Чорнобиляни

  • Печать

 Микола Лаціс. "Чорнобиляни"

Фоторозповідь

 Как сложились судьбы чернобылян после аварии. Подвиг пожарных. Чернобыляне на работе в зоне   отчуждения. Наши дома и улицы, что с ними произошло. Это основные темы фоторассказа.

 

 Про автораМикола Лаціс Николай Лацис

  Лаціс Микола Петрович, колишній редактор чорнобильської районної газети      «Прапор перемоги», член Національної спілки журналістів України. Брав активну участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, за що відзначений почесним дипломом і золотою медаллю лауреата премії Спілки журналістів СРСР. Після евакуації Чорнобиля працював редактором згурівської районної газети на Київщині, а в 1991-1996 роках - редактором вінницької обласної газети «Земля подільська». М.П.Лаціс автор книжки «Чорнобильські спомини», яка побачила світ у 2000 році. Зі статтями на чорнобильську тематику виступає в обласних, районних, республіканських газетах. У 2004 році вийшла його друга книжка - «Чорнобиляни», яка є продовженням попередньої.

Примечание от сайта latsis.name: часть оригиналов иллюстраций, использованных при публикации книги в 2004 г. непригодна для электронной версии и поэтому отсутствует, часть - заменена на более новые фотографии из личного архива автора сайта. Фото архив будет пополняться, и какое то количество отсутствующих в этой публикации фотографий  возможно восстановится более новыми.

К сожалению многие люди, упомянутые в книге, уже покинули этот мир, а некоторые места изменили свой вид. 

 


Чорнобиль – наш біль довічний

Ця стела – візитна картка колишнього Чорнобильського району. Району нема, і стоїть стела сиротою. Чорнобиляни, які відвідують своє місто 26 квітня і 9 Травня, завжди зупиняються біля цього дорогого Знака. За ним – КПП Дитятки, колючий дріт, Зона відчуження, зона нашої біди. У 1993 році чорнобиляни відзначали 800-річчя свого міста. Перед контрольно-пропускним пунктом “Дитятки” було виставлено Знак, виготовлений до цієї дати. А в місті на універмазі було вивішено транспарант зі словами Ліни Костенко: “Чорнобилю – 800 років життя, і сім років смерті, хай буде в нашій пам’яті безсмертний”.


 

Ми – чорнобиляни

Ми – чорнобиляни

Ми просто древляни та й годі,

Жили над рікою.

Наш пляж на чорнобильськім броді

Заріс осокою…

Ми горді древляни! На разі

Не хочем конати!

Волієм ворожого князя

Між сосон в’язати!

Ми просто північні вкраїнці –

І добрі й уперті:

У дружбі – і в серце по вінця,

У битві – до смерті.

Ми чорнобиляни та й годі,

Живем особисто!

Серця на колючому дроті –

То ж наше намисто.

             Валентин МИХАЙЛЮК, чорнобилянин. 1997 р.

 

Чорнобильцями повниться весь світ,

А ми лишилися – чорнобиляни.

             Ніна МЕЛЬНИК, родом із Залісся. 1994 р.

 


Чорнобиль

За цим знаком - Чорнобиль.

 


 

На шляху з “варяг у греки”

 Из варяг в греки

Вітер налетів раптово. Свинцеві хмари сипонули рясним дощем. Не дощем – зливою. Ріка захвилювалася, збурилася і ніби намагалася скинути з себе важезні лодії, що з’явилися зненацька з-за коси, зарослої верболозом. Буря розігралася не на жарт. Аби врятуватися від сердитого буревію і розлючених хвиль, керманичі спрямували лодії у тиху заводь, що врізалася у високий правий берег ріки, укритий густим дубовим лісом.

 

З першої і останньої лодій вистрибнули люди, озброєні луками і списами, і звично зайняли оборону. Та нікого ніде не було ні видно, ні чутно. Лиш вітер метався у верхів’ях дубів, та ріка бушувала позаду флотилії! Люди на лодіях метушилися біля вантажу, перевіряли, чи не ослабло кріплення, чи не замокає товар.

 Флотилія та прямувала з далекої і суворої Скандинавії, а люди ті були купцями, що везли свій товар до Києва і ще далі – до Візантії. Буря ж їх застала на річці Прип’яті, біля древніх поселень Стрижева і Чорнобиля.

 

Поселення ці лежали на східних рубежах Древлянської землі, на жвавому торговому шляху з “варяг у греки”. За часів Кия, Щека і Хорива у “древлях” було своє “княження”. У 883 році київський князь Олег наклав на древлян данину. Після Олега древляни перестали платити її, і князь Ігор вирішив провчити непокірних. Але за наказом древлянського князя Мала він був убитий. Вдова Ігоря княгиня Ольга жорстоко помстилася поліщукам. Вона спалила і зруйнувала їх міста Іскоростень і Вручий (сучасні назви Коростень і Овруч), підступно перебила місцеву знать, а князя Мала з донькою Малушею (майбутньою матір’ю Володимира Великого) взяла в прислугу. Було це в 946 році. (У кінці ХХ століття княгині Ользі у Києві встановлено пам’ятник і засновано орден княгині Ольги). Згодом Древлянська земля була перетворена у Київський уділ, а в 1136 році передана київським князем Ярополком Десятинній церкві. Отож і Стрежев з Чорнобилем стали володіннями церковними. Стрежев (сучасні назви Стрижів, Стрижов) згадується в літописі під 1127 роком, а Чорнобиль під 1193-ім. У пізніших історичних джерелах Стрижів уже не згадується, бо він став околицею Чорнобиля.

 

Та вернімося до нашої флотилії. Буря вщухла. Люди розіклали багаття, обсушили одяг, перекусили. І вивели лодії на присмирнілу ріку. Тільки-но рушили в путь, як за крутим поворотом з’явилося плесо іншої ріки. То була права притока Прип’яті Уша (сучасна назва Уж). На її березі стояв гурт чоловіків і жінок, одягнутих у чорно-білу одежу. (Звідси деякі історики виводять назву Чорнобиля) Флотилія пристала до берега. Почався торг. Варяжні купці прицінювались до меду, воску, дьогтю, хутра. Місцеві ж покупці цікавилися зброєю, виробами з коштовного каміння, янтарем. І ті й другі розплачувалися срібними монетами. Охоронці флотилії були на сторожі – неподалік стояла готова до бою дружина місцевого князя. Але торги закінчились мирно. Варяги попливли по Прип’яті. Невдовзі їх путь проляже по Дніпру до Києва, а там у Руське море до Царграда. Воїни-охоронці або й далі супроводжуватимуть купців, або наймуться на службу до руських князів, між якими на той час точилися безперервні міжусобні війни.

 


 

Залишимо варягів на їх човнах, нехай пливуть на південь у пошуках кращої долі. А ми простежимо долю Чорнобиля з давніх часів до наших днів. Років 140 чорнобиляни платили данину татарським ханам. Про ті часи в пам’яті народній залишилися назви “татарське зілля” (аїр), Татарський курган, в якому знайдено залізну зброю. З 1362 року Чорнобиль опинився під владою Литви. Той час залишив після себе назву житлового масиву – куток Литвини, вулицю Юрдика (юридика – спеціальний податок на католицьку церкву). Після об’єднання Польщі й Литви в 1569 році Чорнобиль підпав під владу польській шляхті. Села, поля і ліси були роздані новим магнатам. Посилилось окатоличення православного населення. У 1600 році в Чорнобилі будується костел. У кінці ХVІІ століття місто дістається польському магнатові Ходкевичу. Його нащадкам аж до 1917 року на Чорнобильщині належало понад 20 тисяч десятин землі.

 

Дивним чином назва містечка Чорнобиля майнула в історії Великої Французької революції 1789-1794 рр.: в період Якобінської диктатури уродженка Чорнобиля польська графиня Розалія Любомирська була гільйотинована у Парижі за зв’язки з Марією-Антуанетою та іншими членами королівської сім’ї. Під іменем “Розалія з Чорнобиля” вона й залишилася в історії Франції.

 

 

 

 

 

Ще одним іменем пов’язаний Чорнобиль з Францією.                                             Племінниця Любомирської графиня Евеліна Єва Жевуська (Ганська)Ганська, яка володіла Горностайпільським маєтком, була коханкою, а потім дружиною великого французького письменника Оноре де Бальзака.

 

(Довідка latsis.name:  Евеліна також мала маєток у Бердичиві, де і одружилась з Оноре де Бальзаком у 1850 році, вже після смерті свого чоловіка Венцеслава Ганьского, який помер у 1841 р.  До цього вони неодноразово зустрічались  з коханцем у різних країнах Европи. Бальзак двічі бував в Украині - у 1847-48рр і 1849-1850р.)

 

 

 

Чорнобиляни брали активну участь у всіх виступах проти національного, політичного й економічного гніту. Вони воювали в полках Богдана Хмельницького, його соратників Поповича і Ждановича проти польсько-шляхетських поневолювачів.

 

В історії зафіксовані виступи чорнобилян проти наполеонівських військ, проти царського режиму в революціях 1905-1907 та 1917 років, у Громадянській війні в Росії й на Україні в 1918-1922 роках.

 

У перемогу Радянського Союзу над гітлерівською Німеччиною свій внесок зробили і трудящі Чорнобиля: понад 400 його жителів – воїнів, партизанів і підпільників удостоєні бойових нагород.

 

За визволення Чорнобиля і району, зокрема за форсування Дніпра біля села Страхолісся, високого звання Героя Радянського Союзу удостоєно понад 30 воїнів Червоної Армії, з-поміж яких росіяни, українці, казахи, білоруси, євреї, грузини. Їх імена вибиті на пілонах алеї Героїв у міському парку. Тут же на скрижалях Стели пам’яті викарбувані імена чорнобилян, які загинули в боротьбі з гітлерівською чумою. Увінчує меморіал обеліск Слави з червоною зіркою на вершині. Під час святкування Днів Перемоги вдячні чорнобиляни покладають до нього хвойні гірлянди і живі квіти.

 

Славна Чорнобильщина своїми трудівниками. Далеко за її межами відомі імена Героїв Соціалістичної Праці Дар’ї Іллівни Пелагечі, Уляни Йосипівни Ковчан, Михайла Антоновича Романченка.

 

Кораблі чорнобильських суднобудівельників типу ріка-море борознили води від Бреста до Одеси та Іллічівська.

 

Масло і твердий сир з Чорнобиля продавали на Кубі.

 

Вишивані сорочки і рушники чорнобильських майстринь користувались великим попитом у Канаді серед української діаспори.

 

А мариновані гриби! Їх з задоволенням імпортували югослави, німці.

 

Сувенірні вироби майстрів по дереву з району охоче купували іноземні туристи в Києві і навіть у Москві.

 

У 70-80 роки ХХ століття Чорнобиль і села району стали незвичною курортною зоною: уздовж Прип’яті береги її були усіяні наметами відпочивальників з Москви, Ленінграда, Мурманська, Воркути та інших північних районів Росії. Їх вабили сюди чарівна природа, багаті рибою ріки та озера, щедрі на гриби та ягоди поліські ліси, дешеві продукти харчування, доброзичливе ставлення мирних і щирих місцевих жителів.

 

Чом не райський куточок Київського Полісся!


 

 

І раптом мирну творчу працю чорнобилян перериває вибух реактора на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції 26 квітня 1986 року. Очевидно, з метою мовної економії назва міста Чорнобиля переноситься на інші поняття:

 

ЧАЕС – це Чорнобиль,

 

м. Прип’ять – це Чорнобиль,

 

Зона відчуження – це Чорнобиль,

 

Техногенна катастрофа – це також Чорнобиль.

 

Комп’ютерний вірус – і той Чорнобиль.

 

Нам, чорнобилянам, тобто жителям Чорнобиля і однойменного району, боляче читати і слухати ці безграмотні визначення. Але вдіяти ми нічого вже не можемо. Недобра слава про Чорнобиль рознеслась по світу.

 

 Меморіал Слави на честь чорнобилян, які віддали своє життя в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років.

 Меморіал Слави на честь чорнобилян, які віддали своє життя в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років.

 

 Стела пам’яті

м.Чорнобиль, міський парк. На скрижалях Стели пам’яті і наземних плитах імена захисників Вітчизни – чорнобилян, які загинули в боротьбі за рідну землю.

 

 


 

 

Без вини винуватий

 

 Одразу після Чорнобильської катастрофи серед віруючих людей пішов поголос, що аварія була передбачена ще в Біблії. А йдеться про це в Одкровенні святого Іоана Богослова.

 

Про що ж говориться в цьому Одкрованні (грецькою мовою Апокаліпсис), написаному близько 69 року н.е., щодо Чорнобиля?

 І засурмив третій Ангел

8.7. “І засурмив перший Ангел, – і вчинилися град та огонь, перемішані з кров’ю, і впали на землю, і спалилась третина землі, і згоріла третина дерев, і всіляка зелена трава погоріла.

 …………………………

 

10. І засурмив третій Ангел, – і велика зоря впала з неба, палаючи, як смолоскип. І впала вона на третину річок та на водні джерела.

 11. А ймення зорі тій полин; і стала третина води як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона”.

