Latsis.name

Поколению, потерявшему Родину, посвящается

Font Size

SCREEN

Profile

Layout

Menu Style

Cpanel

Полинові шляхи вінничанок (ст.1-38)

Мужнім жінкам-вінничанкам,

які разом з чоловіками чесно і самовіддано,

з великим почуттям обов’язку перекривали

шлях полиновому лиху, присвячується…

 

ПОЛИНОВІ ШЛЯХИ ВІННИЧАНОК

Книга перша, 2011

Лиш тепер, через 25 років, озираючись назад у чорнобильське минуле, маючи досить правдивої інформації, ми зрозуміли уроки Чорнобиля, зрозумі-ли, що правдива інформація часто стоїть поруч з ліками. З кожним днем свідчення очевидців Чорнобильської катастрофи, безпосередніх ліквідаторів на-слідків аварії стають усе ціннішими. Ви тримаєте в руках видання, сповнене людського откровення і людського болю. Це спогади жінок-вінничанок, які теж скуштували гіркоту полину, усуваючи пліч-о-пліч з чоловіками Чорно-бильське лихо, які вписали в історію країни свої рядки.

Автори мають надію, що читач, відкриваючи книгу, відчуватиме, що він входить до Храму, де хочеться помолитися, покаятися…

© Ястремський М.М., Лаціс М.П., Сокіл В.Ф. 2011            © Видавництво «Вінницька газета», 2011

ЗМІСТ

Михайло Ястремський. Жіноче обличчя Чорнобиля .................................... 9

Микола Джига. Ми однієї долі, ми єдині... ............................................... 13

Красо України, Подолля! Леся Українка ................................................... 17

Лариса Тєлєга. Шануймо подвиг ближнього ............................................. 18

Ніна Гнатюк. Зона тривоги і надії .............................................................. 19

Алла Ярошинська. Життя на теренах Чорнобиля ....................................... 24

Наталя Космина. Білий ангел Славутича ................................................... 32

Жанна Ткаченко. Життя варте того, щоб жити .......................................... 39

Чорнобиль. Поліський край. Зона смутку. Зона надії. Криниця душі... .... 44

Михайло Ястремський. З повагою до історії України .......................... 45

Юлія Ющенко. Батьківщині ................................................................... 48

Зона відчуження Чорнобильської АЕС ................................................. 50

Чорнобильські хати. Їм випала доля пустими стояти ........................... 52

25 річниця Чорнобильської трагедії ....................................................... 54

Ніна Гаврилюк. Свято-Іллінська церква ............................................... 65

Символ відродження ................................................................................ 66

Ніна Гнатюк. Чорнобильська зона ......................................................... 67

Жінки-лікарі на варті здоров’я ліквідаторів ............................................. 68

Галина Василівна Ніжньовська (Гаркав’юк) .......................................... 69

Тетяна Леонідівна Зонова, ....................................................................... 72

Марія Дмитрівна Колеснікова ............................................................ 75

Лідія Василівна Мірошник ................................................................. 76

Тамара Василівна Гуцол ........................................................................... 78

Раїса Степанівна Аязбекова.

Спогади сина Аязбекова Євгенія Мукановича ..................................... 79

 

Валентина Михайлівна Чорна ................................................................ 81

Людмила Євгенівна Калінчук ............................................................ 81

Олена Віталіївна Шимчик .................................................................. 82

Лариса Іванівна Шевчук. Війна з невидимим ворогом ........................ 83

Жанна Петрівна Кривонос ................................................................. 86

Людмила Іванівна Ільчик ......................................................................... 89

Світлана Петрівна Мананікова ............................................................... 92

Світлана Олександрівна Кузнєцова ......................................................... 94

Світлана Григорівна Килимник ............................................................... 96

Ганна Сергіївна Мончинська ............................................................. 97

Єлизавета Юхимівна Пльонсак .......................................................... 98

Раїса Сидорівна Беспечнук ................................................................. 99

Гродзинський Д.М. Шляхи підтримання здоров’я ліквідаторів .......... 101

Я – Чорнобиль! Я – Чорнобиль! .......................................................... 104

Тетяна Василівна Громова ............................................................... 105

Ніна Олександрівна Архипова .......................................................... 107

Ніна Захарівна Волохович ................................................................ 109

Лариса Борисівна Березовська .......................................................... 110

Галина Федорівна Грищенко ............................................................ 111

Надія Тимофіївна Гудзовська ........................................................... 112

Ганна Василівна Жмурко ................................................................. 114

Валентина Федорівна Кирилюк ........................................................ 116

Людмила Федорівна Коваль ............................................................. 119

Зінаїда Сергіївна Літвінова .................................................................... 124

Людмила Борисівна Нечай ............................................................... 126

Любов Іванівна Німенко ........................................................................ 127

Ольга Анатоліївна Пачка ................................................................. 130

Тамара Єреміївна Побережна .......................................................... 132

Жанна Олександрівна Сердюк ......................................................... 134

Емілія Василівна Сліпенька ................................................................... 136

Світлана Анатоліївна Слободянюк ................................................... 138

Олена Василівна Степанюк .............................................................. 140

Людмила Георгіївна Шевченко ........................................................ 142

 

Пам’ять про минуле  на захисті прийдешнього ....................................... 144

Зоя Олександрівна Максименко ....................................................... 145

Марія Якимівна Лаціс ..................................................................... 147

Поліна Анатоліївна Твердохліб ............................................................. 150

Галина Анатоліївна Пиндик ............................................................. 153

Ольга Михайлівна Паньковська ....................................................... 155

Наталія Миколаївна Дмитренко ....................................................... 158

Софія Павлівна Ярова ..................................................................... 161 

 

 

