Latsis.name

Поколению, потерявшему Родину, посвящается

Font Size

SCREEN

Profile

Layout

Menu Style

Cpanel

Фотопутешествия

Полинові шляхи вінничанок (ст.80-168)

ПОЛИНОВІ ШЛЯХИ ВІННИЧАНОК

Книга перша, 2011 © Ястремський М.М., Лаціс М.П., Сокіл В.Ф. 2011         

(Закінчення. Сторінки 80-168 )

 

 

Коли мати приїхала додому, стан її здоров’я сильно погіршився, але вона була дуже терплячою та невимогливою, і, мабуть, тому так і не отримала групи інвалідності.

У Калинівській громадській районній організації «Союз Чорнобиль України» Аязбекову Раїсу Степанівну пам’ятають як дуже порядну, ввіч-ливу жінку. Маючи слабке здоров’я, поважний вік, вона завжди знаходи-ла час і сили бути на всіх заходах організації.

У 2009 році помер Мурат, старший син. Для неї це була трагедія, бо нема нічого страшнішого для матері, як пережити своїх дітей. Не довго прожила вона після цього горя, і 24 червня 2010 року Раїса Степанівна пішла з життя. Прожила вона гідно, будучи мудрою, терплячою жінкою, чудовою дбайливою матір’ю, люблячою бабусею.

Я, Аязбеков Євген Муканович, нині працюю лікарем у Вінницькій міській поліклініці ¹ 3, маю синів Максима та Павла і дочку Зою. Є онука Ірина, дочка старшого брата Мурата.

Продовжується рід чесної, трудолюбивої жінки, яка завжди була готова віддати свої сили для кращого життя своїх нащадків.

Мама дуже любила життя, любила людей. Любила природу, квіти.

Найулюбленішими були польові маки. Тепер і для нас вони стали най-кращими квітами.

80

Людмила Євгенівна КАЛІНЧУК

Народилась у м. Гайсині.

Тут закінчила 8 класів СШ ¹ 2 і місцеве медичне учили-ще.

З 1979 року і понині працює лаборантом клінічної лабо-раторії центральної районної лікарні.

У травні-червні 1986 року брала участь у ліквідації нас-лідків аварії на ЧАЕС, а саме: здійснювала лабораторне об-стеження жителів м. Народичі Житомирської області, яке підлягало виселенню з радіоактивної зони. Має почесні від-знаки громадської організації «Союз Чорнобиль України».

Валентина Михайлівна ЧОРНА

Корінна гайсинчанка. Закінчила місцеву СШ ¹ 1 і Гай-синське медучилище.

За направленням працювала клінічним лаборантом у ЦРЛ з 1970 року і до виходу на пенсію.

22 травня 1986 р. у складі медичної бригади була відря-джена в місто Народичі Житомирської області. Це 30-кі-лометрова зона Чорнобильської АЕС. Там працювала за спеціальністю.

81

Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 1 категорії, інвалід ІІІ гр.

За відмінну працю на ниві охорони здоров’я нагоро-джена двома медалями.

Проживає в місті Гайсині.

Олена Віталіївна ШИМЧИК

Народилась 19 серпня 1964 року в м. Гайсин. Випуск-ниця СШ ¹ 1 1981 року. Закінчила Гайсинське медучи-лище в 1983 році. Почала трудову діяльність на посаді ме-дичної сестри поліклінічного відділення Гайсинської ЦРЛ, де й працює дотепер.

З 27 липня по 10 серпня 1986 року надавала медичну допомогу населенню сіл Чорнобильського району, що на той час ще не було евакуйоване.

Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 2 категорії. Має державні нагороди, а також нагрудні знаки Всеукра-їнської громадської організації «Союз Чорнобиль Украї-ни».

Одружена. Має сина.

Проживає у місті Гайсині.

82

Лариса Іванівна ШЕВЧУК

Війна

з невидимим ворогом

– Повістка з райвійськкомату вирвала мене із затишної оселі й кинула в нічну темінь.

Таку поспішність нам пояснили військовими навчан-нями. І ось ми, військовозобов’язані фельдшери-лаборан-ти 18–20 років (Люба Заєць, Алла Гудмінська, Віра Топо-люк, Таня Московчук), а також лікар Володимир Налів-кін, їдемо автобусом у невідомість. Ніхто не сказав нам, куди саме прямуємо.

О четвертій годині ранку 26 червня 1986 року ми в’їха-ли в село Діброву, а далі в селище Вільчу, куди була дисло-кована наша військова частина. Тут все стало зрозуміло: ми в зоні ЧАЕС. І ось бойове завдання – виїзд на перший блок станції, де в «здоровпункті» ми брали на аналіз кров у військовослужбовців, які працювали на четвертому блоці. За результатами аналізів командування військової части-ни приймало рішення щодо продовження чи завершення ліквідаторської місії конкретної людини.

Роботи у лаборантів було надзвичайно багато. За день на кожну з нас припадало по 200 чоловік. Крім території АЕС, доводилось виїжджати у міста Прип’ять, Чорнобиль, де працювали тисячі військових. День і ніч змішалися. Ми працювали з четвертої години ранку до дванадцятої годи-ни ночі. Виснажені, втомлені, ми поверталися з виїзду й одразу сідали за мікроскопи, підраховували клітини крові.

Червень-липень 1986 року видалися дуже спекотними. В єдиний вихідний день хотілося піти в ліс, але дорога обмежувалася дерев’яними настилами. Заміну нам обіцяли через 3–5 днів, та ми її чекали рівно 2 місяці.

Обов’язковим приладом для ліквідатора був індивідуа-льний дозиметр. Та він був швидше символічним, адже видавав таку інформацію, що заплутував навіть фахівців. До того ж у ті перші місяці після аварії особливого обліку

83

даних щодо доз опромінення майже не велось. Більше того, одного разу з учасниками ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і медиками зокрема зу-стрівся представник Міністерства охорони здоров’я, який упродовж свого виступу неодноразово наголошував, що жодної загрози людському життю і здоров’ю від радіації немає. Ще й запевнив, що опромінення є навіть дуже таки корисною «штукою», яка за певних обставин позитивно вливає на людський організм, тож особливо боятися нічого.

Такі слова високоповажного столичного чиновника видавались якщо не повним абсурдом, то принаймні лицемірством щодо тих людей, які, отримавши надмірні дози опромінення, згоряли прямо на очах. Першим не теоретичним знайомством із симптомами променевої хвороби та її «оздо-ровчими» властивостями був випадок, який трапився на моїх очах. До медичного закладу привезли молодого хлопця-вертолітника, який працю-вав над зруйнованим реактором.

Ми нічим не могли допомогти пілоту. Часто робили аналізи крові. Ці

Загальний вигляд ЧАЕС. На передньому плані ІV блок, на задньому плані –

І блок. За ним АПК – адміністративно-побутовий корпус, в якому знаходиться

оздоровчий пункт, де Лариса Шевчук з іншими фельдшерами-лаборантами

брала на аналіз кров у військовослужбовців – ліквідаторів наслідків аварії

на самій атомній станції

84

результати просто вражали фахівців, адже з кожним новим забором кіль-кість лейкоцитів у крові росла ледь не в геометричній прогресії. Ми чека-ли транспорту, щоб евакуювати хлопця в центральний госпіталь. За декі-лька годин очікування він просто тихо і покійно згасав. Чи змогли його врятувати на «великій землі» у спеціалізованих закладах, чи хвороба таки здолала молодий організм, нам не повідомили. І це, на жаль, був далеко не поодинокий випадок у ті дні.

«Навчальні» збори закінчено, і ми їдемо додому. На жаль, цільового обстеження самого медперсоналу, який повернувся з чорнобильської зони, не передбачалося.

Керівництво вважало, що турбота про власне здоров’я медика – його власна справа. До слова, на той час у більшості дівчат, з якими я працюва-ла у Зоні, з’явились і свої проблеми зі здоров’ям – у когось з тиском, у інших не вщухав головний біль. У моєму військовому квитку записали дозу опромінення – 28,105 бера. Приміром, допустимою дозою опромі-нення населення в нормальних умовах за рік є 0,5 бера. Повернувшись з Чорнобильської зони, я поступила у Вінницький медінститут, закінчила його і зараз працюю лікарем-терапевтом у Військово-медичному клініч-ному центрі Центрального регіону Збройних Сил України або, як його називає народ, у «військовому санаторії».

Ліквідатор І категорії.

Пам’ять про минуле. Лариса Шевчук (друга праворуч у першому ряду) з ліквідаторами-вінничанами в Чорнобилі. 26 квітня 2011 р.

85

Жанна Петрівна КРИВОНОС

Працює лікарем-лаборантом лікарні управління внутрі-шніх справ області.

З 25 серпня по 25 вересня 1986 року брала участь у лікві-дації наслідків Чорнобильської аварії.

До Чорнобиля працювала начальником біохімічної лабо-раторії.

– У Чорнобиль поїхала в складі бригади медиків медвід-ділу УМВС: С. Мазура, Є. Пльонсак, А. Голікової, С. Куз-нєцової, В. Міхеєва, О. Сушицького.

Нам виділили приміщення паспортного столу райвідділу міліції. Відкрили лікарську амбулаторію.

Бригада медиків з Вінниці. Зліва третя – Єлизавета Пльонсак, п’ята – Антоніна Голікова, Світлана Кузнєцова, Жанна Кривонос. Чорнобиль. Вересень 1986 р.

86

Робота для нас була знайома. Щодня о сьомій ранку забір крові для аналізу у тих ліквідаторів, які направлялись на роботу, згодом при повер-ненні.

З вікон добре було видно громаду реактора.

Були дні, коли нам доводилося виїздити в місця дислокації підрозділів для роздачі медикаментів, на «сторожеві пункти», у яких несли службу по двоє правоохоронців. Мешкали вони в покинутих оселях, без світла, без радіо, без телевізора.

Через 25 років у зоні відчуження. Ліквідатори: лікар Жанна Кривонос,

правоохоронець Олексій Демченюк – колишній заступник начальника УМВС

Київської області на зоні ЧАЕС, голова Асоціації співробітників

УМВС України у Вінницькій області «Чорнобиль».

Чорнобиль. Квітень 2011 р.

87

Пересувалися на машині швидкої допомоги, по дорозі з машини вихо-дити не дозволялося.

Роботи було багато, роботи найрізноманітнішої. Пам’ятаю, як до нашо-го медпункту прибула машина з травмованими військовослужбовцями. Це були москвичі, їхній вертоліт упав на території атомної станції, всі залишилися живими. Були розгублені, червоні, з дозиметрами, які «тріща-ли».

Щоденно у нас проводилася дезактивація приміщень.

Дуже стомлювались, адже робота була ненормованою, часто засинали прямо в машині. Одного разу дуже перелякалися, коли кудись пропала наш лікар Єлизавета Юхимівна. Відлягло від серця, коли вона згодом увійшла: заснула в машині на стоянці.

Запам’ятався концерт Алли Пугачової, на якому нам пощастило побу-вати. Виходить, не злякалась, відчула, що якось потрібно і артистам допо-магати знімати психологічну напругу в ліквідаторів. За це ми вдячні їй.

Через місяць ми повернулись. Довелося тепер і мені лікуватися. Через погіршення стану здоров’я мене направили до інституту радіології у Київ. Перенесла інфаркт.

Живу з дітьми. Маю радість – двох онучок.

Ліквідатор І категорії

25 років минуло з тих пір.

Ще працюю в лікарні нашого управління.

2  квітня 2011 року в складі групи співробітників-ліквідаторів побувала в Чорнобилі, подивилася, що сталося з містом Прип’ять, сфотографувала-ся на фоні зловісного реактора, помилувалася чудовими краєвидами По-лісся.

Ця поїздка – данина пам’яті, це наша історія.

3 сумом зазначаю, що немає вже серед нас Голікової Антоніни Василі-вни, Петросюк Аврори Яківни – нашої неповторної співачки, веселої, гарної жінки. Вічна їм пам’ять!

88

Людмила Іванівна ІЛЬЧИК

Народилася 27 вересня 1966 року. В 1984 році закінчила медичне училище імені академіка Заболотного й отримала направлення на роботу до вінницької міської лікарні ¹ 2.

– Скоро двадцять п’ятий раз віддзвонять дзвони атом-ної аварії.

Чорнобиль і донині тримає під прицілом життя тих, хто пройшов через пекельне горнило, – розповідає Людмила Іванівна.

Вже 22 травня 1986-го року за розпорядженням міського відділу охорони здоров’я я була відряджена до Чорнобиль-ської зони для надання медичної допомоги тим, хто лікві-довував наслідки цієї біди.

Весь час наша медична бригада переїздила з одного на-селеного пункту до іншого в постраждалих районах, де по-трібна була наша допомога.

І такий напружений режим роботи тривав 12 діб, цілодо-бово і без вихідних.

Це щоденний контроль за станом здоров’я кожного, хто виїздив у зону підвищеної радіації. А після повернення – обов’язковий дозиметричний контроль.

Щодня виконували лабораторні дослідження. Аналіз крові контролювався особливо ретельно.

Разом з дозиметричною службою контролювали служ-бові й житлові приміщення, водопостачання, особлива ува-га приділялась їдальням, якості продуктів, їх зберіганню, лазнево-пральне обслуговування.

Регулярно призначали вітаміни, сорбенти, заспокійливі та інші засоби. Багатьох ліквідаторів після поглибленого об-стеження доводилася відправляти на лікування.

89

Чимало прикладів мужності, самовідданості дала історії ліквідація нас-лідків найважчої техногенної аварії. І сьогодні ставлення до пам’яті Чор-нобильської катастрофи – також один з важливих моральних критеріїв.

Пам’ятаймо про це. Боляче від думки, що не повернеш уже той час, час до страшної Чорнобильської весни 1986-го.

Люблю вирощувати і дарувати квіти. Є чудова прикмета, що такі квіти приносять радість і добро.

90

* * * Виселяють Народичі. Виселяють Народ… Де той Ноїв ковчег, щоб спастись від потопу, –

Від повітря убивчого, від отруєних вод, Від роси і трави, від петрушки і кропу?

Що за чорна жура, що за люта вина

Над полями й лісами, над коренем-плодом?

Той рятується в церкві, цей – у бочці вина… Страшно бути сьогодні українським народом.

Скільки літ нам зосталося – десять… чи п’ять? Скільки нам ще топтати стежину між рути?

Ти сьогодні приїдь – завтра душі згорять. Ти сьогодні цілуй – завтра може не бути.

Ніна ГНАТЮК

21 травня 1990 р.

91

Світлана Петрівна МАНАНІКОВА

– Спогади про Чорнобиль – це завжди сумно. Бо в той час я була ще зовсім молода людина. Було всього 33, і коли був виданий наказ по Тульчинському АТП-10557 від-рядити на ліквідацію наслідків атомної катастрофи 48 во-діїв і фельдшера з безпеки руку, я погодилася. На роздуми часу не залишалось.

Відрядження моє тривало місяць – з 1 червня по 1 лип-ня 1987 р. Працювала фельдшером з безпеки руху об’єд-наної колони від Мінавтотранспорту. Базувалась автоко-лона в смт Іванків, на території їхнього автотранспортно-го підприємства.

Начальником об’єднаної колони був Дерминжи П. В.

Робочий день розпочинався о 6.30 ранку. Довелося вла-сноруч організовувати з вільної кімнати медпункт.

Проводила медогляд водіїв перед виїздом на лінію. Надавала медичну допомогу не тільки водіям, але й пра-цівникам їхнього АТП. Після ранкового огляду водіїв о 9.00 ми (нач. автоколони, механік, інженер з безпеки руху та фельдшер) відправлялися на автомобілі в зону, де були задіяні наші водії (Лельов, Копачі, ПУСО), а також на будівництво дороги АБК – Славутич. Водії підвозили щебінь, асфальт, а також вивозили забруд-нені ґрунти.

У червні стояла неймовірна спека. Було багато хворих з носовими кровотечами, розладами шлунку, з високим ар-теріальним тиском.

Працювали в спецодязі, респіраторах, а коли поверта-лись увечері у с. Дитятки, де ми проживали, то нас і наш автомобіль неодноразово повертали назад для санітарної

92

обробки, бо й автомобіль, і ми набирали більше рентген, ніж дозволялось.

Дуже шкода, але багатьох уже давно немає серед живих, а ті, що зали-шились – це хворі люди, які через свої хвороби поставили в залежність свої сім’ї.

Щоденне споглядання біди України пригнічувало, рвало серце і нерви, піднімався тиск. Пишу, а спогади, як хвилі, накочуються одна на одну.

Скільки добра пропало, домашньої худоби, запасів продуктів, госпо-дарського майна, будинків, техніки, підприємств, заводів, будинків куль-тури!

Біль не вщухає, але життя повинно продовжуватися...