 (Примітка latsis.name: на час написання книжки у 2004 р. автор не знав, що у 2011 на місці частини вул. Радянської у Чорнобилі зведуть меморіальний комплекс "Зірка Полин" і встановльть композицію саме такого Агнгела, що сурмить - на фото)

Де тут передбачено про аварію на 4-ому блоці Чорнобильської АЕС? А ось тут. Зірка полин (у Біблії назва зірки “полин” не власна і пишеться з малої букви), вода як полин, вода згіркла. Один з видів полину в Україні називається чорнобиль (а ще чорнобил, чорнобильник). І ось уже біблійна фраза “А ймення тій зорі полин” перетворюється на фразу “А ймення тій зорі Чорнобиль”. Добре, що хоч Ангел не був четвертим, а то зовсім би була вказівка на 4-й блок АЕС.

 Автори деяких статей дали своє тлумачення й біблійному виразу “і спалилась третина землі”, маючи на увазі, що українські чорноземи становлять третину світових.

 До речі, будь-який вислів з Біблії можна пристосувати до історичних подій і фактів будь-якого народу. Штучне ліплення біблійних сюжетів до історії України – абсурд, виплід хворої уяви, заполоненої забобонами.

 Невже важко зрозуміти, що результати сурмлення Ангелів мають доконаний вид, тобто відбулися в минулому часі. І до майбутнього часу, тим паче до наслідків аварії на ЧАЕС їх аніяк не приліпити. Хіба що коли дуже захотіти. Щодо спалення третини земель. Унаслідок вибуху 4-го енергоблока були забруднені радіонуклідами переважно піщані землі і торфовища Українського, Білоруського та Російського Полісся. І аж ніяк не чорноземи та ще й усі – третина світових.

 Багато авторів, щоб уникнути надокучливої зірки, вишукують у  літературних творах фрази, в яких згадується полин. В одному з журналів у розповідь про ліквідатора причепили рядки з поезії Степана Руданського, писані ще в 1857 році:

 “І димить чорнобиль…

 За ким палає?

 І вічную пам’ять

 Божий птах співає…”

 Димить чорнобиль… Це коли під час цвітіння жовтувато-сизий пилок розноситься вітром. До чого тут аварія на Чорнобильській атомній елекростанції? Зате звучить загадково, трагічно. “Димить чорнобиль…”

 


 З-під пера нашого брата-журналіста відразу після тієї жахливої ночі почали з’являтися заголовки, один страшніший від іншого: “Аварія в Чорнобилі”, “Чорнобиль – прокляття ХХ століття”, “Світ без Чорнобиля”. Чорнобилем почали йменувати будь-яку техногенну катастрофу. Слово Чорнобиль стало прозивним, страхопудом світу.

 Іноземні журналісти, які вперше побували в Чорнобилі, з подивом дізналися, що ЧАЕС знаходиться не в Чорнобилі, а за 16 кілометрів від нього.

 То чим же завинив Чорнобиль перед людством? Чому його ототожнили з четвертим блоком ЧАЕС? Тільки тому, що станція носила ім’я, присвоєне їй без відома і згоди чорнобилян. Сам же Чорнобиль особливої участі в утвердженні станції не брав. Київ теж не дуже займався нею. Будівництвом ЧАЕС та її роботою керувала в основному Москва.

 Тепер про “зірку полин”. Вибух реактора стався не внаслідок падіння зірки, а зовсім з інших причин. Чому б фантазерам не припустити, що “зірки полин” падали на Хіросіму і Нагасакі? Адже атомні бомби, скинуті з літаків, вибухали в повітрі і дійсно були схожі на палаючі, як смолоскипи, зорі, правда в тисячі разів яскравіші. Навіть Нострадамус не додумався до передбачення аварії на ЧАЕС. А він би вже такої нагоди не пропустив.

 Можна ще наводити факти, коли творча уява за допомогою епітетів, метафор, порівнянь паплюжила і паплюжить древню історію і чесне ім’я старовинного міста Чорнобиля і його згорьованих жителів, закоханих у своє Полісся, у свій рідний чарівний край, але розвіяних по світу радіаційним вітром.

 Відповідь вигадникам дала поетеса-полісянка Ніна Мельник:

 – З догадок вибили Чорнобилю тавро,

 Що сама назва міста – символ лиха.

 То вигадка, бо цього не було.

 Чорнобиль – це трава полин, це – ліки.

 Ніхто не вірив в атом-зло,

 Що з раю попадем в пекельне лихо.

 А не підсунули б нам із Москви ЧАЕС –

 Чорнобиль так і був би містом тихим.

 

 


 

 Чорнобильська АЕС

 Історична довідка

 

У вересні 1966 року Уряд СРСР затвердив план будівництва в країні у 1966-1967 рр. кількох атомних електростанцій. Одну з них вирішено було розташувати в центральних областях України. Вибір випав на Вінницьку і Київську області. Тодішнє керівництво Вінницької області зуміло “відхреститись” від мирного атома і погодилось на спорудження Ладижинської ДРЕС на органічному паливі. Київське ж начальство тільки цього й чекало.

 Будівництво Чорнобильської АЕС розпочалося на початку 1970 року за 110 км на північ від Києва. Проти цієї  будови ХХ століття виступили Президент Академії Наук Української РСР Патон і міністр меліорації і водного господарства республіки Гаркуша. Та їхні протестні голоси потонули в хорі прихильників науково-технічного прогресу. Як же! АЕС – перша на Україні! Престижно! Патріотично!

 Уведення в дію 1-го енергоблока відбулося у вересні 1977 року, 2-го – в січні 1979, 3-го і 4-го – відповідно у грудні 1981 і 1983 рр.

 У 1981 р. розпочалося будівництво 5-го і 6-го блоків ЧАЕС. На осінь 1986 року намічався пуск п’ятого блока. Та обставини змінилися.

 Поряд з АЕС росло і місто Прип’ять, в якому на початок 1986 року налічувалося майже 50 тис. жителів. Це, в основному, будівельники і експлуатаційники АЕС, а також працівники освіти, культури, медицини, комунальних служб, торгівлі, правоохоронних органів.

 Після аварії на ЧАЕС жителі Прип’яті переселені в Київ, Чернігів, в інші міста України.

 

Аварія на ЧАЕС

 26 квітня 1986 року о 1 год. 24 хв. під час проведення експерименту вибухнув реактор ІV блока ЧАЕС. Після вибуху персонал станції у цілковитій темряві знеструмив усі розподільні щити і перекрив заглушки. Інакше пожежники, які гасили машинний зал, загинули б від ураження електричним струмом. А пожежники, змінюючи один одного, впоралися з вогнем, не дали йому розповсюдитися на інші ділянки покрівлі машинного залу.

 Організація гасіння пожежі на ЧАЕС

 Першим до місця аварії о 1 год. 30 хв. прибув караул ВПЧ-2 (воєнізованої пожежної частини по охороні Чорнобильської АЕС) у складі трьох відділень (14 чол.) на чолі з начальником караулу лейтенантом внутрішньої служби Володимиром Правиком.

 О 1 год. 35 хв. на АЕС прибув черговий караул СВПЧ-6 по охороні м.Прип’яті на чолі з лейтенантом Віктором Кібенком (14 чол.).

 Пожежники працювалм в темряві, в клубах пари, змішаної з отруйним газом бітуму та інших складових покрівлі машзалу. Проблиски полум’я ледь пробивали цю завісу. А поряд зруйнований реактор вивергав фантастичну смертельну активність – 15-20 тис. рентген на годину.

 АЕС стала ніби епіцентром гігантського циклону, вихори якого рознесли радіацію на весь світ.

 Для керівництва роботами з ліквідації наслідків аварії було створено Оперативну групу Політбюро ЦК КПРС на чолі з Головою Ради Міністрів СРСР М.І.Рижковим (вона працювала в Москві), а також Урядову комісію на чолі з заступником Голови Радміну СРСР по паливно-енергетичному комплексу Б.Є.Щербиною. Ця комісія спочатку працювала в м.Прип’яті, а потім у м.Чорнобилі. Аналогічну комісію на Україні очолив Голова Ради Міністрів УРСР О.П.Ляшко.

 На ліквідацію аварії було кинуто сотні тисяч військовослужбовців, спеціалістів усіх галузей народного господарства, добровольців. Серед ліквідаторів було і кілька сотень чорнобилян.

 Для допомоги потерпілим від атомної біди було створено в банках СРСР благодійний фонд №904. Кілька десятків тисяч тодішніх карбованців переказали до нього трудові колективи й окремі громадяни Київської області.

 


 Із шеренги пішов кожен третій

 Пам’ять. Саме вона є рушієм людського поступу й оберегом найвищих моральних цінностей.

 Спливають роки, поволі стиратимуться сліди Чорнобильської катастрофи, але історики, вчені-дослідники ще не раз повертатимуться до подій весни 1986 року. І ми, хто є і хто пребуде у цьому світі, вертатимемо пам’яттю до тієї вогненної ночі. Відкриватимуться нові подробиці, нові факти, але цей залишиться безсумнівним: після вибуху на ЧАЕС лише через дев’ять годин до Прип’яті прибули військові підрозділи цивільної оборони на чолі з колишнім начальником штабу ЦО України генерал-лейтенантом М.Бондарчуком. Смертоносний удар ядерної стихії прийняли на себе пожежники та експлуатаційники, не забезпечені ні протирадіаційними засобами, ні елементарними знаряддями захисту.

 Їх, перших вогнеборців Чорнобиля, було двадцять вісім. Згадаємо всіх поіменно: Володимир Правик, Віктор Кібенок, Микола Ващук, Володимир Тишура, Микола Титенок, Леонід Телятников, Борис Алішаєв, Іван Бутрименко, Степан Комар, Андрій Король, Михайло Крисько, Віктор Легун, Сергій Легун, Анатолій Найдюк, Микола Нечипоренко, Володимир Палагеча, Олексанлр Петровський, Петро Пивовар, Андрій Половинкін, Володимир Олександрович Прищепа, Володимир Іванович Прищепа, Микола Руденок, Анатолій Захаров, Григорій Хмель, Іван Шаврей, Леонід Шаврей.

 Усі вони жили у містах Чорнобилі, Прип’яті, у навколишній селах, тобто у Чорнобильському краї. Отже, всі вони чорнобиляни. А участь у ліквідації аварії на ЧАЕС надала їм ще й статус чорнобильців.

 Всього у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і гасінні пожеж у 30-кілометровій зоні брали участь 6217 пожежників з усіх областей України.

 

 Знак Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС

 

Знак “Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС”.

Видавали ліквідаторам у 1991 р.

 


 Борис ОЛІЙНИК

 Дорога на Чорнобиль

 І.

 Усім. У всьому чесна до крупини,

Дорога розгорта сувій доби:

 І тим, що за ганьбу життя купили,

 І тим…

         які вже не імуть ганьби.

 …Весна така – аж небувало! – добра:

 Яріє рунь. Димує оболонь.

 Як на плечах протипожежні роби

 Найперших з перших,

         Що пішли в огонь.

 Простіть весні цій, матері і жони,

 Що понад болем вашої тужби

 Вона вістує у зелені дзвони

 Жагучий поклик юного: “Люби!”

 Простіть щасливий скрик новонароджень

 І відболілий усміх породіль, –

 Життя іде!

 Його довічних сходжень

 Не перепинять ні вогонь, ні біль.

 Ніщо не вгоїть вирваної втрати –

 Нема таких на світі лікарів.

 І тільки сміх наївний немовляти

 Зове в життя стражденних матерів.

 Нам горе люте  миром перебути,

 Нам поховати зло в бетон і бронь.

 І – не забути! – доки світ і люди,

 Синів землі, що відвели вогонь.

 …Ти прихилися, Києве, до вишні

 І пожурись, як батько, за синів.

 А ти впади, мій безпритульний вірше,

 Хоча б дощем із березневих днів

 І вмий усі в Чорнобилі пороги

 До чесної, як сповідь, чистоти.

 І уступись

         найпершим

                  із дороги.

 І занімій.

 

ІІ.

 Бо їм – у вічність йти,

 Ти пам’ятай, дорого,їх сліди,

 За ними чистота,

         така пресвітла,

 Що можна бігти всій малечі світу

 Босоніж,

         не питаючи води.

 Ти пам’ятай, дорого, їх сліди.

 По них з окіл

         на літописну Прип’ять

 Чорнобильці у гнізда свої

                  прийдуть

 І вернуться лелеки назавжди.

 …Ти пам’ятай, дорого, їх сліди.

 

ІІІ.

 Але не сплутай їх, дорого, ти

 З слідами тих, що, кинувши форпости,

 Втікали так… невимушено просто,

 Забувши про свої чини й пости.

 Ти їх і на останнім рубежі

 Впізнаєш без дозиметричних станцій

 По таврах особливих радіацій,

 Що випали від розпаду душі.

 …І на останній не прости межі

 

ІV.

 

А тим, що кинувши свої пости,

 З глибинки і найвищої з інстанцій

 Спішать в Чорнобиль під крило акацій, –

 Безсмертником вкраїнським

                      прорости

 І збережи навіки їх сліди:

 За ними – чистота,

         така пресвітла,

 Що можна бігти всій малечі світу

 Босоніж,

         не питаючи води.

 …Ти поцілуй, дорого, їх сліди.

 

Дорога Київ-Чорнобиль

 

Травень, 1986.