 Авторський колектив

 

ЯСТРЕМСЬКИЙ Михайло Микитович, заступник голови Вінницької міської  громадської організації «Союз Чорнобиль України», член Національної спілки журналістів України

ЛАЦІС Микола Петрович, член Національної спілки журналістів України

СОКІЛ Віктор Федорович, член правління Вінницької міської громадської організації «Союз Чорнобиль України»

 

ПОДЯКА

Авторський колектив висловлює щиру подяку всім, хто сприяв підготовці цього видання:

Джизі Миколі Васильовичу – голові обласної державної адміністрації, ліквідатору;

Андреєву Юрію Борисовичу – президенту Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України», ліквідатору;

Більману Овсію Борисовичу – раднику голови обласної державної адміністрації, ліквідатору;

Василюк Світлані Михайлівні – начальнику управління у справах преси та інформації облдержадміністрації;

Тєлєзі Ларисі Іванівні – депутату міської ради;

Космині Наталі Миколаївні – головному редактору МКП РГ «Вінницька газета», депутату міської ради;

Барабану Віталію Мефодійовичу – журналісту;

Бородянець Варварі Луківні – учителю української мови та літера-тури, члену міського літературного клубу «Неспокійні серця», пенсі-онерці;

Войтову Володимиру Васильовичу – голові обласної громадської організації «Союз Чорнобиль України», ліквідатору;

Бойчуку Миколі Петровичу – голові міської громадської органі-зації «Союз Чорнобиль України», ліквідатору;

Майкову Юрію Івановичу – голові ради ветеранів УМВС України у Вінницькій області, ліквідатору;

Головам районних громадських організацій «Союз Чорнобиль України»

У книзі використані фотографії з особистих архівів

М. Ястремського, П. Пшеничного, М. Лаціса, Ю. Майкова, І. Бойчук.

6

Чорнобиль, Чорнобиль...

Росте на узбіччі доріг України На межах зелених і бронзових піль Стеблистий чорнобиль – лікарська рослина, Що зцілює рани, втамовує біль.

Чорніє Чорнобиль на карті Вкраїни, Уражена атомом древня земля. Від чорної тої страшної години Ніхто тут уже новосіль не справля.

Спіткало нас горе квітневої днини, Коли пелюсткова мела заметіль. З чорнобилю ліки гіркотно-полинні Довіку не змінять Чорнобиля біль.

Василь СИНИЦЬКИЙ

7

До 25-річчя Чорнобильської трагедії. Лікарям, харчовикам, водіям, зв’язківцям, міліціонерам, ядерщикам від вдячних шаргородчан

 

Жіноче обличчя Чорнобиля

Ось уже 25 років поспіль весняний місяць квітень на-віює на людей багатьох країн сум, важкі спогади, неспокій і нелегкі роздуми.

26 квітня 1986 року над нашою Україною зійшла зірка Полин. Знаком біди, болем нашого народу стала назва не-величкого міста українського Полісся – Чорнобиль.

Чорнобильська трагедія приголомшила світ, зачепила кожну людину, кожну родину, наклала тяжкий відбиток на наше життя, лягла важким Чорнобильським Хрестом на плечі кожного українця.

Промені смерті не змогли знищити дух патріотизму, са-мовідданості чоловіків і жінок, які боролися з ядерною сти-хією.

Щороку в цей день до пам’ятників, могил ідуть люди, щоб покласти квіти та вклонитися тим, хто ціною життя зупинив найбільшу в світі техногенну катастрофу.

Не так урочисто, без оркестрів приходять матері, дружи-ни до Героїв першої шеренги, до меморіалу чорнобильців у Москві.

Вони не залишили їх у біді, а були поруч до останньої хвилини.

Понад шість тисяч вінничан теж брали участь у лікві-дації наслідків полинової біди.

У цій битві жінки, на тендітні плечі яких ліг величезний тягар, були поруч з чоловіками. Саме вони вже в перші дні Чорнобильської трагедії обігрівали, годували ліквідаторів, забезпечували урядовий зв’язок, стояли на сторожі здоро-в’я, виконували не завжди помітну, але таку необхідну ро-боту. Вони зробили вагомий внесок у ліквідацію наслідків аварії. Про власне здоров’я не думали, зараз розплачуються.

«Ситуація почувається грізна, – сказав тоді академік Веліхов, – поки що доводиться бути в обороні по відно-шенню до реактора, а сам реактор – це тисячі тонн мета-лу, і він розігрівається! Щось схоже на прелюдію війни. Моє захоплення викликають ті, що ведуть рятувальні ро-боти, і ті дівчата-зв’язківці, які, ризикуючи життям, чергу-ють на Чорнобильській атомній станції. Посадити б за-мість них туди тих, хто цю станцію проектував і дозволив ставити її під самим серцем України…»

9

«4 травня. Великдень. Світлий день, а така навкруги гнітючість, – пи-сав на сторінках свого щоденника письменник Олесь Гончар, – інфор-мації ніякої, люди живляться чутками. Вони жили сліпою вірою в силу науки, тепер ця віра розсипалася в порох…»

«20 травня. Сцени в селах, звідки евакуюють людей: жінка, присівши, обіймає собаку, прощається, як з людиною, як із найближчим другом…

Бабуся ховається в погребі, велять їй підійматися звідти. «Ой, дороге-нький, дивися, як мій садочок розцвів, на кого ж я його покину? А куро-чки ходять – хто їх нагодує?»

«22 травня. Іще одна розповідь: жінка, що спала в хаті, раптом проки-нулася серед ночі – в усі вікна світло! Невже зійшло сонце? Ні, то чорне сонце Чорнобиля – пожежа вирує… А вранці ця жінка вийшла – всі квіти розквітли! В одну ніч, від радіації…»

Серед тих, хто скуштував гіркоту полину, було понад триста віннича-нок: лікарів, медсестер, телефоністок, кухарів, спеціалістів інших профе-сій. Працювати доводилося у вкрай небезпечних умовах.

