Latsis.name

Поколению, потерявшему Родину, посвящается

Font Size

SCREEN

Profile

Layout

Menu Style

Cpanel

Чорнобильські спомини

Коли стало зрозуміло, що вороття в Чорнобиль не буде , постало питання про надання чорнобилянам постійного місця роботи і проживання. Обласне управління у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі (пізніше воно називалось комітет по пресі, а зараз комітет інформації) домоглося того, аби весь колектив чорнобильської друкарні був поселений на одному місці, а саме: у місті Переяславі-Хмельницькому. Там же, в друкарні, почали працювати майже всі чорнобильські поліграфісти. Нинішній голова комітету інформації Григорій Кавич згадує: "Тодішній облполіграфвидав тримав під пильним контролем побутові і виробничі умови чорнобильських поліграфістів. На пропозицію начальника управління Віктора Яковича Мельника чорнобилянам надали матеріальну допомогу — речами і коштами Київська друкарня №1, Білоцерківська друкарня, завод "Ремлоліграфмаш", Києво-Святошинська друкарня. Інженер з кадрових питань Надія Юхимівна Мельниченко ні на день не випускала з поля зору трудовлаштування чорнобилян. Не забуває про них і тепер". Надія Юхимівна витягає з сейфа журнал обліку чорнобильських журналістів і поліграфістів. У ньому записано, хто де проживає і працює, хто вже на пенсії, хто змінив прописку і роботу. Наприклад, директор друкарні Олександр Крамаренко очолює друкарню агентства "Чорнобильінтерінформ" у Чорнобилі, технолог Анатолій Волочаєв працює там же. Бухгалтер Євгенія Ярмоченко проживає в Кременчуці, пенсіонерка. Людмила Криволенко мешкає у Білій Церкві, Валентина Скуратівська — у Борисполі, Марія Шевченко, Михайло Равінський, Ольга Рудченко, Сергій і Тетяна Швайко мешкають і працюють у Переяславі-Хмельницькому. На верстці чорнобильської районної газети "Прапор перемоги" як у Чорнобилі, так і в Бородянці працювали Лідія Тарасенко (Пеньок) і Ніна Філіпоненко. Перша поїхала за чоловіком у Черкаси, а друга — в Переяславі зі своїм колективом.

У фінансових документах бородянської пори я знайшов цікаву відомість: оплата за роботу з евакуйованим населенням. У цій відомості прізвища чорнобильських журналістів. Скільки треба було мати енергії, витримки, такту, щоб вести заспокійливі бесіди з людьми, яких вирвано живцем з рідного краю, які не відали, що буде з ними завтра. I це в той час, коли самі журналісти були в подібному становищі. Ну, ось хоча б завідуюча відділом листів і масової роботи Валентина Іванівна Грибовська: треба доглядати за хворим батьком і щодня бути на роботі. Або заступник редактора, а з листопада 1986 редактор: дружина в одному місці, діти в іншому, а самому займатися і творчою роботою, і роботою з евакуйованим населенням. Однак Василь Дем’янович Лісовий гідно справлявся з цією місією.

У багатьох чорнобилян, та найперше, мабуть, у сільських жителів ще довго жевріла надія — а може, все-таки повернемося на батьківську землю. Уже забетоновано четвертий блок ЧАЕС, уже розселено всіх чорнобилян — кого в новозбудовані села, кого в міські квартири, а надія жевріє. Тим більше, що район Чорнобильський-то існує. Нехай у складі лише двох сільських рад, а все-таки існує. Та ось 16 листопада 1988 року Указом Президії Верховної Ради УРСР Чорнобильський район приєднується до Іванківського. Надія чорнобилян повернутися додому згасла...

Нравится