 

 


 

Його життя як спалах зірки

 Володимир Павлович Правик

 Володимир Правик (зліва)

Володимир Правик (на фото крайній зліва) – курсант Черкаського пожежно-технічного училища. 1982 рік.

 Володимир Правик, начальник караулу ВПЧ №2 по охороні Чорнобильської АЕС, проводить заняття зі своїм караулом. 1983 рік.

Володимир Правик, начальник караулу ВПЧ №2 по охороні Чорнобильської АЕС, проводить заняття зі своїм караулом. 1983 рік.


 

 Володимир ПравикУказ Президії Верховної Ради СРСР

 

Про присвоєння звання Героя Радянського Союзу лейтенту внутрішньої служби Кібенку В.М. і лейтенанту внутрішньої служби Правику В.П.

 За мужність, героїзм і самовіддані дії, виявлені при ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції, присвоїти звання Героя Радянського Союзу (посмертно):

 лейтенанту внутрішньої служби Кібенку Віктору Миколайовичу;

 лейтенанту внутрішньої служби Правику Володимиру Павловичу.

 

Голова Президії Верховної ради СРСР       А.ГРОМИКО.

 

Секретар Президії Верховної Ради СРСР        Т.МЕНТЕШАШВІЛІ.

 

Москва, Кремль

 25 вересня 1986 р.

 

 

Указом Президента України Л.Д.Кучми від 26 квітня 1996 року

 

ПРАВИК Володимир Павлович – начальник караулу воєнізованої пожежної частини №2 по охороні Чорнобильської АЕС Герой Радянського Союзу нагороджений відзнакою Президента України Зіркою “За мужність” (посмертно).

 Згодом ця відзнака Указом Президента України прирівняна до заснованого ним ордена “За мужність”.

  Правик Володимир Павлович народився в 1962 році в місті Чорнобилі Київської області. Закінчив Чорнобильську середню школу №1, Черкаське пожежно-технічне училище. Після закінчення училища був призначений на посаду начальника караулу воєнізованої пожежної частини №2 по охороні Чорнобильської АЕС.

 Саме цей караул чергував у ніч з 25 на 26 квітня 1986 року. Ось записи в диспетчерському журналі ВПЧ тієї вогняної ночі:

 “26 квітня о 1.28 надійшло повідомлення про вибух на четвертому енергоблоці. Виїхали три ходи (дві автоцистерни і один автонасос – М.Л.).

 1.29: повідомив про аварію в пожежну частину Прип’яті. Передав у Чорнобильську пожежну частину про третій номер виклику.

 О 1.30 надійшло таке повідомлення: “Прибув на місце виклику. За зовнішніми ознаками видно вогонь. Є руйнування. Правик”.

 1.31. Подзвонив у Іванків. Повідомив у Київ про пожежу на четвертому енергоблоці і про третій номер виклику.

 1.32. Подзвонив майору Телятникову і капітану Леоненку…”

 Так, це був сигнал тривоги номер 3 – самий серйозний, що вимагає особливої мобілізації. За цим сигналом всі пожежні машини Київської області повинні слідувати до атомної станції, де б вони не були.


 

Володимир Правик прибув до місця катастрофи першим. І взяв на себе, згідно зі Статутом, обов’язки першого керівника пожежогасіння, кинувся у розвідку. Неодноразово підходив до реактора, забирався на дах енергоблока, щоб визначити місця горіння і тактику боротьби з вогнем.

 Ще коли під’їжджав до четвертого енергоблока, В.Правик побачив відблиски полум’я на даху машинного залу, реакторного відділення і блоків   його допоміжних служб. Загоряння виникло внаслідок викиду на дах розігрітих до високих температур осколків з реактора. Оцінивши становище, лейтенант прийняв єдино правильне рішення – відрізати полум’я з боку машинного залу, не допустити його до інших реакторів.

 В.Правик виявив не тільки кмітливість і відвагу, а й глибоке знання науки перемагати вогонь. Одну годину і 20 хвилин знаходився він у смертельних променях радіації…

 11 травня 1986 року життя Володимира Павловича Правика скінчилось у московській клініці №6. Похований на Митинському кладовищі під Москвою.

 

 

 [latsis.name: Фото для електронної версії книги тимчасово вудсутнє. Проводиться пошук]

Пам’ятник пожежникам Чорнобиля на Митинському кладовищі під Москвою.

 

 

  [latsis.name: Фото для електронної версії книги тимчасово вудсутнє. Проводиться пошук]

Чорнобиль. Вулиця Шевченка,46. Тут минули дитинство і юність Володі Правика.

 

 У вірші “Товаришу Нетте, пароплаву і людині” В.Маяковський писав, що життя прожити треба так, щоб, умираючи, втілитися в пароплави, вірші, інші неминущі діла. Ім’я чорнобильського юнака, пожежника, лейтенанта внутрішньої служби, Героя Радянського Союзу Володимира Павловича Правика втілено в назві танкера “Володимир Правик”.

 Батько, мати, дружина і брат Володимира Правика

На фото: батько, мати, дружина і брат Володимира Правика зустрічають прибуття з болгарської верфі в порт Ізмаїл танкера “Володимир Правник”.   Листопад 1987.

 

 Пам’ятник Герою Радянського Союзу лейтенанту Правику Володимиру Павловичу в м.Ірпені під Києвом

   Чому в Ірпені? Бо сюди евакуйовані його батьки.

 

 

 Обеліск на полі В.П.Правика в с.Горностайпіль

 Напис на обеліску: “Полю присвоено имя Героя Советского Союза комсомольца Правика  Владимира  Павловича, проявившего мужество и героизм при ликвидации аварии на Чернобыльской АЭС”

 


 

 

Земляки

 Життя ніби навмисне розставляє перешкоди на звивистій і вибоїстій стежині земного буття. І самому їх важко інколи здолати. Тоді Сашко йде до дядька Василя на пораду. І хоча різниця у віці між ними сягає за сорок літ, вони товаришують. А зустрівшись, згадують минуле. Згадати ж є що. Обидва народилися в мальовничому селі Лелів, що вибудувало свої хатини під хвойним лісом на високому березі тихоплинної Прип’яті неподалік Чорнобиля. Обидва служили пожежниками: Василь Степанович Лопатюк у місті Чорнобилі, а Олександр Іванович Петровський у відомій на весь світ ВПЧ-2 по охороні Чорнобильської атомної електростанції. Обом сняться високі сосни край села, плескіт хвиль біля його підніжжя, широкі луки заріччя. Обох евакуація занесла в містечно Ірпінь, що біля Києва.

 Буваючи в Києві, я неодмінно провідую сім’ю Лопатюків в Ірпені, де живе багато евакуйованих з Чорнобиля. Кілька разів зустрічався там і з Олександром Петровським, одним з 28 пожежників, які героїчно і самовіддано зупинили зажерливий похід вогню на четвертому блоці ЧАЕС вночі 26 квітня 1986 року.

 В одну з наших зустрічей Олександр з хвилюванням в душі і тремтінням у голосі згадував трагічні миті тієї вогняної ночі.

 – Хоча ми й обслуговували атомну станцію, – розповідає Олександр, – але про можливу аварію на ній навіть і в думці не було. Нас переконували, що реактор настільки надійний, що нема чого про нього турбуватись. Нашу впевненість під корінь підкосила аварія.

 – Найперше, що постає перед очима, – продовжує Олександр, – це якась чорно-вогненна куля над четвертим блоком станції. На даху танцювали звивисті язики полум’я. Перед тим ми чули вибухи з боку станції, але значення тому не надавали – такі вибухи-хлопки траплялися й до того: то спрацьовували запобіжні клапани аварійного випуску пари. Чомусь спало на думку, що після вихлопів ніколи не дрижала земля, а тут задрижала, значить, щось не те.

 За три-п’ять хвилин наш автомобіль уже був біля четвертого блока. Виконуючи наказ лейтенанта Володимира Правика, видираємось на дах машинного залу і стаємо до звичної роботи: потужні струмені води спрямовуємо на полум’я, яке схоплюється то тут, то там. Працюємо удвох з Іваном Шавреєм. Чоботи грузнуть в розплавленому бітумі, груди ріже ядучий дим, пече гаряча і вонюча пара. В загрозливій темноті остерігаємося шугонути в пролом на даху, з різних боків чутно, як шкварчить і шипить, наче змія, бітум, а десь збоку линуть приглушені й уривчасті голоси інших пожежників.

 Та ось ніби не видно вогню. Іван пішов у бік пролому подивитись, чи немає де загоряння, а я почав тягти на край даху рукави і скидати додолу – не пропадати ж добру. Пізніше ми дізналися, що дозиметристи забракували наші знаряддя праці – радіактивність їх сягала за тисячу рентген.

 Скільки ми були в тому пеклі, не скажу. Може, хвилин двадцять, може, півгодини, а може більше. Головне не в часі, а в результаті – вогонь було погашено.

 Олександр замовкає. “Пам’ять заморилась”, – висловлює він дивну думку. Хоча нічого дивного немає – переживати трагедію вдруге ой як нелегко…

 – Що ж було далі? – прошу Олександра продовжити розповідь.

 – Далі вже звичайні будні, – говорить Олександр. – Знесилені, майже підсвідомо спускаємось додолу. Нас всаджують в автомобіль “швидкої” і доставляють у МСЧ-12. А там якісь ліки, крапельниця. Ох, неприємна процедура…

 І тут поступає команда збиратися на Москву, в спеціальну клініку. Я аж ніяк не хотів. Після тих процедур мені стало ніби краще. Та й найближчими днями у мене передбачалось весілля. “Зачекає твоя наречена. Довше чекала”, – загомоніли товариші. Перед їх натиском, – а тут підключилися ще й лікарі, – я не встояв.

 І ось московська лікарня №6. Таблетки, крапельниці, дієта. Обслуговування відмінне. З вдячністю зустріли ми приїзд у клініку американського доктора Гейла.

 Та ось один за одним стали вмирати мої колеги Володимир Тишура, наш командир Володимир Правик, Василь Ігнатенко, Микола Ващук, Микола Титенок, працівники АЕС. Серед пацієнтів-чорнобильців поширились чутки: це від пересадки кісткового мозку. І я засумнівався в доцільності пересадки. Спасибі одній мудрій лікарці, яка відговорила мене від тієї процедури. “Ти молодий, – каже, – витримаєш свою радіацію. Виживеш. Бач, який мускулистий!” Так я і вижив. І хоча маю другу групу інвалідності, радію білому світу, зеленому світу і ненавиджу брехню, егоїзм і жадібність”.

 Олександр умовкає, а потім переводить розмову на інше, запитує: “Як там у Вінниці, липи цвітуть? Слава про них іде далеко. Дядько Василь розказував про них”. І я детально розповідаю і про липи, і про лісопарк, і про славний Південний Буг, і, звичайно, про участь вінницьких пожежників у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

 – Читав я про них, – виходить із задуми Олександр. – Сміливі хлопці.

 Василь Степанович Лопатюк уважно слухає нашу розмову, а потім дістає з шафи якийсь документ  і мовчки подає мені. Читаю: “Свідоцтво №1223 видане Лопатюку Василю Степановичу в тому, що він у 1975 році закінчив 5-місячну республіканську школу – навчальний загін молодшого і середнього керівного складу ППО МВС УРСР”. У свідоцтві шість пожежних дисциплін, і всі складені на “5” (Цей навчальний заклад знаходився у Вінниці, згодом реорганізований в училище).

 До нашої розмови пристає дружина Лопатюка Євдокія Федорівна: “Десь близько другої години ночі (це було в суботу, 26 квітня 1986 р. – М.Л.) хтось затарабанив у вікно і кричить про пожежу. Спросоння я ледве второпала, чого він лементує. “Пожежа на атомній станції!” “Василь схопивсмя, як опечений. Відчинив двері. Поріг переступив посильний з “пожарки” і скоромовкою роз’яснив: “Тривога по третьому номеру!” – “Не може бути, засумнівався чоловік. – Мабуть, знову навчальна тривога”. – “Та ні, – заперечив посильний, – дзвонили з Прип’яті. Чергова машина вже пішла. Інші напоготові.” Я швиденько приготувала Василеві трохи харчів. Він узяв необхідні речі, документи і разом з посильним зник у темряві ночі. І до 4 травня від нього ні звіку. Тільки начальник пожежної частини дзвонив щодня сім’ям: “Всі живі і здорові”.

 Олександр Іванович Петровський нагороджений радянським бойовим орденом Червоної Зірки. До 10-ї річниці Чорнобильської катастрофи він удостоєний відзнаки Президента України хреста “За мужність”.

 У Василя Степановича Лопатюка нагороди скромні: це – Червоний вимпел МВС України з написом “Учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС” і нагрудний значок з таким же написом. Ці відзнаки пожежник-пенсіонер, інвалід другої групи вважає не менш цінними, ніж орден. Вони нагадують йому про майже цілодобове чергування зі своїм караулом під стінами четвертого і третього блоків АЕС, про його друзів, які не давали окремим загоранням перетворитися у всеохоплююче полум’я.

 А коли обом випадає нагода іти в центр Ірпеня, вони обов’язково підійдуть до пам’ятника лейтенанту-пожежнику, Герою Радянського Союзу Володимиру Правику. Мовчки постоять. І в думках згадають немеркнучий подвиг свого мужнього земляка.