93

Світлана Олександрівна КУЗНЄЦОВА

Медична сестра терапевтичного відділення лікарні УВС Світлана Олександрівна розповідає:

– В лікарні УВС почала працювати з лютого 1982 року. З 25 серпня того лихого 1986 в складі бригади медиків пра-цювала на ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. У серпні 1986-го я не тільки вперше побачила Чорнобиль, а й реаль-но відчула, як страшенно дерло в горлі. Радіація! Те, що вона не має ні смаку, ні кольору, ні запаху притупляло почуття небезпеки. Ходили по території лише визначени-ми доріжками. Працювали без вихідних, не дивлячись на годинник. В обов’язки медсестри входило контролювати тиск пацієнтів, за призначенням лікаря робити ін’єкції. За-галом же це були різноманітні види робіт: санітарно-гігіє-нічний контроль за якістю та зберіганням продуктів, при-готуванням їжі, санітарно-епідеміологічний контроль за територією, місцями перебування особового складу, водо-постачанням, лазнево-пральним обслуговуванням, періоди-чністю та своєчасністю заміни білизни, одягу. І так цілий місяць.

Згадуючи ті дні, хочу відзначити високий патріотизм людей у погонах, їх мужність, їх жертовність.

Люди! Не відводьте очей від Чорнобильської катастро-фи, бо її жахливі промені радіації пронизали тисячі і тисячі життів, яка ще довго буде сидіти в кожному з нас.

Ніякими гривнями не виміряти людське горе, пов’язане зі смертю чи втратою здоров’я ліквідаторів наслідків аварії, із хворобами дітей, зі страхом важких наслідків чорнобиль-ського лиха.

94

Після повернення зі спецвідрядження неодноразово знаходилася на ста-ціонарному лікуванні. Ліквідатор І категорії. Гіркоту полину відчуваю і досі.

Удвох з чоловіком на пенсії. Донька з сім’єю мешкає в м. Челябінську.

Вінницькі медики Світлана Кузнєцова, Єлизавета Пльонсак, Антоніна Голікова, Жанна Кривонос серед лицарів зони відчуження. Чорнобиль. Жовтень 1986 р.

95

Світлана Григорівна КИЛИМНИК

– У той важкий час для України, коли трапилася страш-на Чорнобильська аварія, – розповідає Світлана Григорів-на, – я працювала лікарем-лаборантом санітарно-гігієніч-ної лабораторії Козятинської райсанепідемстанції.

Відчувала, що спеціалісти санітарно-епідеміологічної станції теж будуть залучатися до ліквідації наслідків цієї біди. І в червні 1987 року я була відряджена на роботу до Поліської райсанепідемстанції.

Побачене дуже вразило. Я бачила стражденні села, буди-нки, територію без жителів.

На все життя запам’яталося.

До моїх обов’язків входив контроль за гігієною харчу-вання. Перевіряли велику кількість їдалень, харчоблоків, перевіряли якість продуктів.

Адже в тих умовах великого скупчення людей, великого обсягу роботи у ліквідаторів, у працівників закладів харчу-вання якісь прорахунки, безвідповідальність могли приве-сти до розладу їх здоров’я, до небезпечних наслідків.

На той час, коли я працювала, харчування ліквідаторів було на високому рівні. Регулярно завозилися свіжі, багато разів перевірені продукти, питна вода була чиста, завозило-ся достатньо мінеральної води. Спека, умови праці потре-бували її значної кількості.

Ми, лікарі, проводили безліч інструктажів, бесід, давали багато порад, як в умовах радіоактивного забруднення те-риторії дотримуватися правильного харчування, носіння одягу, особистої гігієни, знайомили з нормативними доку-ментами, медичними пам’ятками тощо.

З власного досвіду знаю тепер про дуже важку роботу лік-відаторів, про їх психологічне та фізичне навантаження.

Вважаю, що медики надавали впевненості вже одним тим, що були поруч.

Медики, завдяки своєму професіоналізму, робили все мо-жливе, аби зберегти здоров’я і працездатність ліквідаторів.

96

Ганна Сергіївна МОНЧИНСЬКА

Навчальна програма медичного училища – це, по суті, стислий курс медінституту (нинішнього університету). У життєвій практиці в нагоді можуть стати знання в будь-якій галузі медицини. У цьому я переконалася, перебуваю-чи в Чорнобилі у 1986 році.

Після закінчення Вінницького медичного училища спо-чатку працювала на фельдшерсько-акушерському пункті Гайсинського консервного заводу. Потім перейшла в центра-льну районну лікарню. Була палатною медсестрою ЛОР-відділення, згодом – хірургічного відділення.

Чорнобиль того трагічного року був переповнений тися-чами військовослужбовців, відрядженими цивільними спе-ціалістами, добровольцями. Велика фізична і психічна на-пруга, нова обстановка, тривога за своє життя викликали в ліквідаторів стреси, різні захворювання: головний біль, кро-вотечі, розлади органів травлення, висипи на шкірі й ще десятки інших болячок, яких на мирній землі люди не спо-стерігали. У такій ситуації нам, медикам, доводилося ліку-вати не лише медикаментами, а й словом. За результатами аналізів крові ліквідаторів доповідали керівництву, а воно вже приймало рішення, чи відправляти із радіоактивної зони, чи лікувати тут.

За сумлінне виконання своїх обов’язків у 30-кілометро-вій зоні ЧАЕС, добросовісну і високоякісну роботу на ниві охорони здоров’я нагороджена чотирма медалями і нагруд-ними знаками. Учасник ліквідації наслідків аварії на Чор-нобильській атомній електростанції.

97

Єлизавета Юхимівна ПЛЬОНСАК

Разом з медсестрою Кузнєцовою Світланою Олександ-рівною працювали в Чорнобилі. Цілий місяць з 25 серпня по 25 вересня надавали медичну допомогу працівникам штабу МВС України. Ліквідатор І категорії.

– Переважно це були профілактичні заходи від радіацій-ного опромінення, – розповідає Єлизавета Юхимівна.

Готували спеціальні суміші, таблетки, заспокійливі засо-би. Виявлених хворих відправляли на стаціонарне лікуван-ня. Вражало, як швидко доставлялись замовлені медика-менти, обладнання. Розробили спеціальну амбулаторну ка-рту, куди заносили результати аналізів, стан здоров’я, ска-рги.

Без скарг і нарікань працювали по дванадцять годин без вихідних, бо розуміли, в якій небезпеці працювали ліквіда-тори, в якій страшній ситуації опинилася наша Україна.

Тоді, навесні того жахливого року багатьом здавалося, що Чорнобиль розбив на дрібні уламки усталене звичне життя кожної родини, звичного суспільного ладу країни.

Напевне, так воно і було.

Відлуння тієї аварії і досі стукає в серцях тисяч і тисяч наших співвітчизників.

Сьогодні нам потрібні пам’ять, совість і вдячність – те, що робить нас людьми.

За межу людського життя, у вічність, перейшли душі добрих подруг по Чорнобилю, по роботі Антоніни Голіко-вої, Аврори Петросюк.

Чорнобиль – тінь, блукаюча вночі, Що ходить під дворами до світання О Господи, мовчи, мовчи, мовчи... Вшануймо біль хвилиною мовчання.

98

Раїса Сидорівна БЕСПЕЧНУК

Раїса Сидорівна народилася в 1948 році в селі Теремці Чорнобильського району.

Проживала в місті Чорнобилі, тривалий час працювала молодшою медичною сестрою в районній клінічній лікарні.

Чоловік, Олександр Васильович, працював на атомній електростанції.

Раїса Сидорівна згадує:

– Життя було спокійним, розміреним, і хотілося б, щоб так було завжди.

Але вибухнув реактор на Чорнобильській атомній станції, порушив нормальну життєдіяльність поліського краю.

У перші дні, тижні нікому й на думку не спадало, що пошкоджений четвертий енергоблок стане трагедією для всієї України.

Дев’ять днів ми удвох з чоловіком працювали на лікві-дації наслідків аварії на ЧАЕС. Це участь в організації ева-куації населення, в транспортуванні хворих, в наданні пер-шої невідкладної медичної допомоги не тільки ліквідато-рам, а й місцевому населенню, у вивезенні медичного об-ладнання та медичної документації.

З дозиметристами доводилося контролювати службові приміщення, місця проживання ліквідаторів, стан харчоб-локів тощо.

Згодом евакуювали і нас до селища Бородянки Київсь-кої області.

Але тягнуло до рідної землі. І тільки трапилася нагода, почала працювати за вахтовим методом медичною сестрою, реєстратором.

Чоловік працював електриком на атомній станції.

Боляче було дивитися на сплюндровані «мирним» ато-мом наші прекрасні поліські села, понівечені ліси, поля, людські оселі, що знали стільки щастя, любові… Особливо

99

серце боліло за моїм Чорнобилем.

Вахтовим методом працювали з 1987 по 1993 рік.

Сьогодні обоє на пенсії. Проживаємо в місті Немирові. Отримали від облдержадміністрації квартиру, автомобіль.

Чорнобиль залишив у наших душах чорний болючий слід, понівечив здоров’я.

По мірі сил беру участь у роботі районної громадської організації «Союз Чорнобиль України».

Чорнобиль залишився в моїй пам’яті назавжди.

Раїса Сергіївна та Олександр Васильович Безпечнуки, м. Немирів

100

Дмитро Михайлович ГРОДЗИНСЬКИЙ,

академік-секретар відділення загальної біології НАН України

Шляхи підтримання здоров’я ліквідаторів

Дмитро Михайлович одним із перших побував на ЧАЕС того вікопомного 1986 року. Разом з колегами зібрали уні-кальний масив знань, необхідних для захисту людського життя від смертоносного радіоактивного опромінення.

Статистичні дані свідчать, що ті, хто працював у радіа-ційному пеклі, нині страждають, маючи цілий букет хво-роб, розплачуються власним здоров’ям за «близьке зна-йомство» з мирним атомом.

Ось що радить академік, щоб поліпшити якість життя ліквідаторам:

– Нині ліквідатори живуть в однакових умовах з тими, хто не був у зоні лиха, а їхнє здоров’я – гірше за всіма показниками. Особливо зросли серцево-судинні захворю-вання – інфаркти, інсульти. Зросла кількість злоякісних пухлин і, на жаль, з часом їх буде все більше і більше.

Що робити? Я гадаю, все ж таки найважливішим, най-доцільнішим є увага до свого харчування. Це реально здій-снити.

Радити приймати якісь ліки – небезпечно, тому що це вимагає неймовірно ретельного медичного контро-лю. А дбати про те, щоб в організм потрапляли речови-ни, котрі діють як антиканцерогени – цілком доступно кожному.

Для ліквідаторів необхідно збільшити вживання овочів, причому різноманітних.

Взяти хоча б капусту (брюссельська, білокачанна, коль-

101

рабі тощо). У ній міститься хімічна сполука, яка є дуже гарним антикан-церогеном.

Конче потрібні організму флавоноїди, які є в буряку звичайному, у червоному винограді, в його кісточках.

Будь-які ягоди червоного кольору обов’язково повинні бути у вашому раціоні. Дуже важливим є речовини, які називаються каротиноїди. Їх мо-жна знайти в помідорах, моркві. Вживати співрозмірно.

Всі ми страждаємо від нестачі селену. Він міститься в капусті, квасолі, в бобових.

Їжа має бути повноцінна щодо надходження білків – м’ясо, риба, різні бобові.

Частіше радьтеся з дієтологами.

Що стосується дарів лісу, то їх треба уникати, або – дуже ретельно займатися дозиметрією. Гриб збирає нукліди з великої території.

Не цурайтесь регулярно обстежуватися, щоб вчасно протидіяти захво-рюванню.

Позбавтесь від звички мати завжди поганий настрій. Чим менше будете переживати, тим краще. Зверніть увагу на зір. Зростає кількість катаракт. Це теж наслідки радіаційного впливу.

Є також схильність до діабету в тих, хто працював на ліквідації аварії. Не робіть великих перевантажень з цукрами, споживайте більше натура-льних продуктів.

Надзвичайно важливу роль в життєдіяльності організму відіграє каль-цій. Добове завантаження дорослої людини 1,2–1,5 гр.

Беруть його з сиру, молока.

У зв’язку із ростом цін на сири люди відмовляються від його вживання. Потрібно вирішувати кальцієву проблему на національному рівні при скла-данні споживацького кошика.

Діяльність самої нервової системи потребує кальцію, і явна ознака його недостатності – люди стають більш дратівливими. Тож починати треба з харчування, та неодмінно зберігати оптимізм. Їжте на здоров’я!

102

Присвячується лікарям медичної служби МВС України

Ви стояли на чатах, Люди в білих халатах, Ніби лебеді білі, Прилітали з небес. У Чорнобильській зоні Зі званням «ліквідатор» Працювали невтомно Лікарі МВС.

Охорона здоров’я – Це покликання серця, Це любов до людини, Це до праці жага. Професійно людей Рятували від смерті, Хоч над кожним кружляла Смертоносна біда.

І при згадці всього Серце й досі у трепеті… Ця трагедія віку В нашій службі була.

Борис ХАРИТОНОВ

103

Я – Чорнобиль!

Я – Чорнобиль!..

104

Тетяна Василівна ГРОМОВА

Аварія на Чорнобильській АЕС ніби ввімкнула високу напругу в суспільство і викликала небувалий сплеск патрі-отизму. Переважна більшість чоловіків та навіть жінок пра-гнула потрапити в небезпечну радіоактивну зону, аби чим-небудь допомогти в ліквідації наслідків ядерної катастро-фи. Задумувалась і я, чи змогла б узяти участь у тих робо-тах, але стан здоров’я стримував – у мене був хворий шлу-нок і низький гемоглобін.

Та ось запрошують мене в підрозділ управління КДБ і повідомляють, що з Вінниці треба направити одну жінку -спеціаліста в Чорнобиль для роботи на комутаторі урядово-го зв’язку. У нашому підрозділі було всього дві жінки: я і ще одна, в якої було двоє неповнолітніх дітей. Розмірко-вую: що тут ковтатиму таблетки, що там їх ковтатиму, тим більше, що всього на десять днів. І я погодилась, хоча на-чальник підрозділу й не наполягав. Їду в Київ. В управ-лінні КДБ мені видали форменну державну одежу: чолові-чу натільну білизну, комбінезон з курткою, білу шапочку і маску для обличчя. Машиною відвезли прямо в Чорнобиль. А по дорозі у нас кілька разів перевіряли документи, дози-метристи вимірювали рівні радіації на одязі, на взутті. У селах перед Чорнобилем бачимо будинки з забитими дош-ками вікнами. Де-не-де блукають кури, облізлі коти та со-баки. Страшне видовище. І ніде ні живої душі. Ніби в війну.

Під’їжджаємо до місця роботи. Це - закрита військова автомашина зв’язку (кунг). Жінка, на зміну якої я прибу-ла, знайомить мене з апаратурою, два з половиною дні вво-дить у курс справи і від’їжджає. Без підтримки відчуваю велику відповідальність. Весь час у напрузі - хоч би не вийшла з ладу апаратура, хоч би не захворіти під час сеансу зв’язку, адже переговори йшли безперервно. Оперативна

105

група Політбюро ЦК КПРС у Москві, Урядова Комісія в Києві та Урядова комісія в Чорнобилі працювали цілодобово. Час від часу на лінії зв’язку з’являлися керівники МАГАТЕ. Однак до труднощів у роботі мені не зви-кати. Немало пережила їх на Кубі в 1962 році під час кризи, коли ледь-ледь не спалахнула війна між США та Кубою. Не обминали мене труд-нощі й у Німецькій Демократичній Республіці, де я також працювала зв’я-зківцем.

А ось до побутових умов у Чорнобилі звикнути не могла. Телефоністка повинна працювати всього 6 годин, а доводилось працювати по 12-18 го-дин. Приходиш у :вою малюсіньку кімнату, а вмитись нормально не мо-жна - або води немає, або туалет зайнятий. У спальному приміщенні самі чоловіки.

Почуваєш себе некомфортно. В їдальні теж майже одні чоловіки, лише де-не-де побачиш жіночі голівки. Куди вже там нормально відпочити!.. А завтра знов на роботу.

Чорнобильська епопея не війна, але близька до цього - був неофіційно оголошений особливий стан. І ніхто не дбав ні про нормальні умови праці, ні про задовільні побутові умови.

Всі дбали, аби швидше, за всяку ціну знешкодити зруйнований реак-тор, густити в експлуатацію перший, другий і третій енергоблоки ЧАЕС.

Через 12 днів, замість обіцяних 10, вахта моя закінчилась. їду в Київ. Там мою чорнобильську одежу забрали й спалили, а домашню повернули.

За участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС маю уря-дову рамоту, моє ім’я занесено в книгу пошани управління КДБ.