Велика відповідальність покладалася на телефоністок урядового зв’зку. Працювали щоденно по 14 годин. Про відпочинок не думали, працювали так напружено, що часто зривали голос, втрачали свідомість. Розуміли, що безперебійний і надійний зв’язок допомагає рятувати Україну.

Дуже напружена робота була у медичних працівників: контроль за опро-міненням особового складу, санітарно-гігієнічний контроль, аналіз якості їжі, побутові умови, евакуація хворих, надання медичної допомоги. І все це в екстремальних умовах!

Чого лише варте одночасно нагодувати 3–5 тисяч ліквідаторів! Відпочи-нку майже немає, важкі умови, неймовірна спека біля плит, вентилятори не дозволяють включати, гори посуду, підготовка продуктів, і знову сні-данок, обід, вечеря! І так день за днем, без жодного вихідного. Часто відрядження затягувалися через запізнення чергової зміни. Кожен день їхнього життя, 14–15 годин якого минали в Чорнобилі, був сповнений ризику, героїзму, самопожертви. А ще була фізична втома, викликана над-людськими зусиллями, невидимим впливом опромінення на організм. Лі-квідатори відчували піклування жінок, які намагалися хоч частково від-творити затишок дому.

Визнаючи величність подвижництва жінки – окраси національного ха-рактеру, опори духовності та моральності, сердечність, милосердя, наша громадська організація «Союз Чорнобиль України» прийняла рішення ви-дати книгу спогадів вінничанок.

Ця книга стане даниною пам’яті, доброю нагодою віддати вам належну шану, шановні подолянки, за те, що ви були з нами в ті важкі дні й ночі.

Ви дали Україні більше, ніж отримали взамін. Можливо, Україна тому

10

й жива, що в неї є справжні жінки.

За допомогою книжкової терапії ми хочемо покращити ваше здоров’я, настрій, знизити тиск, зняти стрес, щоб книгу ви відкривали, як двері до Храму. Хворійте лише квітами!

Жінка – це запрошення до щастя. В уяві багатьох чоловіків жінка часто ототожнюється з квітами. Жінки, квіти, весна – поняття нероздільні.

Квіти… Нехай там що хто каже, а вирощені вашими руками троянди, півонії, тюльпани чи айстри не просто квіти, а щиросерда промовистість, струни душі до людей і землі.

Шанування образу жінки генетично закладено в українцях.

Вашими іменами ми хочемо поповнити скриньку діамантів Вінниччи-ни.

Вас не можна уявити без чарівних посмішок, без дбайливих рук і не-байдужих жіночих сердець.

Особлива шана тим, хто вже пішов за обрій, до світу кращого, за жура-влями невороття. Дзвони Чорнобиля нагадують, а серце пам’яттю болить…

Дорога кожної людини веде до Храму. Тож будуймо цей Храм у душі кожного.

Особливо слід сказати про жінок, яким доля призначила звання вдови ліквідатора, яким сьогодні потрібні захист і турбота.

Вам випало виряджати чоловіків по тривозі, переживати, зустрічати, лікувати, хоронити дорогих вам людей.

Низький уклін вам, чорнобильські мадонни, і пробачте за все, за все!

Хто ж там сиву посміє займати? Сіль пізнання – це плід каяття. Несе сива чорнобильська мати Цю планету… це хворе дитя!

Отож, щиро кланяємося вам за все, що ви зробили для України, для дітей, для нас, чоловіків, за вашу любов і вірність, турботу і терпимість.

Радійте життю, вдивляйтесь, вслухайтесь у те, що навколо вас. Не забу-вайте бачити серцем, прислухайтесь розумом. Нехай доля до вас буде щед-рішою.

Чоловіки! Даруймо щогодини, щодня жінкам найкращі квіти, любов і повагу.

З повагою від імені редакційної ради Михайло ЯСТРЕМСЬКИЙ

11

Ікона Чорнобильский Спас

Ікона «Чорнобильський Спас»

 

Микола ДЖИГА,

голова Вінницької обласної державної адміністрації, ліквідатор І категорії

Ми однієї долі, ми єдині

Шановні земляки!

25 років тому над Чорнобилем запалахкотіло небо. Зна-ком біди, болю нашого народу стала назва невеличкого міста українського Полісся.

Чорнобиль став символом значних матеріальних та ду-ховних втрат суспільства, потряс всю країну.

За декілька днів Чорнобильська катастрофа змінила сві-тогляд людей, багато з них вперше переступили церков-ний поріг.

Першими, хто максимально зорієнтувався у цій над-складній ситуації і кинувся в бій з невидимим ворогом, були люди в пагонах: пожежники, правоохоронці, війсь-кові, які прийняли на себе скажену дозу опромінення.

Українські пожежники явили всьому світу зразки муж-ності, самопожертви, вірності службовому обов’язку, вір-ності Присязі.

Гасіння пожежі на розбурханому реакторі стало фаталь-ним для першої шеренги рятувальників. Їх імена укарбо-вані в історію і пам’ять Землі: Леонід Телятников, Віктор Кібенок, Володимир Правик, Микола Титенок, Володи-мир Тишура, Микола Ващук, Василь Ігнатенко.

Вони відкрили трагічний список героїв Чорнобиля.

Для мене Чорнобиль почався 26 квітня. Тоді, навесні 1986-го, я працював начальником Вишгородського рай-відділу внутрішніх справ.