 


 Важкий пісок

 Несподівана і небачена досі аварія на четвертому блоці Чорнобильської атомної електростанції 26 квітня 1986 року приголомшила вчених-ядерників. Застала їх зненацька. Адже батьки атомної енергетики–теоретики і конструктори переконували суспільство у повній безпеці АЕС і самі повірили в це. Чому? Бо на радянських реакторах, бачте, аварій не може бути через те, що їх не може бути взагалі.

 Та розтрощений реактор на ці запевнення не зважав і продовжував вивергати тонни радіоактивного пилу і диму, отруюючи все живе і неживе навкруг.

 Чим заткнути смертоносне черево? Перше, що спало на думку вченим і практикам, – пісок! Тим більше, що в районі його ціла Сахара. Ось ним і треба засипати реактор. А як? В Урядовій комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС перебрали десятки варіантів, навіть фантастичних. Зупинилися на вертольотах і… мішках. Перші мішки (а їх узяли на складі відділу робітничого постачання) завантажували з центральної клумби міста Прип’яті офіцери і прапорщики. Насипали пісок картонними ящиками, шматками фанери і навіть дитячими лопатками, що валялися в пісочницях. Бо де ж було взяти вантажників і лопати, коли населення евакуювалося відразу після обіду 27 квітня. Наступного дня майданчик для посадки і завантаження вертольотів було влаштовано на березі річки Прип’ять, а згодом піщані кар’єри відкрили біля сіл Чистогалівки і Лельова та на околиці Чорнобиля.

 Останні дні квітня і перші дні травня 1986 року видалися спекотними. Сонце пекло немилосердно. Вітер повернув з Білорусії і дув через зруйнований реактор на Чорнобиль. Та в кар’єрі за Чорнобильським хлібозаводом сотні людей не помічають цього. У декого з’явилися криваві мозолі на долонях, а хто був у майках, того “прикрасили” сонячні опіки. Піт заливає очі, з незвички ломить у попереку, та чорнобиляни, ніби в нестямі, лопата за лопатою всаджують у пісок, всипають його у мішки.

 Ось ділянка кар’єру неподалік продовольчо-промислових баз райспоживспілки. Тут працюють учителі, лаборанти, техробітниці Чорнобильської середньої школи №1 на чолі з директором Михайлом Петровичем Сальником. Жінки наповнюють мішки, чоловіки закидають той вантаж на автомашини, а водії, не гаючись, мчать до вертольотів на аеродром біля Лельова. Ну, а пілоти вже скидають рятівний пісок у розверзнуту пащу реактора.

 Згадує Марія Якимівна Лаціс, вчителька математики цієї школи: “Зранку 28 квітня 1986 року всі вчителі зібралися в актовому залі, хоча ніхто не оголошував про збори. Тільки знали, що директор школи перебуває на якійсь нараді в будинку культури. Обличчя у всіх стривожені, розмови стишені. Лиш про одне мова – про аварію на атомці. Ми вже знали про її масштаби, про евакуацію прип’ятчан і дітей з найближчих до АЕС сіл. І переживали за учнів, за власних дітей. Адже в день аварії з раннього ранку кілька десятків учнів, а серед них і мій син – восьмикласник Юра працювали на кагатному полі в Лельові, де перебирали картоплю для садіння в радгоспі “Комсомолець Полісся”. Скажу наперед, син приїхав додому опівдні, з підвищеною температурою, млявий, з опухлими губами. Хоч би не від радіації, боязливо мелькнула думка.

 Нарешті, дочекалися директора. Він коротко повідомив про становище на АЕС і сказав: “Нас просять допомогти заготовляти пісок для засипки аварійного реактора. Справа добровільна”.

 Погодилися всі. Навіть учителька малювання і креслення Ольга Петрівна Снігур, яка нещодавно перенесла операцію і ледь ходила, зголосилася. Ми її відмовляли, але вона заперечила: “Ні, піду з вами, якщо копати й не зможу, то хоч мішка триматиму, щоб вам легше було…”.

 У кар’єрі не було лише двох учительок: одна лежала в лікарні з запаленням легенів, а друга, не дочекавшись загальної евакуації, повезла своїх дітей за тридев’ять земель від Чорнобиля.

 Того дня працювали в кар’єрі по сім-дев’ять годин. А вже з 29 квітня по 2 травня – з сьомої ранку до сьомої вечора. Хто ходив на обід, а хто й не ходив: “Нема чого гаяти час на обіди, швидше б заткнути ту пельку”. “Якби можна було закрити ту смертоносну діру собою, я б це зробила, – мовила вчителька Валентина Михайлівна Сальник. – “І я теж”, – підтримала її Юлія Єгорівна Дехтяренко.

 А після роботи в піщаному кар’єрі і вчителі і з ними ще кілька добровольців ходили в ресторан готувати вечерю членам Урядової комісії, генералам і міністрам, ученим, які керували роботами з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Бо кухарів не вистачало, та вони й не встигали б нагодувати таку величезну масу людей.

 Разом з учителями працював і учень з 10-Б класу Віталій Шевченко. “Іди додому, дитино, – відправляли його вчителі, – не наражайся на небезпеку”. Та він не слухав, уперто, раз за разом вганяючи лопату в злежаний пісок.

 Ми, вчителі, колективи чавуноливарного заводу, будівельних організацій працювали тоді не з примусу і не за гроші, та навіть і не за подяку, а за совість, з почуття обов’язку. Гроші за роботу в піщаному кар’єрі нам виплатили аж у вересні-жовтні, хоч ми на них і не розраховували.

 У 1991 році довідки про роботу “на піску” і підвищену оплату за неї стали підставою для видачі нам посвідчень учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

 Та не всі, хто заготовляв пісок для засипки зруйнованого реактора, стали ліквідаторами. Не став ним і Віталій Шевченко, бо він як доброволець не вписався у вимоги урядової постанови. Не стали ліквідаторами і працівники Чорнобильського дитсадка №1. Бо їх список на оплату “за пісок” у райвно не завірили, заявивши при цьому: “Країна в такій біді, а вам подавай ті копійки…” Разом з тим кілька проноз потрапили в такі списки і стали “ліквідаторами” з усіма витікаючими звідси наслідками, точніше пільгами.

 Через п’ять-десять років після катастрофи серед чиновного люду, якому доручено було видавати посвідчення учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, виникла глумлива й підозріла назва “пісочники”. “Ви засипали того піску більше, ніж його є в районі, – шпиняли нас окремі бюрократи”. І невтямки їм, що в зоні ЧАЕС піску більше, ніж у всій Вінницькій чи Полтавській областях. Та й звідки їм знати, адже з-поміж “видавців” посвідчень нема не те що ліквідаторів, а навіть тих, хто достеменно знає, де той Чорнобиль і на якій карті його шукати. До речі, щоб завантажити реактор повністю, необхідно було б 10-14 тисяч тонн піску, а його всипано удвічі менше, бо виникла боязнь, аби цей вантаж не проломив основу реактора і не спричинив до з’єднання ядерного палива з водою. Вибух був би жахливим…

 Оця підозрілість щодо “пісочників” виникла з двох причин. По-перше, дехто почав заперечувати доцільність використання піску (через декілька років після аварії). Бо це, бачте, підвищило викиди радіаційного пилу і диму з реактора. Звідси випливає друге: заготівля піску була… непотрібна, а отже, “пісочники” не можуть бути ліквідаторами. Далі – гірше. Виникає теорія: хто жив і працював у Чорнобилі, ліквідатором вважатись не може, бо він одержував гроші за свою роботу, працював на своєму робочому місці. То виходить, що вчитель чи вихователь дитсадка, риючись у піщаному кар’єрі, працював “на своєму робочому місці?” Це тільки в ГУЛАГу репресовані представники всіх наявних в СРСР професій працювали в кар’єрах чи на лісоповалі, де дійсно було їх “робоче місце”. Тільки каторжне.

 Робота ж “пісочників” у квітні-травні 1986 року була добровільною, свідомою, патріотичною, спрямованою на високо-благородну ціль – швидше заглушити смертоносний реактор”.


 Головна служба

 Серед працівників комунальних служб Героїв Соціалістичної Праці немає. Керівництво та й жителі згадують цю службу тоді, коли з кранів не тече вода, коли виходить з ладу каналізація, коли не вивозять побутові відходи.

Коли 5 травня 1986 року евакуювали мешканців Чорнобиля, комунальники все законсервували. Без їхньої допомоги місто обійшлось аж один день. Адже життя тут продовжувалося і після евакуації. Готель перетворився на науковий штаб – тут креслили, сперечалися, спали, проектували науковці; гуртожитки і школи заселили представники різних спеціальностей, які прибули на ліквідацію аварії. Майже тисяча чоловік працювала в місті. Возити воду за 40-60 кілометрів незручно, неекономічно. І цим проблем не вирішити.

 Тому вже шостого травня директор Чорнобильського комбінату комунальних підприємств Михайло Федорович Шульга підібрав на першу вахту надійних спеціалістів. Це – Іван Сергійович Чорний, головний інженер Григорій Ткаченко, майстер Андрій Шакун, електрик Володимир Рубанов, слюсар Ілля Андрійович Лозбін, робітники Петро Тимофійович Бабеша, Анатолій Клименко. І комунальна служба ожила: пішла вода, на високому рівні підтримувалася чистота в місті.

 Вахта у червні-липні тривала по три дні. Спеціалістів не вистачало. Тоді кількох робітниць “зеленого цеху” направили на курси лаборантів водонасосних станцій у Білу Церкву. І ось уже з давнім лаборантом Галиною Бараш працює ще три Галини – Безнощенко, Семеняк, Артющенко. На допомогу місцевим комунальникам почали прибувати спеціалісти з Києва, Білої Церкви, з інших областей України. Працювали всі відповідально. Урядова комісія з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС дякувала комунальникам міста за ритмічну роботу.

 За участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Михайло Федорович Шульга нагороджений орденом “Знак пошани”.

 

 Лікарня працювала до кінця

 Начальник штабу Чорнобильської районної медслужби цивільної оборони Леонід Григорович Лозенко барабанив по клавіатурі друкарської машинки. Чорнобильським медикам, що героїчно працювали під час евакуації населення, зараз надано відпочинок. Але штаб медслужби продовжує діяти. Потрібно прозвітуватись за зроблене, провести аналіз дій, зайнятись трудовлаштуванням районного медперсоналу… Лозенко друкує наказ на заміну лікарняних бригад, що знаходяться в Горностайпільській дільничній лікарні. Горностайпіль розташований неподалік від небезпечної тридцятикілометрової зони. Там постійно діють дві лікарняні бригади. Медики проводять подвірні обходи, заміряють рівень радіації, беруть аналізи крові. А ще – надають необхідну медичну допомогу – адже люди хворіти не перестали: одному потрібно апендицит видалити, іншому зуби полікувати.

 У Горностайполі медики працюють вахтами, по п’ять днів. Чітко, по-військовому виїжджають на місце роботи. Діють так, як всі медики Чорнобиля в дні, що послідували за трагічними подіями на четвертому енергоблоці.

 Щосуботи Лозенко має вихідний. Але вранці 27 квітня він був на роботі. Повідомлення про аварію він отримав о 8.45. Через півгодини в його кабінеті в повному зборі були члени районного штабу медслужби цивільної оборони: завідуючі відділеннями районної лікарні, заступники головних лікарів, голова районного товариства Червоного Хреста.

 Серед пліток, що ходили навкруг аварії на Чорнобильській АЕС, була й така: мовляв, погано працювала служба цивільної оборони. Це брехня. Чорнобильська районна медслужба цивільної оборони діяла чітко, як і було відпрацьовано під час спеціальних занять – на випадок аварії. Медики постійно відмічали розвиток ситуації на величезній – в чотири квадратних метри – карті-схемі. На ній було вказано всі населені пункти району, чисельність їх мешканців, наносилась радіаційна обстановка.

 На допомогу двом звичайним бригадам “швидкої допомоги” прийшли оперативні чергові. З першого дня спати доводилось дуже мало. Іноді за добу ледве встигали прилягти хоча б на годинку. Коли почалась евакуація, чорнобильські медики в числі перших відправили породіль, дітей і важкохворих. Першого травня вночі почали надходити санітарні машини з інших районів області – Бородянського, Кагарлицького. Потім підійшли “швидкі” з Чернігова. Стало трохи легше працювати. Самим першим привів з Києва носилочний автобус водій АТП 09111 Володимир Жуков. Він і працював самовіддано. Медикам доводилось евакуювати одиноких, хворих, старих людей. Жуков, хоча до цього й не зобов’язує інструкція, нарівні з іншими виносив хворих, розташовував їх у салоні, а вже потім брався за кермо. Якими інструкціями можна обмежити поведінку людини, що прийшла на допомогу тим, хто потрапив у біду? Так же самовіддано, як Жуков, діяли чернігівські бригади “швидкої допомоги” під керівництвом лікарів Юрія Валентиновича Смагіна і Миколи Миколайовича Штанюка.