Душевний спокій знаходжу у вишиванні.

Під час блокади Куби. 1962 рік. Громова Т. В. (крайня праворуч)

106

Ніна Олександрівна АРХИПОВА

У 1973 році закінчила Казанський електротехнікум і отри-мала спеціальність техніка-електрика проводового зв’язку. У 1975 році почала працювати на Вінницькому підприємстві телефонного зв’язку.

Аварія на ЧАЕС стривожила душу, хоча ми не сповна усвідомлювали її масштаби. Це я зрозуміла уже в Чорно-билі, куди з групою зв’язківців прибула 27 липня 1986 року. Моє завдання: високоякісне забезпечення безперебійного зв’язку Урядової комісії з абонентами усього Радянського Союзу і зарубіжжя.

Умови праці були складними, особливо для жінок. Чер-гували через день по 12 годин. Дозиметрів не видавали. Душ лише на КПП. Там же і дозиметричний контроль, че-рез який нас часто примушували митися повторно. Гуляти на вулиці заборонялося.

І все-таки ми милувалися і поліськими чудовими ранка-ми, й жовто-червоними яблуками. Незважаючи на заборо-ну, ми їх пробували.

Минуло 25 років з часу Чорнобильської катастрофи. І накочуються, як морські хвилі, спогади про відповідальну роботу в небезпечній зоні, дружбу зв’язківців, прекрасну природу Поліського краю і про чорнобильські яблука. А ще та атомна біда нагадує про шкоду, заподіяну здоров’ю. Отже, варто нагадати владі, аби вона більше звертала уваги на тих, хто захистив Україну від ядерного лиха.

Я пам’ятаю своїх подруг по Чорнобилю, які дочасно пі-шли з життя через хвороби від надмірного опромінення.

Люблю весну, люблю квіти, адже кожна з них має свій колір, свою красу, свій неповторний запах. Улюблена квітка – троянда. Люблю читати історичні книги, класичну поезію.

За участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС отримала Грамоту, грошову премію і статус ліквідатора ІІ категорії.

107

Ліквідатор

Слова і музика В. Дверницького м. Гайсин

Попіл ядерний вкрив Україну Причаїлися Прип’ять й Десна Не цвіте білим цвітом калина, Хоча скрізь вже буяє весна.

Приспів:

Ліквідатор біди, ліквідатор Пригасив непокірний реактор. Ти на подвиг пішов за життя, Щоб сміялися мати й дитя.

Дала мати в дорогу хустинку Подивилася сумно у слід. «Повертайся живим, рідний синку, Хай Господь зберігає від бід».

Приспів:

Ми не всі повернулись в родину, Захищаючи світ від пітьми, Щоб жила вічно ти, Україно, Щоб своїми пишались дітьми.

Приспів:

Ви не плачте за мною, матусю

Посадіть ви калину мені.

Білим лебедем я повернуся

До своєї оселі й рідні.

Приспів:

108

1*1

1 -   і

1     І^

Ніна Захарівна ВОЛОХОВИЧ

– Хмільник – місто-курорт союзного значення (до роз-паду СРСР). Ось там я і працювала телефоністкою в район-ному вузлі зв’язку з 1958 по 2002 рік.

Про аварію на Чорнобильській атомній електростанції ми, телефоністки, дізналися того ж дня, тобто 26 квітня 1986 року. Адже на наших курортах відпочивали і лікували-ся люди з усіх куточків тодішнього союзу. Таємниць для нас не було. Відомо було про важкі умови роботи ліквідато-рів, про високу радіацію.

Не думала, не гадала, що й мені доведеться їхати в те пекло. А таки довелося. Телефоністки, як і медики, народ військовозобов’язаний. Отож, у липні я одержую наказ від-бути в 30-кілометрову зону ЧАЕС на роботу як учасник ліквідації наслідків атомної аварії. Працювала на районно-му вузлі зв’язку. День ненормований, інколи до повного виснаження, коли не було заміни. Як же залишиш роботу, коли ліквідатори працювали цілодобово, позмінно.

Спали ми в кімнаті відпочинку. Харчувалися в їдальні, куди привозили на вечерю солдатів з атомної. Вони нерід-ко непритомніли, а ми не знали, що це від радіації. Якось ми зчинили галас, що страви готуються з неякісних проду-ктів, і перестали ходити в їдальню, почали купувати ковба-су в магазині. Вона виявилася зараженою радіонуклідами, про що ми й не здогадувались. За те й поплатилися здоро-в’ям.

Моя вахта в Чорнобилі тривала з 22 липня по 1 серпня 1986 року.

109

Лариса Борисівна БЕРЕЗОВСЬКА

Народилася у Вінниці в 1946 році. З 18 років почала пра-цювати телефоністкою Вінницької телеграфно-телефонної станції. 27 років відпрацювала в колективі, який став для неї рідним.

– Просто виконувала роботу, яку дуже любила. По жит-тю завжди намагалася допомагати іншим, вчиняти поряд-но, – розповідає Лариса Борисівна.

– Ніколи не забуду весну 1986 року, коли вибухнув Чо-рнобиль. У години лихоліття наш народ завжди ставав на захист своєї Батьківщини. Небагато з нас, вимотані що-денними проблемами, згадують 26 квітня тієї полинової весни. Але той, хто пройшов Чорнобиль, завжди носитиме його в собі як рубець.

Коли дізналася, що формується група наших спеціалістів для надання допомоги там, у Чорнобилі, одразу погодилася.

Працювала зв’язківцем з 21 по 30 липня того важкого року. Хотілося бути корисною для тих, кого опалив Чорнобиль, хто був у самому пеклі. Важко було всім, але ліквідаторам найважче.

Побачене в зоні справило незабутнє враження. Воно й сьогодні викликає сильні емоції. Завжди лину думками назад, у той час, коли моя Україна переживала велике горе, жорстокий удар ядерної стихії.

Коли приїхали до Чорнобиля, враження було жахливим від побаченого покинутого міста, покинутого життя. Від-чувала якийсь прихований страх. Нас постійно попереджа-ли про небезпеку, про обережність. Щоденно возили з Іва-нкова в Чорнобиль і назад.

Після повернення докоряла тим колегам, які відмовили-ся їхати в Чорнобиль. Правда, згодом вони жалкували, коли побачили, що ліквідаторам встановили певні пільги.

Нині я на пенсії, часто хворію, перенесла кілька хірургі-чних операцій.

110

Спочатку приховувала захворювання від керівництва, щоб не звільни-ли з роботи. Маю трьох дітей: двох синів і доньку. Вважаю, що в Чорно-билі й праця телефоністок не була марною. Ми просто працювали, і кожен виконував свою роботу – заради життя.

Галина Федорівна ГРИЩЕНКО

Народилася в травні 1963 року в с. Мізяківські Хутори Вінницького району. В 1981 поступила до Вінницького училища зв’язку ¹ 4 і після закінчення була направлена на роботу на Вінницьку телефонно-телеграфну станцію телеграфісткою. 19 травня 1986 року, коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, була направлена в Київ для до-помоги у ліквідації наслідків аварії. З Києва була направ-лена у м. Поліське, де телефоністок поселили на Головпо-штамті, а на роботу возили позмінно в Чорнобиль.

– Роботи було дуже багато, – згадує Галина Федорівна. – Телефонограми з пропозиціями, як ліквідувати аварію йшли практично з усього світу. За зміну приходило до ти-сячі телеграм, доводилося працювати і телеграфісткою, і телефоністкою.

На ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС нас відправили у від-рядження на чотири дні, але, оскільки не було зміни, довелося залишитись працювати, доки не прибуде друга зміна.

27 травня з’явилася зміна, і в другій половині дня нас відправили до м. Києва. Дорогою неодноразово доводило-ся проходити дозиметричний контроль, а автобус відправ-ляли на дезактивацію.

Якщо ми, наші діти, онуки забудемо тих, хто собою за-тулив чорнобильську біду, Бог нам цього не простить.

За сумлінність та професіоналізм зв’язківця чорнобильсько-го вузла зв’язку Грищенко Г.Ф. нагороджено Почесною грамо-тою обласного виробничо-технічного управління зв’язку.

Нині мешкає в с. Стрижавці Вінницького району. Лік-відатор ІІ категорії.

111

Надія Тимофіївна ГУДЗОВСЬКА

1961 року народження, проживає в м. Вінниці. Працює на Вінницькій телефонно-телеграфній станції оператором зв’язку.

Надія Тимофіївна розповідає:

– 26 квітня тієї чорної весни ось уже 25 років відгуку-ється болем у наших серцях. А що відчували мешканці Прип’яті, Чорнобиля, навколишніх сіл, яких було виселе-но з власних осель?

Молодь швидше адаптується, а ось старше покоління хоч і поселили в гарні нові будинки, та як кажуть: «Старе дерево не пересаджують». Вони важко пережили переїзд. «Так, як було добре вдома – ніде не буде», – бідкається багато з них сьогодні.

Я в Чорнобилі була двічі: з 20 по 30 травня 1986 року і з 22 по 30 липня цього ж року.

Ніколи було тоді думати про себе, – говорить Надія Ти-мофіївна, – більше думала про інших.

Їй шкода було тих людей, яких евакуювали з зони від-чуження. Покидати свої предковічні місця, оселі, місця за-хоронень своїх близьких, рідних і їхати в невідомість – це жахливо.

З роками робота в Чорнобильській радіаційній зоні все відчутніше дає про себе знати, тому щорічно Надія Тимо-фіївна лікується у Вінницькому обласному радіологічно-му диспансері. Постійно дає «збої» нервова система. Їй важко зустрічатися з молодіжними колективами:

– Тільки почну щось розповідати, як у горлі стає клу-бок, і течуть з очей сльози. Ми їхали туди, не думаючи про щось особливе чи страшне, але все стало саме таким. І це усвідомили всі, хто там побував. Для них з кожним роком Чорнобиль стає все відчутнішим, і в першу чергу через стан здоров’я.

112

Але, як оптиміст, Надія Тимофіївна не впадає у відчай. Разом з чолові-ком Віктором Васильовичем продовжують виховувати ще не зовсім влаш-тованих у житті сина В’ячеслава (21 рік) та дочку Ганну (17 років). Як і всі батьки, мріють про майбутніх онуків, яким буде про що розповідати і дідусеві, і, особливо, бабусі – Надії Тимофіївні.

Сьогодні Надія Тимофіївна бере активну участь у роботі міської гро-мадської організації «Союз Чорнобиль України».

Біля адміністрації Президента України при відстоюванні прав ліквідаторів (п’ята ліворуч). 6 липня 2011 р.

113

Ганна Василівна ЖМУРКО

– Часто згадую травень 1986 року. Роботи з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції набирають темпів, небувалого розмаху. Коли ми їхали з Іванкова в Чорнобиль чи у зворотному напрямку, нам зу-стрічалися колони вантажних автомашин-самоскидів, море іншої техніки, людей військових і міліції. А обабіч дороги – ліси. І ніби все в зажурі. Тихо і сумно. Та ось несподівано дорогу перебігає лось. Ми, подоляни, таких велетнів-кра-сенів не бачили і думали, де він тут узявся. Може, втікав від атомного лиха? Але ж ні, пізніше нам розповіли, що лосі – споконвічні мешканці поліських лісів.

Звістку про направлення в Чорнобиль сприйняла без паніки й розпачу. Не задумувалась про наслідки того від-рядження, про можливу втрату здоров’я. 20 травня зали-шила двох синів-школярів на вчительку і поїхала в невідо-мість.

Чорнобильський районний вузол зв’язку – підприємст-во недавно (на той час) збудоване. Зали світлі, апаратура нова. Однак на оглядини не було коли відволікатись – од-разу за роботу. І ось тоді ми, телефоністки, по-справжньо-му відчули неймовірну напругу, шалений пульс ліквідації наслідків аварії. Урядова комісія працювала цілодобово. Різні її служби зв’язувалися з усім світом: Сполучені Штати Аме-рики, Ізраїль, Москва, Ташкент, Польща, Камчатка, Київ, Владивосток. Та хіба перелічиш усі міста й країни, з якими спілкувалась Урядова комісія? До речі, зв’язок був ідеаль-ний.

Після 12–14-годинної вахти їдемо з Чорнобиля в Іван-ків, а це ще година. Жили в клубі. Спали на розкладачках. Комунальні умови – далекі від цивілізованих. Навіть води, щоб помитися, не було. Але ми витримали всі негаразди. Допомагала дружба земляків. Були телефоністки й з район-114

них центрів Вінниччини. У короткі години відпочинку розповідали про свої сім’ї, згадували дітей. І навіть співали пісень.

Та ось вахта закінчилася. Повертаюсь на рідну телефонну станцію у Вінницю. За роботу в Чорнобилі одержала нагрудний знак «Учасник лік-відації наслідків аварії на ЧАЕС» і третю групу інвалідності. Плюс неза-бутні спогади про ті травневі дні 1986 року, які завжди викликають сльо-зи.

Люблю життя, квіти…

Беру участь у роботі міської громадської організації «Союз Чорнобиль України».

Ганна Василівна в Чорнобилі 25 років потому. 26 квітня 2011 р.

115

Валентина Федорівна КИРИЛЮК

Народилася 1 вересня 1947 року в селі Нові Соколи Іва-нківського району Київської області.

Після закінчення восьмирічної школи вступила до Ки-ївського технікуму радянської торгівлі. По закінченні де-який час працювала в Дарницькому райгастрономі. Вийш-ла заміж. Переїхала до Вінниці. У 1967 році влаштувалася працювати на Вінницьку телеграфно-телефонну станцію. Почала телефоністкою.

У 1984 році її було призначено бригадиром-телефоніс-том міжміської телефонної станції.

Навіки запам’яталася весна 1986-го – весна Чорнобиль-ської трагедії.

Слово Чорнобиль, крім того, що це назва міста, назва полин-трави, назва атомної електростанції, ще набуло не-повторно жахливого значення, яке щораз міцніше засідає в нашій свідомості і відлякує одночасно.

Трагізм Чорнобиля для кожного свій. Більший чи мен-ший. Для одних – це спогади про грізні дні, для інших – почуття невідомості й страху, для третіх – лікарняне ліжко, для четвертих – могила дорогої людини, чиє життя забрав невидимий ворог. У травні того зловісного 1986-го Вален-тина Федорівна на чолі групи телефоністок прибуває до зони біди. Нині вона згадує:

– Почалися важкі дні випробувань. Працювали без вихі-дних, по 12 годин щодобово, адже Урядова комісія працю-вала без перерви. Навантаження, що випало на операторів зв’язку, не передати словами. А яка відповідальність!

Умови проживання були важкими. Поселили нас у ле-нінській кімнаті: двадцять розкладних ліжок, води не було.

Але найболючіші враження, гнітючий настрій справляли покинуті оселі, в яких ще недавно мешкали люди. Страху додавали безлюдні вулиці. Подумалось, що наші нащадки сумніватимуться в нашому розумі за таку спадщину.

116

У липні того ж року мені довелося очолити другу групу телефоністок, які теж повинні були забезпечити урядовий зв’язок у зоні трагедії.

На той час умови проживання вже значно покращились, але наванта-ження не спадало ні вдень, ні вночі.

Наші телефоністки, інженери зв’язку за сумлінність, відданість служ-бовому обов’язку відзначені Почесними грамотами, преміями від імені начальника Цивільної оборони СРСР, заступника міністра оборони СРСР генерала армії А. Алтуніна.

Після повернення з Чорнобиля продовжувала працювати на улюбленій роботі. З 1991 року працювала техніком зв’язку у виправній установі смт Піщанки.

За сумлінність, досягнутий успіх у соціалістичному змаганні Валенти-на Федорівна неодноразово заносилась на районну Дошку пошани. У 1970 р. виборола звання «Кращий по професії», нагороджена медаллю «Ветеран праці».

Сьогодні Валентина Федорівна на пенсії, дістають хвороби, інвалід ІІ групи, ліквідатор І категорії. Часто зустрічається з подругами по Чорноби-лю: Г. Жмурко, С. Плетньовою, О. Степанюк, Л. Березовською, О. Пач-кою та іншими. Разом згадують тих, кого вже немає серед живих: Л. Не-чай, О. Гевель.

117

Особлива радість – донька Наталя, онуки Олена, Сашко. Любить виро-щувати квіти, особливо айстри, троянди, мальви.

Ліквідатори та постраждалі від чорнобильського лиха обрали її головою громадської організації «Союз Чорнобиль України» Піщанського району.

Валентина Федорівна розповідає:

– Разом з однодумцями допомагаємо тим, хто потребує оздоровлення, соціального захисту. Намагаємося зберегти пам’ять про наших земляків, які в грізний час рятували Україну.