О другій години ночі після телефонного повідомлення – аварія на ЧАЕС! – я підняв по тривозі особовий склад.

Почалися важкі бойові будні.

Час вимагав негайних і рішучих рішень при відсутності досвіду дій, практичних навичок в надзвичайних умовах з непередбачуваними ситуаціями, в умовах психологічного та фізичного перевантаження.

13

Згадую, скількох керівників різних рангів мені доводилося до хрипоти переконувати, що катастрофа загрожує трагічними наслідками.

Намагався зрозуміти, чому стількома помилками влади, зволіканням позначилися перші дорогоцінні години після аварії.

Ми забезпечили посилену охорону правопорядку, патрулювання, охо-рону залишених товарно-матеріальних цінностей, недопущення паніки серед населення, боролися з мародерами, розкривали злочини, вели облік людей в зоні та ін.

Багато випробувань випало на долю працівників Державтоінспекції. На них покладався контроль за безпекою руху, забезпечення охорони ванта-жоперевезення, дезактивація транспорту, захоронення забрудненої техні-ки, контроль за будівництвом автошляхів та мостів, спорудження колючої огорожі тощо.

Режимні заходи вимагали надлюдських зусиль. Важким стресом для пра-воохоронців стала евакуація населення, масштабів якої історія ще не знала.

Кожен день перебування в зоні був сповнений ризику. Часто доводи-лося займатися і не своїми прямими обов’язками. Всі правоохоронці сер-йозно підірвали своє здоров’я.

Управління економікою всієї держави, пов’язане з ліквідацією наслід-ків аварії, перейшло до Чорнобиля. Тут діяла Урядова комісія з надзвичай-ними повноваженнями.

До зони прибували і прибували спеціалісти зі всіх республік колишнього Радянського Союзу: будівельники, автомобілісти, медики, атомщики тощо.

Не полишало почуття безвиході, гнітила невідомість. Особливо моторо-шне враження справляло місто-примара Прип’ять, покинуті села, міста, атомна станція з розверзнутою пащею погрозливо-потворного реактора. Здавалося життя і смерть сплелися в один вузол, як у кадрах старої хроні-ки часів війни.

Я часто подумки повертаюсь у ті тривожні гарячі дні, переживаю кожну мить. Перед моїми очима повстають змарнілі обличчя моїх колег, співро-бітників... печальні, грізні, гнівні і... вкрай виснажені. Ми всі відчували неабияку відповідальність, працювали самовіддано і з честю.

Чорнобильська катастрофа драматично, а то й трагічно позначилася і на тисячах доль вінничан.

Серед тих, хто скуштував гіркоту полину, було і понад триста віннича-нок, які пліч-о-пліч з чоловіками теж усували цю біду, не шкодуючи здо-ров’я, не думаючи про наслідки.

Вони лікували, забезпечували урядовий зв’язок, годували рятувальни-ків, допомагали евакуювати населення, вели дозиметричний контроль, заготовляли пісок у кар’єрах для вертольотів, працювали малярами, геоло-гами, журналістами.

Важко знайти потрібні слова, щоб передати глибину моїх почуттів, захо-плення, моє благоговіння перед жінками, які своєю мужністю, милосер-дям, чуйністю, турботливістю заслужили нашу безкінечну вдячність і шану.

Таких стомлених облич, як у жінок-медиків, я більше не бачив. Вони

14

творили щоденний подвиг, рятували людей у тих екстремальних умовах. Самі падали з ніг, жахливо опромінювались.

Ніхто не уявляв, з якими труднощами їм доведеться зустрітися. Розгортання медпунктів, пунктів санобробки, йодна профілактика, цілодобовий контроль опро-мінених, цілодобовий контроль стану крові, лікування, термінова підготовка па-м’яток, санітарний контроль, супровід опромінених ліквідаторів до клінік Києва, Москви, коли їх і медиків відразу там госпіталізували.

Досвід та знання здобували в процесі роботи, як кажуть, на марші.

Читаючи спогади жінок-медиків, розумієш, що вони не тільки рятува-ли, а й пропускали долі пацієнтів через своє серце, намагалися зняти стре-си, відчай, депресію зі стомлених недугами душ.

Надзвичайно відповідальна робота була у жінок-телефоністок. Адже на зв’язку весь Радянський Союз, Київ, Москва, зарубіжні посольства.

Доводилося з’єднувати Прем’єр-міністрів, міністрів, академіків, гене-ралів та ін.

Працювали до знесилення, пекли очі, віки розтискували руками, часто паморочилося в голові. Відшукували вражені радіацією контакти, знімали окислення і знову – дзвінки, дзвінки, дзвінки! Знову – Я Чорнобиль! Я Чорнобиль! Зв’язок повинен працювати безперебійно.

Жінки-кухарі... Ми бачили, яке навантаження випало на їх долю. Під-готувати продукти, наварити, нагодувати тисячі чоловік одночасно. Вста-вали вдосвіта, до пізньої ночі працювали, аж до запаморочення. Зробить лікар укол – і знову до розпеченої плити. Працювали без вихідних, майже без відпочинку, в спеку, в нелюдських умовах.

Але в раціоні рятувальників, крім обов’язкових першої і другої страв, майже постійно були свіжі овочі і фрукти.

Сьогодні вони дивуються, звідки тільки ті сили бралися.

Про все це в їхніх спогадах. А ще про святе – про сім’ю, про дітей, про любов до України, про квіти...

Про них написано дуже і дуже мало.

Сьогодні це роблять ентузіасти громадської організації «Союз Чорно-биль України» Вінниччини, які першими в області почали збирати без-цінні спогади учасників ліквідації наслідків тієї жахливої катастрофи.