 Я називаю прізвища людей, які поспішили на поміч з інших міст. Неможливо виділити кого-небудь особисто із медиків Чорнобиля – вони всі були героями. Правда, в один голос тут називають ім’я головної медсестри райлікарні Галини Петрівни Кадун. Величезний тягар ліг на її плечі. Незважаючи на хворобу, вона продовжувала працювати на своєму робочому місці, оперативно вирішуючи немало організаційних питань. Заступник головного лікаря райлікарні Віктор Федосійович Пищемуха розповів мені, що ніхто з його підлеглих не злякався, коли потрібно було проводити подвірні обходи в селах Чистогалівка і Нові Шепеличі, розташованих неподалік від АЕС, розносити їх мешканцям спеціальні медичні препарати.

 Цю розповідь хотілося б закінчити ось якою деталлю – лікарня залишила місто серед останніх. Чорнобильські медики до кінця виконували свій професійний, людський обов’язок.

 


 На голубих плесах

 Якщо комунальна служба Чорнобиля пробула в евакуації один день, то портовики Чорнобиля до неї навіть не встигли доплисти.

 І ось чому. В районі острова Домонтове караван Чорнобильського спецпорту у складі буксирів, плавкранів, інших плавзасобів з портовими робітниками та їх сім’ями на борту був зупинений начальником “Головрічфлоту” Миколою Антоновичем Славовим. (Нині це акціонерна судноплавна компанія “Укррічфлот”, а М.А.Славов її президент). Він умовив чоловіків повернутися в Чорнобиль. Цього вимагала надзвичайна ситуація – треба було перевозити будівельні вантажі, необхідні для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, згодом – це матеріали для спорудження “саркофагу”. Базу для Чорнобильського спецпорту обладнали в Страхоліссі, але начальник порту Микола Демидович Рожков днював і ночував у Чорнобилі, куди прибували баржі з будматеріалами.

 Не знали спочинку та й не бажали його кранівники Іван Юхимович Бондарчук, Леонід Васильович Леонов, Петро Дементійович Мартинюк, механік Леонід Миколайович Зайченко, диспетчер Галина Михайлівна Самійленко.

 Самовіддано працювали на перевезенні будівельних матеріалів екіпажі теплоходів “Василь Порик” – капітан Василь Павлович Рабков, “БТ-415” – капітан Микола Олексійович Ботвин, “БТ-505” – капітан Петро Павлович Боярський, “Прип’ять-1” – капітан Валентин Дмитрович Верхогляд, “Прип’ять-12” – капітан Володимир Семенович Хоменко, “Прип’ять-3” – капітан Володимир Юрійович Шпачук, “Прип’ять -5” – капітан В.П.Киселенко.

 А в перші післяаварійні дні колективи рембази флоту і спецпорту працювали на завантаженні піску, який потім вертолітники скидали в жерло четвертого реактора.

 Після виконання урядових завдань з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС працівники рембази флоту і спецпорту Чорнобиль одержали роботу і житло в Києві, Кременчуці, Дніпропетровську, Миколаєві та інших містах України. Але де б вони не жили, пам’ять про рідний Чорнобиль у їхніх серцях.

[фото відсутнє] 

Пам’ятник річковикам-учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у селі Страхоліссі. На скрижалях Стели десятки імен працівників ЧРЕБ і порту Чорнобиль.

 

Важлива робота

 

Для евакуації населення і худоби з сіл району були створені евакуаційні групи. Одну таку групу, яка організовувала вивезення мешканців, молодняк великої рогатої худоби і тварин з селянських господарств с.Машеве, очолював редактор районної газети “Прапор перемоги” М.П.Лаціс. До складу групи входили головний зоотехнік районного агропромислового об’єднання В.Ф.Яган і начальник пересувної міжгосподарської шляхобудівельної колони В.С.Демиденко. Про роботу цієї групи детально описано в книзі М.П.Лаціса “Чорнобильські спомини”. А зараз слово Віталію Феодосійовичу Ягану, який відповідав за долю тваринництва, евакуйованого в інші райони області.

 – Якби раніше мене запитали: чи можна перевезти з району в район за день-два сорок тисяч голів худоби, я б не вагаючись відповів: ні, неможливо. Неможливо – за звичайних умов. На що здатні наші люди за умов надзвичайних – це, гадаю, кожен з нас добре відчув і зрозумів у важкі перші дні після аварії на Чорнобильській АЕС.

 Мені як головному зоотехніку РАПО довелося займатися відправкою худоби. Можете уявити собі масштаби робіт, якщо, наприклад, 2-3 травня тільки з одного села Машеве було відправлено 178 транспортних одиниць з худобою. З другого по четверте травня у Макарівський район було перевезено 18,9 тисячі голів, у Бородянський – 18 тисяч, а разом з ними – комбікорми на перший час, транспорт, сільськогосподарську техніку – кормозбиральні машини, культиватори, сівалки.

 Одразу ж виникла проблема: що робити з такою масою трави? Два порівняно невеликих райони не можуть утримати такого поголів’я. Ми повністю вивезли ферми колгоспів, радгоспів, а також корів, овець, свиней від населення. Тому було прийняте рішення: залишити у районах усю високопродуктивну худобу та ремонтний молодняк, частину тварин передати на відгодівлю до сусідніх районів, а іншу – відправити на переробку до м’ясокомбінатів.

 Худобу від населення ми приймали на вагу. Власники одержали компенсацію за державними розрахунками як за м’ясо найвищої вгодованості. Тим, у кого худоба була застрахована, Держстрах доплачував до повної суми страхування.

 Тисячі голів тварин на новому місці – як утримувати їх, чим годувати. Не можу не висловити глибокої подяки усім працівникам господарств Бородянського й Макарівського районів, які прийняли нас у цей нелегкий час. Ми одержали усю можливу допомогу – кормами, технікою. Та й просто: по кілька днів не спали наші люди, влаштовуючи тварин і поруч з нами повсюди були добровольці-помічники. У найкоротий час були збудовані, обладнані літні табори на спеціально відведених місцях, завезені корми, почалася нормальна робота. Далося це нелегко – можете уявити, що це таке, коли у табір, розрахований на п’ятсот голів, доводилося ставити півтори-дві тисячі…

 Дуже швидко було налагоджено кормопостачання. Допомогли сусіди, – поділилися і грубими і зеленими кормами. Кожен день ми одержували десятки тонн силосу, соломи, сінажу, патоки, навіть зеленої маси.

 У ті дні ми зробили все, щоб зберегти поголів’я худоби, зберегти свої господарства як повноцінні, діючі колективи. З повним правом можна сказати – здійснити це нам вдалося, тому що ніхто не шкодував сил заради спільної справи.


Батько і син

Переді мною чудово оформлений кольоровий фотоальбом “Ймення зорі Чорнобиль”. Випущений він агенством “Чорнобильінтерінформ” до десятої річниці Чорнобильської катастрофи. На сторінці 202 вміщено знімок: на бордюрі цвинтарної доріжки перед могилою сидить сивий чоловік. Сидить знічений, змарнілий, убитий горем. Не людина – сама скорбота. Хто він, цей чоловік, звідки і де це кладовище? Ні текстівки, ні автора фото нема. І лише чорнобиляни в жалобній фігурі впізнають свого земляка Івана Григоровича Лопатюка, який до аварії на ЧАЕС працював керуючим чорнобильським районним об’єднанням “Сільгоптехніка”. Жив він з сім’єю у с.Лелів.

 Іван Григорович, як завжди, встав дуже рано – звичка сільського жителя. І хоч була субота, відпочивати не збирався, мав намір побувати в колгоспах імені Калініна с.Нові Шепеличі і “Комунар” с.Товстий Ліс, перевірити, чи надійно працює техніка на посівній, і, можливо, чимось допомогти. Завів “уазика”, виїхав на трасу Чорнобиль-Прип’ять. Але що це? У напрямку Копачів мчали міліцейські і пожежні машини, прокотився бронетранспортер. “Навчання цивільної оборони? – подумав. – Але ж вони щойно закінчились…” Проїхав кілька кілометрів і “стоп” – пост ДАІ: “Далі їхати не можна, – пояснив міліціонер, – на атомці зірвався четвертий блок…”

 У грудях Івана Григоровича похололо, серце стислося і ніби зупинилось, та відразу застугоніло, кров ударила в скроні: “Там же на тому блоці Вітя, синок, – майнуло в мозку”. Батьківське серце уже віщувало: з сином біда, біда, біда…

 Не можна машиною – пішов пішки через ліс. Не йшов – летів. Ось і четвертий блок. Та сина там уже не було. Його забрала “швидка допомога”, знесиленого, майже непритомного. А далі аеропорт Бориспіль, спецрейс на Москву, шоста клініка. Саме туди відправили найбільш уражених радіацією.

 Згодом Іван Григорович з дружиною Валентиною Федорівною і меншим сином поїхали в лікарню до сина. Та ні батьківське тепло, ні зусилля лікарів, у тім числі й американського доктора Гейла, не допомогли. Згубний вплив радіації виявився сильнішим.

 

Вічний спокій знайшов Віктор Лопатюк на Митинському кладовищі під Москвою. Ось над його могилою й сидить у глибокій скорботі батько Іван Григорович Лопатюк.

 За мужність і самопожертву при ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС старший електромонтер Лопатюк Віктор Іванович був відзначений найвищою нагородою СРСР – орденом Леніна (посмертно). Президент незалежної України нагородив героя орденом “За мужність”.


 

 Мужність. Ця риса проявляється у критичну годину і лише в тих, хто здатний до самопожертви заради іншої людини, свого колективу, рідної Вітчизни. Така година настала для Віктора Лопатюка після першої години 23 хвилин 26 квітня 1986 року, коли вибух реатора струсонув землю. Після вибуху одні рвонули зі станції світ за очі, інші залишилися. Залишилася і зміна заступника начальника електроцеху АЕС Олександра Лелеченка, а з нею і Віктор Лопатюк.

 За всіма інструкціями, гасіння пожеж на електростанціях черговий персонал електриків зобов’язаний негайно відключити всі щити біля місць гасіння. Якщо цього не зробити, пожежники потраплять під напругу і загинуть. Електрики цю вимогу виконали, і жоден з пожежників не зазнав електроудару. Вони сконали від смертельних доз опромінення.

 У суцільній імлі, у хмарах радіаційного пилу, у полях всіх видів опромінення електрики зуміли в рекордно короткий час замінити в генераторах водень, який там слугує за охолоджувач, на вуглекислоту. Цим вони попередили змішування водню з киснем, суміш яких могла б призвести до страшного вибуху на АЕС з непередбаченими наслідками. І якщо цього не сталося, значить електрики діяли грамотно, професіонально. Мужньо і героїчно.

 Після смерті сина Іван Григорович продовжив його героїчну вахту: пішов працювати на склад радіактивних відходів ЧАЕС. А коли вже здоров’я почало здавати, перейшов на “легшу” роботу, в “Чорнобильліс”, але також у Зоні, щоб бути неподалік від місця героїчного подвигу сина. Та недовго слухав шепіт поліських беріз і сосон Іван Григорович Лопатюк, патріот свого краю; радіація зупинила його серце, серце, віддане пам’яті сина, віддане людям і рідній чорнобильській землі.

 Ось про що нагадало мені невідоме фото невідомого автора у відомому ювілейному фотоальбомі.

 Ім’я І.Г.Лопатюка вибите на Стелі пам’яті у Чорнобильському міському парку

 


 У Чорнобильському штабі

 На фото справа: Валентина Михайлівна Калініченко, технічний секретар Урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, колишній відповідальний працівник Чорнобильського райкому Компартії України

 

Без претензій на героїзм

 Після евакуації в Бородянку чорнобиляни щовечора збиралися біля телевізорів, аби побачити, що робиться на АЕС, у Чорнобилі. Хотілося почути відповідь на пекуче питання: коли повернемось? Та ось хтось вигукує: “О! Наша Валентина Михайлівна!” То телеоператори знімали приймальню Урядової комісії. На стільцях люди в білому, в камуфляжній формі. А за столом жінка у формі синього кольору, в пілотці. Жінка ця – технічний секретар Урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Валентина Михайлівна Калініченко. До евакуації міста вона працювала завідуючою кабінетом політосвіти райкому КП України. Саме через неї йшли розпорядження і вказівки членів комісії керівникам нашого району, різним службам, зайнятим на ліквідації аварії. Вона погоджувала часи доповіді спеціалістів голові комісії чи його заступникам. Якось само собою на її плечі лягли обов’язки коменданта будинку, і прибиральниці, і медсестри. Прибули нові члени Урядової комісії – поселяє їх у гуртожитки, трапився у когось серцевий напад – виручає валідолом, не гордувала підмести чи помити підлогу. На роботі їй, як кажуть, не було коли вгору глянути. А коли в приймальні з’являлися телеоператори, вона не позувала, вона працювала: відповідала на запитання відвідувачів, дзвонила по телефону, їй дзвонили.

 За активну участь в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС нагороджена орденом Дружби народів. Проживає у м.Броварах. Інвалід другої групи. Але оптимізму не втрачає.

 

Слово Валентині Михайлівні.

 – У ніч аварії ночувала в місті Прип’яті у своєї доньки. Зранку в суботу 26 квітня довелося пройти через усе місто – від новошепелицького саду (район ПМК-169) до в’їзду в м.Прип’ять (біля “факела”). Там я прочекала більш як три години попутного транспорту, щоб доїхати до Чорнобиля, де я жила і працювала. Сісти на такий транспорт допоміг заступник начальника Прип’ятського міськвідділу внутрішніх справ В.Ф.Андрієнко (нині покійний).

