Ці відзнаки пожежник-пенсіонер, інвалід другої групи вважає не менш цінними, ніж орден. Вони нагадують йому про майже цілодобове чергування зі своїм караулом під стінами четвертого і третього блоків АЕС, про його друзів, які не давали окремим загоранням перетворитися у всеохоплююче полум’я.

 А коли обом випадає нагода іти в центр Ірпеня, вони обов’язково підійдуть до пам’ятника лейтенанту-пожежнику, Герою Радянського Союзу Володимиру Правику. Мовчки постоять. І в думках згадають немеркнучий подвиг свого мужнього земляка.

 


 Важкий пісок

 Несподівана і небачена досі аварія на четвертому блоці Чорнобильської атомної електростанції 26 квітня 1986 року приголомшила вчених-ядерників. Застала їх зненацька. Адже батьки атомної енергетики–теоретики і конструктори переконували суспільство у повній безпеці АЕС і самі повірили в це. Чому? Бо на радянських реакторах, бачте, аварій не може бути через те, що їх не може бути взагалі.

 Та розтрощений реактор на ці запевнення не зважав і продовжував вивергати тонни радіоактивного пилу і диму, отруюючи все живе і неживе навкруг.

 Чим заткнути смертоносне черево? Перше, що спало на думку вченим і практикам, – пісок! Тим більше, що в районі його ціла Сахара. Ось ним і треба засипати реактор. А як? В Урядовій комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС перебрали десятки варіантів, навіть фантастичних. Зупинилися на вертольотах і… мішках. Перші мішки (а їх узяли на складі відділу робітничого постачання) завантажували з центральної клумби міста Прип’яті офіцери і прапорщики. Насипали пісок картонними ящиками, шматками фанери і навіть дитячими лопатками, що валялися в пісочницях. Бо де ж було взяти вантажників і лопати, коли населення евакуювалося відразу після обіду 27 квітня. Наступного дня майданчик для посадки і завантаження вертольотів було влаштовано на березі річки Прип’ять, а згодом піщані кар’єри відкрили біля сіл Чистогалівки і Лельова та на околиці Чорнобиля.

 Останні дні квітня і перші дні травня 1986 року видалися спекотними. Сонце пекло немилосердно. Вітер повернув з Білорусії і дув через зруйнований реактор на Чорнобиль. Та в кар’єрі за Чорнобильським хлібозаводом сотні людей не помічають цього. У декого з’явилися криваві мозолі на долонях, а хто був у майках, того “прикрасили” сонячні опіки. Піт заливає очі, з незвички ломить у попереку, та чорнобиляни, ніби в нестямі, лопата за лопатою всаджують у пісок, всипають його у мішки.

 Ось ділянка кар’єру неподалік продовольчо-промислових баз райспоживспілки. Тут працюють учителі, лаборанти, техробітниці Чорнобильської середньої школи №1 на чолі з директором Михайлом Петровичем Сальником. Жінки наповнюють мішки, чоловіки закидають той вантаж на автомашини, а водії, не гаючись, мчать до вертольотів на аеродром біля Лельова. Ну, а пілоти вже скидають рятівний пісок у розверзнуту пащу реактора.

 Згадує Марія Якимівна Лаціс, вчителька математики цієї школи: “Зранку 28 квітня 1986 року всі вчителі зібралися в актовому залі, хоча ніхто не оголошував про збори. Тільки знали, що директор школи перебуває на якійсь нараді в будинку культури. Обличчя у всіх стривожені, розмови стишені. Лиш про одне мова – про аварію на атомці. Ми вже знали про її масштаби, про евакуацію прип’ятчан і дітей з найближчих до АЕС сіл. І переживали за учнів, за власних дітей. Адже в день аварії з раннього ранку кілька десятків учнів, а серед них і мій син – восьмикласник Юра працювали на кагатному полі в Лельові, де перебирали картоплю для садіння в радгоспі “Комсомолець Полісся”. Скажу наперед, син приїхав додому опівдні, з підвищеною температурою, млявий, з опухлими губами. Хоч би не від радіації, боязливо мелькнула думка.

 Нарешті, дочекалися директора. Він коротко повідомив про становище на АЕС і сказав: “Нас просять допомогти заготовляти пісок для засипки аварійного реактора. Справа добровільна”.

 Погодилися всі. Навіть учителька малювання і креслення Ольга Петрівна Снігур, яка нещодавно перенесла операцію і ледь ходила, зголосилася. Ми її відмовляли, але вона заперечила: “Ні, піду з вами, якщо копати й не зможу, то хоч мішка триматиму, щоб вам легше було…”.

 У кар’єрі не було лише двох учительок: одна лежала в лікарні з запаленням легенів, а друга, не дочекавшись загальної евакуації, повезла своїх дітей за тридев’ять земель від Чорнобиля.

 Того дня працювали в кар’єрі по сім-дев’ять годин. А вже з 29 квітня по 2 травня – з сьомої ранку до сьомої вечора. Хто ходив на обід, а хто й не ходив: “Нема чого гаяти час на обіди, швидше б заткнути ту пельку”. “Якби можна було закрити ту смертоносну діру собою, я б це зробила, – мовила вчителька Валентина Михайлівна Сальник. – “І я теж”, – підтримала її Юлія Єгорівна Дехтяренко.

 А після роботи в піщаному кар’єрі і вчителі і з ними ще кілька добровольців ходили в ресторан готувати вечерю членам Урядової комісії, генералам і міністрам, ученим, які керували роботами з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Бо кухарів не вистачало, та вони й не встигали б нагодувати таку величезну масу людей.

 Разом з учителями працював і учень з 10-Б класу Віталій Шевченко. “Іди додому, дитино, – відправляли його вчителі, – не наражайся на небезпеку”. Та він не слухав, уперто, раз за разом вганяючи лопату в злежаний пісок.

 Ми, вчителі, колективи чавуноливарного заводу, будівельних організацій працювали тоді не з примусу і не за гроші, та навіть і не за подяку, а за совість, з почуття обов’язку. Гроші за роботу в піщаному кар’єрі нам виплатили аж у вересні-жовтні, хоч ми на них і не розраховували.

 У 1991 році довідки про роботу “на піску” і підвищену оплату за неї стали підставою для видачі нам посвідчень учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

 Та не всі, хто заготовляв пісок для засипки зруйнованого реактора, стали ліквідаторами. Не став ним і Віталій Шевченко, бо він як доброволець не вписався у вимоги урядової постанови. Не стали ліквідаторами і працівники Чорнобильського дитсадка №1. Бо їх список на оплату “за пісок” у райвно не завірили, заявивши при цьому: “Країна в такій біді, а вам подавай ті копійки…” Разом з тим кілька проноз потрапили в такі списки і стали “ліквідаторами” з усіма витікаючими звідси наслідками, точніше пільгами.

 Через п’ять-десять років після катастрофи серед чиновного люду, якому доручено було видавати посвідчення учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, виникла глумлива й підозріла назва “пісочники”. “Ви засипали того піску більше, ніж його є в районі, – шпиняли нас окремі бюрократи”. І невтямки їм, що в зоні ЧАЕС піску більше, ніж у всій Вінницькій чи Полтавській областях. Та й звідки їм знати, адже з-поміж “видавців” посвідчень нема не те що ліквідаторів, а навіть тих, хто достеменно знає, де той Чорнобиль і на якій карті його шукати. До речі, щоб завантажити реактор повністю, необхідно було б 10-14 тисяч тонн піску, а його всипано удвічі менше, бо виникла боязнь, аби цей вантаж не проломив основу реактора і не спричинив до з’єднання ядерного палива з водою. Вибух був би жахливим…

 Оця підозрілість щодо “пісочників” виникла з двох причин. По-перше, дехто почав заперечувати доцільність використання піску (через декілька років після аварії). Бо це, бачте, підвищило викиди радіаційного пилу і диму з реактора. Звідси випливає друге: заготівля піску була… непотрібна, а отже, “пісочники” не можуть бути ліквідаторами. Далі – гірше. Виникає теорія: хто жив і працював у Чорнобилі, ліквідатором вважатись не може, бо він одержував гроші за свою роботу, працював на своєму робочому місці. То виходить, що вчитель чи вихователь дитсадка, риючись у піщаному кар’єрі, працював “на своєму робочому місці?” Це тільки в ГУЛАГу репресовані представники всіх наявних в СРСР професій працювали в кар’єрах чи на лісоповалі, де дійсно було їх “робоче місце”. Тільки каторжне.

 Робота ж “пісочників” у квітні-травні 1986 року була добровільною, свідомою, патріотичною, спрямованою на високо-благородну ціль – швидше заглушити смертоносний реактор”.


 Головна служба

 Серед працівників комунальних служб Героїв Соціалістичної Праці немає. Керівництво та й жителі згадують цю службу тоді, коли з кранів не тече вода, коли виходить з ладу каналізація, коли не вивозять побутові відходи.

Коли 5 травня 1986 року евакуювали мешканців Чорнобиля, комунальники все законсервували. Без їхньої допомоги місто обійшлось аж один день. Адже життя тут продовжувалося і після евакуації. Готель перетворився на науковий штаб – тут креслили, сперечалися, спали, проектували науковці; гуртожитки і школи заселили представники різних спеціальностей, які прибули на ліквідацію аварії. Майже тисяча чоловік працювала в місті. Возити воду за 40-60 кілометрів незручно, неекономічно. І цим проблем не вирішити.

 Тому вже шостого травня директор Чорнобильського комбінату комунальних підприємств Михайло Федорович Шульга підібрав на першу вахту надійних спеціалістів. Це – Іван Сергійович Чорний, головний інженер Григорій Ткаченко, майстер Андрій Шакун, електрик Володимир Рубанов, слюсар Ілля Андрійович Лозбін, робітники Петро Тимофійович Бабеша, Анатолій Клименко. І комунальна служба ожила: пішла вода, на високому рівні підтримувалася чистота в місті.

 Вахта у червні-липні тривала по три дні. Спеціалістів не вистачало. Тоді кількох робітниць “зеленого цеху” направили на курси лаборантів водонасосних станцій у Білу Церкву. І ось уже з давнім лаборантом Галиною Бараш працює ще три Галини – Безнощенко, Семеняк, Артющенко. На допомогу місцевим комунальникам почали прибувати спеціалісти з Києва, Білої Церкви, з інших областей України. Працювали всі відповідально. Урядова комісія з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС дякувала комунальникам міста за ритмічну роботу.

 За участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Михайло Федорович Шульга нагороджений орденом “Знак пошани”.

 

 Лікарня працювала до кінця

 Начальник штабу Чорнобильської районної медслужби цивільної оборони Леонід Григорович Лозенко барабанив по клавіатурі друкарської машинки. Чорнобильським медикам, що героїчно працювали під час евакуації населення, зараз надано відпочинок. Але штаб медслужби продовжує діяти. Потрібно прозвітуватись за зроблене, провести аналіз дій, зайнятись трудовлаштуванням районного медперсоналу… Лозенко друкує наказ на заміну лікарняних бригад, що знаходяться в Горностайпільській дільничній лікарні. Горностайпіль розташований неподалік від небезпечної тридцятикілометрової зони. Там постійно діють дві лікарняні бригади. Медики проводять подвірні обходи, заміряють рівень радіації, беруть аналізи крові. А ще – надають необхідну медичну допомогу – адже люди хворіти не перестали: одному потрібно апендицит видалити, іншому зуби полікувати.

 У Горностайполі медики працюють вахтами, по п’ять днів. Чітко, по-військовому виїжджають на місце роботи. Діють так, як всі медики Чорнобиля в дні, що послідували за трагічними подіями на четвертому енергоблоці.

 Щосуботи Лозенко має вихідний. Але вранці 27 квітня він був на роботі. Повідомлення про аварію він отримав о 8.45. Через півгодини в його кабінеті в повному зборі були члени районного штабу медслужби цивільної оборони: завідуючі відділеннями районної лікарні, заступники головних лікарів, голова районного товариства Червоного Хреста.

 Серед пліток, що ходили навкруг аварії на Чорнобильській АЕС, була й така: мовляв, погано працювала служба цивільної оборони. Це брехня. Чорнобильська районна медслужба цивільної оборони діяла чітко, як і було відпрацьовано під час спеціальних занять – на випадок аварії. Медики постійно відмічали розвиток ситуації на величезній – в чотири квадратних метри – карті-схемі. На ній було вказано всі населені пункти району, чисельність їх мешканців, наносилась радіаційна обстановка.

 На допомогу двом звичайним бригадам “швидкої допомоги” прийшли оперативні чергові. З першого дня спати доводилось дуже мало. Іноді за добу ледве встигали прилягти хоча б на годинку. Коли почалась евакуація, чорнобильські медики в числі перших відправили породіль, дітей і важкохворих. Першого травня вночі почали надходити санітарні машини з інших районів області – Бородянського, Кагарлицького. Потім підійшли “швидкі” з Чернігова. Стало трохи легше працювати. Самим першим привів з Києва носилочний автобус водій АТП 09111 Володимир Жуков. Він і працював самовіддано. Медикам доводилось евакуювати одиноких, хворих, старих людей. Жуков, хоча до цього й не зобов’язує інструкція, нарівні з іншими виносив хворих, розташовував їх у салоні, а вже потім брався за кермо. Якими інструкціями можна обмежити поведінку людини, що прийшла на допомогу тим, хто потрапив у біду? Так же самовіддано, як Жуков, діяли чернігівські бригади “швидкої допомоги” під керівництвом лікарів Юрія Валентиновича Смагіна і Миколи Миколайовича Штанюка.

 Я називаю прізвища людей, які поспішили на поміч з інших міст. Неможливо виділити кого-небудь особисто із медиків Чорнобиля – вони всі були героями. Правда, в один голос тут називають ім’я головної медсестри райлікарні Галини Петрівни Кадун. Величезний тягар ліг на її плечі. Незважаючи на хворобу, вона продовжувала працювати на своєму робочому місці, оперативно вирішуючи немало організаційних питань. Заступник головного лікаря райлікарні Віктор Федосійович Пищемуха розповів мені, що ніхто з його підлеглих не злякався, коли потрібно було проводити подвірні обходи в селах Чистогалівка і Нові Шепеличі, розташованих неподалік від АЕС, розносити їх мешканцям спеціальні медичні препарати.

 Цю розповідь хотілося б закінчити ось якою деталлю – лікарня залишила місто серед останніх. Чорнобильські медики до кінця виконували свій професійний, людський обов’язок.

 


 На голубих плесах

 Якщо комунальна служба Чорнобиля пробула в евакуації один день, то портовики Чорнобиля до неї навіть не встигли доплисти.

 І ось чому. В районі острова Домонтове караван Чорнобильського спецпорту у складі буксирів, плавкранів, інших плавзасобів з портовими робітниками та їх сім’ями на борту був зупинений начальником “Головрічфлоту” Миколою Антоновичем Славовим. (Нині це акціонерна судноплавна компанія “Укррічфлот”, а М.А.Славов її президент). Він умовив чоловіків повернутися в Чорнобиль. Цього вимагала надзвичайна ситуація – треба було перевозити будівельні вантажі, необхідні для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, згодом – це матеріали для спорудження “саркофагу”. Базу для Чорнобильського спецпорту обладнали в Страхоліссі, але начальник порту Микола Демидович Рожков днював і ночував у Чорнобилі, куди прибували баржі з будматеріалами.

