Latsis.name

Поколению, потерявшему Родину, посвящается

Font Size

SCREEN

Profile

Layout

Menu Style

Cpanel

Чорнобиляни

 У Чорнобильському штабі

 На фото справа: Валентина Михайлівна Калініченко, технічний секретар Урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, колишній відповідальний працівник Чорнобильського райкому Компартії України

 

Без претензій на героїзм

 Після евакуації в Бородянку чорнобиляни щовечора збиралися біля телевізорів, аби побачити, що робиться на АЕС, у Чорнобилі. Хотілося почути відповідь на пекуче питання: коли повернемось? Та ось хтось вигукує: “О! Наша Валентина Михайлівна!” То телеоператори знімали приймальню Урядової комісії. На стільцях люди в білому, в камуфляжній формі. А за столом жінка у формі синього кольору, в пілотці. Жінка ця – технічний секретар Урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Валентина Михайлівна Калініченко. До евакуації міста вона працювала завідуючою кабінетом політосвіти райкому КП України. Саме через неї йшли розпорядження і вказівки членів комісії керівникам нашого району, різним службам, зайнятим на ліквідації аварії. Вона погоджувала часи доповіді спеціалістів голові комісії чи його заступникам. Якось само собою на її плечі лягли обов’язки коменданта будинку, і прибиральниці, і медсестри. Прибули нові члени Урядової комісії – поселяє їх у гуртожитки, трапився у когось серцевий напад – виручає валідолом, не гордувала підмести чи помити підлогу. На роботі їй, як кажуть, не було коли вгору глянути. А коли в приймальні з’являлися телеоператори, вона не позувала, вона працювала: відповідала на запитання відвідувачів, дзвонила по телефону, їй дзвонили.

 За активну участь в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС нагороджена орденом Дружби народів. Проживає у м.Броварах. Інвалід другої групи. Але оптимізму не втрачає.

 

Слово Валентині Михайлівні.

 – У ніч аварії ночувала в місті Прип’яті у своєї доньки. Зранку в суботу 26 квітня довелося пройти через усе місто – від новошепелицького саду (район ПМК-169) до в’їзду в м.Прип’ять (біля “факела”). Там я прочекала більш як три години попутного транспорту, щоб доїхати до Чорнобиля, де я жила і працювала. Сісти на такий транспорт допоміг заступник начальника Прип’ятського міськвідділу внутрішніх справ В.Ф.Андрієнко (нині покійний).

 Наступну ніч і півдня 27 квітня мені також довелося провести у Прип’яті.

 Перебуваючи в Прип’яті 26 і 27 квітня, чекаючи попутного транпосрту на Чорнобиль, надивилася різного. Наприклад, автомашини, які їхали з Прип’яті в Чорнобиль, не заїжджали на санітарну обробку, а ті, що прямували у Прип’ять, заїжджали. Зранку 26 квітня вже було відомо про аварію, про радіацію, та мешканців тримали в невідомості. Як і в звичайні дні, місто жило повнокровним життям, жителі ходили по магазинах, сиділи в кафе, дитячі майданчики були заповнені малечею. І тільки 27 квітня о 13 годині 30 хвилин з радіоприймачів долинув тривожний голос диктора міського радіомовлення Ніни Мельник. Він і досі звучить у моїх вухах: “Шановні прип’ятчани!..” і далі повідомлення про лихо, що сталося на ЧАЕС, про необхідність евакуації, про запобіжні заходи при залишенні квартир, спосіб евакуації. Коли о 15 годині до кожного під’їзду були подані автобуси, люди спокійно, без найменшої паніки заповнили їх. З собою взяли речі першої необхідності, харчів на три дні.

 Я не поїхала з евакуйованими прип’ятчанами в Поліський район. Я знову пройшла все місто до виїзду з нього, але вже з дочкою і її малолітніми двома дітьми. Дивом сіли в автобус, якому вдалося вирватися з блокованої Прип’яті у бік Чорнобиля.

 У Копачах я встала. Тут уже були мої колеги з райкому партії Віталій Романович Мельник і Андрій Олександрович Рубанов. І вже втрьох ми займалися евакуацією матерів з малими дітьми до Лельова..

 О 10 годині вечора ми повернулися в райком партії. Тут нас чекало нове завдання: підготувати для новоприбулих ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС будиночки бази відпочинку шляховиків. Треба було залучити до цієї роботи когось із керівників ШБУ-38. І ось я їду в Черевач за Мусієм Григоровичем Нестеренком, працівником цієї організації. На жаль, тут не обійшлося без курйозу. Собака попередила своїх господарів і першою вискочила за ворота. І відразу вчепилася зубами в моє коліно. Зупиняти кровотечу не було коли, і ми з Нестеренком поїхали в Чорнобиль. І тільки там, на базі відпочинку, сторож обробив рани самогоном і перев’язав.

 До четвертої години ранку працівники райкому партії та райкому комсомолу Ігор Заїка, Андрій Рубанов, Надія Кайдаш, Ніна Матузченко, Василь Билков та інші наводили лад у будиночках, встановлювали ліжка, заносили матраци, постіль.

