Latsis.name

Поколению, потерявшему Родину, посвящается

Font Size

SCREEN

Profile

Layout

Menu Style

Cpanel

Чорнобильські спомини

У книзі "Особая зона" автор М. Тараканов зауважує: "Історично склалося так, що в Чорнобилі моста не було".

Ні! Міст у Чорнобилі таки був. Був він дерев'яний і дуже довгий. Охороняли його військові. Старожили розповідають, що міст злетів у повітря в кінці серпня 1941 року. Зірвали його відступаючі частини Червоної Армії.

Ось як про це описує маршал К.С. Москаленко у книзі "На південно-західному напрямі". Точніше, він наводить лист колишнього командира понтонно-мостового взводу лейтенанта О.П. Степанова, який здійснив підготовку і підрив моста.

"Толу поклали у вузли ферм потрійну норму та ще перед мостом закопали ковану сільську скриню з толом. Зверху насипали 5 машин булижного каміння. Вийшов камнеметний фугас. ... Приблизно опівдні у виярку на підході до мосту з'явилися два танки і близько роти мотоциклістів. Вони йшли сміливо, без розвідки... Тільки-но танки і перші мотоциклісти в'їхали на міст — пролунав вибух. Оце був феєрверк!.. Від тих танків і мотоциклів навряд чи щось залишилось. Фашистам, які спускалися у виярок, теж добре перепало від камнеметного фугасу. Результат: гітлерівці в бік міста Чорнобиль не пішли, вони змушені були організувати переправу десь в іншому місці. Цим і був виграний такий необхідний нам час"...

А чорнобиляни могли б додати до цього таке: ще кілька днів до чорнобильського мосту пробивалися групи червоноармійців, які виходили з оточення, щоб перебратися за Прип'ять, до своїх. Та повсюдно вже були німецькі війська, і червоноармійці або потрапляли в полон, або осідали в Чорнобилі чи навколишніх селах. Їх потім називали дезертирами, й вони ще довго по закінченні війни не з'являлися на люди. Останній такий "дезертир" зліз з горища однієї вдови у 70-і роки в селі Зорин. Ніхто його ні до якої відповідальності вже не притягав. ...

Червоним "Москвичем" переправляємося на лівий берег Прип'яті. Якось незвично і цікаво, бо на понтонному мосту всі троє перебуваємо вперше. Минаємо села Кошівку, Старосілля, Криву Гору. Людей не видно, лиш на старосільському полі під лісом кушпелить тракторець. На душі стає сумно й тривожно.

В'їжджаємо в село Зимовище, де знаходиться дирекція радгоспу "Прип’ятський". Директор П.К. Кобзаренко уже чекав нас, повідомив, що відповідальним за евакуацію від дирекції буде агроном Горчинський. А також підказав, що в Машеві збори традиційно проводяться біля колодязів, — це коли з метою оповіщення і без протоколу; у клубі — коли з президією і з протоколом.

Залишаємо Зимовище. Відразу за селом перетинаємо залізничну колію. На хвилину зупиняємось. Погляди мимоволі спрямовуємо на атомну станцію, вона звідси рукою подати, ось там, за Прип'яттю. Над четвертим блоком струмує сіруватий димок і раз у раз з'являються вертольоти. Це вони скидають мішки з піском та іншими матеріалами в розверзнутий реактор, аби припинити викиди невидимої смерті в повітря.

На шляху перед Машевом зустрічаємо інженера з Чорнобильської ПМК-4 (прізвища не пам'ятаю, знаю лише, що він був секретарем парторганізації). Він вимірював на дорозі і на узбіччі рівні радіації, робив записи у блокноті. Зупиняємось, виходимо з машини. "Хлопці, не йдіть сюди, тут небезпечно!" — застерігає дозиметрист. Усе-таки підходимо, цікавимось результатами вимірювань.

Нравится