 Не знали спочинку та й не бажали його кранівники Іван Юхимович Бондарчук, Леонід Васильович Леонов, Петро Дементійович Мартинюк, механік Леонід Миколайович Зайченко, диспетчер Галина Михайлівна Самійленко.

 Самовіддано працювали на перевезенні будівельних матеріалів екіпажі теплоходів “Василь Порик” – капітан Василь Павлович Рабков, “БТ-415” – капітан Микола Олексійович Ботвин, “БТ-505” – капітан Петро Павлович Боярський, “Прип’ять-1” – капітан Валентин Дмитрович Верхогляд, “Прип’ять-12” – капітан Володимир Семенович Хоменко, “Прип’ять-3” – капітан Володимир Юрійович Шпачук, “Прип’ять -5” – капітан В.П.Киселенко.

 А в перші післяаварійні дні колективи рембази флоту і спецпорту працювали на завантаженні піску, який потім вертолітники скидали в жерло четвертого реактора.

 Після виконання урядових завдань з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС працівники рембази флоту і спецпорту Чорнобиль одержали роботу і житло в Києві, Кременчуці, Дніпропетровську, Миколаєві та інших містах України. Але де б вони не жили, пам’ять про рідний Чорнобиль у їхніх серцях.

[фото відсутнє] 

Пам’ятник річковикам-учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у селі Страхоліссі. На скрижалях Стели десятки імен працівників ЧРЕБ і порту Чорнобиль.

 

Важлива робота

 

Для евакуації населення і худоби з сіл району були створені евакуаційні групи. Одну таку групу, яка організовувала вивезення мешканців, молодняк великої рогатої худоби і тварин з селянських господарств с.Машеве, очолював редактор районної газети “Прапор перемоги” М.П.Лаціс. До складу групи входили головний зоотехнік районного агропромислового об’єднання В.Ф.Яган і начальник пересувної міжгосподарської шляхобудівельної колони В.С.Демиденко. Про роботу цієї групи детально описано в книзі М.П.Лаціса “Чорнобильські спомини”. А зараз слово Віталію Феодосійовичу Ягану, який відповідав за долю тваринництва, евакуйованого в інші райони області.

 – Якби раніше мене запитали: чи можна перевезти з району в район за день-два сорок тисяч голів худоби, я б не вагаючись відповів: ні, неможливо. Неможливо – за звичайних умов. На що здатні наші люди за умов надзвичайних – це, гадаю, кожен з нас добре відчув і зрозумів у важкі перші дні після аварії на Чорнобильській АЕС.

 Мені як головному зоотехніку РАПО довелося займатися відправкою худоби. Можете уявити собі масштаби робіт, якщо, наприклад, 2-3 травня тільки з одного села Машеве було відправлено 178 транспортних одиниць з худобою. З другого по четверте травня у Макарівський район було перевезено 18,9 тисячі голів, у Бородянський – 18 тисяч, а разом з ними – комбікорми на перший час, транспорт, сільськогосподарську техніку – кормозбиральні машини, культиватори, сівалки.

 Одразу ж виникла проблема: що робити з такою масою трави? Два порівняно невеликих райони не можуть утримати такого поголів’я. Ми повністю вивезли ферми колгоспів, радгоспів, а також корів, овець, свиней від населення. Тому було прийняте рішення: залишити у районах усю високопродуктивну худобу та ремонтний молодняк, частину тварин передати на відгодівлю до сусідніх районів, а іншу – відправити на переробку до м’ясокомбінатів.

 Худобу від населення ми приймали на вагу. Власники одержали компенсацію за державними розрахунками як за м’ясо найвищої вгодованості. Тим, у кого худоба була застрахована, Держстрах доплачував до повної суми страхування.

 Тисячі голів тварин на новому місці – як утримувати їх, чим годувати. Не можу не висловити глибокої подяки усім працівникам господарств Бородянського й Макарівського районів, які прийняли нас у цей нелегкий час. Ми одержали усю можливу допомогу – кормами, технікою. Та й просто: по кілька днів не спали наші люди, влаштовуючи тварин і поруч з нами повсюди були добровольці-помічники. У найкоротий час були збудовані, обладнані літні табори на спеціально відведених місцях, завезені корми, почалася нормальна робота. Далося це нелегко – можете уявити, що це таке, коли у табір, розрахований на п’ятсот голів, доводилося ставити півтори-дві тисячі…

 Дуже швидко було налагоджено кормопостачання. Допомогли сусіди, – поділилися і грубими і зеленими кормами. Кожен день ми одержували десятки тонн силосу, соломи, сінажу, патоки, навіть зеленої маси.

 У ті дні ми зробили все, щоб зберегти поголів’я худоби, зберегти свої господарства як повноцінні, діючі колективи. З повним правом можна сказати – здійснити це нам вдалося, тому що ніхто не шкодував сил заради спільної справи.


Батько і син

Переді мною чудово оформлений кольоровий фотоальбом “Ймення зорі Чорнобиль”. Випущений він агенством “Чорнобильінтерінформ” до десятої річниці Чорнобильської катастрофи. На сторінці 202 вміщено знімок: на бордюрі цвинтарної доріжки перед могилою сидить сивий чоловік. Сидить знічений, змарнілий, убитий горем. Не людина – сама скорбота. Хто він, цей чоловік, звідки і де це кладовище? Ні текстівки, ні автора фото нема. І лише чорнобиляни в жалобній фігурі впізнають свого земляка Івана Григоровича Лопатюка, який до аварії на ЧАЕС працював керуючим чорнобильським районним об’єднанням “Сільгоптехніка”. Жив він з сім’єю у с.Лелів.

 Іван Григорович, як завжди, встав дуже рано – звичка сільського жителя. І хоч була субота, відпочивати не збирався, мав намір побувати в колгоспах імені Калініна с.Нові Шепеличі і “Комунар” с.Товстий Ліс, перевірити, чи надійно працює техніка на посівній, і, можливо, чимось допомогти. Завів “уазика”, виїхав на трасу Чорнобиль-Прип’ять. Але що це? У напрямку Копачів мчали міліцейські і пожежні машини, прокотився бронетранспортер. “Навчання цивільної оборони? – подумав. – Але ж вони щойно закінчились…” Проїхав кілька кілометрів і “стоп” – пост ДАІ: “Далі їхати не можна, – пояснив міліціонер, – на атомці зірвався четвертий блок…”

 У грудях Івана Григоровича похололо, серце стислося і ніби зупинилось, та відразу застугоніло, кров ударила в скроні: “Там же на тому блоці Вітя, синок, – майнуло в мозку”. Батьківське серце уже віщувало: з сином біда, біда, біда…

 Не можна машиною – пішов пішки через ліс. Не йшов – летів. Ось і четвертий блок. Та сина там уже не було. Його забрала “швидка допомога”, знесиленого, майже непритомного. А далі аеропорт Бориспіль, спецрейс на Москву, шоста клініка. Саме туди відправили найбільш уражених радіацією.

 Згодом Іван Григорович з дружиною Валентиною Федорівною і меншим сином поїхали в лікарню до сина. Та ні батьківське тепло, ні зусилля лікарів, у тім числі й американського доктора Гейла, не допомогли. Згубний вплив радіації виявився сильнішим.

 

Вічний спокій знайшов Віктор Лопатюк на Митинському кладовищі під Москвою. Ось над його могилою й сидить у глибокій скорботі батько Іван Григорович Лопатюк.

 За мужність і самопожертву при ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС старший електромонтер Лопатюк Віктор Іванович був відзначений найвищою нагородою СРСР – орденом Леніна (посмертно). Президент незалежної України нагородив героя орденом “За мужність”.


 

 Мужність. Ця риса проявляється у критичну годину і лише в тих, хто здатний до самопожертви заради іншої людини, свого колективу, рідної Вітчизни. Така година настала для Віктора Лопатюка після першої години 23 хвилин 26 квітня 1986 року, коли вибух реатора струсонув землю. Після вибуху одні рвонули зі станції світ за очі, інші залишилися. Залишилася і зміна заступника начальника електроцеху АЕС Олександра Лелеченка, а з нею і Віктор Лопатюк.

 За всіма інструкціями, гасіння пожеж на електростанціях черговий персонал електриків зобов’язаний негайно відключити всі щити біля місць гасіння. Якщо цього не зробити, пожежники потраплять під напругу і загинуть. Електрики цю вимогу виконали, і жоден з пожежників не зазнав електроудару. Вони сконали від смертельних доз опромінення.

 У суцільній імлі, у хмарах радіаційного пилу, у полях всіх видів опромінення електрики зуміли в рекордно короткий час замінити в генераторах водень, який там слугує за охолоджувач, на вуглекислоту. Цим вони попередили змішування водню з киснем, суміш яких могла б призвести до страшного вибуху на АЕС з непередбаченими наслідками. І якщо цього не сталося, значить електрики діяли грамотно, професіонально. Мужньо і героїчно.

 Після смерті сина Іван Григорович продовжив його героїчну вахту: пішов працювати на склад радіактивних відходів ЧАЕС. А коли вже здоров’я почало здавати, перейшов на “легшу” роботу, в “Чорнобильліс”, але також у Зоні, щоб бути неподалік від місця героїчного подвигу сина. Та недовго слухав шепіт поліських беріз і сосон Іван Григорович Лопатюк, патріот свого краю; радіація зупинила його серце, серце, віддане пам’яті сина, віддане людям і рідній чорнобильській землі.

 Ось про що нагадало мені невідоме фото невідомого автора у відомому ювілейному фотоальбомі.

 Ім’я І.Г.Лопатюка вибите на Стелі пам’яті у Чорнобильському міському парку

 


 У Чорнобильському штабі

 На фото справа: Валентина Михайлівна Калініченко, технічний секретар Урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, колишній відповідальний працівник Чорнобильського райкому Компартії України

 

Без претензій на героїзм

 Після евакуації в Бородянку чорнобиляни щовечора збиралися біля телевізорів, аби побачити, що робиться на АЕС, у Чорнобилі. Хотілося почути відповідь на пекуче питання: коли повернемось? Та ось хтось вигукує: “О! Наша Валентина Михайлівна!” То телеоператори знімали приймальню Урядової комісії. На стільцях люди в білому, в камуфляжній формі. А за столом жінка у формі синього кольору, в пілотці. Жінка ця – технічний секретар Урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Валентина Михайлівна Калініченко. До евакуації міста вона працювала завідуючою кабінетом політосвіти райкому КП України. Саме через неї йшли розпорядження і вказівки членів комісії керівникам нашого району, різним службам, зайнятим на ліквідації аварії. Вона погоджувала часи доповіді спеціалістів голові комісії чи його заступникам. Якось само собою на її плечі лягли обов’язки коменданта будинку, і прибиральниці, і медсестри. Прибули нові члени Урядової комісії – поселяє їх у гуртожитки, трапився у когось серцевий напад – виручає валідолом, не гордувала підмести чи помити підлогу. На роботі їй, як кажуть, не було коли вгору глянути. А коли в приймальні з’являлися телеоператори, вона не позувала, вона працювала: відповідала на запитання відвідувачів, дзвонила по телефону, їй дзвонили.

 За активну участь в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС нагороджена орденом Дружби народів. Проживає у м.Броварах. Інвалід другої групи. Але оптимізму не втрачає.

 

Слово Валентині Михайлівні.

 – У ніч аварії ночувала в місті Прип’яті у своєї доньки. Зранку в суботу 26 квітня довелося пройти через усе місто – від новошепелицького саду (район ПМК-169) до в’їзду в м.Прип’ять (біля “факела”). Там я прочекала більш як три години попутного транспорту, щоб доїхати до Чорнобиля, де я жила і працювала. Сісти на такий транспорт допоміг заступник начальника Прип’ятського міськвідділу внутрішніх справ В.Ф.Андрієнко (нині покійний).

 Наступну ніч і півдня 27 квітня мені також довелося провести у Прип’яті.

 Перебуваючи в Прип’яті 26 і 27 квітня, чекаючи попутного транпосрту на Чорнобиль, надивилася різного. Наприклад, автомашини, які їхали з Прип’яті в Чорнобиль, не заїжджали на санітарну обробку, а ті, що прямували у Прип’ять, заїжджали. Зранку 26 квітня вже було відомо про аварію, про радіацію, та мешканців тримали в невідомості. Як і в звичайні дні, місто жило повнокровним життям, жителі ходили по магазинах, сиділи в кафе, дитячі майданчики були заповнені малечею. І тільки 27 квітня о 13 годині 30 хвилин з радіоприймачів долинув тривожний голос диктора міського радіомовлення Ніни Мельник. Він і досі звучить у моїх вухах: “Шановні прип’ятчани!..” і далі повідомлення про лихо, що сталося на ЧАЕС, про необхідність евакуації, про запобіжні заходи при залишенні квартир, спосіб евакуації. Коли о 15 годині до кожного під’їзду були подані автобуси, люди спокійно, без найменшої паніки заповнили їх. З собою взяли речі першої необхідності, харчів на три дні.

 Я не поїхала з евакуйованими прип’ятчанами в Поліський район. Я знову пройшла все місто до виїзду з нього, але вже з дочкою і її малолітніми двома дітьми. Дивом сіли в автобус, якому вдалося вирватися з блокованої Прип’яті у бік Чорнобиля.

 У Копачах я встала. Тут уже були мої колеги з райкому партії Віталій Романович Мельник і Андрій Олександрович Рубанов. І вже втрьох ми займалися евакуацією матерів з малими дітьми до Лельова..

 О 10 годині вечора ми повернулися в райком партії. Тут нас чекало нове завдання: підготувати для новоприбулих ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС будиночки бази відпочинку шляховиків. Треба було залучити до цієї роботи когось із керівників ШБУ-38. І ось я їду в Черевач за Мусієм Григоровичем Нестеренком, працівником цієї організації. На жаль, тут не обійшлося без курйозу. Собака попередила своїх господарів і першою вискочила за ворота. І відразу вчепилася зубами в моє коліно. Зупиняти кровотечу не було коли, і ми з Нестеренком поїхали в Чорнобиль. І тільки там, на базі відпочинку, сторож обробив рани самогоном і перев’язав.

 До четвертої години ранку працівники райкому партії та райкому комсомолу Ігор Заїка, Андрій Рубанов, Надія Кайдаш, Ніна Матузченко, Василь Билков та інші наводили лад у будиночках, встановлювали ліжка, заносили матраци, постіль.

 Другим важливим етапом у ліквідації аварії на ЧАЕС стала засипка реатора ІV блока піском. У районі було визначено кілька кар’єрів для його добування. На заготівлю піску вийшли тисячі чорнобилян. Мені було доручено організувати роботу в кар’єрі біля хлібозаводу. Люди працювали самовіддано. Я не зустрічала навіть натяку небажання або відмови працювати. Усіх цікавило одне: “Коли засиплять ту смертоносну пащу!” і “Коли завтра виходити в кар’єр?” Колгосп “Дружба” забезпечував нас новими мішками і шпагатом. Голова колгоспу Олександр Михайлович Чубук (на жаль, уже покійний) сам контролював, аби все необхідне для заготівлі піску видавалося без зволікань і зайвої писанини.

 Особливо запам’яталася дружна робота трудящих райпобуткомбінату і райсільгоспхімії, яких очолювали відповідно секретарі парторганізацій Валентина Дем’янівна Шевчук і Микола Васильович Корнієнко.

