Latsis.name

Поколению, потерявшему Родину, посвящается

Font Size

SCREEN

Profile

Layout

Menu Style

Cpanel

Чорнобильські спомини

Були там міркування про будівництво атомних електростанцій на далеких островах чи глибоко під землею і про профілактику захворювань щитовидної залози від іонізуючого опромінення і багато іншого цікавого, про що ми не знали. Згодом віддали ці книжечки голові Бородянського райвиконкому П. I. Москаленку.

Коли я вже згадав голову райвиконкому, то варто розповісти про такий факт. Десь у середині травня місцевий колгосп довів чорнобильській редакції і друкарні завдання прополоти три гектари цукрових буряків. I це в той час, коли медична комісія з Києва заборонила нам взагалі перебувати на сонці. Крім того, норма доводилась на весь штат, а він складався усього з трьох-чотирьох чоловік (решта знаходилась на оздоровленні, а обслуговуючий персонал зник з редакції ще в Чорнобилі). Так ось, Москаленко побував у колективах редакції і друкарні, ознайомився із становищем і відмінив колгоспний наряд.

У ВЕСЕЛИНІВЦІ НЕВЕСЕЛО...

Вище керівництво Союзу і України переконалося, що повернення евакуйованого населення на старі місця неможливе — дезактивація житла мало що давала, а зруйнований реактор продовжував дихати смертоносними радіонуклідами. Було вирішено прип'ятчан поселити в Києві і Чернігові, а для жителів Чорнобильського району будувати нові села. Та до втілення задуму було ще далеко. Тому з ініціативи голови облвиконкому I. С. Плюща вирішено було для підстраховки закупити чи орендувати вільне житло. Особливо багато вільних будинків знаходилось у селах, які лежали поблизу залізниць і мали регулярне сполучення з Києвом. 

Мені випало обстежити села Волошинівку і Веселинівку Баришівського району. Тут дійсно стояло чимало вільного житла, власники якого мешкали і працювали в Києві, а свої будинки використовували як дачі. Зі мною поїхала і дружина.

Заходимо на одну, другу, третю садибу. Відрекомендовуємось. Розповідаємо про свою біду. Хто з відкритою душею, хто з певним застереженням ("Тільки щоб тут нічого не поламали"), але погоджувалися здати в оренду своє помешкання. Дехто з господарів про оплату й слухати не хотів: "На чужому горі не наживешся". Без особливих пригод пройшли всю Волошинівку. Настрій у нас був піднесений, майже веселий.

А ось у Веселинівці відразу наткнулися на категоричну відмову. Дебела господиня добротного будинку тільки-но зачула про мету нашого приходу, відразу зчорніла, ніби грозова хмара, і в крик: "Нікого не пущу! Не маєте права! Це моє!" Знітившись, ми залишили непривітну садибу. Хазяйка іншого помешкання навіть у двір не пустила: "У мене тут полуниці... Ходять тут всякі..." Дружина заплакала, а я ледь стримався, щоб не вибухнути лайкою. У господарів решти садиб ми хоча й зустріли розуміння і підтримку, але настрій уже був зіпсований надовго. Невеселою видалась нам Веселинівка.

Надвечір того ж дня побували ми і в селищі Згурівці, Яготинського району, де для переселенців з нашого району будували села полтавчани і сумчани. Не знали ми ще тоді, що через кілька місяців це селище стане центром новоствореного Згурівського району, а мене направлять туди редактором районної газети.

Нравится