Члени організації постійно беруть участь у різних заходах, які прово-дяться в школах. Особливо теплі стосунки склалися з педагогічним та учнівським колективом школи-гімназії ¹ 1.

Постійно співпрацюємо з редакцією районної газети «Піщанські вісті», на сторінках якої друкуються матеріали про ліквідаторів.

Склалися добрі стосунки з місцевою владою. Завдяки владі та активіс-там стало можливим відкриття Алеї пам’яті з Пам’ятною дошкою до 20-ї річниці Чорнобильської трагедії.

На її відкриття були запрошені ліквідатори, переселенці, сільські голо-ви, вихованці школи-інтернату. У місцевій Свято-Успенській церкві від-булася поминальна літургія за загиблими та померлими внаслідок Чорно-бильської катастрофи.

Давайте придивимося й прислухаємося, звернемо увагу на тих, хто по-руч. Вони серед нас, ліквідатори-чорнобильці – люди, котрі своїми рука-ми, тілом, серцем і душею закривали, гасили чорнобильську біду. Любіть життя, любіть квіти, нашу чудову природу…

І давайте пам’ятати про це, про всіх завжди... Про тих, хто віддав Чор-нобилю життя заради життя.

118

Людмила Федорівна КОВАЛЬ

Людмила Федорівна народилася 12 квітня 1954 року в селі Іракліївці Могилів-Подільського району. Закінчила се-редню школу. Трудовий шлях почала в Мурованокурило-вецькому районному вузлі зв’язку.

З 1971 року працювала телефоністкою міжміської теле-фонної станції. 1986 року в середині травня була відправле-на у відрядження в Чорнобиль.

Завдання надзвичайної ваги, як тоді пояснювали, адже обслуговувати доведеться Урядову комісію з питань лікві-дації наслідків аварії на ЧАЕС.

Той травень Людмилі Федорівні запам’ятався назавжди, адже місяць був сповнений небезпечних подій, героїчних подвигів і проявів байдужості.

– Пам’ятаю, як 21 травня о 3-й годині ночі під’їхала машина до мого дому, і я, поцілувавши двох сплячих непо-внолітніх синів, взявши сумку з трьома комплектами одя-гу, відправилася на вокзал до Вінниці, куди з усіх районів області приїхали 30 зв’язківців.

У Києві в Міністерстві зв’язку міністр сказав: «Ми всі їдемо на ліквідацію аварії на ЧАЕС».

Проінструктувавши, нас направили до спеціальної зони. Кажуть, що в телефоністок робота небрудна. Воно так, але відповідальнa й небезпечна, тому що по 12–14 годин си-диш під напругою, в очах мигтіння лампочок, і безперерв-но потрібно розмовляти, голосові зв’язки весь час напру-жені, весь час відчуття сухості в роті.

Хоча ми, телефоністи, і були в курсі всіх подій на атом-ній, але тривожних відчуттів тоді не було. Страх ми відчули 23 травня, коли сталася пожежа на третьому блоці, коли там горіли електрокабелі. Але пожежники, у тому числі й з Вінниччини, завдяки великим зусиллям загасили вогонь.

Згадую, як було спекотно, вахта тривала півдоби, а то й

119

ще більше. Дві години відпочинку, а за цей проміжок потрібно було прос-тояти в черзі, щоб взяти трохи питної води собі й подругам, які в цей час теж були на зміні.

Нам доводилося обслуговувати зв’язком усі служби, задіяні в Прип’яті та Чорнобилі. За сумлінне ставлення до роботи я була відзначена Почес-ною грамотою та грошовою премією – 100 карбованців.

Вже у перший день роботи в Чорнобилі ми відчули велику різницю між тим, як ставилися до нас члени Урядової комісії і як наші районні керів-ники. Вони ввічливо зверталися до нас, дякували на кожному кроці. Для нас це була велика підтримка.

Так повільно тягнулися два тижні важкої, напруженої роботи. Та все-таки я витримала.

Нині на пенсії. Очолюю на громадських засадах районну громадську організацію «Союз Чорнобиль України». В організації на обліку 60 лікві-даторів, 13 удів та 4 дитини, в яких померли батьки-ліквідатори.

Усього в районі проживає 92 ліквідатори. Члени правління беруть акти-вну участь у заходах, спрямованих на соціальний захист потерпілих від Чорнобильської катастрофи. Але наших зусиль завжди недостатньо.

– Завдяки допомозі районної влади та з ініціативи чорнобильської ор-ганізації до 21-ї річниці встановлено пам’ятник землякам-чорнобильцям, – зазначає Людмила Коваль., – проведено Хресний хід Чорнобильської

Хресний хід у Мурованих Курилівцях з Чорнобильською святинею

120

Відкриття пам’ятника чорнобильцям у Мурованих Курилівцях. 2007 р.

121

святині. Здається небагато часу минуло, а уже 25-а річниця. Тієї весни 86-го ми ще не розуміли, наскільки швидко ланцюгова реакція четвертого енергоблоку пошириться в суспільстві, зруйнує старі ілюзії, оголить брех-ню й цинізм системи і врешті-решт під корінь зруйнує імперію зла. Від-тоді й назавжди Чорнобиль стане категорією моральною – саме за Чорно-билем ми звіряємо правду й брехню. А правда в тому, що туди, де від високої радіації зупинявся робот, посилали 20-річних дітей, солдатів стро-кової служби, щоб зібрати уламки радіоактивного графіту. Сьогодні відсо-ток злоякісних утворень, хвороб внаслідок катастрофи невпинно зростає. Як важко, коли онкохворому ліквідатору приписують ще й ліки від тубер-кульозу, не пов’язують захворювання з Чорнобилем, та ще й витягують останні гроші з сім’ї на лікування. Поховавши свого чоловіка, дружина збирає всі папери і пише заяву в організацію «Союз Чорнобиль України» на допомогу, щоб погасити кредит, який брала на лікування чоловіка-ліквідатора. Я могла не повірити, але й сама пройшла це випробування. Мій чоловік, ліквідатор аварії на ЧАЕС ІІІ категорії, теж раптово захворів. На лікування витратила чималу суму грошей.

Медична наука повинна фінансуватись не тільки західними фондами і міжнародними програмами, це ганебно. Потрібно невідкладно забезпечи-ти потерпілих необхідними медикаментами, діагностичними лікувальни-ми послугами.

Досить владі списувати свої борги на економічну кризу. Необхідно врешті чітко визначити пріоритети. Чорнобиль не може далі залишатися неспоку-шеним гріхом. Адже він – наша спільна доля, біль, що ріднить нас усіх.

Кажуть, людина звикає до всього. У тому числі й до втрат. Рани загоює час, він же й лікує. Однак минає 25 років відтоді, як світ облетіла жахлива звістка про аварію на Чорнобильській АЕС, а біль мільйонів людей не вщухає і досі. Хіба можна звикнути до смерті? До спустошених сіл? До сплюндрованих атомом родючих земель? Чорнобиль – це загальна траге-дія, спільний біль планети. І в наших серцях не повинно згасати його відлуння. За ініціативи активістів районної громадської організації в на-шому районі впорядкована та надрукована книга «Наш чорний біль – Чорнобиль». До дня вшанування ліквідаторів надрукований буклет, у якому ми висвітлили спогади про ті страшні дні та розповіли про сьогоднішні дії активістів громадської організації «Союз Чорнобиль України». До 25-ї рі-чниці страшної аварії готуються матеріали для ще однієї книги, присвяче-ної пам’яті земляків-чорнобильців «Чорнобильська рана, яка ніколи не загоїться». Багатьох ліквідаторів уже немає серед нас. Мені дуже хочеться, щоб ніколи більше не було ніяких техногенних потрясінь у нашій Укра-їні, щоб життя на землі було гідне людини.

Зі сльозами на очах напередодні 25-х роковин трагедії вінничани пере-глянули передачу Вінницького державного телебачення про складну долю Людмили Федорівни – жінки, матері, непересічної вінничанки, ліквідато-ра наслідків Чорнобильської трагедії.

122

Слова Д. Павличка Музика О. Білаша

* * * На Чорнобиль журавлі летіли, З вірою вертались навесні. Як сніжниця, попелище біле Розвівалось в рідній стороні.

Там згоріли гнізда і гніздечка, Поржавіла хвоя і трава. Журавлина крихітна вервечка Напиналась, наче тятива.

Не було ні стогону, ні крику, Тільки пошум виморених крил. Журавлі несли журбу велику, Наче тінь невидимих могил.

Не спинились птиці на кордоні, Де сягає атомна яса. І дивився батько з-під долоні, І ридала мама в небеса.

123

Зінаїда Сергіївна ЛІТВІНОВА

Зінаїда Сергіївна розповідає:

– 25 років відділяє нас від того часу, коли Чорнобиль розіп’яв Україну на вічній дорозі болю і перестороги для майбутніх поколінь.

З тих пір кожен українець несе на собі чорнобильський хрест. Чверть століття лунають тривожні трагічні дзвони над нашою згорьованою землею. Дісталось і нашим сусі-дам. Трагедія приголомшила світ.

Зінаїда Сергіївна згадує день 20 липня 1986 року, коли вона відправлялась працювати телефоністкою до Чорноби-ля. Була тоді вже досвідченим фахівцем, бо працювала на телеграфно-телефонній станції з 1965 року.

– Важко підібрати слова, передати той стан душі, який переповнював нас, коли ми побачили наслідки Чорнобиль-ської трагедії.

Осмислення цієї біди визначало подальше ставлення до життя, до святих цінностей.

Я чесно і сумлінно відпрацювала з 20 липня по 1 серпня 1986 року. Працювала з колегами на телефонній станції Чорнобиля по 19-20 годин щодобово. Часто виконувала обов’язки начальника зміни.

Навантаження було дуже великим, вільного часу майже не було. Одні збираються на зміну, інші – повертаються. Умови – як на війні: кімната, матраци, ніхто нікуди не виходив.

Чорнобиль… Чорнобильська зона… Чорнобильці… Чор-нобильські діти… Ці важкі слова назавжди увійшли до нашої мови.

Знову відроджуються страхи за наше життя в зв’язку з подіями на атомній станції в Японії.

124

Як хочеться, щоб із цих двох жахливих аварій було зроблено висновки.

Після повернення навчалась у Кишиневі, вивчала нові засоби зв’язку, була призначена бригадиром, тривалий час передавала досвід молоді.

Вважаю, що ветерани зв’язку – чорнобильці, спеціалісти зі значним життєвим досвідом є авторитетом для молодого покоління, вони здатні донести до нього те, чого їх навчили пережиті події.

Керівництво «Укртелекому» повинно використати цей потенціал, бо лі-квідатори-телефоністи є втіленням вірності своєму покликанню.

Сьогодні на пенсії. Здоров’я вже не те. Вже й операції деякі довелося пережити.

Сім’я підтримує маму, бабусю. Виростили удвох з чоловіком двох до-ньок, сина. Займаємося вихованням правнука. Люблю природу, ліс, польові квіти…

125

Людмила Борисівна НЕЧАЙ

У Людмили Борисівни спеціальність спадкова: і батько, і мати зв’язківці. Не дивно, що після закінчення середньої школи Люда пішла працювати телефоністкою. Це було в Москві. Коли сім’я переїхала у Вінницю, вона знов влашту-валася телефоністкою міжміської телефонної станції.

...1986 рік. Липень. Незгладимі враження залишив він у її пам’яті. Десь у середині липня Людмилі Борисівні запропо-нували поїхати у відрядження в Чорнобиль. Завдання над-звичайної важливості, адже там працювала Урядова комісія з питань ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. 20 липня він-ничанка Людмила Нечай приступила до роботи. Вахта три-вала по 12 годин щодня. Напруга неймовірна.

Людмила Борисівна згадувала:

– Тривожило душу, породжувало болючий сум, рвало се-рце споглядання сплюндрованих міст і селищ, кинутих до-мівок навіть з білизною на мотузці. А залишені напризво-ляще колишні любимиці – кішки, такі безпорадні, як вони горнулися до нас, благаючи про порятунок!

Таке не забудеш ніколи. У такому нервовому розладі до-велося нам працювати. Ми обслуговували телефонний зв’я-зок міст Прип’яті, Чорнобиля, всі служби, задіяні в лікві-дації аварії.

Працювали сумлінно, не дорікаючи нікому на труднощі роботи, проживання і таке інше. Скарг нашу роботу не було. Наприкінці липня закінчилася моя вахта.

25 років не змовкають дзвони Чорнобиля, тривожать душу, породжують у серці гострий біль. Це пам’ять про тих, хто ціною свого життя і здоров’я захистив нас, захистив світ…

Немає вже Людмили Борисівни. Відлуння Чорнобиля за-брало життя цієї гарної, душевної жінки, перекреслило всі її світлі мрії, сподівання.

Схилімо голови, віддаючи данину пам’яті і пошани тим, кого вже немає серед нас.

126

Любов Іванівна НІМЕНКО

Звістка про аварію на Чорнобильскій атомній електро-станції стривожила душу. Але великого страху не було, адже ми вже знали: пожежу загасили. Тривога посилилась, коли дізналися, що жителів міста енергетиків Прип’ять евакую-вали. Майнула думка: від пожежі не евакуюють, значить, щось не те. Невдовзі нова звістка: виселили Чорнобиль і навколишні села. Сумніву вже не було: це катастрофа. Чим я можу зарадити?

Нагода з’явилась: формувалась група зв’язківців для ро-боти в Чорнобилі. Я висловила бажання однією з перших. Мама відмовляла: «Дитино, куди ти їдеш? Там же атом...» Я завжди слухалась маму. Але тут був не той випадок – краї-на в небезпеці. Я ж, як і багато таких молодих, як і я, були виховані патріотами. Отож залишаю маленького сина на маму – і в дорогу.

Автобусом приїжджаємо в райцентр Іванків. Поселяють нас в спортзалі гуртожитку профтехучилища. Якісь малога-баритні ліжка. Побутові умови так собі. Наступного дня їдемо в Чорнобиль. Перед нами КПП, за ним 30-кілометрова зона ЧАЕС. Зліва і справа огорожа з колючим дротом. А шлях стелиться серед лісу – сосни, берези. У синьому небі лагід-не сонце. Це вранці. Удень же воно пектиме немилосердно. І так буде всю весну і літо 1986 року.

Та ось районний вузол зв’язку. По всьому видно, трипо-верхове приміщення ще нове, місцева працівниця сказала, що його закінчили перед самою аварією на ЧАЕС, а нове обладнання установити не встигли-технічний персонал ева-куювали 10 травня. Цю роботу доручили моїй бригаді. Па-ралельно на старому обладнанні здійснювався зв’язок. За-пити від Урядової комісії летіли у всі зарубіжні країни, у багато міст Росії та інших республік тодішнього Радянсько-го Союзу. В якому б напрямку ми не звертались, нам мит-

127

Чорнобиль. Районний вузол зв’язку до аварії на ЧАЕС 1986 року.

Зараз тут різні установи зв’язку. У цьому приміщенні у 1986-1987 роках

працювали телефоністки з Вінниччини як ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС

Про наболіле з екрана телебачення члени міської громадської організації «Союз Чорнобиль України» Наталя Дмитренко (ліворуч) і Любов Німенко

128

тєво йшли назустріч, тривожились за нашу долю, співчували, допомагали нам. Голос телефоністок з Чорнобиля знали на багатьох телефонних стан-ціях. Пам’ятаю такий випадок. Телефоную в Іркутськ, представляюсь: «Я – Чорнобиль». Колега на тому кінці проводу почала розпитувати про моє здоров’я, про моє життя-буття і розплакалась. І я теж сльозу пустила. Отак плачучи ми й продовжували працювати. Іноді в нічну зміну дзвонили нам молоді солдатики, які працювали на ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, і просили набрати їм маму. Ми з’єднували їх з батьками і переживали ра-зом з ними.

Липень закінчився, а з ним і наша вахта. Удома нас вітали як героїв. Нагородили грамотами, грошовими преміями, видали путівку в Ригу-Юр-малу. Згодом вручили нагрудний знак «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС».

Нині займаюсь громадською роботою, являюсь секретарем Вінницької міської громадської організації «Союз Чорнобиль України».

Наша організація надає допомогу найбільш нужденним чорнобильцям - важкохворим, вдовам ліквідаторів. Багато приділяє уваги збереженню пам’яті вінничан-учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Ніколи не забуду слів вдячності однієї жінки з Росії на адресу ліквіда-торів: «Спасибі вам, чорнобильці, за те, що ви врятували планету від ядер-ного вибуху. Низько вклоняємося вам».

Голова міської громадської організації «Союз Чорнобиль України» привітав членів організації Т. Короленко і Л. Німенко з визначним ювілеєм у їхньому житті.

Січень 2011 р.