 Піщаний кар’єр. Величезні “Белази” “Крази”, “Камази” забирають звідси мішки з піском, а привозять сюди на колесах бозна скільки рентгенів з Лельова від вертольотів. Пилюка. Спека. Спрага. Люди попросили привезти їм квасу. Я знала, що найближча бочка з квасом стоїть на території автовокзалу. Торгувала там Галя Новікова. На мої умовляння вона навідріз відмовилась їхати в кар’єр. Врешті-решт вона жбурнула мені під ноги ключі, сказавши, щоб я зайнялась цим сама. Спасибі міліціонеру, який ніс вахту біля міжколгоспбуду, допоміг зупинити автомашину. Потім ми вже удвох з водієм причепили до неї бочку з квасом і привезли в кар’єр. Продавати квас мені не довелось, бо присутній тут голова райспоживспілки Микола Іванович Власенко розпорядився видавати його безкоштовно.

 Звичайно, я не осуджую Галину. Була вже п’ята година вечора, а вдома на неї чекала маленька дитина.

 Згідно з графіком, 30 квітня я заступила на звичайне чергування в райкомі партії, який став невіддільною структурою Урядової комісії. А оскільки комісія працювала цілодобово, то й мені доводилось чергувати і вдень, і вночі аж до 12 травня, лиш на годину-другу перепочивши на стільцях. І якось непомітно я стала технічним секретарем Урядової комісії. Через два тижні такої важкої роботи мене почали змінювати Андрій Рубанов, Ігор Заїка та Олексій Голубенко.

 У своїй чорнобильській квартирі я не була з 25 квітня і майже до останніх днів травня. Відпочивати не було коли – вдень і вночі приїздили люди на ліквідацію наслідків аварії, прибували вантажі. Звичайно, всім і всьому мав давати раду штаб Урядової комісії.

 Четвертого травня о 12-й годині ночі в штаб комісії прибули з Москви академік Євген Павлович Веліхов, міністри Мінвуглепрому Михайло Іванович Щадов, Мінтрансбуду Володимир Аркадійович Брежнєв, маршал інженерних військ Сергій Христофорович Аганов. До 4-ої години ранку вони обговорювали плани ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і тільки потому у супроводі сторожа райкому партії виїхали на відпочинок у Чорнобиль-2. Є.П.Веліхов залишився і до 7-ої години ранку перепочив на голих стільцях у залі засідань.

 Десь через тиждень-півтора після евакуації району мені зателефонував секретар парторганізації колгоспу “Заповіт Ілліча” села Корогод Микола Зайцев і попросив з’їздити в бригадне село Глинку, бо там сховались від евакуації кілька бабусь. На той час у моєму розпорядженні було п’ять автомашин “Волга”, які завдяки турботам секретаря обкому партії Юрія Михайловича Соколова (нині покійного) виділило АТП-09102 Управління “Київпасавтотранс”.

 Приїхали ми у Глинку з водієм Леонідом Смульським. Біля однієї з хат на городі ми побачили двох жінок, а вийти з машини не можем – її обступила доволі таки величенька зграя собак. При їх виді у мене відразу занило коліно від недавньої зустрічі з собакою в Черевачі. Завдяки кмітливості водія собак було відігнано, і я змогла переговорити з бабусями. Наступного дня їх було евакуйовано.

 Не можу не згадати про всіх п’ятьох водіїв. Ще майже хлопчаки, – Леонід серед них найстарший, – але ні краплини страху перед незримою небезпекою, безвідмовне виконання доручень, поїздка в будь-яку точку районі, в тому числі й до атомної станції, бажання працювати в зоні скільки потрібно. Ось ці водії – Олександр Кольцов, Сергій Лущай, Анатолій Процел, Сергій Шевченко і Леонід Смульський.

 Та були й прикрі випадки. Один такий випадок уперше за 37 днів моєї роботи в штабі вивів мене з себе. Десь на другому тижні чергування, коли я не спала дев’ять чи десять діб, у приймальню заходить молодий чоловік з документами на доставлений вантаж. (Була п’ята година ранку). На моє “я вас слухаю” молодик досить грубо прокричав: “Вона мене слухає!.. Я тут не спав добу, їхав вас рятувати, а вона мене слухає!” І жбурнув на стіл документи з вимогою негайно розвантажити машину. Отоді вже я й розходилася… Так, були й такі “рятувальники”, що зробить на копійку, а вихваляється на карбованець…

 Через цю книгу бажаю всім чорнобилянам доброго здоров’я і оптимізму!”

 


Учитель, пожежник, ліквідатор

 Терехівська восьмирічна школа в нашому районі славилась міцними знаннями учнів, їх громадською активністю. На оглядах художньої самодіяльності оркестр народних інструментів школи завжди був у призерах. Уміло і грамотно вів учительський колектив по освітянській ниві Микола Григорович Булах. З сорока років педагогічного стажу двадцять п’ять – директором школи. Це багато про що свідчить. Йому присвоєно звання “Відмінник народної освіти”, він нагороджений медаллю А.С.Макаренка і багатьма грамотами.

 Після фатального квітневого дня 1986 року подружжя Булахів (дружина Марія Олександрівна теж учителька) перекваліфікувалося – стало військовослужбовцями. 15 травня обох зарахували до особового складу військової частини 89582. М.Г.Булаха було призначено заступником коменданта оперативної групи Українського сектора №2 з ліквідації аварії на ЧАЕС. 12 разів він брав участь у роботах на даху четвертого блока атомної станції, десятки разів – у гасінні пожеж, які часто виникали в зоні. В донесенні своєму керівництву дільничний інспектор, старшина міліції Я.Мацків повідомляв: “О першій годині ночі виникла пожежа за огорожею 30-кілометрової зони. Вогонь наближався до будівель с.Терехи. Якби не М.Г.Булах і його дружина М.О.Булах, згоріло б село, де проживали колишні його мешканці – самосели та розквартировані військовослужбовці. Подружжя Булахів виявило мужність, відвагу, винахідливість. На них обгоряв одяг, але вони перемогли вогонь”.

 А ще був випадок, коли М.Г.Булах, виявивши пожежу, вивів з палаючої стихії у безпечне місце дві військові машини з апаратурою далекого зв’язку.

 За 4 роки і 8 місяців цієї тривожної і небезпечної служби М.Г.Булах зарекомендував себе пожежником високого класу, виявляв відвагу і героїзм, про що свідчать його нагороди: Почесна Грамота Президії Верховної Ради УРСР, медалі “За трудову доблесть”, “За відвагу на пожежі”, три нагрудні знаки “За ліквідацію аварії на ЧАЕС”, 10 письмових подяк і 20 Почесних грамот від військового командування, місцевих органів влади.

 Ще одним діянням запам’ятався ліквідаторам Микола Григорович. У Терехи прибула група курсантів – випускників військових училищ. Десь на п’ятий день у них почалася кровотеча з ясен. Звичайні ліки не допомагали. І тоді Микола Григорович вдався до народного методу. Зробив навар з хвої. Ним курсанти полосками рот, а потім пили досхочу. Хвороба зникла.

 До речі, поради М.Г.Булаха як знавця лікарських рослин часто друкувалися в газетах “Вісник Чорнобиля”, “Макарівські вісті”.

 За час перебування в Зоні Микола Григорович Булах набрав 58,4 бера, став інвалідом другої групи. Потрібна операція і великі на це кошти, яких рядовий ліквідатор не має. Та не впадає у відчай сільський учитель. Він не втрачає надії на краще, спілкується з природою, вирощує цілющі трави, лікується ними, ще й іншим допомагає.

 Микола Григорович Булах учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС першої категорії. Дружина і обидва сини також учасники ЛНА на ЧАЕС.

  На фото справа наліво: заступник начальника гарнізону М.Г.Булах, начальник сектора №2 генерал-майор М.К.Поляков, начальник штабу опергрупи сектора №2 полковник М.О.Швець

 На фото справа наліво: заступник начальника гарнізону М.Г.Булах, начальник сектора №2 генерал-майор М.К.Поляков, начальник штабу опергрупи сектора №2 полковник М.О.Швець.

 Учитель, пожежник, ліквідатор М.Г.Булах до аварії на ЧАЕС – директор Терехівської 8-річної школи.

 Липень 1986 р.


 Наукова програма “Фауна”

 У 1998 році з Асканії-Нової в Зону завезли 20 коней Пржевальського. Коней цих у світі нараховується близько шестисот. Вони понумеровані, одна коняка оцінюється в тисячі доларів.

 Для табуна відгороджена величезна територія, і коні живуть, як на волі. Єгері задоволені: “пржевальці” з’їдають траву майже під корінь, а кращого протипожежного заходу придумати важко. Вони не бояться вовків. А вовків тут розвелося загрозливо багато. Застрелені хижаки важили до 100 кілограмів, бо їжі для них удосталь. Це – дикі свині.

 Без активного втручання людини природа тут проявляється досить несподівано. Прийшли сюди олені, лосі, кабани. Оселилися кілька сімей орланів-білохвостів.

 Без відсутності людини інтенсивно збільшується чисельність гризунів, комах, паразитів – збудників різних хвороб. Все це становить великий інтерес для науки. І з цією метою з весни 1997 року у зоні започаткована спеціальна наукова програма “Фауна”.

 

Хто кого: людина дику природу чи навпаки? Ця скульптурна група стояла біля тваринницької ферми колгоспу “Дружба” с.Залісся.  Її перенесено в с.Опачичі, де міститься штаб “Фауни”.

(Примітка latsis.name: з 2011 р. памятники зносять до меморіалу Зірка Полин в Чорнобиль. Електронна версія приводить нове фото 2012 року)

 

                [latsis.name: фото відсутнє]

Коні Пржевальського в зоні відчуження.

 


 Хто “робить” погоду в Чорнобилі

 Про одиниці виміру радіації мікро- та мілірентгени ми, прості смертні, до аварії на ЧАЕС не знали нічого. Не знали ми й того, що наша гідрометеостанція займалася радіометрією постійно. Нам було відомо, що завдання цієї установи – це визначати рівень води у Прип’яті, напрям і силу вітру, температуру повітря, а щодо радіації… таємниця.

 Виявляється, що до введення в експлуатацію ЧАЕС працівники гідрометеостанції знімали показники дозиметра один раз на тиждень і відправляли дані в Київ. Тоді фон становив десь 6-7 мікрорентген на годину, це було нормально. Через близькість до атомної станції показники дозиметрів почали знімати двічі на добу. Так тривало до 26 квітня 1986 року.

 Про те, що на атомній щось сталося, працівники метеостанції дізналися не з преси чи радіо, а самі, знявши вранці показники дозиметрів, які свідчили про підвищення фону. Увечері він уже сягнув 28 мілірентген, до 30 квітня ще більше, коли вітер подув з боку ЧАЕС. Цією роботою займалася безпосередньо начальник метеостанції Зінаїда Федорівна Кордик.

 5 травня колектив метеостанції був евакуйований. Та невдовзі він повернувся в Чорнобиль, щоби продовжити свою роботу, як і раніше, в режимі ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Обов’язків у З.Ф.Кордик добавилось. Вона стала давати уроки дозиметрії ліквідаторам, які вперше взяли в руки дозиметр. За активну участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Зінаїда Федорівна Кордик у 1987 році удостоєна звання лауреата Державної премії СРСР.

 

Вони працюють на рідній землі

  [фото в підготовці]

Чорнобильська районна друкарня. Нині це інформаційно-видавничий центр державного підприємства “Чорнобиль-інтерінформ” – підрозділу МНС України

 Крамаренко Олександр Олександрович. Він як керував друкарнею до аварії на ЧАЕС, так і керує нею зараз.  (Примітка latsis.name: станом на  2012 р - на пенсії)

 [фото в підготовці]

На фото зліва направо: директор друкарні О.О.Крамаренко, колишній редактор чорнобильської районної газети “Прапор Перемоги” М.П.Лаціс, технолог друкарні А.С.Волочаєв, який на цій посаді працював тут і до аварії.  (Примітка latsis.name: станом на  2012 р - на пенсії)

 Олег Андрійович Клімашевський працює біологом в “Екоцентрі”. Це науково-виробниче підприємство займається моніторингом та виконанням державної програми “Фауна”. Олег вивчає вплив радіації на біосферу. З Чорнобиля не виїжджав і не шукав іншого місця роботи. Працює по вивченню наслідків аварії на ЧАЕС з 1986 року.

 [фото в підготовці]

Фото 2002 р.

 

Іван Андрійович Отрошко до аварії на ЧАЕС працював у райоб’єднанні “Сільгосптехніка”. З 1990 року його місце роботи – “Чорнобильліс”. Це підприємство оберігає лісові масиви від пожеж, займається санітарною вирубкою, щороку засаджує сотні гектарів молоденькими деревами. Словом, на лісівників покладені функції відновлення забрудненої території і недопущення виносу радіонуклідів повітряним шляхом.

 

Фото 2002 р.

 

Ніна Іванівна Мельник до аварії на ЧАЕС працювала диктором міського радіомовлення у Прип’яті. Саме їй випало передавати звернення про евакуацію прип’ятчан 27 квітня 1986 року. Свою тугу за рідним краєм вона виливає в поезії. Про життя-буття евакуйованих прип’ятчан і чорнобилян розповідає у газеті чорнобилян “Прип’ять і земля древлянська”. На початку 2002 року Ніна Мельник з друзями-ентузіастами створила громадське об’єднання корінних чорнобилян “Чорнобильська громада”, які після аварії на ЧАЕС залишилися працювати на ліквідації її наслідків, проживаючи у власних оселях та приватному секторі, де мешкають і тепер, ведуть домашнє підсобне господарство.

 

Фото 2002 р.

 

 

 


 

Повезло…

 

За попередніми даними евакуації підлягало і село Дитятки. Жителі сполошилися. Правління колгоспу імені Мічуріна зібралось на термінове засідання. І тут несподівано дзвінок з району: “Евакуації не буде”. Цю звістку тут же повідомили членам правління голова колгоспу ім.Мічуріна Андрій Пилипович Кущенко. На обличчях людей радість.

 Та невдовзі село стривожилось. Люди дізналися, що кладовище потрапило в Зону, за колючий дріт. Жителі почали писати в різні інстанції – даремно. І лише солдати пожаліли селян, не відгородили могили предків від села, а трохи “пересунули” Зону.

 На фото: засідання правління колгоспу ім.Мічуріна с.Дитятки в тривожні дні травня 1986 року. Виступає А.П.Кущенко (нині покійний) і повідомляє про відміну евакуації села.

 

Керівник прес-центру

 

Відразу після аварії на ЧАЕС до Чорнобиля рвалися десятки, сотні журналістів з газет, журналів, радіо, телебачення з Києва, Москви, інших міст країни, з військових з’єднань. Це і зрозуміло. Саме журналісти писали в ті дні сторінки історії про біду на атомній станції, про мужність і героїзм ліквідаторів аварії, її наслідків. І кожен журналіст прагнув негайно зустрітися з керівниками Урядової комісії, побувати на певній ділянці аварійних робіт. Причому в ту ж хвилину.

 Щоб регулювати цей журналістський потік, було створено “Прес-центр штабу Урядової комісії”, який розмістили в районній бібліотеці. Першим керівником його став Олександр Леонідович Євдоченко, зав.відділом Чорнобильського райкому Компартії України.