У їх доробку – серія Книг пам’яті про вінницьких ліквідаторів, про історію чорнобильського руху, про літопис ядерної ери, про зону відчу-ження, про відродження духовності.

Книги отримали благословення Митрополитів Вінницького і Могилів-Подільського Макарія та Симеона.

Хочу сказати теплі слова подяки активістам громадської організації «Союз Чорнобиль України», які роблять велику святу справу щодо збереження пер-лин народного духу. І нова книга «Полинові шляхи вінничанок» тому доказ.

Автори надбали неоціненний досвід спілкування з ліквідаторами, всти-гли вислухати своїх земляків, зрозуміти, проникнутися їхнім болем.

Чорнобильська трагедія лишила по собі трагічний слід в долі багатьох подолян, залишила сотні вдів.

Вдови ліквідаторів... Це жінки-солдатки. Їм сьогодні важко. Але вони

15

жертовно несуть цей Хрест, виростили, підняли на ноги дітей, не зігну-лись під тягарем долі.

З великим задоволенням я сприйняв ідею воздвигнути в столиці Укра-їни всенародний пам’ятник Матері-Вдові, чию долю обпалив вогонь вій-ни і попіл Чорнобиля, яку підтримує син матері-вдови поет-академік Бо-рис Олійник, у поезіях якого її образ втілено яскраво і зворушливо.

Чорнобильська заграва стала суворим випробуванням для українського народу. Чорнобиль своїм охриплим від радіації голосом оголив багато брехні, висвітлив істину.

Сказати все про Чорнобиль неможливо, це вже вічна тема. Трагедія увійшла в гени нашого народу, залишилася болючою сторінкою новітньої історії України.

Промені смерті не змогли знищити дух українського народу, його ге-роїзм, самопожертву чоловіків і жінок.

Нещодавно мені довелося слухати у виконанні нашого міського акаде-мічного хору «Вінниця» на вечорі-реквіємі «Чорнобильську літургію» до 25-х роковин Чорнобильської трагедії, творцем музики якої є Архієпис-коп Тульчинський і Брацлавський Іонафан.

У цьому музичному творі на високому рівні духовності звучить вели-кий жаль і співчуття до всіх, хто своїм тілом закрив світ, передається трагедія українського народу. Ця мелодія – вдячність Богу, що вберіг нашу країну від апокаліпсису.

Здається, на зоряному небі досі видніється вогняний слід від зірки По-лин. Сіре громаддя саркофагу ще довго нагадуватиме нам про всенародну катастрофу.

Шановні земляки!

Сьогодні варто сказати: нехай ця Книга пам’яті, видання якої підтри-мала обласна державна адміністрація, буде даниною пам’яті і пошани на-шим жінкам-подолянкам, які зробили свій внесок у ліквідацію цього лиха.

Цю святу пам’ять необхідно берегти і оберігати, як найдорожчу річ, оберігати від забуття імена героїв, деталі подій, людського подвигу, облич-чя людей, які так багато зробили для рідного Поділля.

Поділля... Чудовий оспіваний край. Споконвічна українська земля, наша мала Батьківщина. Поділля – край багатьох яскравих, обдарованих особи-стостей, які стали гордістю національної історії, культури.

Вінниця... Перлина Поділля.

Красою України назвала Леся Українка наш край.

Ми однієї долі, ми єдині, у нас одне коріння на землі.

Тож давайте побажаємо нашим подолянам, особливо нашим славним жінкам-ліквідаторам, вдовам ліквідаторів здоров’я та довгих років життя без потрясінь та катаклізмів, побажаємо сімейного благополуччя всім, кому довелося долати труднощі трагічних чорнобильських днів.

Хай Бог береже вас від хвороб, невдач, занепаду духу, хай дає волю до життя.

16

Красо України, Подолля!

Красо України, Подолля! Розкинулось мило, недбало! Здається, що зроду недоля, Що горе тебе не знавало!

Онде балочка весела, В ній хороші, красні села, Там хати садками вкриті, Срібним маревом повиті, Коло сел стоять тополі, Розмовляють з вітром в полі.

Хвилюють лани золотії, Здається, без краю, – аж знову Бори величезні, густії Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькі, Стежечки по них маленькі, Перевиті, мов стрічечки, Збігаються до річечки, Річка плине, берег рвучи, Далі, далі попід кручі...

Красо України, Подолля! Розкинулось мило, недбало! Здається, що зроду недоля, Що горе тебе не знавало!..

 

Леся УКРАЇНКА

17

Лариса ТЄЛЄГА,

депутат Вінницької міської ради

Шануймо подвиг ближнього

Шановні земляки!

Становище жінки в Україні завжди було винятковим. Вважається, що коли чоловіки вимушені захищати рідну зе-млю від ворогів, саме на жіночі плечі лягає відповідальність за родину й господарство. Але сутність жінки не обмежуєть-ся виключно материнськими обов’язками. Чорнобильське лихо об’єднало усіх. Часу на роздуми доля не дала. Пліч-опліч з чоловіками у Зоні забруднення працювали тисячі молодих самовідданих красунь. Ніхто з них тоді не розмір-ковував про власне майбутнє, тому що вони вимушені були виправляти чиюсь помилку, недбальство, похибку.

Про самопожертву, громадянський подвиг українських жінок сьогодні згадують лише під час чергових урочистос-тей з нагоди роковин трагедії на ЧАЕС. Але в їхніх серцях і пам’яті 1986-ий назавжди залишиться роком, коли дер-жава потребувала захисту, допомоги, єднання.