129

Ольга Анатоліївна ПАЧКА

Ольга Анатоліївна, як і багато працівників зв’язку, в перші місяці трагедії 22 липня 1986 року вже була направлена в Чорнобиль. Одразу ж поринула у виснажливу роботу теле-графіста. Працювали по 15-18 годин на добу, потім – кіль-кагодинна перерва на відпочинок і знову нелегка робоча зміна. І так по 31 липня включно. Не кожний організм лю-дини, не підготовлений до такого режиму роботи, та ще й в умовах високої радіації міг його легко перенести. Результа-ти сказали про себе пізніше, через декілька років після по-вернення з Чорнобиля...

Хто ж вона – Ольга Анатоліївна Пачка?

Народилася 24 вересня 1946 року у Вінниці. З першого по восьмий клас навчалася в 2-й середній у школі м. Він-ниці. З 1962 року (з 16 років) уже працювала на Вінницькій телеграфно-телефонній станції і одночасно продовжувала навчання у міській вечірній середній школі ¹ 3.

Не залишалась Ольга Анатоліївна осторонь і від громад-ської роботи. Відпрацювавши на одному місці 40 років, вона була беззмінним активістом профспілкової організації. По-стійно переобиралася членом профспілкового комітету, сум-лінно виконуючи покладені на неї обов’язки.

Патріотичний вчинок Ольги Анатоліївни, яка добровіль-но визвалася поїхати в Чорнобиль, ще вище підняв її авто-ритет в колективі підприємства. «Поступити інакше я не могла, – каже Ольга Анатоліївна, – мене не зрозуміли б у колективі, та і я не змогла б чесно дивитися людям у вічі». По приїзді з Чорнобиля свою колегу радо вітали працівники підприємства. А сама Ольга Анатоліївна не могла прихова-ти сліз від хоч і недовгого, але такого небезпечного розлу-чення зі своїм рідним колективом і радості зустрічі з ним.

А зі своїми колегами по основній роботі і роботі в Чорно-130

билі Світланою Слободянюк, Надією Гудзовською, Любою Німенко, Ва-лентиною Кирилюк Ольга Анатоліївна з радістю зустрічається щорічно не тільки в роковини трагедії, а й періодично – у Вінницькій міській громад-ській організації «Союз Чорнобиль України», членами якої є вони усі.

Разом з чоловіком Олександром Васильовичем мають двох дітей – доч-ку Оксану (1965 р. н.) та сина Сергія (1969 р. н.), а також онуку Юлію – студентку одного з вузів м. Одеси.

Сьогодні Ольга Анатоліївна ліквідатор І категорії, має ІІІ групу інвалі-дності.

– Так хочеться, – каже Ольга Анатоліївна, – щоб про той патріотизм наших земляків, про наші тривоги, про наші переживання пам’ятало під-ростаюче покоління. Пам’ятайте про наших вінничанок-теоефоністок.

Пам’ятна зустріч у міській громадській організації «Союз Чорнобиль України» зв’язківців-ліквідаторів. Березень 2011 р.

131

Тамара Єреміївна ПОБЕРЕЖНА

Народилася 7 червня 1937 року.

– Виповнюється 25 років з тієї страшної пори, коли «ми-рний» атом показав себе зовсім не мирним.

Уже 20 травня того лихого 1986 року і до 4 серпня я працювала телефоністкою. Мене як і всіх вразила картина: величезне скупчення техніки, безліч наметів, багато людей у формі. Запам’яталася спека, горіли ліси, хати, торф’яни-ки, що страшно ускладнювало ситуацію.

Ми забезпечували всі телефонні розмови Урядової ко-місії. Відчували велику відповідальність, тому намагалися працювати чітко, сумлінно, професійно, бо розуміли, які переговори ведуться на лінії зв’язку. Про труднощі не ду-мали, лише хотілося додому.

Жодна статистика не скаже, скільки понівечено людсь-ких доль чорнобильським смерчем, скільки ще ліквідато-рів «дотлівають» у лікарнях, а скільки скінчили свій зем-ний шлях.

Природа не дозволяє з собою жартувати, вона завжди правдива, завжди серйозна і сувора. Людина я небайдужа. Мене хвилює все, що відбувається в моїй Україні. Долю та правду людина обирає своїм серцем. І хоча я стала інвалі-дом, розумію – без масового героїзму ми не перемогли б.

Сьогодні я від імені всіх добрих людей щиро дякую всім тим, хто ліквідував цю страшну катастрофу, хто мав і має до цього відношення.

Православна церква теж вшановує ліквідаторів уже са-мою наявністю ікони «Чорнобильський спас».

Вразили мене рядки із Святої Книги: «… і засурмив тре-тій ангел, і впала велика зоря з неба, палаючи, як смоло-

132

скип, і впала вона на третину річок і водні джерела, а ймення зорі тій – Полин, і багато людей повмирало з води, бо згіркла вона…»

Що хотів сказати наш земляк Степан Руданський 150 років тому у своєму вірші «Могила»:

Де була калина, Там нап’ята буда Наверху могили Чорнобилю груда.

І димить чорнобиль, Затим запалає І «Вічную пам’ять» Божий птах співає…

Те, що йдеться саме про цю катастрофу, сумніву немає, адже чорно-биль – це полин. Це змушує замислитися над вразливістю людського життя.

133

Жанна Олександрівна СЕРДЮК

– Народилася 13 листопада 1939 у Вінниці. Навчалася в середній школі ¹ 8. Pакінчила Одеський технікум зв’язку. Отримала спеціальність зв’язківець-технік. Для подальшої роботи була направлена на посаду зв’язківця штабу армії, де пропрацювала з 1959 по 1973 рік.

Згодом переїжджаю до Калинівки на роботу в районно-му вузлі зв’язку. Телефоністом І категорії працювала аж до 1990 року.

Дві знакових події лягли на пам’ять мою і моєї сім’ї. Це Велика Вітчизняна війна і Чорнобильська трагедія. Батько пішов на війну в перші дні. Мама з трьома дітьми залиши-лась у місті. Коли фашисти бомбили, мама хапала нас і ховала під стіл, а вікна закладала подушками. Пам’ятаю, як повернувся батько в останній день війни. Я побачила, як до нас іде солдат, побігла до хати з криком: «Мамо, до нас якийсь солдат іде!»

Назавжди в пам’яті моїй Чорнобильська трагедія… Чор-нобильський біль… Відзначаючи трагічні події 25-річної давнини, ми вшановуємо загиблих і згадуємо минуле.

Важко уявити, як би виглядав світ сьогодні, якби не мужність перших ліквідаторів – пожежників, що загасили пожежу на атомній електростанції.

Святим обов’язком допомогти моїй Україні вважала і я. Коли начальник Калинівського вузла зв’язку Микола Ни-кифорович Мельничук формував групу зв’язківців для ро-боти в Чорнобилі – я не вагалась. Діти вже були доросли-ми. Я вірила в добро, справедливість, вважала, що молоді не повинні були туди їхати.

Наказом від 20 травня 1986 року я була включена в спе-ціальну групу. До Києва добирались електропотягом. З Києва автобусом вже з інструктором до Іванкова.

134

Вразила нас картина місцевості. Сила-силенна бойової незвичної тех-ніки, людей у військовій формі. Всі метушились, швидко вантажились, їхали, чути було безліч військових команд. Стало страшно, всі замовкли.

Розмістили нас в Іванківському вузлі зв’язку. 27 розкладних ліжок, тісно-тісно одне біля одного.

І почалися чорнобильські будні. Возили нас в Чорнобиль по змінах з 8-ї до 20-ї години.

Для лазні та їдальні пристосували солдатські намети. Машини мили по декілька разів на КПП, нас висаджували, машини знову міряли дозимет-ром – нас забували міряти. Відпрацювавши свій термін, повернулася до основної роботи.

З 1992 року на пенсії. Через хворобу отримала ІІ групу інвалідності. Важко ходити через біль в суглобах. Добре, що маємо батьківську хату на Хуторі Шевченка. Люблю вирощувати квіти, особливо тюльпани і ромаш-ки.

Наслідки чорнобильської біди, слід зірки полин ми будемо відчувати ще довго. Влада повинна сьогодні зробити все можливе, аби подібне біль-ше не повторилося, огорнути турботою тих, хто жертвував життям і здоро-в’ям, рятуючи Україну.

135

Емілія Василівна СЛІПЕНЬКА

– Місто Жмеринка – відомий на Україні залізничний вузол. Саме тут у сім’ї залізничника в 1937 році й народи-лась я, Емілія. Міську середню школу ¹ 16 закінчила з відзнакою. Далі навчання в Київському технікумі зв’язку. Одержала направлення на Вінницьку телеграфно-телефон-ну станцію на посаду електромеханіка. Без відриву від ви-робництва опановувала повний курс Одеського електроте-хнічного інституту зв’язку ім. О. Попова. У 1969 році мене вже як інженера призначили керівником лінійно-апарат-ного залу телеграфно-телефонної станції.

Та ось ритмічна робота нашого колективу зв’язківців дещо порушилась. Молодших працівників почали направляти на військові навчання, на їх місце запрошували пенсіонерів. Навчання ті виявилися відрядженням у зону ЧАЕС.

19 травня 1986 року запам’яталося назавжди. Того дня група зв’язківців Вінниччини приступила до роботи в Чор-нобильському районному вузлі зв’язку. Обслуговували об-ладнання високочастотних систем зв’язку службових і уря-дових каналів.

Як працювалось? Сказати погано, значить нічого не сказати. Ночувати возили нас в сусідній райцентр Іван-ків. Побутові умови далекі від нормальних. Дошкуляла травнева спека, обмаль води. Та ми все витерпіли. Одне бажання: своєю працею допомогти військовим, будіве-льникам, хімікам швидше залатати ту пекельну діру зруй-нованого блока ЧАЕС. Термін нашого відрядження за-кінчився 28 травня.

З нами працювала старший інженер магістральної групи лінійного автоматично зв’язку Олена Андріївна Гевель. Для неї перебування в чорнобильській зоні виявилось трагіч-

136

ним. Вона тяжко захворіла і в 1997 році її не стало. Ми пам’ятаємо і ті надзвичайні події, і наших колег, що пішли з життя внаслідок ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Пам’ятаймо нашу Олену Андріївну… Хай земля їй буде пухом…

137

Світлана Анатоліївна СЛОБОДЯНЮК

– Народилася в місті Вінниці 13 травня 1958 року. У 1975 році закінчила середню школу ¹ 8. Влаштувалася уче-ницею на міську телефонно-телеграфну станцію.

– 1986 року мені було 28 років, я продовжувала працю-вати на телефонно-телеграфній станції. Звістку про відря-дження для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС сприйняла спокійно. Була переконана, що обов’язок – найголовніше, нас так виховали. Хтось повинен боротися зі страшним невидимим злом.

Рідним удома спокійно пояснила, куди і для чого їду. Їхала разом з подругами. На той час у мене вже були дві доньки: 1976 і 1982 року народження.

Знань про небезпеку радіації у нас, звісно, не було.

Працювали по 15-18 годин на добу. Дуже було важко, але ми не скаржилися, бо вважали, що це не патріотично.

Радіацію не відчували, тому що вона без смаку, без за-паху. Втома відчувалася лише наприкінці робочого дня. Для захисту органів дихання використовували марлеві пов’яз-ки. Жили в Іванкові. У Чорнобиль нас возили щодня авто-бусом.

Так я відбула свою «вахту» з 22 по 31 липня того поли-нового1986 року. Відчула всім серцем, у якій біді опинила-ся Україна.

Уперше відчула погіршенні здоров’я у 1990 році. Весь час хворію. Інвалід І групи. Маю статус ліквідатора І категорії.

138

Пенсіонерка. Доньки теж працюють в «Укртелекомі» разом з батьком.

Радують онуки, яким я приділяю всю свою увагу. Найменша – 8 років – має нагороди за старанні досягнення в гімнастиці, посідає перші місця у спортивних змаганнях. Друга онука – 10 років – навчається в музичній школі. Онук – 14 років – теж любить спортивну гімнастику.

Дуже люблю вирощувати квіти на дачі, особливо тюльпани і троянди. Захоплююсь в’язанням, фотографією.

Не нарікаю на долю і владу, не чекаю від них подарунків, борюсь зі своїми хворобами, аби бути корисною в сім’ї. Вступила до міської громад-ської організації «Союз Чорнобиль України». Підтримую дружні зв’язки зі своїми подругами.

139

Олена Василівна СТЕПАНЮК

Народилася в м. Вінниці 19 вересня 1964 року. Олена Василівна згадує:

– То був звичайний теплий, сонячний день. В Україні як і по всій країні (колишньому СРСР) активно готували-ся до весняного свята – 1 Травня. Ні по радіо, ні по телеві-зору ніяких повідомлень про страшну катастрофу на ЧАЕС не було. Лише 28 квітня спокійні та скупі рядки програми «Время», не зважаючи на декларовану рік тому гласність, повідомляли про двох загиблих працівників станції. На ек-рані телевізора промайнула картинка з місця події. Люди у білих комбінезонах спокійно гасять пожежу. На цьому все.

Згодом стало прояснятися, що розруха мала вибуховий характер, четвертий блок був повністю зруйнований. У на-вколишнє середовище викинуто безмірну кількість радіо-активних речовин.

У той час після закінчення середньої школи ¹ 9 я пра-цювала на міській телеграфно-телефонній станції телефо-ністкою. Мені було лише 20, прагнула добути освіту, котра допомогла б досягти вищих сходинок.

Коли повернулась зі зміни додому, ще з порога запитали рідні: «Що чути?» Відповідати було нічого. Хоч зв’язок пра-цював надійно, нічого поганого не надходило. Все законс-піровано. І, коли нам – телефоністкам – запропонували їхати у Чорнобиль, ми, звичайно, погодилися, адже там була необхідна наша допомога.

Нам наобіцяли багато: будемо жити у Києві, на робити-му їздитимемо в Іванків чи Полісне, але не в радіоактивну зону. Високі чиновники говорили і про щоденний медич-ний огляд, але з цього вийшла мильна булька. Пізніше умови трохи поліпшилися.

140

Приїхали до Києва вранці, до обіду були в Іванкові, а вночі вже працю-вали в Чорнобилі. Зміни тривали 12-14 годин. Хочу зазначити, що, їдучи до Іванкова, ми відчували надзвичайну напругу. Віддаль невелика – 80 км, безліч блок-постів, перевірок дозиметрами. Нам ніхто не видавав захисних засобів. Про небезпеку лише здогадувалися, бо щоразу бачили, як машини, наповнені спеціальною рідиною, дезактивували навколишні дороги.

Відпочивали після зміни безпосередньо в Іванківському відділенні зв’я-зку. Коли поверталися сюди, ми не хотіли спати, а допомагали іванківсь-ким колегам виконувати важливі завдання. Навантаження на кожну теле-фоністку припадали неймовірні.

Болісно було дивитися на будинки, в яких не вирувало життя, на котів, собак, котрі бродили навколо й не розуміли, що сталося, чому господарі поїхали, залишивши їх напризволяще.

Виходячи на зв’язок з іншими регіонами з позивним «Я – Чорнобиль», досить чітко відчували свою професію і присутність у цій зоні. Тоді ми отримували велику підтримку звідусіль, бо такий був поклик у кожної людини, котра прийшла на допомогу у важкий час.

Мені довелося працювати разом з подругами близько 20 діб. На зміну при-їхали телефоністки з Чернігова. Травень 1986 року запам’ятався назавжди.

Минуло вже 25 літ, як сталася велика катастрофа на ЧАЕС, але в моєму житті ніколи на забудуться дні й ночі, проведені в тій зоні.

Нині мені 47, на пенсії (мізерній). Маю статус ліквідатора ІІ категорії. Виховую сина. Розповідаю йому про свої небезпечні весняні мандри в 1986 році. Він пишається своєю матір’ю, але хвилюється щоразу за її здо-ров’я, котре підкосив той радіоактивний Чорнобиль. Люблю життя, люб-лю квіти, особливо конвалії.

141

Людмила Георгіївна ШЕВЧЕНКО

Травень 1986-го…

Та весна була страшенно спекотною. Уже накрило весь світ зловісним крилом Чорнобиля, однак лише глухі чутки блукали між людьми. Кожен переймався звичними буден-ними турботами, не усвідомлюючи, що епоха вже розколо-лась на «до» і «після» Чорнобильської катастрофи.

Людмила Шевченко – телефоністка Жмеринського ву-зла зв’язку – готувалася до весілля старшої доньки, тож мріяла про літню відпустку, яку було не так просто «виби-ти». Раптом отримала пропозицію від начальства: всього якихось десять днів відрядження – і відпустка гарантова-на. Тоді жінка ще не розуміла, до якого пекла доведеться потрапити, якою полиновою гіркотою випаде обпектися.