 Стіл, телефон, блокнот і ручка. Що треба для роботи? Виявляється багато чого. Олександр Євдоченко встановлює адреси штабів військових частин, шахтарів, будівельників, інших організацій, їх керівників. Враховуючи побажання журналістів, керівник прес-центру зв’язується з Прип’ятським міськкомом партії, Чорнобильським райвиконкомом, науковцями. Кожному визначається адреса, година, коли журналістам буде приділена увага. Ні хвилини вільного часу. А тут дзвінки з московських і київських засобів масової інформації.

 Олександр Леонідович Євдоченко з честю справився з цим важким завданням.

 Цю вахту після О.Євдоченка майже по три тижні несли заступник редактора чорнобильської районної газети “Прапор перемоги” Василь Лісовий, кореспондент іванківської районної газети “Трибуна праці” Іван Кірімов.

 

 

 


 

Доля наших осель

Цвіте черешня в мене коло хати

 Росте черешня на найвищому місці біля моєї хати. І тому її не заглушили нахаби-клени, які окупували весь сад. Лише кущ жасмину обхопив черешню майже до половини її висоти. Та не всихає вона, а пнеться до сонця, виривається з обіймів сусіда. І щоразу на 26 квітня зустрічає мене вітами-руками, усипаними білими пелюстками квітів. Щоразу і я вітаю її: “Здрастуй, черешенько! Квітуй і тримайся далі.”

 Черешня

 

 Б.Хмельницького 38а-2.Чорнобиль

 

Б.Хмельницького 32а-2. Чорнобиль

Будинок №38-а по вул.Б.Хмельницького. У ньому жила сім’я автора фото М.Лаціса.

 Б.Хмельницького 38-а, Чорнобиль, 2012

 

 Б.Хмельницького 38-а, Чорнобиль 

А як же будиночок? У середині нічого “живого” не залишилось. Усе зірвано, виламано, виколупано, вкрадено, спаплюжено.


 

Поховано, як людину

 

Вулиця Богдана Хмельницького. Будинок №18-а. У ньому починала свою роботу служба “Чорнобильінтерінформу” у 1986 році. До евакуації тут жила сім’я вчительки середньої школи №1 Марченко Лідії Пимонівни. Через хворобу вона не може відвідувати свій будинок, живе в Дніпропетровську (Примітка latsis.name: померла у 2012 р). І тому попросила мене і мою дружину завітати до її колишнього помешкання.

 вул.Б.Хмельницького, 18

Фото 1990 р.

 Цей же будинок №18-а у 1994 р.

Ось що залишилось від цього будинку в 1994 році – консоль, що підтримувала веранду. Будинок настільки був заражений радіоактивним брудом, що його довелося поховати в землю. Як людину. Заритих у землю хатин у Чорнобилі майже цілі вулиці.

 


У полоні зарослів

 Будинок №61 по вулиці Жовтневій. Його зусібіч обступили молоді берези і клени. Крізь свіжу квітневу зелень ще видно контури будинку, а влітку густе листя дерев повністю затуляє його. У двір не можна зайти крізь щільні зарослі дерев. Усередені будинок розгромлений і розграбований. Така доля усіх осель, в яких після евакуації жителів побували мародери.

 вул. 25 Жовтня, буд.61, Чорнобиль

До аварії в ньому жила скромна і роботяща сім’я Якима Федоровича і Оксани Архипівни Хімаєнків. (фото 2012 р)

 

 

 

Під хазяйським доглядом

 вул. 25 Жовтня, буд.71, Чорнобиль

А живуть тут Михайло Гавриленко з дружиною. Таких будинків, у яких мешкають їх жителі, в Чорнобилі і в деяких селах району чимало.

 вул. 25 Жовтня, буд.71, Чорнобиль

 вул. 25 Жовтня, буд.71, Чорнобиль

 


 

Місце зустрічей змінити не можна

 

Зустріч випускників Чорнобильської СШ №1 1975 року з учителями. 9 травня 2000 року. У першому ряду крайній зліва випускник школи, тодішній голова Іванківської держадміністрації, а нині заступник голови Київської облдержадміністрації, М.Урупа.

 

м.Чорнобиль, стадіон.

          [Примітка latsis.name: фото в пошуку]

Чорнобильська середня школа №1. Тут зараз міститься медична частина Зони відчуження.

 

 

 

Василь Синицький

 ЧОРНОБИЛЬ, ЧОРНОБИЛЬ…

 Росте на узбіччі доріг України

 На межах зелених і бронзових піль

 Стеблистий чорнобиль – лікарська рослина,

 Що рани зціляє, втамовує біль.

 Чорніє Чорнобиль на карті Вкраїни –

 Уражена атомом древня земля.

 Від чорної тої страшної години

 Ніхто тут уже новосіль не справля.

 Спіткало нас горе квітневої днини,

 Коли пелюсткова мела заметіль.

 З чорнобилю ліки гіркотно-полинні

 Довіку не знімуть Чорнобиля біль.

 м.Вінниця.

 

 


Дорога до рідного дому

 Прип’ять лагідно обмиває підніжжя Замкової гори, і хвиля за хвилею спливає на південь. А над древньою поліською рікою гордо височать бані Свято-Іллінської церкви і ніби проводжають її до старшого брата Дніпра. Неподалік Храму, у міському парку, майже над урвищем, височіє пам’ятник воїнам-землякам, які не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни. Саме ця картина постає при згадці про Чорнобиль.

 Та в’їжджаємо ми в Чорнобиль не по Прип’яті “Метеором” чи “Ракетою” у річковий порт, а комфортабельними автобусами на автовокзал з боку села Залісся. Зліва похмуро дивиться на нас чорними вікнами-дірами скелет недобудованого радіозаводу, справа видніється ще “живий” адмінбудинок ПМК-4. А із зарослів розташованого поряд кладовища линуть солов’їні трелі…

 Щороку на 9 травня – День Перемоги тисячі чорнобилян з’їжджаються до свого міста на побачення (може, хто й востаннє) з рідними вулицями, з рідними домівками (якщо вони вціліли), з могилами батьків і дідів, друзів і знайомих.

 Групами і поодинці з квітами і вінками прямуємо на кладовище. Сьогодні тут центр тяжіння нашої любові і нашої туги, нашої пам’яті. Тут зустрічаємо чорнобилян з Києва, Дніпропетровська, Білої Церкви, Вінниці, Калинівки і Хмільника, з російських міст, з далекого зарубіжжя.

 Тут зроблю невеликий відступ. Якось під час медичної комісії один лікар запитав мене: “І чого вас несе в той Чорнобиль? Там же радіація”. У запитанні відчувались і нерозуміння, і осуд. Довелось йому повідати, що в Чорнобильському районі я ступив на свій трудовий шлях, там я одружився з місцевою вчителькою Марією Якимівною. Там виростили ми двох синів. Там на міському кладовищі похований мій тесть, його (а отже, й мої) близькі і далекі родичі. Там, у Чорнобилі, на вулиці Богдана Хмельницького, ми своїми руками звели собі будинок. Отож Чорнобиль – наше рідне місто, а район – наш рідний край.

 Змовчав лікар на мою схвильовану відповідь. Сам же невдовзі виїхав до Ізраїлю. Покликала таки земля предків…

 Найкраще відповів на запитання, чому “несе” нас у “той Чернобиль”, мій сусід з вулиці Богдана Хмельницького, №9 Микола Карпович Дробот у своєму вірші:

 

Ми їдем в Зону у річницю

 (Хоч є тривога на чолі),

 Ми їдем горем поділиться,

 Святій вклонитися землі.

 Зустріти друзів і родину,

 Змахнуть сльозу в скорботний час,

 Земельки взяти у хустину –

 Хай буде поряд, біля нас.

 Ще довго їздить будуть люди,

 Ніхто не змінить шлях сюди.

 Хтозна, що завтра з нами буде,

 А тут поховані діди…

 Ці слова чорнобилянин Іван Сидорович Волков (евакуйований у Б.Церкву) поклав на музику, записав на касету і прислав мені.

 Звучить душевно.

 Микола Карпович знайшов вічний спочинок в Обухові, куди був евакуйований у 1986 році. До могили йому поклали вузлик чорнобильської землі.

 Пам'ятник вогнеборцям-пожежникам у Чорнобилі

До 10-річчя аварії на ЧАЕС в Чорнобилі відкрито пам’ятник пожежникам. На підніжжі його напис: “Тим, хто врятував світ”. І зараз чорнобиляни обов’язково відвідують цей пам’ятник. Багато з нас особисто знали земляків-пожежників, що віддали своє молоде життя в двобої з атомним вогнем, знали їх батьків.

 
 


 

  [фото відсутнє]

м.Бровари. Чорнобиляни збираються до автобусів для поїздки в Чорнобиль на 9 Травня.

 2001 рік.

 

 [фото відсутнє]

Організацією поїздки чорнобилян до рідного міста займається відділ Броварського міськвиконкому по роботі з населенням, яке потерпіло внаслідок Чорнобильської катастрофи.

 На фото (справа наліво): зав.відділом М.О.Скрипченко і Г.В.Недогонова, спеціаліст відділу. Обоє чорнобиляни.

 Перед КПП Дитятки черга автобусів з чорнобилянами, які їдуть на побачення з рідним містом, зі святими могилами предків, з рідним краєм.

   З кладовища йдемо до своїх домівок. Приватні будинки позаростали тонкостовбурними, ніби бамбук, кленами, березами, здичавілими сливами, бур’янами. Несила на все це дивитись…

 Перед аварією Чорнобиль зайняв по чистоті й благоустрою одне з призових місць серед подібних міст Київщини. Ця традиція підтримується й зараз. Вулиці Кірова, Радянська, Леніна, Шкільна, Пролетарська безперервно миються чистою водою, на них висіяна газонна трава, дерева доглянуті. А радіація внесла свої корективи у зміст лозунгів. На вулиці Кірова з’явилися щити з написами: “Чистий транспорт – гарантія нерозповсюдження радіонуклідів за межі зони” та “Чорнобилю – чисте повітря, чиста вулиця, чисте місто”. У контексті цих закликів видається доцільним знаходження в Чорнобилі, у приміщенні колишнього СПТУ-3, відділення ядерної і радіаційної безпеки Міжнародного науково-технічного центру Національної Академії Наук України. Усі б ці установи, лозунги і відповідні дії та до аварії. Може б, не сталося тоді ядерної катастрофи, до якої прилипла назва “чорнобильської”.

 З гірким серцем прощаємося з рідними оселями і йдемо в міський парк до Меморіалу Слави віддати шану землякам, які не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни. Їх імена викарбувані на Стелі пам’яті і на надгробних плитах. А за часів Зони, до 10-річчя аварії на ЧАЕС, тут з’явилася Стела пам’яті чорнобилян-ліквідаторів.

 …Автобуси повільно виповзають з автовокзалу на трасу Чорнобиль-Київ. Справа німо дивиться на нас чорними проваллями вікон-очей скелет недобудованого радіозаводу. А з цвинтарних зарослів услід нам линуть невгаваючі трелі солов’їв, наших спадкоємців цього чесного, але несправедливо знеславленого безглуздою аварією на ЧАЕС древнього і рідного Чорнобиля.

 

 

 [фото в пошуку]

Стела пам’яті чорнобилянам – учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС в міському парку Чорнобиля

 

Земляки вчитуються в знайомі імена

 

Напис на меморіальній дошці Стели пам’яті

 

 

Біля цієї Стели щороку 26 квітня о 10 годині ранку відбувається мітинг-реквієм з нагоди чергової річниці аварії на ЧАЕС і в пам’ять ліквідаторів, які загинули в боротьбі з ядерного катастрофою.

 Такий мітинг-реквієм проходив тут і в 2002 році. На фото (крайній зліва) начальник Держдепартаменту – Адміністрації зони відчуження і зони безумовного (обов’язкового) відселення Володимир Холоша.

 


 
 Трагічні дати Чорнобильського краю

 1986 рік

 26 квітня. Аварія на ЧАЕС.

27 квітня. Евакуація м.Прип’яті.

5 травня. Евакуація м.Чорнобиля.

16 листопада 1988 року. Ліквідація Чорнобильського району.

16 листопада Указом Президії Верховної Ради УРСР ліквідовано Чорнобильський район і приєднано його до району Іванківського. Під юрисдикцію Іванкова підпали села Горностайпіль, Страхолісся, Медвин, Губин, Дитятки, Зорин, Фрузинівка, Лапутьки, які не були евакуйовані в 1986 році, а також м.Чорнобиль.

 

Поезія болю і надії

 

Журба

Плачуть верби над Прип’яттю,

 Горлиця квілує,

 Та ніхто того не бачить,

 Та ніхто не чує…

 Нема людей, нема дітей,

 Як в могилі, тихо.

 Полонило мій Чорнобиль

 Незбагненне лихо.

 

Полонила, забруднила

 Батьківщину милу,

 Її землі, її річки

 Нечистая сила.

 Тая сила невидима

 Людину долає,

 Без рушниці і без кулі

 Життя віднімає.

 

 Покинули мої рідні

 Свої хати білі,

 Подалися світ за очі

 У місця немилі.

 Сумна хата під горою

 На когось чекає.

 Стільки років промайнуло –

 Нікого немає…

 

Моє серце, мої очі

 Спокою не мають –

 Все частіше на подвір’ях

 Вогнища палають,

 Запалають наші хати,

 Заплачуть віконця.

 І не стане Чорнобиля

 Під небом, під сонцем.

 

 

 

Плачуть очі, плаче серце,

 Спокою немає.

 За що ж моя Батьківщина

 Так тяжко страждає!?

 

Неоніла ЦИБУЛЬСЬКА

 з Чорнобиля

 


 

Залишеним селам Чорнобильщини

 

Стоїть село. Колючий дріт

 Йому накинули на груди.

 Невже отут скінчився світ

 І більш життя не буде?..

 Стоять німі і рідні хати,

 Їм поклонімось наостанку.

 В дорогу сина проводжати

 Не вийде мати на світанку.

 …Автобусів шуміли шини,

 Пилюка роз’їдала горло…

 Ми повернутись так хотіли! –

 Моє село стояло гордо.

     Воно нам вижить обіцяло

     І врожаями одаряти.

 Голівку сина прихиляла

 До себе, мов ховала, мати.

 Ось вийшла на поріг бабуся,

 Безсило впала на коліна:

            Моя хатино! Я вернуся.

 Перехрестила і зомліла…

     На чужині селились люди.

 Нерідний ліс, і небо, й сонце.

 Щеміти рана довго буде.

 А вже здається: чи не сон це?

 О, горем стомлений народе!

 Та скільки ж лить тобі ті сльози?!

Страждальний, вічножильний роде,

 Стоїш ти на новім порозі.

     Тебе, моя Вкраїно рідна,

          Топтали турки і татари,

          Фашизм терзав священні груди,

          Голодомором убивали…

Чорнобиль чорний слід залишив,

 Людей розкидав ген по світу,

 А долю роду, мов хто вишив

 На рушнику, як з маків цвіту.

 

Лариса КОВАЛЬЧУК

 з Корогода.

 

 

   [фото тимачасово відсутнє]

Алея Героїв Радянського Союзу в міському парку Чорнобиля

 


 

ул. Советская, Чернобыль

Центральна вулиця Чорнобиля – Радянська,  фото 2012 р.

 

 
    [фото тимчасово відсутнє]

У цьому будинку, де до аварії на ЧАЕС був Чорнобильський райком Компартії України, працювала Урядова комісія з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Зараз тут Чорнобильський територіальний комітет профспілки працівників атомної енергетики та промисловості України

 [фото тимчасово відсутнє]

 

 

До аварії на ЧАЕС в цьому будинку працював виконком Чорнобильської районної ради. З 29 квітня тут були розміщені різні підрозділи Урядової комісії.