 Наступну ніч і півдня 27 квітня мені також довелося провести у Прип’яті.

 Перебуваючи в Прип’яті 26 і 27 квітня, чекаючи попутного транпосрту на Чорнобиль, надивилася різного. Наприклад, автомашини, які їхали з Прип’яті в Чорнобиль, не заїжджали на санітарну обробку, а ті, що прямували у Прип’ять, заїжджали. Зранку 26 квітня вже було відомо про аварію, про радіацію, та мешканців тримали в невідомості. Як і в звичайні дні, місто жило повнокровним життям, жителі ходили по магазинах, сиділи в кафе, дитячі майданчики були заповнені малечею. І тільки 27 квітня о 13 годині 30 хвилин з радіоприймачів долинув тривожний голос диктора міського радіомовлення Ніни Мельник. Він і досі звучить у моїх вухах: “Шановні прип’ятчани!..” і далі повідомлення про лихо, що сталося на ЧАЕС, про необхідність евакуації, про запобіжні заходи при залишенні квартир, спосіб евакуації. Коли о 15 годині до кожного під’їзду були подані автобуси, люди спокійно, без найменшої паніки заповнили їх. З собою взяли речі першої необхідності, харчів на три дні.

 Я не поїхала з евакуйованими прип’ятчанами в Поліський район. Я знову пройшла все місто до виїзду з нього, але вже з дочкою і її малолітніми двома дітьми. Дивом сіли в автобус, якому вдалося вирватися з блокованої Прип’яті у бік Чорнобиля.

 У Копачах я встала. Тут уже були мої колеги з райкому партії Віталій Романович Мельник і Андрій Олександрович Рубанов. І вже втрьох ми займалися евакуацією матерів з малими дітьми до Лельова..

 О 10 годині вечора ми повернулися в райком партії. Тут нас чекало нове завдання: підготувати для новоприбулих ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС будиночки бази відпочинку шляховиків. Треба було залучити до цієї роботи когось із керівників ШБУ-38. І ось я їду в Черевач за Мусієм Григоровичем Нестеренком, працівником цієї організації. На жаль, тут не обійшлося без курйозу. Собака попередила своїх господарів і першою вискочила за ворота. І відразу вчепилася зубами в моє коліно. Зупиняти кровотечу не було коли, і ми з Нестеренком поїхали в Чорнобиль. І тільки там, на базі відпочинку, сторож обробив рани самогоном і перев’язав.

 До четвертої години ранку працівники райкому партії та райкому комсомолу Ігор Заїка, Андрій Рубанов, Надія Кайдаш, Ніна Матузченко, Василь Билков та інші наводили лад у будиночках, встановлювали ліжка, заносили матраци, постіль.

 Другим важливим етапом у ліквідації аварії на ЧАЕС стала засипка реатора ІV блока піском. У районі було визначено кілька кар’єрів для його добування. На заготівлю піску вийшли тисячі чорнобилян. Мені було доручено організувати роботу в кар’єрі біля хлібозаводу. Люди працювали самовіддано. Я не зустрічала навіть натяку небажання або відмови працювати. Усіх цікавило одне: “Коли засиплять ту смертоносну пащу!” і “Коли завтра виходити в кар’єр?” Колгосп “Дружба” забезпечував нас новими мішками і шпагатом. Голова колгоспу Олександр Михайлович Чубук (на жаль, уже покійний) сам контролював, аби все необхідне для заготівлі піску видавалося без зволікань і зайвої писанини.

 Особливо запам’яталася дружна робота трудящих райпобуткомбінату і райсільгоспхімії, яких очолювали відповідно секретарі парторганізацій Валентина Дем’янівна Шевчук і Микола Васильович Корнієнко.

 Піщаний кар’єр. Величезні “Белази” “Крази”, “Камази” забирають звідси мішки з піском, а привозять сюди на колесах бозна скільки рентгенів з Лельова від вертольотів. Пилюка. Спека. Спрага. Люди попросили привезти їм квасу. Я знала, що найближча бочка з квасом стоїть на території автовокзалу. Торгувала там Галя Новікова. На мої умовляння вона навідріз відмовилась їхати в кар’єр. Врешті-решт вона жбурнула мені під ноги ключі, сказавши, щоб я зайнялась цим сама. Спасибі міліціонеру, який ніс вахту біля міжколгоспбуду, допоміг зупинити автомашину. Потім ми вже удвох з водієм причепили до неї бочку з квасом і привезли в кар’єр. Продавати квас мені не довелось, бо присутній тут голова райспоживспілки Микола Іванович Власенко розпорядився видавати його безкоштовно.

 Звичайно, я не осуджую Галину. Була вже п’ята година вечора, а вдома на неї чекала маленька дитина.

 Згідно з графіком, 30 квітня я заступила на звичайне чергування в райкомі партії, який став невіддільною структурою Урядової комісії. А оскільки комісія працювала цілодобово, то й мені доводилось чергувати і вдень, і вночі аж до 12 травня, лиш на годину-другу перепочивши на стільцях. І якось непомітно я стала технічним секретарем Урядової комісії. Через два тижні такої важкої роботи мене почали змінювати Андрій Рубанов, Ігор Заїка та Олексій Голубенко.

 У своїй чорнобильській квартирі я не була з 25 квітня і майже до останніх днів травня. Відпочивати не було коли – вдень і вночі приїздили люди на ліквідацію наслідків аварії, прибували вантажі. Звичайно, всім і всьому мав давати раду штаб Урядової комісії.

 Четвертого травня о 12-й годині ночі в штаб комісії прибули з Москви академік Євген Павлович Веліхов, міністри Мінвуглепрому Михайло Іванович Щадов, Мінтрансбуду Володимир Аркадійович Брежнєв, маршал інженерних військ Сергій Христофорович Аганов. До 4-ої години ранку вони обговорювали плани ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і тільки потому у супроводі сторожа райкому партії виїхали на відпочинок у Чорнобиль-2. Є.П.Веліхов залишився і до 7-ої години ранку перепочив на голих стільцях у залі засідань.

 Десь через тиждень-півтора після евакуації району мені зателефонував секретар парторганізації колгоспу “Заповіт Ілліча” села Корогод Микола Зайцев і попросив з’їздити в бригадне село Глинку, бо там сховались від евакуації кілька бабусь. На той час у моєму розпорядженні було п’ять автомашин “Волга”, які завдяки турботам секретаря обкому партії Юрія Михайловича Соколова (нині покійного) виділило АТП-09102 Управління “Київпасавтотранс”.

 Приїхали ми у Глинку з водієм Леонідом Смульським. Біля однієї з хат на городі ми побачили двох жінок, а вийти з машини не можем – її обступила доволі таки величенька зграя собак. При їх виді у мене відразу занило коліно від недавньої зустрічі з собакою в Черевачі. Завдяки кмітливості водія собак було відігнано, і я змогла переговорити з бабусями. Наступного дня їх було евакуйовано.

 Не можу не згадати про всіх п’ятьох водіїв. Ще майже хлопчаки, – Леонід серед них найстарший, – але ні краплини страху перед незримою небезпекою, безвідмовне виконання доручень, поїздка в будь-яку точку районі, в тому числі й до атомної станції, бажання працювати в зоні скільки потрібно. Ось ці водії – Олександр Кольцов, Сергій Лущай, Анатолій Процел, Сергій Шевченко і Леонід Смульський.

 Та були й прикрі випадки. Один такий випадок уперше за 37 днів моєї роботи в штабі вивів мене з себе. Десь на другому тижні чергування, коли я не спала дев’ять чи десять діб, у приймальню заходить молодий чоловік з документами на доставлений вантаж. (Була п’ята година ранку). На моє “я вас слухаю” молодик досить грубо прокричав: “Вона мене слухає!.. Я тут не спав добу, їхав вас рятувати, а вона мене слухає!” І жбурнув на стіл документи з вимогою негайно розвантажити машину. Отоді вже я й розходилася… Так, були й такі “рятувальники”, що зробить на копійку, а вихваляється на карбованець…

 Через цю книгу бажаю всім чорнобилянам доброго здоров’я і оптимізму!”

 


Учитель, пожежник, ліквідатор

 Терехівська восьмирічна школа в нашому районі славилась міцними знаннями учнів, їх громадською активністю. На оглядах художньої самодіяльності оркестр народних інструментів школи завжди був у призерах. Уміло і грамотно вів учительський колектив по освітянській ниві Микола Григорович Булах. З сорока років педагогічного стажу двадцять п’ять – директором школи. Це багато про що свідчить. Йому присвоєно звання “Відмінник народної освіти”, він нагороджений медаллю А.С.Макаренка і багатьма грамотами.

 Після фатального квітневого дня 1986 року подружжя Булахів (дружина Марія Олександрівна теж учителька) перекваліфікувалося – стало військовослужбовцями. 15 травня обох зарахували до особового складу військової частини 89582. М.Г.Булаха було призначено заступником коменданта оперативної групи Українського сектора №2 з ліквідації аварії на ЧАЕС. 12 разів він брав участь у роботах на даху четвертого блока атомної станції, десятки разів – у гасінні пожеж, які часто виникали в зоні. В донесенні своєму керівництву дільничний інспектор, старшина міліції Я.Мацків повідомляв: “О першій годині ночі виникла пожежа за огорожею 30-кілометрової зони. Вогонь наближався до будівель с.Терехи. Якби не М.Г.Булах і його дружина М.О.Булах, згоріло б село, де проживали колишні його мешканці – самосели та розквартировані військовослужбовці. Подружжя Булахів виявило мужність, відвагу, винахідливість. На них обгоряв одяг, але вони перемогли вогонь”.

 А ще був випадок, коли М.Г.Булах, виявивши пожежу, вивів з палаючої стихії у безпечне місце дві військові машини з апаратурою далекого зв’язку.

 За 4 роки і 8 місяців цієї тривожної і небезпечної служби М.Г.Булах зарекомендував себе пожежником високого класу, виявляв відвагу і героїзм, про що свідчать його нагороди: Почесна Грамота Президії Верховної Ради УРСР, медалі “За трудову доблесть”, “За відвагу на пожежі”, три нагрудні знаки “За ліквідацію аварії на ЧАЕС”, 10 письмових подяк і 20 Почесних грамот від військового командування, місцевих органів влади.

 Ще одним діянням запам’ятався ліквідаторам Микола Григорович. У Терехи прибула група курсантів – випускників військових училищ. Десь на п’ятий день у них почалася кровотеча з ясен. Звичайні ліки не допомагали. І тоді Микола Григорович вдався до народного методу. Зробив навар з хвої. Ним курсанти полосками рот, а потім пили досхочу. Хвороба зникла.

 До речі, поради М.Г.Булаха як знавця лікарських рослин часто друкувалися в газетах “Вісник Чорнобиля”, “Макарівські вісті”.

 За час перебування в Зоні Микола Григорович Булах набрав 58,4 бера, став інвалідом другої групи. Потрібна операція і великі на це кошти, яких рядовий ліквідатор не має. Та не впадає у відчай сільський учитель. Він не втрачає надії на краще, спілкується з природою, вирощує цілющі трави, лікується ними, ще й іншим допомагає.

 Микола Григорович Булах учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС першої категорії. Дружина і обидва сини також учасники ЛНА на ЧАЕС.

  На фото справа наліво: заступник начальника гарнізону М.Г.Булах, начальник сектора №2 генерал-майор М.К.Поляков, начальник штабу опергрупи сектора №2 полковник М.О.Швець

 На фото справа наліво: заступник начальника гарнізону М.Г.Булах, начальник сектора №2 генерал-майор М.К.Поляков, начальник штабу опергрупи сектора №2 полковник М.О.Швець.

 Учитель, пожежник, ліквідатор М.Г.Булах до аварії на ЧАЕС – директор Терехівської 8-річної школи.

 Липень 1986 р.


 Наукова програма “Фауна”

 У 1998 році з Асканії-Нової в Зону завезли 20 коней Пржевальського. Коней цих у світі нараховується близько шестисот. Вони понумеровані, одна коняка оцінюється в тисячі доларів.

 Для табуна відгороджена величезна територія, і коні живуть, як на волі. Єгері задоволені: “пржевальці” з’їдають траву майже під корінь, а кращого протипожежного заходу придумати важко. Вони не бояться вовків. А вовків тут розвелося загрозливо багато. Застрелені хижаки важили до 100 кілограмів, бо їжі для них удосталь. Це – дикі свині.

 Без активного втручання людини природа тут проявляється досить несподівано. Прийшли сюди олені, лосі, кабани. Оселилися кілька сімей орланів-білохвостів.

 Без відсутності людини інтенсивно збільшується чисельність гризунів, комах, паразитів – збудників різних хвороб. Все це становить великий інтерес для науки. І з цією метою з весни 1997 року у зоні започаткована спеціальна наукова програма “Фауна”.

 

Хто кого: людина дику природу чи навпаки? Ця скульптурна група стояла біля тваринницької ферми колгоспу “Дружба” с.Залісся.  Її перенесено в с.Опачичі, де міститься штаб “Фауни”.

(Примітка latsis.name: з 2011 р. памятники зносять до меморіалу Зірка Полин в Чорнобиль. Електронна версія приводить нове фото 2012 року)

 

                [latsis.name: фото відсутнє]

Коні Пржевальського в зоні відчуження.