Минув час. Саме тепер ці люди, насамперед жінки, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на сумнозвісному четвертому реакторі, потребують допомоги та уваги. Навіть якщо сьогодні держава неспроможна гідно піклуватися про власних героїв, суспільство не повинно залишатися осто-ронь. На жаль, нас привчали увіковічувати пам’ять загиб-лих, згадувати добрим словом тих, хто в кращому світі. Мабуть, тому ми не помічаємо сучасників і запізнюємося з пошаною. Погодьтесь, проявляти людяність, вшановува-ти подвиг ближнього слід, коли він поруч. Лише за таких умов ми матимемо майбутнє без помилок минулого…

18

Ніна ГНАТЮК,

член Національної спілки письменників України

Зона тривоги і надії

Перегортаю календар — і терпне душа: виповнюється чверть століття з тих пір, як 26 квітня о 1 годині 23 хвилини стався вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС.

У теплі квітневі ночі пахощами розквітлих садів і долин вщерть напоєне повітря. В такий час сняться романтичні сни, на вустах закоханих тремтять найсолодші зізнання в коханні, поети творять величні поеми про найдорожче — красу, вірність, любов.

Тієї страшної ночі зоряні зізнання закоханих і щасливі материнські сни було перекреслено, зруйновано, присипа-но радіаційним пилом Чорнобиля, найстрашнішою катаст-рофою століття...

Що це було – жахлива помилка вчених, бездушний екс-перимент компартійних чинуш, зловісна помста Богів за парадний атеїзм і ницу бездуховність багатьох з нас? Ма-буть, усього потроху.

Видатна українська поетеса Ліна Костенко, яка так лю-бить Полісся, його річки й ліси, яка так захоплюється мо-вою і розповідями мудрих старожилів причорнобильських сіл Старошепеличі, Нові Шепеличі, ось як роздумує про це:

Атомний Вій опустив бетонні повіки. Коло окреслив навколо себе страшне. Чому Звізда-Полин упала в наші ріки? Хто сіяв цю біду і хто її пожне? Хто нас образив, знівечив, обжер? Яка орда нам гідність притоптала? Якщо наука потребує жертв, — чому ж не вас вона перековтала?! Загидили ліси і землю занедбали. Поставили АЕС в верхів’ї трьох річок. То хто ж ви є, злочинці, канібали?! Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

19

У перші дні після цього страшного потрясіння до Чорнобиля звідусюди поїхали пожежники, будівельники, правоохоронці, лікарі, зв’язківці, доб-ровольці інших професій, щоб своєю мужністю, витривалістю, розумом і серцем зменшити масштаби і наслідки біди, хоч трохи призупинити потік смертоносної радіації, врятувати Україну і все людство від згубного впли-ву зірки Полин.

І серед ліквідаторів поруч з тисячами чоловіків були й жінки — лікарі, медсестри, телефоністки, кухарі. «Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?» — запитувала в одному з віршів Ліна Костенко. Ці жінки не роздумували про те, що їх чекає в майбутньому, чи не стане їхнє перебу-вання у зоні причиною багатьох хвороб та інвалідності, чи зможуть після відрядження у це земне пекло народжувати здорових дітей?

Мої землячки, мужні, стійкі, роботящі, совісні, в ті весняні дні 1986 року не проявили ні крихти егоїзму. А сотні тисяч інших жінок у ближніх селах, районах, областях від зорі до зорі працювали на полях, фермах, заводах і фабриках, у школах і лікарнях, щоб давати країні хліб і молоко, одяг і взуття, навчати дітей справедливості і доброті, вселяти їм віру в краще завтрашнє .

На жаль, не всі, хто одягнув тоді на свої тендітні плечі жорсткі роби ліквідаторів, дожили до сьогоднішнього дня. Є серед дружної родини чор-нобильців інваліди, ті, хто втратив рідних і близьких.

Тож у дні відзначення 25-річчя Чорнобильської катастрофи низько схи-лімо голови перед всіма тими, хто сміливо, віч-на-віч став на двобій з ядерним дияволом, хто завдяки своїй непохитності, стожильності, відда-ності високим ідеалам честі і самопожертви врятував нинішні і майбутні покоління. Особливі слова подяки, любові і шани вам, славні подолянки, які за велінням серця і покликом совісті приїхали в зону, прагнучи внести і свою часточку праці в те, щоб якомога швидше було збудовано над зруй-нованим реактором саркофаг, захисні земляні вали понад Прип’яттю та дамби на менших річках.

У попередній книжці «Вінничани і зірка Полин» вміщено розповіді про телефоністок Людмилу Нечай, Валентину Кирилюк, Ганну Жмурко, Лю-бов Німенко, які працювали в травні-липні 1986 р. в Чорнобилі, забезпе-чуючи зв’язок членів Урядової комісії не лише з усім колишнім Союзом, а й багатьма країнами світу. У цьому виданні ви маєте змогу познайоми-тися ще з багатьма іншими подолянками, які теж брали участь у ліквідації наслідків катастрофи,

У «Словнику української мови», видрукуваному в «Науковій думці» 1972 року, слово «зона» визначається так: «Певний простір, район, тери-торія, що характеризуються спільними ознаками».

Сьогодні, коли чую це слово, постає перед очима не район, не терито-рія, не певний абстрактний простір, а мертва пустеля навколо Прип’яті і Чорнобиля, яку вже звично називати зоною. І ніхто вже не потребує сло-вникового тлумачення цього поняття.

Сьогодні ми живемо зовсім в іншу епоху. Саме тоді, 26 квітня 1986

20

року, не просто вибухнув четвертий реактор Чорнобильської АЕС, а було остаточно підірвано нашу віру в честь і совість влади, у мирний атом, у могутність найбільшої в світі радянської імперії. Я бачила ту землю квіту-чою і багатою. Мені довелося побувати там і після того, коли серцевина древнього Полісся стала зоною. 24 серпня 1997 року нас повезла туди Ліна Костенко.