 

 

Зона відчудження, Карта

Зараз тут працює Державний департамент – Адміністрація зони відчудження і зони безумовного (обов’язкового) відселення МНС України

 

 

 

Колишній чорнобильський ресторан став їдальнею “Прип’ять”

 

Фото 2002 р.

 

 

 

У колишній чорнобильській аптеці розташовані маленький аптечний пункт і служба МНС “Техноцентр”.

 

Фото 2002 р.

 

 

 Чорнобильський районний Будинок культури

Чорнобильський районний Будинок культури (фото 2009 р). Тут у свій час лунав спів Івана Козловського, Дмитра Гнатюка, Олександра Білаша, Йосипа Кобзона.

 Тут у 1987 році відбувся суд над керівниками ЧАЕС, яких визнано винуватцями аварії.

 У квітні 2002 року в Будинку культури свої твори виставив фотожурналіст з Японії Томохіко Сано. Зміст його творів – чорнобильська тематика. Фото вражають жорсткою реалістичністю, невгамовним болем і горем. Так сильно міг відобразити цю тему лише художник з країни, яка першою в світі зазнала ядерного удару.

 

 

Життя переходить у пам’ять

 Чорнобильський вітер по душах мете,

 Чорнобильський пил на виски опадає,

 Годинник життя безупинно іде…

 Лиш пам’ять, лиш пам’ять усе пам’ятає…

 

 

 

 

Пам’ятник вертолітникам у Чорнобилі, які загинули при ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 2 жовтня 1986 року

 

Це – капітан Воробйов Володимир Костянтинович

 ст. лейтенант Христич Леонід Іванович

 ст. лейтенант Юнгнід Олександр Євгенович

 прапорщик Ганжук Микола Олександрович

 

 

 

Пам’ятник Герою Радянського Союзу Віктору Кібенку в Іванкові

 

 

 

Пам’ятна дошка біля школи в місті Березані з написом “Чорнобиль  1986”

 

 

 

 

 

Меморіальний комплекс пам’яті жертвам аварії на ЧАЕС “Птахи, як люди” на вулиці Чорнобильській у Києві

 

 

 

Національний музей “Чорнобиль” у Києві. Експозиція пожежників, які віддали своє життя внаслідок гасіння пожежі на ІV блоці ЧАЕС.

 

 

 

В Одесі споруджено монумент “Одеситам-чорнобильцям” і відкрита каплиця у пам’ять всіх живих і мертвих, які брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС

 

 

 

Макет пам’ятника будівельникам шляху Зелений Мис-Чорнобиль. Стела викладена із зразків будівельних матеріалів, привезених з різних міст, використовуваних у будівництві цього шляху.

 

На спорудження цього оригінального пам’ятника у бюджеті України коштів не знайшлося.

 

 

 

Від “рудого” лісу, заритого в землю, солдати залишили сосну, на якій німецькі окупанти в 1941-1943 рр. вішали партизанів. Вдалині видніється ЧАЕС (фото 1990 р.)

 

Пронизана радіацією, сосна вже розсипалась на порох

 

 

 

4-й блок ЧАЕС. Пам’ятник сили і безсилля Людини.

 

28 листопада 1986 року розверзнутий четвертий блок ЧАЕС закутий в сталь і бетон. Та смерть у ньому чатує на людину повсякчас.

 

 

 

Таких попереджувальних знаків у нашому районі не злічити

 

 

 

 

 

Вид від кафе “Ластів’яче гніздо”

 

Зарічні села евакуйовані всі до єдиного

 

 

 

Район села Опачичі

 

Наслідок лісової пожежі 1992 року

 

 

 

Могильник радіоактивної техніки під селом Розсоха. Подібними могильниками усіяна вся наша Чорнобильська земля, що нині іменується Зоною

 

 

 

Остання сторінка обкладинки

 

Прип’ять лагідно омиває підніжжя Замкової гори, і хвиля за хвилею спливає на південь, до сонця. А над древньою поліською рікою гордо височать бані Свято-Іллінської церкви. Позолочені хрести її здійнялись, мов людські руки, в синю блакить, ніби просячи в Неба захисту від зла, ніби благаючи повернути на святу чорнобильську землю її згорьованих жителів. Храм чекає… Чи дочекається?..

 

 

 

Зміст

 

1.   Ми – чорнобиляни

2.   Чорнобиль – наш біль довічний

3.   Чорнобильська АЕС. Історична довідка

4.   Його життя як спалах зірки

5.   Земляки

6.   Батько і син

7.   Важкий пісок

8.   Головна служба

9.   Лікарня працювала до кінця

10.На голубих плесах

11.Важлива робота

12.У Чорнобильському штабі

13.Учитель, пожежник, ліквідатор.

14.Наукова програма “Фауна”

15.Хто “робив” погоду в Чорнобилі

16.Вони працюють на рідній землі

17.Керівник прес-центру

18.Долі наших осель. Цвіте черешня в мене коло хати

19.Місце зустрічі змінити не можна

20.Поезія болю і надії

21.Трагічні дати в історії Чорнобиля

22.Чорнобиль сьогодні

23.Життя переходить у пам’ять

 

 

Чернобыльский район

Чернобыльский район

Чорнобиль (рус. Чернобыль) — місто   районного   підпорядкування      1941   р.),   розташоване на правому березі річки Прип'яті (рус. реки Припять), нри впадінні її притоки — річки   Ужа (рус. реки Уж, Уша), за 133 км від Києва і за 18 км від залізничної станції Янів. Пристань. Населення — 10,1 тис. чоловік.

Чорнобиль — центр однойменного району (рус. Чернобыльский район), площа якого становить 2 тис. кв. км, населення — 47 тис. чоловік. У районі — 1 міська і 27 сільських Рад, яким підпорядковано 69 населених пунктів. Є 2 радгоспи, 18 колгоспів, за якими закріплено 100,7 тис. га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 34,1 тис. га орної землі. Вирощують картоплю, льон, а також зернові культури. Тваринництво — м'ясо-молочного напрямку. На території району — 11 промислових підприємств. Діти навчаються у 55 загальноосвітніх школах, у т. ч. 11 середніх, 21 восьмирічній, 23 початкових. Працюють медучилище, профтехучилище, музична школа. До послуг трудящих району 6 будинків культури, 47 клубів, 41 бібліотека. Населення обслуговує 91   медичний заклад.

Чорнобиль — одне з найдавніших міст Придніпров'я. Перша літописна згадка про нього відноситься до 1193 року. Біля міста виявлено залипши городища, оточеного глибоким ровом, та кургани часів Київської Русі. В одному з них, що називається Татарським, знайдено залізну зброю. Знайдено також скарб ювелірних, бронзових та срібних прикрас XII—ХШ століть.

За часів панування київських удільних князів тут існував замок. 1362 року. А населений пункт опинився під владою Литви. У 1473 чи 1482 рр. замок був зруйнований1.

У другій половині XVст. почалося закріпачення селян, що жили в Чорнобилі та в навколишніх селах. Вони мусили платити феодалові данину й виконувати різні повинності, в т. ч. військову2.

1П. Г. К л е п а т с к и й. Очерки по истории Киевской земли, т. 1, стор. 299.

2Архив Юго-Заиадиой России, ч. 8, т. 4. К., 1907, стор. 1.12—113.

708


Чорнобильський замок (рус. Чернобыльский замок) поновлений в першій чверті XVIстоліття. Він стояв поблизу населеного пункту у важко доступній місцевості. За розмірами ця споруда була великою. Замок мав подвійні стіни, його оточував рів, наповнений водою. Від воріт через рів перекидали міст, якщо ворог загрожував — міст піднімали. У замку постійно перебувала варта1.

3 відбудовою   замку    Чорнобиль — центр по.віту2. В  1552 році в ньому  налічувалося   196   будинків і 1372 жителі, з них понад 1160 міщан. Тут   розвивалися ковальське, бондарне та  інші ремесла3. Недалеко від Чорнобиля добували болотну /  РУДУ? з якої виготовляли залізо.

\І        Після Люблінської унії 1569 року Чорнобиль підпав під владу Польщі. 3 того

часу він став центром староства. Польська шляхта, прибравши владу, ще більше закріпачила селян. Вони повинні були відробляти панщину один-два дні на тиж-день. Крім того, з кріпаків стягали грошову й натуральну данину, примушували виконувати різні повинності. Великі податки й повинності на утримання замку несли також ремісники.

Соціальний гніт населення доповнювався національним і релігійним. Для зміцнення своєї влади польська шляхта використовувала католицьку церкву. 1600 року у Чорнобилі збудували костьол4. Місцеві жителі переслідувалися за виконання православних обрядів.

У першій половині XVIIстоліття польська шляхта ще з більшою жорстокістю гнобила селян і ремісників. Панщина досягала вже чотирьох-п'яти днів на тиждень. 3 кожного селянського двору збирався чинш грішми й натурою. Кріпаки ремонтували греблі, дороги, охороняли панський маєток тощо. Зросли податки й повинності і для ремісників. Шляхта мала необмежену владу над своїми підданими. Все це породжувало ненависть селян і ремісників до гнобителів.

Населення Чорнобиля брало активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. У районі містечка неодноразово точилися вперті бої між повстанцями і польсько-литовськими військами. У 1649—1650 рр. Чорнобиль утримували литовські війська на чолі з Л. Сапегою5. Навесні 1651 року дві тисячі повстанців на чолі з М. Поповичем вибили ворожі війська з містечка. Згодом сюди вступив також Київський полк військ Богдана Хмельницького під командуванням А. Ждановича. У травні того ж року біля Чорнобиля відбувся великий бій між польсько-литовськими військами і козацьким полком Семена Гаркуші, який ішов з Овруча до Чорнобиля на з'єднання з Київським полком6. Він закінчився перемогою козаків. Але через місяць під натиском литовських військ Київський полк змушений був залишити Чорнобиль. Проте минуло небагато часу, і ворожі війська знову були  вибиті  з містечка7.

Населення Чорнобиля радісно вітало історичне рішення Переяславської ради про возз'єднання України з Росією. У січні 1654 року воно склало присягу на вірність Російській державі.

Але невдовзі Чорнобиль знову опинився під владою шляхти. Повернулися старі господарі, настали старі порядки. Та ненадовго. Під час повстання селян на Правобережній Україні 1665 року війська під командуванням овруцького полковника Децика на деякий час визволили містечко8.

Після Андрусівського перемир'я між Росією і Польщею (1667 р.) Чорнобиль залишився під владою Польщі. Містечко стало власністю князів Сапегів. Звідси

1Архив Юго-Занадной России, ч. 7, т. 1, стор. 587.

2П. Г. К лепатский. Очерки по истории Киевской земли, т. 1, стор. 299.
8 Там же, стор. 298, 303.

4Л. Похилевич.   Сказания о населеняьіх местностях Кяевской губернии, стор. 147. 6 Воссоединение Украинн с Россией, т. 2, стор. 463.

8Документы об освободительной войне украинского народа 1648—1654 гг., стор. 423, 426.
2 Акт
ы, относящиеся к истории Южной и Западной России, т. 10, стор. 239—240.
8 К. 1. С т е ц ю к. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70-х роках
XVII    ст.,    стор.    253.                                                                                               

709


шляхтичі не раз робили набіги на лівобережні українські землі, що входили до складу Російської держави. Так, у січні 1669 року загін магната полковника Я. Пиво напав на містечко Ніжин1. Сапеги володіли Чорнобилем до кінця XVIIстоліття. Кілька раз вони віддавали його в оренду. Власники і орендарі містечка посилювали феодальний гніт. Панщина влітку становила шість днів на тиждень з господарства. Були збільшені податки натурою й грішми, кількість повинностей. У Чорнобилі, як і повсюди на українських землях, що перебували під владою польської шляхти, переслідувались українська мова, культура, здійснювалося окатоличення місцевого населення.

За цих нестерпних умов жителі все частіше піднімалися на боротьбу проти панів, добивалися возз'єднання Правобережної України з Росією. Під час повстання українських селян і козаків на чолі з Палієм і Самусем (1702—1704 рр.) чорнобильці не раз громили шляхетські й орендаторські будинки.

Коли на Правобережній Україні знялося полум'я гайдамацького руху, місцеві селяни й ремісники активно підтримували повстанців. Вони двічі — 20 жовтня 1747 і 13 червня 1751 рр. — допомагали повстанським загонам захопити Чорнобиль і розправитися з гнобителями2. 17 липня 1768 року князь М. Рєпнін писав із Варшави генерал-майору М. Кречетникову про необхідність, якщо гайдамаки оволодіють Чорнобилем, послати для їх розгрому гусарський полк, розташований у Харкові. Було наказано «біля Овруча й Чорнобиля непокірних мужиків і гайдамаків знищувати»3.

Щоб оборонятися від повстанців, тодішній власник Чорнобиля М. Ходкевич заново перебудував свій замок і тримав там гарнізон з 700 солдатів при 12 гарматах.

У другій половині XVIIIст. в Чорнобилі швидко зростали дрібні промисли, торгівля. Тут виникли цехи кравців, шевців, кушнірів. Ходкевич, прагнучи збільшити прибутки, дозволив ремісникам самим збувати свої товари4. У містечку влаштовувалися великі ярмарки, на які купці привозили товари. 3 Чорнобиля до Києва, Кременчука та в інші місця вивозили ліс, дьоготь, смолу. Одночасно посилювалась і експлуатація кріпаків і ремісників. 3 1772 року жителі містечка під час жнив відбували тижневу повинність5.

Економічний розвиток містечка сприяв зростанню його населення. Тут осідає багато втікачів з інших земель. Наприкінці XVIIIстоліття в містечку було 2865 жителів, 642 будинки.

Після возз'єднання Правобережної України з Росією (1793 р.) Чорнобиль ввійшов до складу Радомишльського повіту Київської губернії як заштатне містечко. Під час Вітчизняної війни 1812 року, в зв'язку з загрозою наступу французької армії на Київ, Чорнобиль був значно укріплений. Тут зосередилося Костромське ополчення.

У першій половині XIXст. виникають невеликі підприємства. 1845 року шкіряний і два свічкові заводи виробили продукції на суму понад 2 тис.   крб.6

1830 року у містечку заснували перший медичний заклад — невеличку аптеку. Через 25 років відкрилася парафіяльна школа. Вчителем був дяк. Він навчав дітей у власній хаті, бо шкільного приміщення не було.

Після реформи 1861 року 1270 десятин кращої землі залишилось у поміщика. Земельні наділи (1928 десятин) за великий викуп одержали 206 селян із 736, або

1  Акти, относящиеся к истории Южной и Западной России, т. 8, СПб., 1875, стор. 9.

2  В. А. Г о л о б у ц к и й. Максим Железняк. М., 1960, стор. 29; О. П. Л о л а. Гайдамацькпй
рух на Україні 20—60 рр. XVIIIст., стор. 85.

3  Гайдамацький рух на Україні в XVIIIст., стор. 398, 431.

4  Руська історичиа бібліотека. Розвідки про міста і міщанство на Україні — Русі в XV
ХУІІТ ст., ч. 2. Львів, 1904, стор. 375; Архив Юго-Западной России, ч. 5, т. 1. К., 1869, стор. 576.