Електричкою дісталася Києва, де разом з іншими зв’яз-ківцями-механіками, телефоністками, телеграфістками пройшла інструктаж у міністерських чиновників і була за-рахована до однієї з бригад, які відправляли у Чорнобиль-ську зону.

Жінки та дівчата з Вінниці, Жмеринки, Козятина, Туль-чина, Калинівки ділилися тривожними чутками, згадували рідних, думали-гадали, що чекає на них попереду. Автобу-сом їх привезли до Іванкова, що знаходиться недалеко від Чорнобиля. Розташували всіх в актовій залі клубу, де стоя-ли розкладні ліжка. Сяк-так розмістившись, вирушили на прогулянку містом.

Наступного дня заступили на зміну. Незважаючи на стра-шну спеку, всі мали бути в панчохах, закритому взутті, бавовняних халатах та хустинах. Дванадцять годин трива-ла робоча зміна, телефоністки забезпечували зв’язок, який був особливо необхідний людям, що працювали біля само-го реактора.

142

Майже одразу подруги по нещастю почали відчувати нестерпний голо-вний біль, пекучу сухість у горлі, у багатьох підвищився тиск. Усі вже знали, що це – від радіації.

Під час обідньої перерви ходили до їдальні, що була поруч з відділен-ням зв’язку. Годували добре, до комплексного обіду додавався ще «сухий пайок».

Були тут воєнізовані загони пожежних, міліції. Сотні, тисячі людей з Москви, Ленінграда, Києва, Донецька, з усіх куточків колишнього СРСР...

Велика незручність відчувалася в тому, що ніде не було лазні, щоб змити смертоносний радіоактивний пил, випрати одяг. Після робочого дня жінки все шукали воду, яка була привозною, а тому дуже дефіцитною.

Ніхто не знав, яку «дозу» радіації отримав – зв’язківців лікарі не пере-віряли.

Двадцять годин біля комутатора, духота нестерпна, голова розколюєть-ся від болю, серце розтинають сумні думки, розпач, безнадія...

Ліквідатори намагалися зателефонувати рідним, повідомити, що живі-здорові, тож телефоністки дозволяли такі розмови, часто всупереч інструкції.

Десять днів, що, здавалося, не закінчаться ніколи, таки минули. Зміну зв’язківців з Вінниччини посадили в автобус і повезли до Києва. Вздовж дороги стояли солдати, що декілька разів мили колеса водою. Перед сто-лицею усіх пересадили в інший автобус.

Десять днів перебування в зоні лиха стали для цих жінок справжнім випробуванням, але ж як вони здружились, стали, наче рідні!..

Людмила Георгіївна отримала посвідчення ліквідатора аварії на Чорно-бильській АЕС. У 1992 році це посвідчення замінили на нове, ІІ категорії. А це означає: нашій героїні не вдалося довести, що її перебування в Чор-нобильській зоні призвело до непоправимої втрати здоров’я.

Звісно, Людмила Георгіївна має як ліквідатор певні пільги. Але чи варті оті «благодіяння» змарнованого здоров’я, обпаленої болем душі?

Жінка багато років страждає від гіпертонії, звуження судин головного мозку. Безперечно, то – відлуння Чорнобиля, але як довести це лікарям, коли раптом загадково зникають записи В медичній картці, а то й сама картка?..

Та попри всі негаразди пані Людмила не втрачає любові до життя, усе тепло душі віддає дітям та онукам, до самозабуття любить пісню, яка дарує крила її душі. Багато років наша героїня співає у ветеранському хорі клу-бу «Надвечір’я», радо спілкується з друзями, любить подорожувати.

У 2006 році саме Людмила Шевченко була у складі делегації від Жмери-нки під час святкування 100-річчя заснування зв’язку у Вінницькій об-ласті. Адже багато років вона з’єднувала не просто телефонних абонентів – вона з’єднувала людські серця.

143

Пам’ять про минуле на захисті прийдешнього

144

Зоя Олександрівна МАКСИМЕНКО

У лютому 2011 року газета «33-й канал» помістила інте-рв’ю журналістки Світлани Єрофеєвої із Зоєю Олександрі-вною, яка проживає в Немирові.

Нещадні наслідки радіаційного опромінення немирівча-нка відчула на собі. Спершу почали сохнути ноги, згодом з’явилися захворювання серцево-судинної системи, тепер у її медичній книжці понад 20 діагнозів.

– У 86-му в Чорнобилі працювали фанати своєї справи, які розуміли, що тільки вони можуть врятувати країну, навіть жертвуючи собою. Я працювала у відділі робітничого постачання на Ладижинській ДРЕС. У добровільно-при-мусовому порядку поїхала у відрядження в Чорнобиль з бригадою кухарів. Там ми переобладнали дитячий садочок під їдальню і годували півтори тисячі ліквідаторів, працю-вали від 6 ранку до 2 ночі. На той момент у зоні відчужен-ня була тільки одна наша їдальня.

Нас відправили туди на 3 тижні, але бригада, яка мала нас замінити, не приїхала, тому ми залишилися ще на два місяці. Від перевтоми втрачали свідомість.

У їдальні я познайомилась з Владиславом Борсуковсь-ким, який приїхав у зону створювати радіобіологічну лабо-раторію. Він запропонував мені працювати разом з ним, і я погодилась. Лабораторія повинна була базуватися в При-п’яті. Коли ми туди приїхали, у мене почалась істерика.

Уявіть собі, їдеш вулицею, а в будинках фіранки від-криті, видно плиту, на плиті каструлька, у каструльці лож-ка, на балконі дитячі речі висять, поряд з під’їздом м’ячик лежить. А навкруги – мертво...

Зоя Максименко каже, що в лабораторію працювати при-їхали вчені з усього Союзу, найбільше було з Челябінська, бо там є подібна зона. Немирівчанка запам’ятала вченого Миколу Архипова, з яким вона часто спілкувалася. Саме він одного дня сказав фразу, яка на все життя запам’ята-

145

лась жінці: «Зараз це все ще не серйозно, поглянете, що почнеться через 25 років...»

– Він спрогнозував, що через 25 років в Україні буде сплеск народжен-ня дітей з усякими аномаліями, мутаціями. Казав, що третину України «викосить» рак... Радіобіологічна лабораторія відбирала рослини і тварин, які швидко дають покоління, спостерігала за змінами здоров’я, розвитку, щоб спрогнозувати наслідки впливу радіації на здоров’я людей. Усі росли-ни в лабораторії страждали на гігантоманію, вони всі були набагато біль-шими, ніж ті, що ростуть у звичайних умовах. Серед тварин було багато мутантів. Мутації починались через два покоління. Цікаво, що таргани були невмирущі, їм радіація навіть подобалась.

До нас приїжджали журналісти з СNN, знімали документальний фільм про Чорнобиль. Цей фільм показали в європейських країнах, в Україні його не показали, бо на той момент там було багато незручної правди про дози радіації, про умови праці людей.

Свій удар по здоров’ю Зої Максименко Чорнобиль зробив, коли через два роки повернулась додому:

– У мене почали сохнути ноги, зараз вони у мене непропорційні. Діаг-нози зростають у геометричній прогресії. Їх більше 20, фактично нема жодного здорового органу, відмирають нерви, а в лівому коліні нема нер-вового рефлексу.

Якби не мої друзі, якби не мама, то, напевно, не було б мене вже на світі. Дві мої найкращі подружки виїхали в Грецію. Вони мене забрали туди, там утримували, лікували. В Греції я перенесла дві операції, там мене й врятували.

Чорнобильцями в Немирові займається організація «Союз Чорнобиль Україна». Її голова В’ячеслав Печак за освітою медик. Він констатує сум-ний факт.

– Із 200 ліквідаторів у Немирівському районі ми поховали вже 57. Пер-шою і основною причиною є онкозахворювання. Друга, досить вагома – гіпертонічна хвороба і пов’язані з нею наслідки – інсульти, інфаркти. Щодо опорно-рухового апарату, великої кількості хворих не бачив. Зоя Максименко – це казуїстичний випадок. Там, у теплицях, проводився не тільки експеримент над рослинами, це був фактично експеримент над людьми. Якщо ліквідатори, які чистили дах реактора, перебували там кіль-ка хвилин, а то й секунд, то Зоя Максименко гуляла в теплиці цілий день.

Світлана ЄРОФЕЄВА

146

Марія Якимівна ЛАЦІС

Чорнобиль довіку у серці моїм

Світлий і теплий ранок дихав свіжістю і спокоєм і не віщував нічого поганого. Ми з чоловіком планували того суботнього дня походити по магазинах в пошуках подарун-ків для його батьків, у яких першого травня мало відбутися золоте весілля, а в нас на те число випадало весілля срібне. Ось таке передбачалося чудове сімейне свято!

Та не судилося. Громом серед ясного неба прокотилася жа-хлива вість: на Чорнобильській атомній станції зірвався четве-ртий енергоблок, бушує страшна пожежа, навкруг висока ра-діація. Про все це ми дізналися рано вранці 26 квітня 1986 року. Знали Москва і Київ. А радіо мовчить, ні пари з вуст.

У тривожному чеканні

Ми, вчителі та учні Чорнобильської середньої школи ¹ 1 зібралися на спортивний захід – крос. По вулиці Кірова ще мчали поодинокі пожежні машини, карети швидкої до-помоги (основні колони їх пройшли ще до світанку). Три-вога посилюється. З районного відділу народної освіти те-лефонний дзвінок: припиняйте всякі заняття, розходьтеся по домівках. З села Лелів, де наші школярі брали участь у суботнику по підготовці картоплі до садіння, прибув і наш син восьмикласник Юра. Голос хриплий, температура під-вищена, сам млявий. Невже від радіації, подумала. Адже Лелів від АЕС рукою подати.

В обідню пору 27 квітня друга тривожна хвиля докотила-ся до Чорнобиля:

Евакуйовано жителів міста Прип’ять. Почалась масова втеча чорнобилян, які мали власні авто. «Безмашинні» ме-шканці штурмували рейсові автобуси на Київ. Трудові ко-лективи не здригнулися, чекали рішення Урядової комісії. З наради в райвиконкомі повернувся директор школи Ми-

147

хайло Петрович Сальник і повідомив: – Пожежники загасили полум’я на машинному залі АЕС. Почалась «піщана атака» на зруйнований реактор. Нас просять допомогти в заготівлі піску. Справа добровільна».

Погодились усі. Навіть учителька малювання і креслення Ольга Петрі-вна Снігур, яка нещодавно перенесла важку операцію і ледь ходила, зго-лосилася. Ми її відмовляли, але вона заперечила: – «Ні, піду з вами. Якщо й не копатиму, то хоч мішка триматиму, щоб вам легше було...»

Важкий пісок

Ось ділянка кар’єру на околиці Чорнобиля біля складів райспоживспіл-ки. Тут працюють учителі, лаборанти, техпрацівниці СШ ¹ 1 на чолі з директором. Чоловіки налягають на злежалий пісок і лопата за лопатою всипають його у мішки, які тримають жінки. Чоловіки потім закидають той вантаж на автосамоскиди. Водії не гаючись мчать до вертольотів на аеродром біля села Лелів. Ну, а пілоти вже скидають рятівний пісок у розверзнуту пащу реактора.

Останні дні квітня і перші дні травня 1986 року видалися спекотними. Вітер повернув з Білорусі, з півночі, колючий, пронизливий, і дув через ЧАЕС на Чорнобиль.

Та в кар’єрі сотні людей не помічають цього, точніше – не зважають на це. Того дня працювали в кар’єрі по 7-9 годин. А вже з 29 квітня по 2 травня – з сьомої ранку до сьомої вечора. Хто ходив на обід, а хто й не ходив: «Нема чого гаяти час на обіди, швидше б заткнути ту смертоносну пельку».

– «Якби можна було закрити ту страшну діру собою, я б це зробила», – мовила вчителька математики Юлія Єгорівна Дехтяренко. – «І я теж», – підтримала її вчителька-філолог Валентина Михайлівна Сальник. До такої самопожертви готові були десятки чорнобилян-патріотів.

Після виснажливої роботи в піщаному кар’єрі під палючим сонцем і без води багато вчителів добровільно пішли в ресторан готувати вечерю чле-нам Урядової комісії – генералам і міністрам, ученим, які керували лікві-дацією наслідків аварії на ЧАЕС. Кухарі ресторану не змогли б нагодувати одночасно кілька сот чоловік.

Ми, педагоги, колективи чавуноливарного заводу, будівельних органі-зацій працювали тоді «на піску» не з примусу і не за плату, та навіть і не за подяку, а за совість, з почуття обов’язку. Гроші за роботу нам видали аж у вересні-жовтні того року, хоча ми на них і не розраховували.

У 1991 році довідки про роботу на піску та оплату за неї стали підставою для видачі мені, як і всім учителям, посвідчення учасника ліквідації нас-лідків аварії на ЧАЕС.

Посвідчення і відповідний нагрудний знак вручали мені в Київському обласному відділі народної освіти.

148

Пам’ять серця

Щороку на 9 травня ми їдемо в Чорнобиль. Відвідуємо могили рідних на кладовищі, заходимо у свої колишні оселі. У міському парку покладає-мо квіти до меморіалу слави землякам, які не повернулися з фронтів Ве-ликої Вітчизняної війни. За часів Зони, до десятиріччя аварії на ЧАЕС, тут споруджена Стела пам’яті чорнобилян, які передчасно пішли з життя від радіоактивних наслідків атомної катастрофи. І їх вшановуємо квітами.

Якось один лікар чи то з подивом, чи то з докором запитав мого чолові-ка: – «І чого несе вас у той проклятий Чорнобиль?» Таке ставлення до Чорнобиля (АЕС знаходиться не в Чорнобилі, а адміністративно підпо-рядкована місту Прип’ять) для нас болюче й образливе. Коли чоловік роз-повів мені про це, я гірко заплакала. Для мене Чорнобиль не «той» і не «проклятий». Він – моє рідне місто. У ньому я зросла, у ньому провчите-лювала чверть віку, у ньому звели ми власний будинок, у ньому народили двох синів.

У Чорнобилі і навколишніх селах жили рідні сестри моєї мами, її пле-мінники, а отже, й мої родичі. На чорнобильському цвинтарі похований мій батько, там покояться мої близькі й далекі родичі, колеги, друзі. І хто б що не плів на мій район, на моє місто, то – моя рідня земля, моя мала батьківщина.

У Вінниці до моєї сім’ї поставилися співчутливо. Чоловік одержав при-стойну роботу. Нам дали чудову квартиру. Ми вступили до міської органі-зації «Союз Чорнобиль України». Вінницька земля стала для мене і моєї сім’ї благодатною.

Та кожному відоме ілюзорне явище: коли приїздиш в іншу місцевість, здається, що сонце сходить не з тої сторони, не там, де сходить удома. Отак і для мене «Сонце сходить тільки там, де вперше я його побачила». А побачила я його вперше на своїй малій батьківщині, на Чорнобильщині, яка довіку у серці моїм.

Сьогодні Марія Якимівна Лаціс, учасниця ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1986 року першої категорії, інвалід Чорнобиля ІІІ групи. Проживає у Вінниці з 1992 року.

Мабуть, лише втративши через якісь страшні природні або суспільні катаклізми, свою батьківщину – чи оту велику, яку пишемо з великої літе-ри, чи й малу, де ми народилися і де закопана наша пуповина, – починаємо розуміти ціну своєї втрати.

149

Поліна Анатоліївна ТВЕРДОХЛІБ

Народилася в мальовничому подільському селі Клебань Тульчинського району. Сьогодні Поліна Анатоліївна згадує:

– Після закінчення школи навчалася в кооперативному технікумі у Вінниці. І ось роки навчання позаду. Як відмін-ниця отримала направлення на роботу до столичної області.

Починала працювати товарознавцем у Яготинській райс-поживспілці. Багато читала, книжки були під руками. За-безпечувала школи літературою, підручниками, мала спра-ви з видавництвами.

Робота була цікавою, вчилася життю з художньої літера-тури, здобувала досвід. Згодом довірили керувати оргвідді-лом. Колектив райспоживспілки налічував понад 1300 пра-цівників. Допомагали ветерани своїм досвідом, вчили пра-цювати з людьми, вмінню вникати в їх проблеми. Моло-дому спеціалісту доводилося часто брати відповідальність за підлеглих. Робота приносила задоволення.

І ось на календарі 26 квітня 1986 року!

Гуркіт чорнобильського грому пролунав як провісник стра-шної біди, яка торкнулася і працівників райспоживспілки.

Ось як звучав наказ начальника Цивільної оборони спо-живчої кооперації Київської області:

«С 1 мая с. г. во всех организациях и предпрриятиях по-требительский кооперации Киевской области организовать роботу с вûездом членов правления облпотребсоюза, пред-седателей и членов правления райспотребсоюзов и специа-листов в населеннûе пунктû Чернобûльского района по обе-спечению личного состава спецподразделений бесперебой-нûм питанием, товарами первой необходимости и вûвозу материальнûх ценностей из торговûх и производственнûх предприятий потребкооперации».