 Другим важливим етапом у ліквідації аварії на ЧАЕС стала засипка реатора ІV блока піском. У районі було визначено кілька кар’єрів для його добування. На заготівлю піску вийшли тисячі чорнобилян. Мені було доручено організувати роботу в кар’єрі біля хлібозаводу. Люди працювали самовіддано. Я не зустрічала навіть натяку небажання або відмови працювати. Усіх цікавило одне: “Коли засиплять ту смертоносну пащу!” і “Коли завтра виходити в кар’єр?” Колгосп “Дружба” забезпечував нас новими мішками і шпагатом. Голова колгоспу Олександр Михайлович Чубук (на жаль, уже покійний) сам контролював, аби все необхідне для заготівлі піску видавалося без зволікань і зайвої писанини.

 Особливо запам’яталася дружна робота трудящих райпобуткомбінату і райсільгоспхімії, яких очолювали відповідно секретарі парторганізацій Валентина Дем’янівна Шевчук і Микола Васильович Корнієнко.

 Піщаний кар’єр. Величезні “Белази” “Крази”, “Камази” забирають звідси мішки з піском, а привозять сюди на колесах бозна скільки рентгенів з Лельова від вертольотів. Пилюка. Спека. Спрага. Люди попросили привезти їм квасу. Я знала, що найближча бочка з квасом стоїть на території автовокзалу. Торгувала там Галя Новікова. На мої умовляння вона навідріз відмовилась їхати в кар’єр. Врешті-решт вона жбурнула мені під ноги ключі, сказавши, щоб я зайнялась цим сама. Спасибі міліціонеру, який ніс вахту біля міжколгоспбуду, допоміг зупинити автомашину. Потім ми вже удвох з водієм причепили до неї бочку з квасом і привезли в кар’єр. Продавати квас мені не довелось, бо присутній тут голова райспоживспілки Микола Іванович Власенко розпорядився видавати його безкоштовно.

 Звичайно, я не осуджую Галину. Була вже п’ята година вечора, а вдома на неї чекала маленька дитина.

 Згідно з графіком, 30 квітня я заступила на звичайне чергування в райкомі партії, який став невіддільною структурою Урядової комісії. А оскільки комісія працювала цілодобово, то й мені доводилось чергувати і вдень, і вночі аж до 12 травня, лиш на годину-другу перепочивши на стільцях. І якось непомітно я стала технічним секретарем Урядової комісії. Через два тижні такої важкої роботи мене почали змінювати Андрій Рубанов, Ігор Заїка та Олексій Голубенко.

 У своїй чорнобильській квартирі я не була з 25 квітня і майже до останніх днів травня. Відпочивати не було коли – вдень і вночі приїздили люди на ліквідацію наслідків аварії, прибували вантажі. Звичайно, всім і всьому мав давати раду штаб Урядової комісії.

 Четвертого травня о 12-й годині ночі в штаб комісії прибули з Москви академік Євген Павлович Веліхов, міністри Мінвуглепрому Михайло Іванович Щадов, Мінтрансбуду Володимир Аркадійович Брежнєв, маршал інженерних військ Сергій Христофорович Аганов. До 4-ої години ранку вони обговорювали плани ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і тільки потому у супроводі сторожа райкому партії виїхали на відпочинок у Чорнобиль-2. Є.П.Веліхов залишився і до 7-ої години ранку перепочив на голих стільцях у залі засідань.

 Десь через тиждень-півтора після евакуації району мені зателефонував секретар парторганізації колгоспу “Заповіт Ілліча” села Корогод Микола Зайцев і попросив з’їздити в бригадне село Глинку, бо там сховались від евакуації кілька бабусь. На той час у моєму розпорядженні було п’ять автомашин “Волга”, які завдяки турботам секретаря обкому партії Юрія Михайловича Соколова (нині покійного) виділило АТП-09102 Управління “Київпасавтотранс”.

 Приїхали ми у Глинку з водієм Леонідом Смульським. Біля однієї з хат на городі ми побачили двох жінок, а вийти з машини не можем – її обступила доволі таки величенька зграя собак. При їх виді у мене відразу занило коліно від недавньої зустрічі з собакою в Черевачі. Завдяки кмітливості водія собак було відігнано, і я змогла переговорити з бабусями. Наступного дня їх було евакуйовано.

 Не можу не згадати про всіх п’ятьох водіїв. Ще майже хлопчаки, – Леонід серед них найстарший, – але ні краплини страху перед незримою небезпекою, безвідмовне виконання доручень, поїздка в будь-яку точку районі, в тому числі й до атомної станції, бажання працювати в зоні скільки потрібно. Ось ці водії – Олександр Кольцов, Сергій Лущай, Анатолій Процел, Сергій Шевченко і Леонід Смульський.

 Та були й прикрі випадки. Один такий випадок уперше за 37 днів моєї роботи в штабі вивів мене з себе. Десь на другому тижні чергування, коли я не спала дев’ять чи десять діб, у приймальню заходить молодий чоловік з документами на доставлений вантаж. (Була п’ята година ранку). На моє “я вас слухаю” молодик досить грубо прокричав: “Вона мене слухає!.. Я тут не спав добу, їхав вас рятувати, а вона мене слухає!” І жбурнув на стіл документи з вимогою негайно розвантажити машину. Отоді вже я й розходилася… Так, були й такі “рятувальники”, що зробить на копійку, а вихваляється на карбованець…

 Через цю книгу бажаю всім чорнобилянам доброго здоров’я і оптимізму!”

 

Нравится