5  Архив Юго-Западной России, ч. 5, т. 1, стор. 425.

8О. О. Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні, ч. 1, стор. 444.

710


27 проц. Безземельні, під загрозою голодної смерті, змушені були йти батракувати до поміщика і куркулів або шукати інші заробітки. У пореформений період у зв'язку з розвитком капіталізму ще інтенсивніше відбувалося розорення селянських  господарств.

У 70-х роках XIXст. у Чорнобилі працювали шкіряний, свічковий заводи, було 105 ремісників, сім раз на рік збиралися ярмарки. Найбільше господарське значення для містечка мала пристань. її вантажообіг з 1859 по 1905 рік зріс більш як у 13 разів2.

1900 року у Чорнобилі проживало 16 740 чоловік і нараховувалося понад 2000 дворів. Більшість селянських господарств не мали наділів. Із загальної кількості 3861 десятини землі 1726 десятин належало поміщикові, 120 десятин — церкві і 2015 десятин — селянським господарствам3.

Економічна криза, що охопила промисловість на рубежі XIXі XXст., позначилася на Чорнобилі. На підприємствах і на пристані скоротилася кількість робітників. Для розорених селян було щастям знайти будь-яку роботу. Користуючись масовим безробіттям, підприємці збільшували тривалість робочого дня, зменшували й без того злиденну заробітну плату. А поміщик посилював експлуатацію сільськогосподарських пролетарів, що працювали в його економіях.

Під час революції 1905—1907 рр. у Чорнобилі відбувалися мітинги, страйки робітників. Активно виступали проти поміщика місцеві селяни. Вони захоплювали панську землю. У січні — травні 1907 року місцеві власті склали понад 400 протоколів на селян, які намагалися самовільно рубати ліс4.

Після поразки першої російської революції підприємці, поміщик і куркулі ще жорстокіше експлуатували трудящих. Умови життя і праці робітників були жахливими. Робочий день на підприємствах становив 12—14 годин на добу. Більшість селянських господарств ледве животіли. 1912 року в Чорнобилі 144 господарств залишилися зовсім без землі, 60 — володіли наділами до 2-х десятин кожне, 130 — до 3-х десятин. 134 господарства до того ж не мали ще й худоби. А тим часом 6 кур-кульських господарств володіли 440 десятинами землі5.

1910 року на все містечко і волость було 2 лікарі й 3 фельдшери. Лікарнею й аптекою користувалася невелика  кількість людей.

Наприкінці 70-х років XIXстоліття на кошти селян збудували приміщення парафіяльної школи. 1890 року відкрилася двокласна школа на 60 учнів. Вона утримувалася за кошти батьків.

У роки світової імперіалістичної війни майже все чоловіче населення Чорнобиля, здатне носити зброю, було мобілізоване на фронт. Багато сімей лишилося без годувальників. Політичне безправ'я, зростання експлуатації, зниження життєвого рівня викликали незадоволення трудящих.

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року в Чорнобилі створюється Рада робітничих і солдатських депутатів. Одночасно почали діяти місцеві органи Тимчасового уряду, які стояли на сторожі власності експлуататорів. У зв'язку з тим, що селяни вимагали конфіскації поміщицької землі (цю вимогу підтримувала Рада робітничих і солдатських депутатів) місцеві органи Тимчасового уряду викликали до Чорнобиля війська. Та коли через деякий час військовий підрозділ залишив містечко, селяни знову почали наполягати на виконанні своїх вимог. Перелякані місцеві власті змушені були ще раз звернутися до Київського губернського комісара Центральної  ради, а останній у свою

1Л. Похилевич.    Уезды Киевский и Радомысльский, стор. 269.

2Календарь Юго-Западного края на 1873 г., стор. 408; К. П. С т р у ц ь. Киевская губерния
и г. Киев. Краткий статистическо-зкономический очерк. К., 1907, стор. 30.

3Список населенных мест Киевской губернии, стор.  1270—1271.

4Революция 1905—1907 гг. на Украине, т. 2, ч. 2, стор. 231.

5Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году,
стор. 363.

711


чергу вдався по допомогу до начальника штабу Київського військового округу. Комісар просив «терміново командирувати не менш як 300 чоловік військової сили до Чорнобиля... бо без військової сили боротися з анархією неможливо»1.

Трудящі   Чорнобиля   радісно  вітали  перемогу  Великої  Жовтневої  соціалістичної революції та проголошення України республікою   Рад. 2 лютого 1918 року

під керівництвом більшовиків за активною участю місцевих робітників, селян і

солдатів, що поверталися з фронту, було створено ревком. У той же час у Чорнобилі

  почав процювати партійний осередок.

На початку березня 1918 року містечко захопили німецькі інтервенти. Понад 8 місяців вони чинили сваволю. Спираючись на активну допомогу українських буржуазних націоналістів, окупанти розстрілювали всіх, хто боровся за Радянську владу, або співчував їй, грабували місцеве населення.  ,

Після визволення Чорнобиля від німецьких окупантів та петлюрівців почав діяти ревком. Коли в березні 1919 року було обрано місььку Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, ревком передав їй свої повноваження.

Зміцненню Радянської влади перешкоджали куркульсько-націоналістичні банди. 15 квітня 1919 року до міста увірвалася банда Струка. Почалися вбивства, пограбування. Бандити вбили 400 громадян. На Дніпрі у районі Чорнобиля вони захопили кілька вантажних пароплавів. Для розгрому бандитів у район Чорнобиля були надіслані частини Червоної Армії і кораблі Дніпровської військової флотилії. Після багатоденних боїв на початку травня основні сили ворога були роз-громлені2. Під час боїв особливо відзначилися команди бронекатерів «Верньга», «Самуил» и «Курьер». За мужність, виявлену в боротьбі з ворогом, вони одержали нодяку від командуючого флотилією А. В. Полупанова.

У червні 1919 року Чорнобиль став центром повіту. Почали працювати Чорнобильський повітовий комітет партії і повітвиконком,

Коли на початку вересня 1919 року Чорнобиль захопили денікінці, тут почало діяти партійне підпілля. У районі Чорнобиля активні операції проти білогвардійських військ провадив партизанський загін. На початку листопада 1919 року Червона Армія визволила місто від білогвардійців.

В умовах мирного перепочинку партійний осередок Чорнобиля організовував трудящих на відбудову господарства, боротьбу з голодом, хворобами, бандами. Комуністам активно допомагали комсомольці. Комсомольський осередок було засновано в грудні 1919 року. У лютому 1920 року у місті налічувалось 100 комуністів й 70 комсомольців.

Партійний і комсомольський осередки були організаторами комуністичних суботників, недільників на відбудові підприємств, пристані. В них брали участь сотні безпартійних робітників і селян. За ініціативою комуністів й комсомольців населення збирало продукти, одяг для Червоної Армії. Разом з міською Радою партійний і комсомольський осередки дбали про розвиток освіти, культури. У грудні 1919 року у місті були відкриті школа, клуб, а в лютому 1920 року — бібліотека.

Наприкінці квітня 1920 року в районі Чорнобиля розгорнулися бої частин Червоної Армії, Дніпровської військової флотилії з білополяками. Обороною пові-тового міста керував спеціально створений комітет3. Проте сили виявилися нерівними, і 30 квітня ворог захопив Чорнобиль.

43 дні творили чорні справи окупанти. Вони грабували державне й народне майно, руйнували місто. Багато жителів було розстріляно. 11 червня 1920 року навальним ударом частини 12-ї армії визволили Чорнобиль від білопольських загарбників4.

1Борьба за власть Советов иа Киевщине, стор. 455.

2Українська РСР в період громадянської війни 1917—1920 рр.,     т.   2,   стор.   291,   304;
Моряки в борьбе за власть Советов на Украиие (ноябрь 1917—1920 гг.). Щ„ 1963, стор. 279.

3Київський облдержархів, ф. Р-109, оп. 1, спр. 18, арк. 1.

4История гражданской войньі в СССР, т. 5, стор. 109.

712

Під час громадянської війни Чорнобиль був дуже зруйнований. Не працювали підприємства, річковий порт. У місті для населення не вистачало хліба, палива, поширювалися хвороби.

 Комуністи й комсомольці особистим прикладом надихали трудящих на подолання труднощів відбудовного періоду. Вони першими йшли працювати туди, де було найважче і найскладніше. У той час велика увага приділялася насамперед відродженню річкового порту, налагодженню руху пасажирських і вантажних пароплавів. 1921 року стали до ладу майстерні по ремонту пароплавів, в яких працювало понад 200 робітників1. Почали випускати продукцію промартілі. 1922 року селяни заснували два товариства спільного обробітку землі.

У роки відбудовного періоду багато було зроблено в галузі охорони здоров'я, освіти і культури трудящих. У 1920—1922 рр. почали працювати лікарня, амбулаторія, аптека, а у 1924 році — дитяча консультація. Діти навчалися у двох семирічних школах, підлітки — в школі ФЗН, а дорослі — у гуртках і школах ліквідації неписьменності. Важливими подіями в культурному житті Чорнобиля стало відкриття двох клубів і бібліотек (1921 — 1923 рр.) і драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка (1921 р.)2.

1923 року Чорнобиль став центром однойменного району і був віднесений до селищ міського типу. Це мало важливе значення для його дальшого економічного й культурного розвитку.

У 1925 році відбудова народного господарства Чорнобиля була завершена^ " Значного розвитку набула економіка й культура міста в роки соціалістичного" будівництва. У 1932 році на базі ремонтних майстерень створено судноромонтний завод, що обслуговував Дніпровське пароплавство. Почали працювати нові підприємства — чавуноливарний завод (1934 р.), маслозавод (1932 р.), райпромхарчокомбінат (1932 р.), цегельний завод (1929 р.). Різноманітну продукцію для потреб місцевого населення випускали промислові артілі «Перемога», «Праця», «Інвалід Полісся» та інші3.

Соціалістичні перетворення відбулися і в житті селян. 1930 року хлібороби
заснували колгоспи ім. 8 Березня і «Повий світ». Того ж року було створено радгосп
«Комсомолець Полісся». 1932 року почала працювати МТС, вона обслуговувала
всі    колгоспи  району.
                                                                       

У роки довоєнних п'ятирічок великі роботи провадилися щодо благоустрою міста, його нової забудови. Була створена широка мережа медичних закладів. Населення обслуговували лікарня, поліклініка, амбулаторія, протитубдиспансер, дитяча   консультація, дві аптеки, санепідстанція.

Разючі зміни за цей час сталися в освіті, культурі. Напередодні війни було завершено ліквідацію неписьменності серед дорослого населення. Тепер книга, знання стали доступними широким масам трудящих. Усі діти шкільного віку були охоплені навчанням. У райцентрі працювали 4 середніх школи, в яких налічувалося понад 1800 учнів. 3 1936 року кадри для лікувальних закладів готувала школа медсестер.

Центрами культосвітньої роботи були районний будинок культури, клуби, бібліотеки, кінотеатр. У 1934 році для школярів гостинно відчинив двері палац піонерів.

Таким був Чорнобиль до Великої Вітчизняної війни.

У роки війни з нового силою розкрилися високі моральні якості радянських людей, вихованих Комуністичною партією. 22—23 червня 1941 року у Чорнобилі організовано пройшла мобілізація до Червоної Армії. Серед тих, хто пішов боронити зі зброєю в руках Радянську Батьківщину, було майже 200 комуністів і понад

1  Київський облдержархів, ф. Р-7, оп. 1, спр. 79, арк. 9—12.

2  Там же, ф. Р-109, ои. 1, спр. 151,   арк. 212;   ф. Р-364, оп.  1, спр. 93, арк. 42—43.

3  Газ. «Червоне Полісся» (Чорнобиль), 16 січня, 28 лютого 1941 р.

713

300 комсомольців1. 3 наближенням фронту до Чорнобиля трудящі доклали багато зусиль, щоб евакуювати промислові підприємства, техніку МТС, радгоспу і колгоспів в глиб країни. Чорнобильський райком партії створив партійне підпілля.

25 серпня 1941 року місто захопили німецько-фашистські загарбники. Але не скорилися ворогові радянські люди. На боротьбу з окупантами їх організували комуністи-підпільники. На судоремонтному заводі діяла група патріотів у складі А. М. Титаренка, П. С. Синіцина та інших. Серед робітників сплавконтори активно працювали А. I. Демиденко, I. I. Головненко, I. I. Попадюк, М. I. Шиленок, О. М. Ворона. Безпосередньо у місті проводила роботу підпільна партійна організація, очолювана П. М, Квашею. Підпільники займалися антифашистською пропагандою серед трудящих, на підприємствах й річковому флоті влаштовували диверсії, надавали допомогу партизанам2.

У 1941—1943 рр. у районі Чорнобиля вів боротьбу з німецько-фашистськими військами партизанський загін ім. Чапаєва. У квітні 1943 року в ньому нараховувалося 220 народних месників. Спочатку керівниками загону були лейтенаит Ф. В. Головач (командир) і Б. О. Замика (комісар), а згодом підполковник Г. Ф. Покровський (командир) і В. М. Мироненко (комісар). Народні месники нападали на ворога, завдавали йому дошкульних ударів. Так. 1943 року вони розгромили німецький гарнізон, що розташовувався у селі Ротичі. У цьому бою героїчно загинув комуніст М. Я. Навальний. Місце загиблого партизана в бойовому строю зайняв його 13-річний брат Василь3.

Партизани подали велику допомогу військам 13-ї армії 1-го Українського фронту у форсуванні Дніпра і Прип'яті у вересні — листопаді 1943 року. Зокрема, під час боїв за Чорнобиль з'єднання й загони народних месників під командуванням В. С. Ушакова, Г. Ф. Покровського, К. А. Тарангока й I. М. Бовкуна захопили і утримували переправи через Прип'ять до підходу частин Червоної Армії, що сприяло загальному успіху наступальної операції4.

16 листопада 1943 року частини 8 стрілецької дивізії (командир — генерал-майор А. С. Смирнов) остаточно визволили Чорнобиль від німецько-фашистських військ5. У боях за місто загинули Герої Радянського Союзу командир батальйону українець П. К. Балюк і старший лейтенант казах Абдула Духамбетов.

За час перебування у місті гітлерівці вчинили багато злочинів. Вони закатували понад 500 жителів, багатьох насильно вивезли до Німеччини, зруйнували промислові й комунальні підприємства, медичні й культосвітні заклади, у затоні затопили 22 пароплави й баржі6.

Відразу ж після визволення міста відновили діяльність Чорнобильський райком партії, райвиконком та міськвиконком. Вони розгорнули політичну й організаторську роботу серед населення, щоб якнайшвидше відбудувати народне господарство. Комуністи очолили найбільш складні ділянки відбудовних робіт на підприємствах, у річковому порту, радгоспі «Комсомолець Полісся», колгоспах ім. 8 березня та «Новий світ».

У відродженні промисловості й сільського господарства трудящим Чорнобиля допомагала вся країна. 3 Москви, Магнітогорська, Челябінська та інших міст надходили верстати, інструменти, будівельні матеріали. Колгоспи ряду областей РРФСР надіслали сільськогосподарські машини, посівний матеріал, худобу. У свою чергу робітники, колгоспники, інтелігенція міста прагнули якомога швидше ліквідувати наслідки окупації, активно допомагали фронту. Вже 1944 року під-

1  Київський облпартархів, ф. 82, оп. 1, спр. 6, арк. 21; ф. 3205, оп. 1, спр. 9, арк. 35.