Поліна Анатоліївна була командирована першого жовт-ня 1986-го з водієм в село Іванівку Чорнобильського райо-ну з працівниками санепідемстанції для проведення ревізії

150

товарів у магазинах на предмет їх радіактивності й організації утилізації.

Для запобігання крадіжок доводилося продукти змішувати із землею і глибоко закопувати. Поліна Анатоліївна згадує:

– Це робилося в покинутих селах, у яких вже панувала радіація. Запа-м’яталась якась неприродна тиша, здавалося, ніби вона дзвенить. Навкру-ги порожні вулиці, оселі, забиті криниці, кудись поділися птахи.

Було страшно, моторошно, постійно кортіло озиратися і шукати очима людей.

Законність операцій, які проводились з продуктами, перевіряли двоє молодих міліціонерів, які несли патрульну службу в селі. Мешкали вони в будинку місце-вого дільничного міліціонера, якого вже відправили на лікування.

Приємно було дивитися на ідеальний порядок в кімнатах. Вразили чо-мусь фотографії на стінах. Особливо боляче вразила фотографія господарів у весільному вбранні.

Чи повернуться вони сюди коли-небудь?

З патефона лунала якась сумна, жаліслива мелодія. Нас раптово охопив розпач, закололо в серці, пересохло в горлі, хотілося ридати. Хлопці ви-ключили патефон.

Повернулася до роботи. Ще довго тиснуло душу побачене.

У грудні 1986-го колектив райспоживспілки обирає Поліну Анатоліївну головою районного комітету профспілки працівників держторгівлі та спо-живчої кооперації. Вона наймолодший член партії, депутат Яготинської районної ради.

Збувається її давня мрія: закінчує інститут профспілкового руху Ака-демії праці і соціальних відносин. Здавалося, відкривається гарний шлях у майбутнє. Але різко погіршується здоров’я. Довелося лікуватися навіть в інституті ім. Стражеско. Захотілося додому. В 1991 році разом із сім’єю переїздить до Вінниці, працює в системі споживчої кооперації.

Здоров’я все погіршується. Вона зберігає довідки міської станції швид-кої медичної допомоги. Важко у це повірити, довідка свідчить:

У 1997 році швидку викликали 14 разів, у 1998 – 19 разів, у 1999 – 16 разів, у 2000 – 5 разів, у 2001 – 15 разів, у 2002 – 14 разів, у 2007 – 21 раз, у 2008 – 14 разів!

Сьогодні Поліна Анатоліївна на пенсії. Має статус ліквідатора І кате-горії, інвалідність. Спілкується по телефону зі своїми побратимами-лікві-даторами, яких стає все менше і менше.

Знайшла себе в сімейних турботах. Вважає, що сім’я – це скарб, який постійно треба оберігати. Має улюблену онучку семикласницю Анастасію. У всьому їй допомагає, цікавиться її успіхами в навчанні, разом поринають у чудовий світ Інтернету. В пам’ятні чорнобильські дні вона серед її однокласників, розповідає, яка страшна біда спіткала Україну. Допомагає доньці.

Поліна Анатоліївна – оптиміст. Каже:

– Я багато бачила, багато встигла, багато зробила, багато прочитала, багатьом зробила добро...

Продовжує багато читати. Любить квіти, понад усе любить місяць тра-вень, бо в ньому народилася. Це її улюблена пора року.

151

Якось склалися віршовані рядки:

Ароматом бузку, Пахощами каштанів, Кульбабою у траві Привітав мене травень.

Ой, літа ви мої, Зупиніться на трошки, Бо я дуже люблю Літа сині волошки.

Волоски сивини Заблищали у косах, Промайнули літа – На порозі вже осінь.

Поліна Анатоліївна:

– Хочу звернутися до чиновників від влади, до всіх людей, до побрати-мів-чорнобильців – згадаймо поіменно всіх, хто пішов за межу заради майбутніх поколінь, хто втратив здоров’я, рятуючи людство від ядерної чуми. Вклонімося героям у святому мовчанні й пам’ять про них назавжди збережімо...

З онучкою

Анастасією.

2001 р.

152

Галина Анатоліївна ПИНДИК

Серед тих, хто скуштував гіркоту полину, була й Галина Анатоліївна.

– Проживаю в м. Калинівці Вінницької області з 1988 року. Одружена, маю двох дітей, онука.

Народилася 22 червня 1959 року в селі Андріївка, Білго-род-Дністровського району Одеської області.

У 1976 році закінчила Андріївську середню школу та продовжила навчання в Одеському училищі хлібопекарсь-кої промисловості. За професією пекаря-кондитера не пра-цювала. Закінчила курси секретаря-друкарки та влаштува-лася секретарем в управління громадського харчування Біл-город-Дністровського міськвиконкому.

Коли 1986 року сталася біда для України, пов’язана з Чорнобильською катастрофою, з нашого управління на-правляли на ліквідацію поварів, працівників кухні. Але вже у 1987 році добровольців майже не стало. Люди боялися їхати, і пов’язано це було з тим, що у тих працівників, які працювали впродовж 1986 року, різко погіршувалося здо-ров’я, проявлялися захворювання серцевої діяльності, гі-пертонічні кризи, захворювання нервової системи. І тому начальник відділу кадрів, колишній військовий у відставці Аулов І. Ф., отримавши черговий наказ на відрядження в м. Чорнобиль працівників громадського харчування, зібрав нас, провівши роз’яснювальну роботу про необхідність до-помоги.

На той час я була ще комсомольського віку, вихована в патріотичному дусі, тому погодилася поїхати працівником кухні. І була відряджена на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС з 20 травня по 20 червня 1987 року.

І запам’ятала я цей відрізок свого життя в м. Чорнобилі – 32 дні як 32 кадри страшного фільму.

Зона відчуження – саме це визначення є тим, що гово-рить про все. Бо їхали ми автобусом вже від пункту реєст-

153

рації до м. Чорнобиля гарним травневим днем, тільки краса ця була сум-ною і тихою. Проїжджаючи через колись намолені людьми села, а минув уже рік, ми через вікна автобуса спостерігали страшну картину. Впізнати, що це були населені пункти, можна було тільки по верхівках хатин, вид-нілися тільки покрівлі з димарями, на фоні буйних високих бур’янів, схо-жих на густий ліс. Відчуття від побаченого передати неможливо.

По приїзду на місце нас розселили в будинку побуту, в кімнатах було по чотири та по шість місць із залізними ліжками. Саме місто, вперше побачене мною, виглядало як територія великої лікарні, всі люди ходили в однакових білих робах і білих головних уборах. Було моторошно, хотілось додому, та треба було налаштовуватись і працювати.

Працювала я в їдальні, яка була пристосована з великого цеху (як за-вод).

Коли заходили ліквідатори на обід (я навіть не знаю, скільки сотень їх було одразу), то починали сльозитись очі та дерло в горлі – від їхнього верхнього одягу в приміщенні підвищувався рівень радіації. Та і в будин-ку побуту, де ми жили, при торканні до залізного ліжка відчувалось не-приємне пощипування, хоч ми постійно проводили вологе прибирання, щоб не було радіаційного пилу.

Робочий день у нас був 11 годин майже без обіду і звісно без вихідних, дуже втомлювались. Але ми старанно намагались хоч трохи зробити при-міщення цеху-їдальні кращим і тому прикрашали столи букетами весня-них квітів, бузку.

По-доброму вразило мене в Чорнобилі те, що всі люди були дружними, відкритими, порядними. Думаю, інакших там і не могло бути.

Коли термін мого відрядження та моїх колег закінчився, через місяць, нас не могли відправити додому, бо не було заміни. Всі боялися їхати в Чорнобиль.

Ми теж хвилювались, плакали, хотіли до родин. Але ніхто нас не міг відпустити, комусь треба було працювати. І ми працювали, тільки вже не в Чорнобилі, а біля реактора. Керівництво вирішило відкрити їдальню, яка була збудована раніше і мала назву «Берізка» та знаходилася в 500 метрах від реактора. Після аварії їдальня була зачинена, а ми відкрили приміщен-ня, вимили і працювали ще тиждень.

Після роботи з ліквідації аварії на ЧАЕС, приїхавши додому, через мі-сяць я потрапила до лікарні з тяжким захворюванням центральної нерво-вої системи, в неврологічне відділення, а ще через місяць мене прооперу-вали. І досі, на жаль, кількість захворювань збільшується. З лютого 2006 року я інвалід ІІІ групи. Та я намагаюся бути оптимісткою, бо я жінка: дружина, мати, бабуся і просто українка, завжди готова прийти на допо-могу, якщо потрібно.

Закохана у квіти. Особливо люблю троянди.

154

Ольга Михайлівна ПАНЬКОВСЬКА

– Народилася 5 липня 1931 року. Дитинство, юність прой-шли в Центральному Казахстані, – розповідає Ольга Ми-хайлівна.

Працювала оперативним співробітником в органах внут-рішніх справ.

У 1953 році разом з чоловіком переїхали до Самарканду Узбецької РСР до його батьків. Тут закінчила Самарканд-ський державний університет і більше 20 років працювала в його стінах: викладачем кафедри теорії та історії зарубіжної літератури, вченим секретарем.

Розмінявши квартири, в 1983 році переїздимо до міста Прип’ять. Душа завжди прагнула до України. Тут, у При-п’яті, вже мешкала і працювала наша старша донька із си-ном. Отримала двокімнатну квартиру. Менша донька з чо-ловіком-військовим проживала у місті Хмельницькому.

Чоловікові відразу запропонували посаду механіка заво-ду крупнопанельного будівництва. Я почала працювати в міському комітеті Компартії України.

Через декілька місяців переведена до міськвиконкому на посаду завідуючої держархівом.

Біда, яка спіткала наш край у квітні 1986 року і вимуше-на евакуація увійшли в серце і душу невгамовним болем, невгамовною тугою, які зруйнували моє здоров’я. Адже я тут була щаслива.

Разом зі всіма мешканцями нас евакуювали до села Мла-гівки Поліського району, де я за дорученням голови міськ-виконкому займалася питаннями облаштування евакуйо-ваного населення.

Я продовжувала працювати в міськвиконкомі. Мені до-ручили вивозити різні важливі документи, печатки, штам-пи ряду установ Прип’яті, документи з історії міста тощо.

До 8 травня довелося шість разів повертатися до вже по-

155

кинутого міста, боляче було дивитися на кинуте напризволяще народне багатство цього ще недавно гарного білокам’яного міста, яке з такою лю-бов’ю будував весь Радянський Союз.

Дивилася на цю враз осиротілу землю, на покинуті батьківські хати, на бездомних тварин, які блукали в пошуках своїх господарів, не розуміючи, куди вони зникли. Хотілося запам’ятати місто, яке так гостинно нас зу-стріло ще недавно. Душили сльози, стискалися груди... За що така кара!

8 вересня наш керівник востаннє провів нараду і сказав, що відтепер ми можемо самостійно вирішувати питання свого переїзду та працевлаш-тування.

Ми обрали тиху, зелену, спокійну Вінницю. Не жалкуємо, бо ми тут зустріли добрих, сердечних людей. Отримала роботу в загальному відділі Вінницького міськвиконкому, працювала до 25 вересня 1986 року. З тих пір на пенсії.

Я дуже вдячна Юрію Івановичу Іванову за моральну підтримку моєї сім’ї у важку годину.

Не можу не розповісти про свого чоловіка, теж ліквідатора І категорії. За роки нашого сімейного життя завжди відчувала, що я дійсно «за му-жем». Микола Володимирович був справжнім чоловіком, батьком. Сім’я завжди була у нього на першому місці. Його цікавили мої справи, успіхи дітей у школі, їх відносини з друзями. До 7 травня він очолював спеціаль-ну бригаду робітників місцевих заводів по завантаженню мішків з піском до вертольотів. Часто виїздив з фахівцями на ремонт техніки до міста Коростеня. 3 червня 1986 року вже у Вінниці працював старшим інжене-ром виробничо-технічного відділу СПМК-70. З цієї посади в 1991 році пішов на пенсію.

Всього два місяці не дожив Микола Васильович до «золотого весілля» – 23 лютого 2003 року. Нам здавалося, що ми осиротіли, що ми втратили найцінніше, що було в нашій сім’ї.

З часом біль втрати притупився. Світла пам’ять, найніжніші спогади про коха-ного чоловіка, батька, дідуся і прадідуся Миколу Васильовича з нами навічно.

Прожив важке життя. Син репресованих дво-рян, рано пізнав нужду, гоніння. Сила характеру, цілеспрямованість дали змогу отримати гарну інже-нерну освіту. Зростав професійно. До Прип’яті обі-ймав посаду головного механіка тресту Міністер-ства сільського будівництва Узбекистану.

Коли розпочався чорнобильський рух, почали створюватися громадські організації, я прийшла до побратимів-ліквідаторів і запропонувала свою допомогу. З 1992 по 1996 роки працювала відпо-відальним секретарем обласної громадської ор-ганізації «Союз Чорнобиль України».

156

Паньковський

Микола Васильович,

2001 рік

І сьогодні допомагаю міській громадській організації «Союз Чорнобиль України», де мене призначено завідувачем сектору по роботі з вдовами ліквідаторів.

Намагаюся бути корисною. Тут я зустріла щирих, доброзичливих лю-дей. Мені подобається, як вони організували свою діяльність, як намага-ються допомагати особливо нужденним членам організації, як вони збері-гають пам’ять про ліквідаторів-вінничан, які вони згуртовані, відповідальні.

Запам’яталася зустріч у мене вдома членів делегації з міста-побратима Пітерборо (Великобританія), які цікавилися життям вдів ліквідаторів.

Для мене Чорнобиль не пройшов безслідно. Часто хворію. Ліквідатор І категорії, інвалід І групи. Живу радощами, турботами своєї сім’ї. Люблю квіти, особливо – запах акації, люблю книги.

Час не минає – минають люди.

Від імені вдів ліквідаторів хочу висловити щиру вдячність членам прав-ління міської громадської організації «Союз Чорнобиль України» за збе-реження пам’яті про тих, хто жертвував власним здоров’ям та життям заради майбутніх поколінь.

5 липня 2011 року Ольга Михайлівна за сумлінну працю та в зв’язку з 80-річчям

з дня народження нагороджена Почесною відзнакою Всеукраїнської громадської

організації «Союз Чорнобиль України» «За мужність та честь»

157

Наталія Миколаївна ДМИТРЕНКО

«Важливо не те, що втрачено: Важливо те, що залишилось»

Людвіг ГУТМАН, англійський нейрохірург, який започаткував параолімпійські ігри

– В історії України є дати, які неможливо забути, бо живе у наших серцях пам’ять, яка болить. 25 років ми схиляємо голови перед 26 квітня – днем, коли слово Чорнобиль стало визначенням найстрашнішої ядерної катастрофи, яка посі-яла велику біду, страшне лихо, невимовне горе українсько-го народу.

Наслідки лиха продовжують хвилювати людей. Зростає захворюваність, рідшають лави ліквідаторів, бідують сім’ї, які втратили годувальників.

Трагічні наслідки тієї біди не обминули і мою сім’ю. Ми жили в зоні добровільного гарантованого відселення. Оскі-льки перший час ніхто не говорив про якусь небезпеку, на-віть думки не мали переселятися. У Коростені у нас було все – житло, робота, щаслива родина. Ми навіть не могли подумати, що колись доведеться це все покинути.

Про те, що 26 квітня сталася надзвичайна подія світового масштабу, ніхто навіть не підозрював. Я пам’ятаю, у той день ми саме з майбутнім чоловіком Петром за обручками в обла-сний центр їхали, бо на травень вже було весілля запланова-не. Їдемо, а навпроти нас караван пожежних машин, ванта-жівки, швидкі допомоги... Петро каже, що це марення, якісь навчання проводяться, про аварію навіть чуток не було.

Але вже в травні мій батько Ходаківський Микола Йоси-пович був відряджений до Чорнобиля, він у нас водієм пра-цював. Через 20 днів, коли батько повернувся, попередив усіх домашніх: «Радіація зашкалює!». Але ми собі ще байду-

158

же, ця біда десь далеко, вона нас не зачепить. У серпні 1986 р. батька знову відрядили до Чорнобиля, вже на 10 днів. Говорити про це не любив, не вважав себе героєм, був партійним, тому всю роботу сприймав, як свій обов’язок. Після цих відряджень батько почав дуже хворіти, згасав на очах. Останні роки перед смертю став інвалідом І групи, ліквідатором І кате-горії. І через півроку, як він помер, прийшла нам звістка про те, що він може отримати автомобіль. Наші чиновники, як завжди, не встигли ви-креслити його зі списку живих. Жах!!!