Ніколи не забуду згорілий рудий ліс. Обпалені комини хат. Мертві до-роги. А в селах, де ще бульдозери не зрівняли житла з землею, страшна пустка. Виламано вікна і двері, розграбовано все, що можна було лише вивезти і винести. Рідко в якому селі, рідко у якій хаті світиться вечорами гасова лампа. Де-не-де тепліє іскорка життя — то самосели повернулися в зону, щоб доживати тут гіркий вік. Таких людей небагато. Вони забуті всіма на світі. Залишені наодинці зі своїми проблемами. І тоді, коли тихо вигасне життя, нема кому навіть викопати могилку.

Саме до таких людей їздить Ліна Костенко з членами наукової експе-диції, щоб досліджувати культуру цього древнього краю, збирати у спале-них, поруйнованих селах матеріали для музею, що має відкритися у Чор-нобилі. Коли питають Ліну Василівну, чи не боїться вона за своє здоров’я, поетеса відповідає: «Лише в зоні я відчуваю всю трагедію України. Лише в цих людях я бачу націю». Страшно, але духовний Чорнобиль не менш вражає душі, ніж радіація — тіло. Доводилося мені бачити подружжя, яке обробляло добрий шмат землі в одному з сіл, доглядало вулики, качало з них мед. «А де ви діваєте цей мед?» — наївно запитала я. «Продаємо в Києві. Мед з екологічно чистої зони», — відповіли господарі того хутірця.

Страшно було мені дивитись на вагітних жінок, яких бачила серед вах-товиків у Прип’яті і Чорнобилі. Що змушує їх народжувати? Невже лише чимала сума декретних — на станції таки платять гроші, коли за зоною у багатьох селах і містечках люди роками не бачили гривні.

Люди, які наприкінці двадцятого століття вимирають від голоду. Хлопці, котрі гинуть, обрізаючи дроти електроліній, сподіваючись заробити таким чином на хліб. Викрадені плити з меморіалів і кладовищ. Замучені у своїх оселях пенсіонери, до яких вдерлись «привиди» за відкладеною на чорний день пенсією... Страшно про це думати і читати. Все це — зона, хоч і не всюди обгороджена дротами. І де межа між зоною й не зоною?! І де сту-пінь людського здичавіння і занепаду?

Трусить на нас небо кислотний чорнобильський дощ. Радіаційний пил. І росу... Слухаємо весняних птахів і радіємо, що живі. А зона не лише там, за Києвом. Зона — в кожного в душі. Зона відчуження і збайдужіння. Зона сорому і болю. Зона виродження і здичавіння. Зона надії і молитви...

Так вже судилося долею, що незадовго до 25-річчя Чорнобильської ка-тастрофи сталася трагедія на АЕС «Фукусіма-1» в Японії. У цій країні біда, тут ще довго матимуть проблеми з екологією.

Та страшні не лише ядерні викиди в атмосферу, радіоактивний дощ, зруйновані будинки, опустілі території після виселення, висока радіоакти-вність морської води. Як в Японії, так і в Україні необхідно дбати не

21

лише про безпеку навколишнього середовища, а й екологію душі, взаємо-підтримку, турботу про захист і збереження життя кожної людини. Японці з перших днів продемонстрували дисципліну, витримку, взаємодопомогу. Це не завжди помітиш у нас.

І тут знову хочеться процитувати Ліну Костенко: «Українці — це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування на-родів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався ві-ками... Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є...».

Отож, ми є. Переконана: ми вічно будемо. А тому хочеться вірити, що представники української влади більше дбатимуть про ліквідаторів-чор-нобильців, а кожен з нас буде уважнішим, добрішим один до одного. Добре слово, чуйне ставлення, ласкавий погляд, щире вітання теж дода-

ють сил, продовжують життя.

Учасники II Всесвітнього форуму українців Михайло Потупейко, Ніна Гнатюк, Ліна Костенко і Василь Кобець у Чорнобилі. 24 серпня 1997 р.

Учасники II Всесвітнього форуму українців Михайло Потупейко, Ніна Гнатюк, Ліна Костенко і Василь Кобець у Чорнобилі. 24 серпня 1997 р.

22

26 квітня 1986 року

Зламалась доля, як графіт В тоненькім олівці. Не той тепер мені вже світ В туманів молоці.

Не ті думки, не ті слова. Душа немов рілля. Пожухли коси, як трава. Обвисло рук гілля.

Не та вже таїна зіниць, Не та замрія вуст. І сніг – не виблиски зірниць, А смертоносний дуст.

Та ніч народові, той рік – Мов куля у висок. Струсився яблуком наш вік В чорнобильський пісок.

Ніна ГНАТЮК

5 травня 1990 р.

23

Алла Ярошинська

Алла ЯРОШИНСЬКА,

журналіст

Життя на теренах Чорнобиля

– Напередодні 25-х роковин Чорнобильської аварії шлю жінкам-ліквідаторам Вінниччини палкий привіт, побажання здоров’я і гідного життя. А в Вінницьку обласну наукову біб-ліотеку надсилаю в дар свій двотомник «Босиком по битому стеклу», а також своїм землякам-житомирянам, переселе-ним до села Нові Обіходи Немирівського району.

Слово про автора

Уже далекий 1989 рік, травень. Іде перший з’їзд народних депутатів СРСР. Посланці з забруднених радіацією районів України прагнуть донести до з’їзду правду про життя у тих районах. Та марно. І тоді молода красива жінка енергійним кроком підходить до президії і вручає М. Горбачову касету з кінострічкою про жахливі наслідки «мирного» атома для жи-телів Народицького району Житомирської області.

Жінка та була журналістка Алла Ярошинська.