2  Там же, ф. 5, оп. 2/6,   спр. 115, арк. 7, 16, 17, 44,

3  Там же, спр. 114, арк. 1; спр. 115, арк. 6.

4  Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу, т. 2, К., 1968,
«тор.   326—327.

6Освобождение городов в период Великой Отечественной войньі от немецко-фашистских ВОЙСК іі  нойск  империалистической  Японии  1941 —1945  гг.,  стор.  251. 6 Київський облпартархів, ф. 82, оп. 1, спр. 4, арк. 90.

 

 

приємства були частково відбудовані й почали  випускати продукцію. Справжній трудовий героїзм у той час проявили річковики. Вони у стислі строки підняли з дна Прип'яті 17 пароплавів й барж, затоплених гітлерівцями, відбудували їх і здали в експлуатацію1. Трудівники радгоспу і колгоспів виростили 1944 року добрий врожай картоплі, овочів і виконали свої зобов'язання перед державою. В малопристосованих приміщеннях відновили діяльність медичні й культурно освітні заклади, розпочалося навчання   у   середній   школі.

У перемогу Радянського Союзу над гітлерівською Німеччиною свій вклад внесли і трудящі Чорнобиля., 390 жителів-воїнів, партизанів і підпільників удостоєні урядових_нагород. Багато героїв боїв не повернулися в рідні місця. Память про них завжди бережуть трудящі міста.

Ще ширше розгорнулися відбудовні роботи у роки четвертої (першої післявоєнної) п'ятирічки. Заново було споруджено цехи судноремонтиого заводу. 1946 року досяг довоєнного рівня пасажирських і вантажних перевезень Чорнобильський річковий порт. 1948 року став до ладу лісопильний завод. Розширили виробництво чавуноливарний завод і райпромкомбінат. За п'ятирічку випуск валової продукції промисловості міста зріс майже у 4,6 раза2.

Успішно відбудовувалися колгоспи і радгосп. У 1947—1948 рр. вони повністю відновили довоєнні площі посівів3.1949 року колгоспи об'єдналися в одне господарство ім. Крупської, яке в свою чергу у 1955 році об'єдналося з колгоспом «Дружба» села Залісся, що розташоване за 3 км від районного центру. За межі міста була переведена і центральна садиба радгоспу «Комсомолець Полісся».

За роки першої післявоєнної п'ятирічки обновилося і саме місто. Його вулиці прикрасили багато нових житлових будинків. Методом народної будови споруджені районний будинок культури, стадіон, відкрито парк культури і відпочинку.

Нових успіхів було досягнуто у наступні десятиріччя. В цей час відбулося переобладнання підприємств на основі нової техніки. Велика увага приділялася науковій організації праці на виробництві, запровадженню прогресивної системи планування й економічного стимулювання.

Невпізнанним став річковий порт. Колись невеличка Чорнобильська пристань виросла в сучасний, оснащений складними механізмами перевалочний порт — філіал Київського. Звідси багато вантажів доставляються у річкові порти Російської федерації, Білоруської РСР, Польської Народної Республіки і Німецької Демократичної Республіки. Під час навігації 1970 року тут було одержано й відправлено 1,5 млн. тонн народногосподарських вантажів.

У 1955 році на базі судноремонтного заводу створена ремонтно-експлуатаційна база (РЕБ) Дніпровського річкового пароплавства. РЕБ — це одне з найбільших підприємств річкового транспорту країни, яке будує баржі, дебаркадери, ремонтує пасажирські й вантажні пароплави, буксирні катери, рудовози, а також здійснює перевезення вантажів. За роки восьмої п'ятирічки обсяг робіт, виконаних ремонтно-експлуатаційною базою,  збільшився у 2,2 раза.


 715


1  Київський облпартархів, ф. 82, оп. 1, спр. 4, арк. 23.

2  Газ.  «Червоне  Полісся»,  5  березня  1950  р.

3  Київський облпартархів, ф. 82, оп. 1, спр. 283, арк. 25, 33.


 

Великі зміни сталися й на інших підприємствах міста. Була проведена спеціалізація виробництва на чавуно-ливарному заводі. Тепер він випускає запасні частини для сільськогосподарських машин і устаткування для тваринницьких ферм. Зросли виробничі потужності маслозаводу, цегельні. Значна роль належить районному об'єднанню «Сільгосптехніки», що обслуговує місцеві колгоспи. Біля міста зводиться енергетичний велетень — Чорнобильська атомна електростанція, пуск якої буде мати велике значення для розвитку народного господарства поліських районів.

Великим попитом у населення користується продукція фабрики художніх виробів ім. Крупської. Тут працює багато  досвідчених майстрів   української художньої народної вишивки.

На промислових підприємствах Чорнобиля працює 2 тис. робітників і службовців. В дні трудової вахти на честь 100-річчя з дня народження В. I. Леніна особливо великих успіхів добилися трудящі ремонтно-експлуатаційної бази Дніпровського річкового пароплавства. Як переможцеві Всесоюзного громадського огляду по підвищенню культури виробництва, цьому колективу вручено диплом Ради Міністрів СРСР й ВЦРІІС. На підприємствах Чорнобиля Ленінська трудова вахта була продовжена під знаком гідної зустрічі XXIVз'їзду КПРС і XXIVз'їзду КП України. Завдяки високій політичній і трудовій активності усі виробничі колективи підприємств міста достроково виконали восьмий п'ятирічний план. Чорнобиль — впорядковане, красиве місто. У після воєнні роки реконструйовано і розширено його центральну площу, забудовано ряд нових вулиць, споруджено 600 житлових будинків. За роки восьмої п'ятирічки житлова площа у місті зросла на 17 тис. кв. метрів. Чорнобиль зв'язаний автобусним сполученням з усіма селами району, а з Києвом — автобусним, річковим та авіаційним транспортом. До послуг трудящих широка мережа торговельних закладів, підприємств громадського харчування. У місті — універмаг, 50 магазинів, ресторан, 7 їдалень. 1970 року товарооборот становив 7,6 млн. крб., або у 1,5 рази більше, ніж у 1965 році. Швидко зростає служба побуту. У 1969—1970 рр. обсяг послуг населенню, які виконав комбінат побутового обслуговування, збільшився у 4 рази. Добре налагоджено медичне обслуговування населення. У місті є лікарня, поліклініка, амбулаторія, протитубдиспансер, пологовий будинок, швидка медична допомога, санепідстанція, дві аптеки. У цих закладах зайнято 198 медичних працівників, з них 44 лікарі.

У місті працює медичне училище. За останні 15 років воно підготувало понад 1,2 тис. медичних працівників. Понад 5 тис. механізаторів з 1950 року випустило сільське професійно-технічне училище. В трьох середніх школах міста навчається 2,3 тис. учнів. Молодь, яка не має середньої освіти, набуває знання у вечірній і заочній школах. Для музичного виховання дітей відкрита спеціальна семирічна школа.

Трудящі Чорнобиля відвідують будинок культури, бібліотеки, широкоекранний кінотеатр. При будинку культури працюють університет культури, гуртки художньої самодіяльності.

3 1930 року видається районна газета «Прапор перемоги». При редакції працює літературне об'єднання, над яким шефствував П. Г. Тичина.


716


Політичну й трудову активність робітників та інтелігенції міста спрямовують партійні організації. На підприємствах, в установах є 34 первинні організації, що об'єднують 885 комуністів. Вони є політичними вихователями мас, організаторами їх боротьби за здійснення накреслених партією грандіозних планів комуністичного будівництва. У 28 первинних організаціях ВЛКСМ нараховується 1,5 тис. юнаків і  дівчат.

 

Повноважним органом Радянської влади у місті є міська Рада депутатів трудящих. У її складі 50 депутатів, з них 35 робітників і 15 представників інтелігенції. 3 числа депутатів створено 8 постійно діючих комісій. Міська Рада, спираючись на широкий актив, проводить значну роботу у галузі господарського й культурного будівництва.

 

Трудящі Чорнобиля вносять свій гідний вклад у створення матеріально-технічної бази комунізму.

 

Чернобыль, Чернобыльский район, Киевской области. История на укр.языке. Издание 1971 года: "История городов и сел Украинской ССР", 26 том.

Корова біля реактора

Корова біля реактора, або Історія з географією

«Є особлива категорія громадян, які потерпіли від Чорнобиля. Це -- ліквідатори. Пригадалось, як у 2000 році на презентації збірника статей про Чорнобиль у Франції, в Каене, одну з білоруських письменниць, яка випустила книгу інтерв'ю про Чорнобиль через 11 років після нього, запитали із залу, хто такі «ліквідатори». Письменниця відповіла через перекладачку, що вона не фізик, тому, мов, і не знає... Довелося мені пояснити французам, хто такі ліквідатори, хоча я теж не фізик. I при чому тут взагалі фізика? Мені було, далебі, дуже ніяково за неї: як можна писати про Чорнобиль і не знати, хто такі ліквідатори?!»

(Алла Ярошинская. «Чернобыль 20 лет спустя. Преступление без наказания». Москва. «Время».2006.Стр.595).

Корова біля реактора

За місяць-півтора до сумної дати - 20-річчя Чорнобильської катастрофи знайомий молодий журналіст телефонує мені: «Редактор доручив мені що-небудь написати в газету про Чорнобиль. Що б ви порадили?». Я перепитав, про що конкретно писати, про місто Чорнобиль чи про ЧАЕС. Молодий журналіст здивовано запитав: «А хіба це не те саме?». Довелося роз'яснити хлопцеві, що це далеко не одне й те саме.

Суміщення понять Чорнобиль і Чорнобильська АЕС на офіційному рівні уперше прозвучало у виступі Генерального секретаря ЦК КПРС М.С.Горбачова по радянському телебаченню 14травня 1986 року: «Усі ви знаєте, недавно нас спіткала біда - аварія на Чорнобильській атомній електростанції». I далі: «Враховуючи надзвичайний і небезпечний характер того, що сталося в Чорнобилі, Політбюро взяло в свої руки всю організацію роботи по якнайшвидшій ліквідації аварії...» (Цитую за книгою «Чорнобиль. Дні випробувань». Київ, «Радянський письменник», 1987, стор.7). У цьому ж виступі місто Прип'ять названо селищем (там же, стор.8), хоча статус міста обласного підпорядкування йому надано ще у 1980 році. I пішло гуляти по світу: «Аварія в Чорнобилі», «Чорнобильська катастрофа», «Не допустимо другого Чорнобиля!», «Чорнобиль - прокляття XX століття!»

Це лише малюсінька частинка з безлічі газетних і журнальних заголовків, у яких Чорнобиль став прозивним словом, страхопудом світу. Нам, чорнобилянам, сприймати це боляче і гірко. Та нічого не вдієш - «слово не горобець». Єдиний, хто правильно назвав місце аварії, був завідувач відділом газети «Радянська Україна» (нині «Демократична Україна») Леонід Даєн у книзі «Чорнобиль -трава гірка»(Київ, «Веселка», 1988, стор. 162). Ось ці слова: «Аварія в Прип'яті стала найсерйознішим випробуванням, завдала нам величезних збитків.» Його згодом підтримав письменник Данило Кулиняк: г - Земля тремтіла, землю била дріж, I від того планетного ознобу У Прип'яті здригнулася АЕС (ж-л «Надзвичайна ситуація»,1999р.,№4, стор. 51)

Найбільш грамотно і об'єктивно названо місце аварії у заголовку проекту одного документа на сайті Верховної Ради: «Прип'ять - епіцентр Чорнобильської катастрофи.» Котрий реактор зірвався? Увечері 28 квітня 1986 року, через 67 годин після аварії, Московське радіо зробило 14-секундне повідомлення: «На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія. Пошкоджено один з атомних реакторів. Вживаються заходи для ліквідації наслідків аварії. Потерпілим надається допомога. Створено урядову комісію для розслідування причин аварії». (Роберт Гейл, Томас Гаузер. «Останнє попередження». Київ, вид-во ЦК ЛКСМУ, «Молодь», 1989, стор.112).

Наступного дня, 29 квітня, подібне повідомлення від Ради Міністрів СРСР, таке ж куце і сухе, надрукували майже всі московські і київські газети. Чому не названо, на якому саме реакторі сталася аварія? Хоча всі чорнобилями знали: зірвався 4-й блок. На запитання радянських людей і зарубіжних кореспондентів спочатку чіткої відповіді не було. Це вже сьогодні всім усе відомо. На жаль, не всім. Дехто називає зруйнований блок (реактор) по-різному. Андрій Кокотюха у книзі «Тайны и загадки Украины» пише: «Постановникам американського трилера «Годзилла» дозволили зняти крупним планом споруду зруйнованого блока №2» (Харків, «Фолио», 2005, стор. 169). А книга «Сто великих катастроф» пише: «Експеримент» почався 25 квітня 1986 року на третьому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції, розташованій приблизно за 100 кілометрів північніше Києва». Це на сторінці 427. Подумалось, що тут помилка, але про експеримент на третьому блоці повторено й на сторінці 430. Московське видавництво «Вече», яке видає і перевидає цю популярну серію, щораз, з 1999 по 2006рік, повторює про експеримент і аварію на третьому блоці. Редактори ніби закодовані. Щороку 26 квітня о 01 год. 23хв. 40сек., коли стався вибух на ЧАЕС, у Чорнобилі біля меморіалу «Тим, хто врятував світ» проходить мітинг-реквієм, присвячений пожежникам, які загинули внаслідок гасіння пожежі на даху і в машинному залі ЧАЕС. Проте газета «Голос України» за 26 квітня 2003 року називає інший час: «В 00 годин 23 хвилини, коли сталося лихо, там пройшла хвилина мовчання.» Дехто плутає дати вибуху на ЧАЕС. Юрій Канигін у книзі «Шлях аріїв»(Київ. «А.С.К.» 2003) стверджує, що аварія на ЧАЕС сталася в ніч з 26 на 27 квітня 1986р. Насправді це було в ніч з 25 на 26 квітня. На одному малюнку, який ілюструє дату вибуху, зображено листок календаря за п'ятницю 25 квітня. 3

Тепер про корову біля реактора і не одну, а цілу череду.

У1992 році у Київському видавництві «Спалах ЛТД» вийшла книжечка поезій Івана Романенка «Я з-під Чорнобиля...» У слові про автора читаємо: «Чорнобильське лихо не обминуло і його, колгоспного пастуха, котрий випасав череду неподалік реактора. Став свідком героїзму простих ліквідаторів, ницості та боягузтва інших «атомників». Уточнимо: череда належала колгоспові села Розсоха, яке знаходиться кілометрів за 30 від реактора. То чи міг Іван Романенко ганяти туди корів, коли навкруг села стільки паші? I не міг сільський пастух бути «свідком героїзму ліквідаторів, ницості та боягузтва інших «атомників», бо село евакуювали третього травня, а в подіях навколо ЧАЕС він участі не брав. Та й заголовок книжечки викликає сумнів-далекувато все-таки Розсоха від Чорнобиля. Звичайно, редактор, відповідальний за випуск, група підготовки (усіх аж п'ятеро киян!) не могли знати цих тонкощів. Але автор слова про поета письменник Володимир Шовкошитний, який тривалий час працював на ЧАЕС, жив у м. Прип'яті, не міг не знати географії Чорнобильського району. Очевидно, з метою підсилити ефект від статті про відомого співака «Чорнобильська газета» (серпень 2005р., №15-16) теж не обходиться без реактора. Читаємо: «Щоб підняти бойовий дух ліквідаторів, високі партійні посадовці запрошували виступити в Чорнобиль відомих радянських артистів. Багато з них відмовлялися. А один, навпаки, згодився сам. Будинок культури, де відбувався концерт, стояв якраз напроти напівзруйнованого реактора. I Йосиф Кобзон, співак, який не знав утоми, після третьої години виступу відчув подразнення в горлі.» Так ось, Чорнобильський районний будинок культури, в якому співав Кобзон, ніяк не міг стояти напроти реактора, тим більше, що в Чорнобилі ніякого реактора не було і немає. Відстань від РБК і четвертим блоком по прямій не менше 16 кілометрів. Хіба це «якраз напроти»?