 


 Хто “робить” погоду в Чорнобилі

 Про одиниці виміру радіації мікро- та мілірентгени ми, прості смертні, до аварії на ЧАЕС не знали нічого. Не знали ми й того, що наша гідрометеостанція займалася радіометрією постійно. Нам було відомо, що завдання цієї установи – це визначати рівень води у Прип’яті, напрям і силу вітру, температуру повітря, а щодо радіації… таємниця.

 Виявляється, що до введення в експлуатацію ЧАЕС працівники гідрометеостанції знімали показники дозиметра один раз на тиждень і відправляли дані в Київ. Тоді фон становив десь 6-7 мікрорентген на годину, це було нормально. Через близькість до атомної станції показники дозиметрів почали знімати двічі на добу. Так тривало до 26 квітня 1986 року.

 Про те, що на атомній щось сталося, працівники метеостанції дізналися не з преси чи радіо, а самі, знявши вранці показники дозиметрів, які свідчили про підвищення фону. Увечері він уже сягнув 28 мілірентген, до 30 квітня ще більше, коли вітер подув з боку ЧАЕС. Цією роботою займалася безпосередньо начальник метеостанції Зінаїда Федорівна Кордик.

 5 травня колектив метеостанції був евакуйований. Та невдовзі він повернувся в Чорнобиль, щоби продовжити свою роботу, як і раніше, в режимі ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Обов’язків у З.Ф.Кордик добавилось. Вона стала давати уроки дозиметрії ліквідаторам, які вперше взяли в руки дозиметр. За активну участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Зінаїда Федорівна Кордик у 1987 році удостоєна звання лауреата Державної премії СРСР.

 

Вони працюють на рідній землі

  [фото в підготовці]

Чорнобильська районна друкарня. Нині це інформаційно-видавничий центр державного підприємства “Чорнобиль-інтерінформ” – підрозділу МНС України

 Крамаренко Олександр Олександрович. Він як керував друкарнею до аварії на ЧАЕС, так і керує нею зараз.  (Примітка latsis.name: станом на  2012 р - на пенсії)

 [фото в підготовці]

На фото зліва направо: директор друкарні О.О.Крамаренко, колишній редактор чорнобильської районної газети “Прапор Перемоги” М.П.Лаціс, технолог друкарні А.С.Волочаєв, який на цій посаді працював тут і до аварії.  (Примітка latsis.name: станом на  2012 р - на пенсії)

 Олег Андрійович Клімашевський працює біологом в “Екоцентрі”. Це науково-виробниче підприємство займається моніторингом та виконанням державної програми “Фауна”. Олег вивчає вплив радіації на біосферу. З Чорнобиля не виїжджав і не шукав іншого місця роботи. Працює по вивченню наслідків аварії на ЧАЕС з 1986 року.

 [фото в підготовці]

Фото 2002 р.

 

Іван Андрійович Отрошко до аварії на ЧАЕС працював у райоб’єднанні “Сільгосптехніка”. З 1990 року його місце роботи – “Чорнобильліс”. Це підприємство оберігає лісові масиви від пожеж, займається санітарною вирубкою, щороку засаджує сотні гектарів молоденькими деревами. Словом, на лісівників покладені функції відновлення забрудненої території і недопущення виносу радіонуклідів повітряним шляхом.

 

Фото 2002 р.

 

Ніна Іванівна Мельник до аварії на ЧАЕС працювала диктором міського радіомовлення у Прип’яті. Саме їй випало передавати звернення про евакуацію прип’ятчан 27 квітня 1986 року. Свою тугу за рідним краєм вона виливає в поезії. Про життя-буття евакуйованих прип’ятчан і чорнобилян розповідає у газеті чорнобилян “Прип’ять і земля древлянська”. На початку 2002 року Ніна Мельник з друзями-ентузіастами створила громадське об’єднання корінних чорнобилян “Чорнобильська громада”, які після аварії на ЧАЕС залишилися працювати на ліквідації її наслідків, проживаючи у власних оселях та приватному секторі, де мешкають і тепер, ведуть домашнє підсобне господарство.

 

Фото 2002 р.

 

 

 


 

Повезло…

 

За попередніми даними евакуації підлягало і село Дитятки. Жителі сполошилися. Правління колгоспу імені Мічуріна зібралось на термінове засідання. І тут несподівано дзвінок з району: “Евакуації не буде”. Цю звістку тут же повідомили членам правління голова колгоспу ім.Мічуріна Андрій Пилипович Кущенко. На обличчях людей радість.

 Та невдовзі село стривожилось. Люди дізналися, що кладовище потрапило в Зону, за колючий дріт. Жителі почали писати в різні інстанції – даремно. І лише солдати пожаліли селян, не відгородили могили предків від села, а трохи “пересунули” Зону.

 На фото: засідання правління колгоспу ім.Мічуріна с.Дитятки в тривожні дні травня 1986 року. Виступає А.П.Кущенко (нині покійний) і повідомляє про відміну евакуації села.

 

Керівник прес-центру

 

Відразу після аварії на ЧАЕС до Чорнобиля рвалися десятки, сотні журналістів з газет, журналів, радіо, телебачення з Києва, Москви, інших міст країни, з військових з’єднань. Це і зрозуміло. Саме журналісти писали в ті дні сторінки історії про біду на атомній станції, про мужність і героїзм ліквідаторів аварії, її наслідків. І кожен журналіст прагнув негайно зустрітися з керівниками Урядової комісії, побувати на певній ділянці аварійних робіт. Причому в ту ж хвилину.

 Щоб регулювати цей журналістський потік, було створено “Прес-центр штабу Урядової комісії”, який розмістили в районній бібліотеці. Першим керівником його став Олександр Леонідович Євдоченко, зав.відділом Чорнобильського райкому Компартії України.

 Стіл, телефон, блокнот і ручка. Що треба для роботи? Виявляється багато чого. Олександр Євдоченко встановлює адреси штабів військових частин, шахтарів, будівельників, інших організацій, їх керівників. Враховуючи побажання журналістів, керівник прес-центру зв’язується з Прип’ятським міськкомом партії, Чорнобильським райвиконкомом, науковцями. Кожному визначається адреса, година, коли журналістам буде приділена увага. Ні хвилини вільного часу. А тут дзвінки з московських і київських засобів масової інформації.

 Олександр Леонідович Євдоченко з честю справився з цим важким завданням.

 Цю вахту після О.Євдоченка майже по три тижні несли заступник редактора чорнобильської районної газети “Прапор перемоги” Василь Лісовий, кореспондент іванківської районної газети “Трибуна праці” Іван Кірімов.

 

 

 


 

Доля наших осель

Цвіте черешня в мене коло хати

 Росте черешня на найвищому місці біля моєї хати. І тому її не заглушили нахаби-клени, які окупували весь сад. Лише кущ жасмину обхопив черешню майже до половини її висоти. Та не всихає вона, а пнеться до сонця, виривається з обіймів сусіда. І щоразу на 26 квітня зустрічає мене вітами-руками, усипаними білими пелюстками квітів. Щоразу і я вітаю її: “Здрастуй, черешенько! Квітуй і тримайся далі.”

 Черешня

 

 Б.Хмельницького 38а-2.Чорнобиль

 

Б.Хмельницького 32а-2. Чорнобиль

Будинок №38-а по вул.Б.Хмельницького. У ньому жила сім’я автора фото М.Лаціса.

 Б.Хмельницького 38-а, Чорнобиль, 2012

 

 Б.Хмельницького 38-а, Чорнобиль 

А як же будиночок? У середині нічого “живого” не залишилось. Усе зірвано, виламано, виколупано, вкрадено, спаплюжено.


 

Поховано, як людину

 

Вулиця Богдана Хмельницького. Будинок №18-а. У ньому починала свою роботу служба “Чорнобильінтерінформу” у 1986 році. До евакуації тут жила сім’я вчительки середньої школи №1 Марченко Лідії Пимонівни. Через хворобу вона не може відвідувати свій будинок, живе в Дніпропетровську (Примітка latsis.name: померла у 2012 р). І тому попросила мене і мою дружину завітати до її колишнього помешкання.

 вул.Б.Хмельницького, 18

Фото 1990 р.

 Цей же будинок №18-а у 1994 р.

Ось що залишилось від цього будинку в 1994 році – консоль, що підтримувала веранду. Будинок настільки був заражений радіоактивним брудом, що його довелося поховати в землю. Як людину. Заритих у землю хатин у Чорнобилі майже цілі вулиці.

 


У полоні зарослів

 Будинок №61 по вулиці Жовтневій. Його зусібіч обступили молоді берези і клени. Крізь свіжу квітневу зелень ще видно контури будинку, а влітку густе листя дерев повністю затуляє його. У двір не можна зайти крізь щільні зарослі дерев. Усередені будинок розгромлений і розграбований. Така доля усіх осель, в яких після евакуації жителів побували мародери.

 вул. 25 Жовтня, буд.61, Чорнобиль

До аварії в ньому жила скромна і роботяща сім’я Якима Федоровича і Оксани Архипівни Хімаєнків. (фото 2012 р)

 

 

 

Під хазяйським доглядом

 вул. 25 Жовтня, буд.71, Чорнобиль

А живуть тут Михайло Гавриленко з дружиною. Таких будинків, у яких мешкають їх жителі, в Чорнобилі і в деяких селах району чимало.

 вул. 25 Жовтня, буд.71, Чорнобиль

 вул. 25 Жовтня, буд.71, Чорнобиль

 


 

Місце зустрічей змінити не можна

 

Зустріч випускників Чорнобильської СШ №1 1975 року з учителями. 9 травня 2000 року. У першому ряду крайній зліва випускник школи, тодішній голова Іванківської держадміністрації, а нині заступник голови Київської облдержадміністрації, М.Урупа.

 

м.Чорнобиль, стадіон.

          [Примітка latsis.name: фото в пошуку]

Чорнобильська середня школа №1. Тут зараз міститься медична частина Зони відчуження.

 

 

 

Василь Синицький

 ЧОРНОБИЛЬ, ЧОРНОБИЛЬ…

 Росте на узбіччі доріг України

 На межах зелених і бронзових піль

 Стеблистий чорнобиль – лікарська рослина,

 Що рани зціляє, втамовує біль.

 Чорніє Чорнобиль на карті Вкраїни –

 Уражена атомом древня земля.

 Від чорної тої страшної години

 Ніхто тут уже новосіль не справля.

 Спіткало нас горе квітневої днини,

 Коли пелюсткова мела заметіль.

 З чорнобилю ліки гіркотно-полинні

 Довіку не знімуть Чорнобиля біль.

 м.Вінниця.

 

 


Дорога до рідного дому

 Прип’ять лагідно обмиває підніжжя Замкової гори, і хвиля за хвилею спливає на південь. А над древньою поліською рікою гордо височать бані Свято-Іллінської церкви і ніби проводжають її до старшого брата Дніпра. Неподалік Храму, у міському парку, майже над урвищем, височіє пам’ятник воїнам-землякам, які не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни. Саме ця картина постає при згадці про Чорнобиль.

 Та в’їжджаємо ми в Чорнобиль не по Прип’яті “Метеором” чи “Ракетою” у річковий порт, а комфортабельними автобусами на автовокзал з боку села Залісся. Зліва похмуро дивиться на нас чорними вікнами-дірами скелет недобудованого радіозаводу, справа видніється ще “живий” адмінбудинок ПМК-4. А із зарослів розташованого поряд кладовища линуть солов’їні трелі…

 Щороку на 9 травня – День Перемоги тисячі чорнобилян з’їжджаються до свого міста на побачення (може, хто й востаннє) з рідними вулицями, з рідними домівками (якщо вони вціліли), з могилами батьків і дідів, друзів і знайомих.

 Групами і поодинці з квітами і вінками прямуємо на кладовище. Сьогодні тут центр тяжіння нашої любові і нашої туги, нашої пам’яті. Тут зустрічаємо чорнобилян з Києва, Дніпропетровська, Білої Церкви, Вінниці, Калинівки і Хмільника, з російських міст, з далекого зарубіжжя.

 Тут зроблю невеликий відступ. Якось під час медичної комісії один лікар запитав мене: “І чого вас несе в той Чорнобиль? Там же радіація”. У запитанні відчувались і нерозуміння, і осуд. Довелось йому повідати, що в Чорнобильському районі я ступив на свій трудовий шлях, там я одружився з місцевою вчителькою Марією Якимівною. Там виростили ми двох синів. Там на міському кладовищі похований мій тесть, його (а отже, й мої) близькі і далекі родичі. Там, у Чорнобилі, на вулиці Богдана Хмельницького, ми своїми руками звели собі будинок. Отож Чорнобиль – наше рідне місто, а район – наш рідний край.

 Змовчав лікар на мою схвильовану відповідь. Сам же невдовзі виїхав до Ізраїлю. Покликала таки земля предків…

 Найкраще відповів на запитання, чому “несе” нас у “той Чернобиль”, мій сусід з вулиці Богдана Хмельницького, №9 Микола Карпович Дробот у своєму вірші:

 

Ми їдем в Зону у річницю

 (Хоч є тривога на чолі),

 Ми їдем горем поділиться,

 Святій вклонитися землі.

 Зустріти друзів і родину,

 Змахнуть сльозу в скорботний час,

 Земельки взяти у хустину –

 Хай буде поряд, біля нас.

