Latsis.name

Поколению, потерявшему Родину, посвящается

Font Size

SCREEN

Profile

Layout

Menu Style

Cpanel

Чорнобильські спомини

Під'їжджаємо до села Дитятки. Тут розташований контрольно-пропускний пункт. На моє ім'я виписується разова перепустка № 015599 Ф-В на право в'їзду в закриту зону (крім території ЧАЕС). На зворотному боці перепустки від руки помітка: список від 24.06.86 р. 14 чоловік. I підпис міліціонера. Перевірили мій паспорт і посвідчення депутата. Ми боялися, аби не попросили документи в "дозиметриста" і "медсестри". Минулося. Рушаємо. Хвилин п'ятнадцять — і принишклий Черевач, ще хвилин десять — і засмучене Залісся. Ніхто з пасажирів, крім мене, після евакуації ні разу не проїжджав цим шляхом, не бачив цих сіл. I тому всі тривожно вдивлялися в хати, в сади, що промайнули повз нас. Впало у вічі те, що входи у двори заросли бур’янами. Ніде ні живої душі, ні собаки, ні курки. Пустка...

I ось рідний Чорнобиль. Всотуємо всіма органами чуттів знайому і вже незнайому картину: одиноких перехожих в уніформі і в цивільному, бронетранспортери, легковики з півметровими номерами на дверцятах. Під'їжджаємо до будинку кожного з пасажирів. Міряємо радіацію. Прилад ледь тривожиться. "Не страшно", — заспокоює нас Артем Іванович Поляков. Господарі відмикають вхідні двері. Заходимо. Тиша тишею. Забираємо документи, цінні речі, фотоальбоми, книги, посуд, одяг. Лише водій автобуса взяв старенький диван, бо спали чорнобильські шофери в гаражі Бородянського АТП на підлозі, устеленій зношеним одягом, списаними сидіннями автомашин. У якому б помешканні ми не побували того дня, все було на місці. На вулицях чергували міліціонери. Тільки в будинку А. Полякова на Подолі хтось похазяйнував на кухні. На столі порожні пляшки з-під горілки, недоїдки хліба, смаженої картоплі. А з речей усе було незаймане. Отже, не злодії були. Вони з'явилися масово восени, коли було дозволено вивозити меблі, електроприлади і т. п.

I ось мій власний будинок № 38-а/2 по вулиці Богдана Хмельницького. Відразу за хвірткою мене зустрічає жовтими ягодами черешня. Зриваю кілька штук, споліскую під краном водоколонки. Смачно. Та більше поласувати супутники не дали: "Ягоди ж радіаційні! Береженого Бог береже". Може, й так. Послухався. Хоча черешня, вирощена власними руками, так і просилася до рук. А перед вікнами цвіли троянди, фіолетовий і білий бузок, жасмин, набиралися сили яблука, груші, горобина. Проходжу садом-городом. Буяють ромашки, ранні гладіолуси, троянди. Синіми очима вдивляються у світ фіалки і барвінок. Нарциси, крокуси, тюльпани вже одцвіли. Червоніють полуниці, та рвати їх остерігаюсь. Цвіте картопля, кущі її пишні, стебла товсті, листя соковито-зелене. I бур'яни тут як тут. Що то значить нема господині з сапкою... Горіхи широко розкинули свої віти-руки, біля межі слива Венгерка виблискує на сонці блідо-зеленими плодами. Усе навкруги своє, рідне. Живи і радуйся! Та цього вже не буде. Похапцем забираю дрібні речі, замикаю двері. Прощай, рідний сад, прощай, рідна домівко!

Нравится