Невігластво декого з пишучої братії інколи не знає меж. У вже згадуваній книзі Андрія Кокотюхи «Тайны и загадки Украины» читаємо: «Інколи йому доводилося за добу проходити до сорока кілометрів. Ще вранці він міг бути де-небудь неподалік від якоїсь Чистогалівки, а вже надвечір опинитися в Заліссі, переправившись через кілька великих і малих рік...» (стор. 164). Нагадаємо автору книги, що між цими селами немає ні великої, ні малої ріки. Правда, посеред Чистогалівки розкинулось озеро, а неподалік Залісся ледь дихає ще панський ставок. У цій же книзі автор пише, що «рудий ліс» займає практично всю зону відчуження. Крона листяних і голки хвойних дерев під впливом радіації назавжди набрали різних відтінків червоного кольору (стор. 166). Відразу видно, що автор книги не був у зоні відчуження, а то б знав, що «рудий ліс» невдовзі після аварії заритий у землю, решта чорнобильського лісу як зеленіла, так і зеленіє. 

І Біблію сюди ...

Одразу після Чорнобильської катастрофи серед віруючих людей пішов поголос, що аварія була передбачена ще у Біблії. А йдеться про це в Одкровенні святого Іоанна Богослова. Про що ж говориться в цьому Одкровенні (грецькою мовою Апокаліпсис), написаному близько 69 року н.е., щодо Чорнобиля?

«8.7.1 засурмив перший Ангел, - і вчинилися град та огонь, перемішан із кров'ю, і впали на землю, і спалилась третина землі, і згоріла третина дерев, і всіляка зелена трава погоріла.

10.1 засурмив третій Ангел, - і велика зоря впала з неба, палаючи, як смолоскип. I впала вона на третину річок та на водні джерела.

11. А ймення зорі тій полин; і стала третина води як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона».

Розтиражував ці слова письменник Юрій Щербак у книзі «Чорнобиль» (Київ. Вид-во художньої літератури «Дніпро». 1989р. Стор.122). Де тут передбачено про аварію на 4-ому блоці Чорнобильської АЕС? А ось тут. Зірка полин (у Біблії назва зірки «полин» не власна і пишеться з малої букви), вода як полин, вода згіркла. Один з видів полину в Україні називається чорнобиль (а ще чорнобил, чорнобильник). I ось уже біблійна фраза «А ймення тій зорі полин» перетворюється на фразу «А ймення тій зорі Чорнобиль». Добре, що хоч Ангел не був четвертим, а то зовсім би була вказівка на 4-й блок АЕС. Автори деяких статей дали своє тлумачення й біблійному виразу «і спалилась третина землі», маючи на увазі, що українські чорноземи становлять третину світових. До-речі, будь-який вислів з Біблії можна пристосувати до історичних подій і фактів будь-якого народу. Штучне ліплення біблійних сюжетів до історії України - абсурд, виплід хворої уяви, заполоненої забобонами. Невже важко зрозуміти, що результати сурмлення Ангелів мають доконаний вид, тобто відбулися в минулому часі. I до майбутнього часу, тим паче до наслідків аварії на ЧАЕС їх аніяк не приліпити. Хіба що коли дуже захотіти. У наслідок вибуху 4-го енергоблока були забруднені радіонуклідами переважно піщані землі і торфовища Українського, Білоруського та Російського Полісся. I аж ніяк не чорноземи та ще й усі - третина світових.

Багато авторів, щоб уникнути надокучливої зірки, вишукують у літературних творах фрази, в яких згадується полин. В одному з журналів у розповідь про ліквідатора причепили рядки з поезії Степана Руданського, писані ще в 1857році: «I димить чорнобиль... За ким палає? I вічну пам'ять Божий птах співає...» Димить чорнобиль... Це коли під час квітіння жовтувато-сизий пилок розноситься вітром. До чого тут аварія на Чорнобильській атомній електростанції? Зате звучить загадково , трагічно. «Димить Чорнобиль...»

Іноземні журналісти, які вперше побували в Чорнобилі, з подивом  дізналися, що ЧАЕС знаходиться не в Чорнобилі, а за 16 кілометрів від нього. То чим же завинив Чорнобиль перед людством? Чому його ототожнили з четвертим блоком ЧАЕС? Тільки тому, що станція носила ім'я, присвоєне їй без відома і згоди чорнобилян. Сам же Чорнобиль особливої участі в утвердженні станції не брав. Київ теж не дуже займався нею. Будівництвом ЧАЕС та її роботою керувала в основному Москва. Тепер про «зірку полин». Вибух реактора стався не внаслідок падіння зірки, а зовсім з інших причин. Чому б фантазерам не припустити, що «зірка полин» падала на Хіросіму і Нагасакі? Адже атомні бомби, скинуті з літаків, вибухали в повітрі і дійсно були схожі на палаючі, як смолоскипи, зорі, правда в тисячі разів яскравіші. Навіть Нострадамус до передбачення аварії на ЧАЕС не додумався. А він би вже такої нагоди не пропустив. Можна ще наводити факти, коли творча уява за допомогою епітетів, метафор, порівнянь паплюжила древню історію і чесне ім'я старовинного міста Чорнобиля і його згорьованих жителів, закоханих у своє Полісся, у свій рідний чарівний край, але розвіяних по світу радіаційним вітром.

Відповідь вигадникам дала поетеса-чорнобилянка Ніна Мельник:

- 3 догадок вибили Чорнобилю тавро,

Що сама назва міста - символ лиха.

То вигадка, бо цього не було.

Чорнобиль - це трава полин, це ліки.

Ніхто не вірив в атом-зло,

Що з раю попадем в пекельне лихо.

А не підсунули б нам із Москви ЧАЕС - Чорнобиль так і був би містом тихим. У 2006 році у Свято-Іллінській церкві в Чорнобилі було освячено ікону «Чорнобильський Спас» і на честь її закладено каплицю. Скажемо відразу, ікона написана прекрасно, справжній витвір сакрального мистецтва. Виконано чудово, новаторськи. Та між богами і людьми прокладає траєкторію зірка з неба. Звісно ж, зірка полин. 3 приводу зірки полин на іконі я мав розмову зі священиком і кількома вчителями. Внаслідок дискусії прийшли до висновку, що руку МИТЦЯ 3 пензлем чи пером веде творча уява. А вона не завжди дотримується історичних дат, фактів чи подій. I я майже згодився. Майже. I ось чому. Біля Національного меморіального комплексу жертвам Чорнобиля, що на вулиці Чорнобильській у Києві, збудовано церкву б святителя Феодосія Чернігівського. Мета благородна: храм має стати духовним пам'ятником жертвам Чорнобиля. Але чому це Феодосій Чернігівський має опікуватися чорнобильцями? Ось як про це пише «Чорнобильська газета» за березень 2005 року в №5-6: «Є легенда, що саме св. Феодосій допомагає захищатися від радіації... Просто Чорнобиль історично знаходиться на Чернігово-Сіверській землі, де св. Феодосій прославився своїм благочестям ще за життя, біля його ікон багато хто одержував зцілення, тому його і стали вважати покровителем чорнобильців». Піддавати сумніву легенду не варто - легенда вона і є легенда. Зауважимо тільки, що св. Феодосій жив у XVII ст., коли про радіацію ще нічого не було відомо. А ось щодо географічного місця Чорнобиля варто заперечити. Чорнобиль історично знаходився на Древлянській землі, яка навіть не межувала з землею сіверян. Коли Сіверська земля виросла у Велике Чернігівське князівство (з 1024 року ), то Древлянська земля з Чорнобилем уже входила у Київське князівство. До речі, в одній газеті вичитав, що ЧАЕС знаходиться не на р. Прип'яті, а на р. Десні. Ось такі дива з географією.

Тепер розглянемо дива з цифрами і фактами.

Грудневий випуск газети «Пост Чорнобиль» 2005 року виходить із заголовком на всю третю сторінку: «14 грудня - День ліквідатора». Перший абзац гласить: «14 грудня для учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС- особливий день. Цей день вони природно вважають Днем своєї перемоги - Днем Ліквідатора» Читаємо далі. «Саме 14 грудня 1986 року весь світ облетіло повідомлення ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР: «На Чорнобильській атомній станції... завершений особливо важливий етап робіт по ліквідації наслідків аварії. Державною комісією прийнятий в експлуатацію комплекс захисних споруд пошкодженого енергоблока. Зруйнований реактор перестав бути джерелом радіоактивного забруднення навколишнього середовища».

У серпні 2006 року газета «Пост Чорнобиль» (№15-16) у статті «У чорнобильців є свій День Перемоги» знову підіймає це питання: «... 30 листопада (1986р.-М.Л.) був завізований Акт прийому в експлуатацію... об'єкту під назвою «Укриття», а вже 14 грудня було надруковано Повідомлення ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР». Далі йде виклад повідомлення про завершення будівництва об'єкта «Укриття». Автор статті робить висновок: «Зараз наближається ювілейна дата зведення «Саркофагу» та закінчення важливого етапу робіт по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Тому 14 грудня ми вважаємо своїм Днем Перемоги. Ми вже багато листів та звернень написали, щоб Держава в особах Президента, Голови Верховної Ради, Прем'єр-міністра звернули увагу на героїв Чорнобиля й встановила День вшанування подвигу ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській ЧАЕС». Ці вимоги підтримало Міністерство праці та соціальної політики України. Нарешті, Держава в особі Президента піддалась наполяганням окремих чорнобильських громадських організацій і встановила День ліквідаторів 14 грудня. Відповідний Указ Президент України видав 10 листопада 2006 року. У ньому, зокрема, говориться: «Установити в Україні День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, який відзначати щорічно 14 грудня, у день закінчення будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС». Можна було б погодитися з датою 14 грудня, якби не останнє речення. Бо ніхто з ліквідаторів дати «14 грудня» як дня завершення саркофага не знає.

А як було насправді?

12 листопада 1986 року Голова Урядової комісії з питань ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Б. Є. Щербина письмово доповів в Оперативну групу Політбюро ЦК КПРС, тов. Рижкову М. I., який очолював цю групу, що «... зруйнований реактор не є джерелом радіаційного забруднення території станції і навколишнього району... Критерії вимог до прийняття споруд укриття, які передбачають забезпечення його надійності, встановлені Урядовою комісією. Створені і приступили до прийняття окремих об'єктів приймальні комісії.» 15 листопада Оперативна група розглянула повідомлення Урядової комісії про те, «що всі основні роботи по консервації четвертого енергоблока, передбачені проектом , завершені, випробувані системи вентиляції, затверджені вимоги до прийняття об'єкта «Укриття», робочі комісії розпочали приймання окремих дільниць і систем споруди. У цей час зруйнований реактор не справляє впливу на радіаційну обстановку». Оперативна група доручила Урядовій комісії, відповідним міністерствам і відомствам завершити на високому якісному рівні всі роботи по консервації четвертого енергоблока на Чорнобильській АЕС з тим, щоб Державна комісія мала можливість підписати до 1 грудня 1986р. акт про прийняття об'єкта «Укриття» для технологічної експлуатації, а також для довготривалих програм спостереження за його станом і проведення необхідних досліджень.» Слід зауважити, що дата «1 грудня 1986р.» була затверджена на Політбюро ЦК КПРС. I кожен високопосадовець, який би проігнорував це рішення, міг позбутися і партквитка, і посади. 28 листопада Державна комісія одержує акт про готовність «Укриття» до експлуатації. Підписання цього документа намічено на 30 листопада. Згадують свідки тих подій. Ілля Олександрович Дудоров на ЧАЕС з 20 вересня по 30 листопада 86-го очолював Управління будівництва-605, яке було головним виконавцем спорудження «саркофагу»: - Ніколи до Чорнобиля ні після я не відчув такого ентузіазму, піднесення, почуття самовіддачі, як у ті дні. Ми не думали ні про небезпеку, ні про славу, ні про нагороди. Кожен день перед очима була та пекельна проклята діра, 2 яку - ми це знали прекрасно - належить закрити саме нам, і надіятися більше ні на кого... Хвороби, втома з'явилися пізніше. А тоді - невимовне почуття радості, що зміг, вистояв, витримав. Саме з цим почуттям радості, відчуттям перемоги я і ставив свій підпис у Державному акті здачі об'єкта «Укриття» в експлуатацію». («Чернобыль: годы испытаний». Киев-2001. Стр. 53) Колишній головний інженер Головного будівельного управління Міністерства середнього машинобудування СРСР Л. В. Забіяка, який в акті Державної комісії по прийняттю об'єкта «Укриття» в експлуатацію розписався другим, згадує: -1 ось 30 листопада 1986 року - історичний момент. Спочатку свої підписи в акті поставили виконавці: будівельники, монтажники, проектанти, «директор саркофага», як усі його звали, Г. I. Рейхтман. Настала черга головного інженера АЕС М. I. Штейнберга - той підписувати відмовився. Він чомусь вирішив, що установка для придушення активності не готова до експлуатації. Члени Державної комісії обурилися. Почулися образливі вигуки на адресу Штейнберга. Але той не зважав. Він перевірив роботу вентиляції, через півгодини повернувся з об'єкта «Укриття» і мовчки розписався. Це означало, що будівництво «саркофага» над зруйнованим блоком ЧАЕС завершено. («Обьект «Укрытие». Преодоление». Киев-1995. Стр. 74). I. Я. Симановська, спеціаліст в галузі радіаційного захисту: і ось він настав - довгожданий день 30 листопада. Ми його тепер щоразу відзначаємо як одне з найбільших свят. («Чернобыль: годы испытаний». Киев-2001. Стр.72).

Отже, в ліквідаторів, які брали безпосередню участь у спорудженні «саркофагу», в пам'яті закарбувалась дата «30 листопада», а не 14 грудня. Саме 30 листопада 2006 року на Чорнобильській АЕС відкрито пам'ятник на честь 20-річчя завершення будівництва об'єкта «Укриття» над IV блоком ЧАЕС. На ньому напис «Тим, хто захистив світ від ядерної біди». Про цю подію відразу повідомили всі електронні засоби масової інформації, а друковані - на початку грудня. Кілька газет дали матеріали про 20-річчя завершення «саркофагу» й 14 грудня як данину Указу Президента про День Ліквідатора. Наближаються 26-і роковини аварії на ЧАЕС. I знову доручать «кому-небудь» написати «що-небудь» про Чорнобиль. Не хотілося, щоб це були легенди й міфи, чутки і плітки, а були матеріали, які б ґрунтувалися на історичній правді. Були матеріали про мужність і біль ліквідаторів, про нинішнє і майбутнє «саркофагу», ЧАЕС і всієї атомної енергетики.

Микола Лаціс, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Нравится