 Ще довго їздить будуть люди,

 Ніхто не змінить шлях сюди.

 Хтозна, що завтра з нами буде,

 А тут поховані діди…

 Ці слова чорнобилянин Іван Сидорович Волков (евакуйований у Б.Церкву) поклав на музику, записав на касету і прислав мені.

 Звучить душевно.

 Микола Карпович знайшов вічний спочинок в Обухові, куди був евакуйований у 1986 році. До могили йому поклали вузлик чорнобильської землі.

 Пам'ятник вогнеборцям-пожежникам у Чорнобилі

До 10-річчя аварії на ЧАЕС в Чорнобилі відкрито пам’ятник пожежникам. На підніжжі його напис: “Тим, хто врятував світ”. І зараз чорнобиляни обов’язково відвідують цей пам’ятник. Багато з нас особисто знали земляків-пожежників, що віддали своє молоде життя в двобої з атомним вогнем, знали їх батьків.

 
 


 

  [фото відсутнє]

м.Бровари. Чорнобиляни збираються до автобусів для поїздки в Чорнобиль на 9 Травня.

 2001 рік.

 

 [фото відсутнє]

Організацією поїздки чорнобилян до рідного міста займається відділ Броварського міськвиконкому по роботі з населенням, яке потерпіло внаслідок Чорнобильської катастрофи.

 На фото (справа наліво): зав.відділом М.О.Скрипченко і Г.В.Недогонова, спеціаліст відділу. Обоє чорнобиляни.

 Перед КПП Дитятки черга автобусів з чорнобилянами, які їдуть на побачення з рідним містом, зі святими могилами предків, з рідним краєм.

   З кладовища йдемо до своїх домівок. Приватні будинки позаростали тонкостовбурними, ніби бамбук, кленами, березами, здичавілими сливами, бур’янами. Несила на все це дивитись…

 Перед аварією Чорнобиль зайняв по чистоті й благоустрою одне з призових місць серед подібних міст Київщини. Ця традиція підтримується й зараз. Вулиці Кірова, Радянська, Леніна, Шкільна, Пролетарська безперервно миються чистою водою, на них висіяна газонна трава, дерева доглянуті. А радіація внесла свої корективи у зміст лозунгів. На вулиці Кірова з’явилися щити з написами: “Чистий транспорт – гарантія нерозповсюдження радіонуклідів за межі зони” та “Чорнобилю – чисте повітря, чиста вулиця, чисте місто”. У контексті цих закликів видається доцільним знаходження в Чорнобилі, у приміщенні колишнього СПТУ-3, відділення ядерної і радіаційної безпеки Міжнародного науково-технічного центру Національної Академії Наук України. Усі б ці установи, лозунги і відповідні дії та до аварії. Може б, не сталося тоді ядерної катастрофи, до якої прилипла назва “чорнобильської”.

 З гірким серцем прощаємося з рідними оселями і йдемо в міський парк до Меморіалу Слави віддати шану землякам, які не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни. Їх імена викарбувані на Стелі пам’яті і на надгробних плитах. А за часів Зони, до 10-річчя аварії на ЧАЕС, тут з’явилася Стела пам’яті чорнобилян-ліквідаторів.

 …Автобуси повільно виповзають з автовокзалу на трасу Чорнобиль-Київ. Справа німо дивиться на нас чорними проваллями вікон-очей скелет недобудованого радіозаводу. А з цвинтарних зарослів услід нам линуть невгаваючі трелі солов’їв, наших спадкоємців цього чесного, але несправедливо знеславленого безглуздою аварією на ЧАЕС древнього і рідного Чорнобиля.

 

 

 [фото в пошуку]

Стела пам’яті чорнобилянам – учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС в міському парку Чорнобиля

 

Земляки вчитуються в знайомі імена

 

Напис на меморіальній дошці Стели пам’яті

 

 

Біля цієї Стели щороку 26 квітня о 10 годині ранку відбувається мітинг-реквієм з нагоди чергової річниці аварії на ЧАЕС і в пам’ять ліквідаторів, які загинули в боротьбі з ядерного катастрофою.

 Такий мітинг-реквієм проходив тут і в 2002 році. На фото (крайній зліва) начальник Держдепартаменту – Адміністрації зони відчуження і зони безумовного (обов’язкового) відселення Володимир Холоша.

 


 
 Трагічні дати Чорнобильського краю

 1986 рік

 26 квітня. Аварія на ЧАЕС.

27 квітня. Евакуація м.Прип’яті.

5 травня. Евакуація м.Чорнобиля.

16 листопада 1988 року. Ліквідація Чорнобильського району.

16 листопада Указом Президії Верховної Ради УРСР ліквідовано Чорнобильський район і приєднано його до району Іванківського. Під юрисдикцію Іванкова підпали села Горностайпіль, Страхолісся, Медвин, Губин, Дитятки, Зорин, Фрузинівка, Лапутьки, які не були евакуйовані в 1986 році, а також м.Чорнобиль.

 

Поезія болю і надії

 

Журба

Плачуть верби над Прип’яттю,

 Горлиця квілує,

 Та ніхто того не бачить,

 Та ніхто не чує…

 Нема людей, нема дітей,

 Як в могилі, тихо.

 Полонило мій Чорнобиль

 Незбагненне лихо.

 

Полонила, забруднила

 Батьківщину милу,

 Її землі, її річки

 Нечистая сила.

 Тая сила невидима

 Людину долає,

 Без рушниці і без кулі

 Життя віднімає.

 

 Покинули мої рідні

 Свої хати білі,

 Подалися світ за очі

 У місця немилі.

 Сумна хата під горою

 На когось чекає.

 Стільки років промайнуло –

 Нікого немає…

 

Моє серце, мої очі

 Спокою не мають –

 Все частіше на подвір’ях

 Вогнища палають,

 Запалають наші хати,

 Заплачуть віконця.

 І не стане Чорнобиля

 Під небом, під сонцем.

 

 

 

Плачуть очі, плаче серце,

 Спокою немає.

 За що ж моя Батьківщина

 Так тяжко страждає!?

 

Неоніла ЦИБУЛЬСЬКА

 з Чорнобиля

 


 

Залишеним селам Чорнобильщини

 

Стоїть село. Колючий дріт

 Йому накинули на груди.

 Невже отут скінчився світ

 І більш життя не буде?..

 Стоять німі і рідні хати,

 Їм поклонімось наостанку.

 В дорогу сина проводжати

 Не вийде мати на світанку.

 …Автобусів шуміли шини,

 Пилюка роз’їдала горло…

 Ми повернутись так хотіли! –

 Моє село стояло гордо.

     Воно нам вижить обіцяло

     І врожаями одаряти.

 Голівку сина прихиляла

 До себе, мов ховала, мати.

 Ось вийшла на поріг бабуся,

 Безсило впала на коліна:

            Моя хатино! Я вернуся.

 Перехрестила і зомліла…

     На чужині селились люди.

 Нерідний ліс, і небо, й сонце.

 Щеміти рана довго буде.

 А вже здається: чи не сон це?

 О, горем стомлений народе!

 Та скільки ж лить тобі ті сльози?!

Страждальний, вічножильний роде,

 Стоїш ти на новім порозі.

     Тебе, моя Вкраїно рідна,

          Топтали турки і татари,

          Фашизм терзав священні груди,

          Голодомором убивали…

Чорнобиль чорний слід залишив,

 Людей розкидав ген по світу,

 А долю роду, мов хто вишив

 На рушнику, як з маків цвіту.

 

Лариса КОВАЛЬЧУК

 з Корогода.

 

 

   [фото тимачасово відсутнє]

Алея Героїв Радянського Союзу в міському парку Чорнобиля

 


 

ул. Советская, Чернобыль

Центральна вулиця Чорнобиля – Радянська,  фото 2012 р.

 

 
    [фото тимчасово відсутнє]

У цьому будинку, де до аварії на ЧАЕС був Чорнобильський райком Компартії України, працювала Урядова комісія з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Зараз тут Чорнобильський територіальний комітет профспілки працівників атомної енергетики та промисловості України

 [фото тимчасово відсутнє]

 

 

До аварії на ЧАЕС в цьому будинку працював виконком Чорнобильської районної ради. З 29 квітня тут були розміщені різні підрозділи Урядової комісії.

 

 

Зона відчудження, Карта

Зараз тут працює Державний департамент – Адміністрація зони відчудження і зони безумовного (обов’язкового) відселення МНС України

 

 

 

Колишній чорнобильський ресторан став їдальнею “Прип’ять”

 

Фото 2002 р.

 

 

 

У колишній чорнобильській аптеці розташовані маленький аптечний пункт і служба МНС “Техноцентр”.

 

Фото 2002 р.

 

 

 Чорнобильський районний Будинок культури

Чорнобильський районний Будинок культури (фото 2009 р). Тут у свій час лунав спів Івана Козловського, Дмитра Гнатюка, Олександра Білаша, Йосипа Кобзона.

 Тут у 1987 році відбувся суд над керівниками ЧАЕС, яких визнано винуватцями аварії.

 У квітні 2002 року в Будинку культури свої твори виставив фотожурналіст з Японії Томохіко Сано. Зміст його творів – чорнобильська тематика. Фото вражають жорсткою реалістичністю, невгамовним болем і горем. Так сильно міг відобразити цю тему лише художник з країни, яка першою в світі зазнала ядерного удару.

 

 

Життя переходить у пам’ять

 Чорнобильський вітер по душах мете,

 Чорнобильський пил на виски опадає,

 Годинник життя безупинно іде…

 Лиш пам’ять, лиш пам’ять усе пам’ятає…

 

 

 

 

Пам’ятник вертолітникам у Чорнобилі, які загинули при ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 2 жовтня 1986 року

 

Це – капітан Воробйов Володимир Костянтинович

 ст. лейтенант Христич Леонід Іванович

 ст. лейтенант Юнгнід Олександр Євгенович

 прапорщик Ганжук Микола Олександрович

 

 

 

Пам’ятник Герою Радянського Союзу Віктору Кібенку в Іванкові

 

 

 

Пам’ятна дошка біля школи в місті Березані з написом “Чорнобиль  1986”

 

 

 

 

 

Меморіальний комплекс пам’яті жертвам аварії на ЧАЕС “Птахи, як люди” на вулиці Чорнобильській у Києві

 

 

 

Національний музей “Чорнобиль” у Києві. Експозиція пожежників, які віддали своє життя внаслідок гасіння пожежі на ІV блоці ЧАЕС.

 

 

 

В Одесі споруджено монумент “Одеситам-чорнобильцям” і відкрита каплиця у пам’ять всіх живих і мертвих, які брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС

 

 

 

Макет пам’ятника будівельникам шляху Зелений Мис-Чорнобиль. Стела викладена із зразків будівельних матеріалів, привезених з різних міст, використовуваних у будівництві цього шляху.

 

На спорудження цього оригінального пам’ятника у бюджеті України коштів не знайшлося.

 

 

 

Від “рудого” лісу, заритого в землю, солдати залишили сосну, на якій німецькі окупанти в 1941-1943 рр. вішали партизанів. Вдалині видніється ЧАЕС (фото 1990 р.)

 

Пронизана радіацією, сосна вже розсипалась на порох

 

 

 

4-й блок ЧАЕС. Пам’ятник сили і безсилля Людини.

 

28 листопада 1986 року розверзнутий четвертий блок ЧАЕС закутий в сталь і бетон. Та смерть у ньому чатує на людину повсякчас.

 

 

 

Таких попереджувальних знаків у нашому районі не злічити

 

 

 

 

 

Вид від кафе “Ластів’яче гніздо”

 

Зарічні села евакуйовані всі до єдиного

 

 

 

Район села Опачичі

 

Наслідок лісової пожежі 1992 року

 

 

 

Могильник радіоактивної техніки під селом Розсоха. Подібними могильниками усіяна вся наша Чорнобильська земля, що нині іменується Зоною

 

 

 

Остання сторінка обкладинки

 

Прип’ять лагідно омиває підніжжя Замкової гори, і хвиля за хвилею спливає на південь, до сонця. А над древньою поліською рікою гордо височать бані Свято-Іллінської церкви. Позолочені хрести її здійнялись, мов людські руки, в синю блакить, ніби просячи в Неба захисту від зла, ніби благаючи повернути на святу чорнобильську землю її згорьованих жителів. Храм чекає… Чи дочекається?..

 

 

 

Зміст

 

1.   Ми – чорнобиляни

2.   Чорнобиль – наш біль довічний

3.   Чорнобильська АЕС. Історична довідка

4.   Його життя як спалах зірки

5.   Земляки

6.   Батько і син

7.   Важкий пісок

8.   Головна служба

9.   Лікарня працювала до кінця

10.На голубих плесах

11.Важлива робота

12.У Чорнобильському штабі

13.Учитель, пожежник, ліквідатор.

14.Наукова програма “Фауна”

15.Хто “робив” погоду в Чорнобилі

16.Вони працюють на рідній землі

17.Керівник прес-центру

18.Долі наших осель. Цвіте черешня в мене коло хати

19.Місце зустрічі змінити не можна

20.Поезія болю і надії

21.Трагічні дати в історії Чорнобиля

22.Чорнобиль сьогодні

23.Життя переходить у пам’ять