Коли в сім’ї народився син Роман, ми серйозно замислилися над пере-їздом. Дитина з’явилася на світ передчасно з дуже малою вагою тіла, хоча вагітність проходила нормально, загрози не було.

Рома отримав велику дозу радіації ще в утробі, це й стало причиною передчасних пологів і важкої хвороби сина. Адже радіаційний фон після аварії на ЧАЕС був надзвичайно високим. Однак лише потім ці території стали радіаційно небезпечними. А на той момент мене вагітну жінку лі-карі навіть не попередили про можливі наслідки. Це тоді, коли у сусідньо-му Народницькому районі роздавали презервативи, показували фото дво-голових поросят та телят (радіаційних мутантів).

І ось уже 21 рік у голові пульсує єдина думка: «Хіба такі дії держави не можна назвати злочином? На що перетворилась державна політика замов-чування – на прогнозоване виродження нації?» А найстрашніше у цьому те, що такі люди на сьогодні змушені випрошувати у держави те, що їм і так належить по праву – їхнє здоров’я та щасливе життя. І в той же час поряд брехливі ліквідатори, немов таргани, розмножуються, особливо се-ред чиновництва, посадовців, котрі отримують нині пенсії десятки тисяч гривень. І в принципі, це не є порушенням чинного законодавства, поза-як воно творилося у парламенті саме для клерків із портфелями, для тих, у кого поняття совісті і моралі абсолютно атрофоване.

Тому, коли у 1995 році ми переселилися до Вінниці виникла потреба об’єднатися на захист своїх прав у громадське об’єднання Міжнародний благодійний фонд «Допомога дітям Чорнобиля».

Пріоритетними напрямками у роботі нашої організації є:

– захист, представництво, лобіювання інтересів чорнобильських дітей та молоді на всіх рівнях державної влади,

– надання консультації та роз’яснень щодо застосування та виконання чорнобильського законодавства,

– надання допомоги членам організації та їхнім сім’ям, у вирішенні соціально-побутових, медичних проблем,

– проведення культурно-масових заходів (виставок, конкурсів, екску-рсій тощо).

Окрім того, метою нашої організації є формування у людей, перш за все у молоді, позитивного погляду на своє майбутнє, стимулювання соці-альної активності і здорового способу життя. Через безпосереднє спілку-вання з громадою відновити і активізувати соціальні та психологічні мож-ливості чорнобильців.

159

У 2004 році я мала нагоду пройти стажування у США за темою Робота з людьми з інвалідністю.

Протягом 3 тижнів проводились теоретичні заняття, відвідувались гро-мадські організації, державні установи, які надають послуги людям с осо-бливими потребами. Наразі я реалізую отриманий досвід, перетворюю емоції та враження від побаченого у конкретні справи для покращення ситуації щодо інтеграції у суспільство людей з інвалідністю у нашому місті.

Нині у свідомості людей чорнобильська тематика значно поступається за своєю значущістю соціальним та економічним проблемам. Але Чорно-бильська трагедія не стратила своєї актуальності. І це вже точно, що через 25 років від дня аварії на ЧАЕС варто волати про допомогу усьому світу, бо у рідній країні тебе чують одиниці.

Ці питання я постійно ставлю перед міською радою, на засіданнях пра-вління міської громадської організації «Союз Чорнобиль України», при виступах на телебаченні та по обласному радіо.

10 липня 2011 р. колеги поздоровили Наталю Миколаївну із золотим ювілеєм.

Міська рада. Про наболіле...

160

Софія Павлівна ЯРОВА

– Не всі ті, хто нас навчає і слушно називається вчите-лями, заслуговують цього імені, – писав німецький поет Гете.

Мені пощастило на вчителів, яких я згадую, бережу в серці теплі спогади про них. Вони достойні називатися ви-соким і почесним званням – Учитель.

І перш за все маю на увазі вельмишановну Варвару Лу-ківну Бородянець, яка, знаючи, що я є ліквідатором нас-лідків аварії на Чорнобильській АЕС, попросила написати спогади до книги про вінничанок-ліквідаторів, яку готує до видання її колишній учень.

У 1954 році я закінчила мою рідну Вінницьку школу ¹ 13 і вступила на факультет озеленення міст і населених пунктів Академії сільськогосподарських наук, наслідуючи професію батька.

Після закінчення вийшла заміж, працювала в Бородян-ському дитячому садку вихователькою, вступила на заочне навчання до Уманського педагогічного інституту.

За призначенням чоловіка поїхала до Монгольської На-родної Республіки, працювала вчителем.

Згодом, коли чоловіка перевели на Чорнобильську АЕС, почала працювати вчителем хімії та біології в медичному училищі, а згодом у школі.

Чорнобиль мені сподобався одразу своєю провінційніс-тю, своєю древньою історією, річкою Прип’ять, яблуневи-ми та вишневими садами, віковічними соснами, лісом, ба-гатим на гриби і ягоди.

161

Тоді тут добували цілющу джерельну воду і закорковували в пляшки під назвою «Чорнобильська».

Відпочивати до нас приїздили з Ленінграда, Москви, Києва.

І всього цього враз не стало 26 квітня 1986 року!

Суботній ранок. Вчителі нашої школи зібрались на подвір’ї, чекаючи автобус для поїздки до Києва, в театр на «Аду Роговцеву». Зі шкільної оранжереї нарізали ціле відро чайних троянд для знаменитої актриси, а автобуса не було.

З’ясувалося, що вже всі виїзди і в’їзди перекриті, бо стався вибух на атомній станції. Вибуху ми не чули. Всіх, хто працював на АЕС, почали терміново викликати. Вони прощалися з родинами, ніби відправлялись на війну.

28-го почалася евакуація жителів міста Прип’яті. Автобуси шугали мимо нас один за одним, а ми, жителі Чорнобиля, стояли вздовж дороги, прово-джуючи евакуйованих, дихаючи піднятим пилом.

Об 11-й годині нас зібрав директор школи, який щойно повернувся з районної наради. Він повідомив нам про надзвичайну ситуацію на атом-ній станції і передав прохання керівництва району допомогти з вантажен-ням піску, потрібного для ліквідації аварії.

О 12-й годині ми з лопатами направились у піщаний кар’єр. Спека була неймовірна. Піт заливав очі, в роті відчувався металевий присмак, бо до піску додавався свинець. Так ми працювали до 20-ї години.

Працювали також 29, 30 квітня, 1 і 2 травня з 8-ї ранку до 20-ї вечора.

3 травня нам наказали готуватися до евакуації. Евакуація чорнобилян почалася 5 травня. З собою брали найнеобхідніше і документи, бо нас запевнили, що це на 2–3 дні.

У Бородянці нашвидкуруч закінчили навчальний рік, і 15 травня ми з дітьми вирушили до моря в Одеську область в село Лебедівку Татарбунар-ського району.

Про себе досить. Я мала честь вчити майбутнього Героя Радянського Союзу Правика Володимира Павловича. Я не була у нього класним керів-ником, а лише вчителем біології, яку він любив і добре знав.

Від його мами Наталії Іванівни я знала, що Володя рано почав розумі-тися на городині, ще з дитячого садочка дивував виховательок своїм вмін-ням розповідати дітям про якусь квітку або рослину. Я думала – буде вчителем біології. Учитель з фізики думала, що він стане математиком, бо мав неабиякі здібності.

Пригадую, якось на відкритому уроці біології в 9 класі в присутності перевіряючих я поставила запитання. Всі мовчать, ніхто не підносить руку.

162

Переводжу погляд на Володю, кивнула головою, і він встає і відповідає правильно. Отак він виручив мене. Володя почував себе ніяково через те, що він знав, а інші не знали. Уникав навіть натяку на якусь винятко-вість, не прагнув чимось виділитись, не виказував, що радіє, випередив-ши когось.

Йому була притаманна самостійність думки, він випереджав багатьох, але не був вискочкою. Завжди навколо Володі Правика, тендітного, неба-лакучого юрмилися і старшокласники, і малеча.

Після 10-го класу Володя подав заяву до Черкаського пожежно-техніч-ного училища, чим здивував і розчарував педагогів і батьків. Там, в Чер-касах, зустрів свою Надю, головну людину свого життя, як він згодом напише, яка ще закінчувала музичне училище, коли лейтенант Правик вже очолив караул воєнізованої частини з охорони Прип’яті.

Згодом перейшов до пожежної частини, яка дислокувалася безпосеред-ньо на Чорнобильській Атомній станції.

26 квітня вночі розлючена сила вийшла з покори, впала на все. 11 бій-ців караулу лейтенанта Правика вступили в бій. Я їх всіх знала. Вони з «шеренги ¹ 1», як їх сьогодні називають.

Ніч з 10 на 11 травня для родини Прави-ків стала фатальною. О першій годині ночі на руках матері Володя помер.

Доля Володі Правика набула в су-спільстві особливого звучання. Його немає серед нас, але його доля – любов, радість, біль, його подвиг назавжди з нами.

Для допитливого читача нагадую про особливий слід, який він зали-шив у своїх 800 листах до своєї Наді за чотири роки їх знайомства та спі-льного життя.

Згодом ці листи-роздуми будуть висвітлені полум’ям Чорнобильсь-кої трагедії, його подвигом, його загибеллю.

Листи чекають на своїх читачів. Я виконала прохання моєї вчите-льки Варвари Луківни.

Тепер декілька рядків про неї,

Варвара Луківна Бородянець

163

про долю непересічної вінничанки, яка теж пройшла складні випробуван-ня, не зламалася, не загубилася у вирі людського життя, залишилася лю-диною, якій цього року, 18 грудня, виповнюється 90 років!

Перед війною закінчила два курси педінституту, курси медсестер. Фа-шисти бомбили місто. З групою дівчат її залишили до особливого розпоря-дження, але державні установи були евакуйовані.

Чотири рази тікала від набору до Німеччини. Одного разу прийшов поліцай і повів її до управи. Йшли вздовж залізничного полотна. Поліцай на коні, вона босоніж пішки. На невеликій швидкості до них наближався паровоз. Машиніст зрозумів, у чому справа, порівнявшись з ними, паро-воз обдав їх клубами пари. Дівчина вчепилась за поручні, боляче вдарив-шись. Таким чином вчителька втекла від поліцая. Подалася до сестри у село Вільчу Поліського району.

Після звільнення Вінниці навчалась в педінституті. Згодом вчителюва-ла. Викладала українську мову, керувала драмгуртками, ставила п’єси.

Останні 27 років вчителювала в середній школі ¹ 13, обиралась народ-ним засідателем, депутатом міської ради двох скликань, делегатом на се-сію Академії наук України, працювала головою місцевкому, відвідала всі літературні музеї Радянського Союзу.

Сьогодні Варвара Луківна на пенсії, піклується про доньку, онуків, перенесла складну операцію. Але життя не зламало цю мужню жінку. Вона активний член міського літературного клубу «Неспокійні серця». Допома-гає чорнобильцям міста в підготовці матеріалів до Книги спогадів «Поли-нові шляхи подолянок». Хай Бог дарує їй ще багато років життя.

А тепер ще декілька рядків про Софію Павлівну.

Софія Павлівна теж на пенсії. Ліквідатор І категорії, інвалід ІІ групи. Мешкає в Києві.

З дитинства захоплюється українською вишиванкою. Рушники, сороч-ки, серветки наче райдуга.

– Рушники – це роки, – вважає Софія Павлівна, а на них доля. Вона задоволена своїм життєвим полотном. Усі рушники вишиті хрестиком, як учила колись матуся, як вчить своїх онучок. Скільки тепла, радості, лю-бові в кожному хрестику, в кожному стібочку.

Це дійство примушує завмирати серце Софії Павлівни, тішить її душу, зачаровує.

Вишитих 10 портретів Тараса Шевченка роздарувала. На зустрічах зі своїми колишніми учнями кожному дарує вишитий рушник.

164

ЗМІСТ

Михайло Ястремський. Жіноче обличчя Чорнобиля .................................... 9

Микола Джига. Ми однієї долі, ми єдині... ............................................... 13

Красо України, Подолля! Леся Українка ................................................... 17

Лариса Тєлєга. Шануймо подвиг ближнього ............................................. 18

Ніна Гнатюк. Зона тривоги і надії .............................................................. 19

Алла Ярошинська. Життя на теренах Чорнобиля ....................................... 24

Наталя Космина. Білий ангел Славутича ................................................... 32

Жанна Ткаченко. Життя варте того, щоб жити .......................................... 39

Чорнобиль. Поліський край. Зона смутку. Зона надії. Криниця душі... .... 44

Михайло Ястремський. З повагою до історії України .......................... 45

Юлія Ющенко. Батьківщині ................................................................... 48

Зона відчуження Чорнобильської АЕС ................................................. 50

Чорнобильські хати. Їм випала доля пустими стояти ........................... 52

25 річниця Чорнобильської трагедії ....................................................... 54

Ніна Гаврилюк. Свято-Іллінська церква ............................................... 65

Символ відродження ................................................................................ 66

Ніна Гнатюк. Чорнобильська зона ......................................................... 67

Жінки-лікарі на варті здоров’я ліквідаторів ............................................. 68

Галина Василівна Ніжньовська (Гаркав’юк) .......................................... 69

Тетяна Леонідівна Зонова, ....................................................................... 72

Марія Дмитрівна Колеснікова ............................................................ 75

Лідія Василівна Мірошник ................................................................. 76

Тамара Василівна Гуцол ........................................................................... 78

Раїса Степанівна Аязбекова.

Спогади сина Аязбекова Євгенія Мукановича ..................................... 79

165

Валентина Михайлівна Чорна ................................................................ 81

Людмила Євгенівна Калінчук ............................................................ 81

Олена Віталіївна Шимчик .................................................................. 82

Лариса Іванівна Шевчук. Війна з невидимим ворогом ........................ 83

Жанна Петрівна Кривонос ................................................................. 86

Людмила Іванівна Ільчик ......................................................................... 89

Світлана Петрівна Мананікова ............................................................... 92

Світлана Олександрівна Кузнєцова ......................................................... 94

Світлана Григорівна Килимник ............................................................... 96

Ганна Сергіївна Мончинська ............................................................. 97

Єлизавета Юхимівна Пльонсак .......................................................... 98

Раїса Сидорівна Беспечнук ................................................................. 99

Гродзинський Д.М. Шляхи підтримання здоров’я ліквідаторів .......... 101

Я – Чорнобиль! Я – Чорнобиль! .......................................................... 104

Тетяна Василівна Громова ............................................................... 105

Ніна Олександрівна Архипова .......................................................... 107

Ніна Захарівна Волохович ................................................................ 109

Лариса Борисівна Березовська .......................................................... 110

Галина Федорівна Грищенко ............................................................ 111

Надія Тимофіївна Гудзовська ........................................................... 112

Ганна Василівна Жмурко ................................................................. 114

Валентина Федорівна Кирилюк ........................................................ 116

Людмила Федорівна Коваль ............................................................. 119

Зінаїда Сергіївна Літвінова .................................................................... 124

Людмила Борисівна Нечай ............................................................... 126

Любов Іванівна Німенко ........................................................................ 127

Ольга Анатоліївна Пачка ................................................................. 130

Тамара Єреміївна Побережна .......................................................... 132

Жанна Олександрівна Сердюк ......................................................... 134

Емілія Василівна Сліпенька ................................................................... 136

Світлана Анатоліївна Слободянюк ................................................... 138

Олена Василівна Степанюк .............................................................. 140

Людмила Георгіївна Шевченко ........................................................ 142

166

Пам’ять про минуле  на захисті прийдешнього ....................................... 144

Зоя Олександрівна Максименко ....................................................... 145

Марія Якимівна Лаціс ..................................................................... 147

Поліна Анатоліївна Твердохліб ............................................................. 150

Галина Анатоліївна Пиндик ............................................................. 153

Ольга Михайлівна Паньковська ....................................................... 155

Наталія Миколаївна Дмитренко ....................................................... 158

Софія Павлівна Ярова ..................................................................... 161

167

Літературно-художнє видання

ЯСТРЕМСЬКИЙ Михайло Микитович ЛАЦІС Микола Петрович СОКІЛ Віктор Федорович

ПОЛИНОВІ ШЛЯХИ ВІННИЧАНОК

Книга 1

Редактор Наталя КОСМИНА

Комп'ютерна верстка Ірина ШЛАПАКОВА

Дизайн обкладинки Андрій ЯНЧЕНКО

Коректор Любов ЗАГОРОДНЯ

Оригінал-макет видавництва «Вінницька газета»

Свідоцтво сер. ДК № 3346 від 18.12.2008.

м. Вінниця, вул. Козицького, 15,

 

168

Нравится