Згодом вона добула й опублікувала секретні протоколи опе-ративної групи Політбюро ЦК КПРС з питань, пов’язаних з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Книга має назву «Чернобûль. Совершенно скретно». За неї авторка оде-ржала альтернативну Нобелівську премію (1992, Швеція) за «видатну практичну участь у розкритті правди про наслідки Чорнобильської катастрофи». Ім’я Алли Ярошинської назване серед «100 героїнь століття».

Після з’їзду працювала в Москві. Була членом Президент-ської ради Б. Єльцина. У складі офіційних груп Росії працюва-ла в ООН, займалась проблемами ядерного нерозповсюджен-ня. Кандидат філософських наук Алла Ярошинська керівник проекту і головний редактор фундаментальної праці – пер-шої в світі «Ядерної енциклопедії».

Як щира українка – патріотка Алла Ярошинська прагнула працювати в незалежній Україні. Та їй запропонували роботу на... громадських засадах. Бо нашим можновладцям мужні,

24

безкомпромісні захисники прав чорнобильців не потрібні. Без них легше обгри-зати і реформувати (оптимізувати) Закон України «Про статус і соціаль-ний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катаст-рофи».

Чверть століття – серйозний термін для того, щоб спробувати осмис-лити чорнобильський феномен – найстрашнішу рукотворну ядерну катаст-рофу всіх часів і народів, котра трапилась 26 квітня 1986 року на атомній станції в Радянському Союзі – на нашій благословенній українській землі поблизу Чорнобиля. Прийшов час збирати камінці в радіоактивному саду.

Микола ЛАЦІС

Таємна канцелярія влади, або Як ховали правду від людей

Про те, що вибухнув 4-й блок Чорнобильської АЕС, про збільшення фонових значень ми довідувалися з «ворожих» радіоголосів за зачиненими дверима кухонь. Наша ж «керівна і спрямовуюча» повідомила про аварію лише на третій день – двома рядками, ніби крізь зубний біль.

Офіційна медицина героїчно мовчала майже два тижні. Нарешті міністр охо-рони здоров’я УРСР А. Романенко вибухнув рекомендаціями: закривати квати-рки та витирати ноги. Його убогий виступ спровокував ще більшу паніку.

А 1 Травня мільйони людей вийшли на демонстрації. У Києві на Хре-щатику діти в національних костюмах, вдихаючи радіоактивний чад, тан-цювали, милуючи око партійних бонз на трибунах. «Золотих» же своїх нащадків вони спішно відправили якнайдалі від біди.

На цей час уже на повну силу працювала партійна пекельна машина.

З одного боку, з виробництва брехні для країни та світу, – «Правда» оспівувала найкращу аварію під цинічними заголовками «Солов’ї над При-п’яттю», «Сувеніри з-під реактора» тощо; з іншого – з виробництва зло-чинних таємних постанов і розпоряджень. У моєму чорнобильському ар-хіві досі зберігаються добуті секретні документи партії та уряду. За них уже заплачено десятками тисяч смертей ліквідаторів і жертв катастрофи, втратою здоров’я та якості життя дев’яти мільйонів людей, що й досі ви-живають в зонах ураження.

Ось один із таємних документів – «Розпорядження Третього головного управління Міністерства охорони здоров’я СРСР від 27 червня 1986 р. «Про посилення режиму секретності під час виконання робіт із ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС»: «(...)4... Засекретити відомості про аварію. 8. Засекрети-ти відомості про результати лікування. 9. Засекретити відомості про сту-пінь радіоактивного ураження персоналу, який брав участь у ліквідації нас-лідків аварії на ЧАЕС. Начальник Третього головного управління МОЗ СРСР Шульженко».

Ще один страшний папір – «Роз’яснення центральної військово-лікарсь-кої комісії МО СРСР» від 8.07.87 р., ¹ 205: «(...)2... Наявність гострих соматичних розладів, а також ознак загострення хронічних захворювань у осіб, які залучалися до ліквідації наслідків аварії і не мають ГПХ (ГПХ –

25

гостра променева хвороба. - А. Я), не повинна ставитися в причинний зв’я-зок із впливом іонізуючого опромінення. З. У свідоцтвах про хворобу на осіб, які раніше залучалися до робіт на ЧАЕС і які не перенесли ГПХ, у пункті 10 не показувати факт залучення до зазначених робіт та сумарну дозу опромі-нення, що не досягає ступеня ПХ. Начальник 10-ї ВЛК полковник медичної служби Бакштов».

А цей злочинний циркуляр видала вже сама урядова комісія з питань Чорнобиля - «Перелік відомостей із питань аварії на ЧАЕС, що не підляга-ють опублікуванню у відкритій пресі, передачах по радіо та телебаченню», ¹ 423 від 24 вересня 1987 р.» У ньому теж наказується засекретити: «2. Відомості про показники погіршення фізичної працездатності, втрати про-фесійних навичок експлуатаційного персоналу, який працює в особливих умо-вах на ЧАЕС або осіб, залучених до ліквідації наслідків аварії».

Багато років до найсекретніших партійних документів не було жодного доступу. Мені вдалося пробитися до них лише 1991-го, коли як народний депутат СРСР я працювала в Комісії Верховної Ради з розслідування дій посадових осіб у зв’язку з аварією на ЧАЕС. Після заборони Компартії почалася передача її архівів, і ми нарешті одержали секретні протоколи оперативної групи політбюро з аварії на ЧАЕС.

Одного з грудневих днів 1991-го, коли СРСР уже був у процесі самолі-квідації і парламент доживав останні місяці, під’їхавши до будинку на Новому Арбаті, де розміщувалася наша комісія, побачила, що на машину вантажать депутатські архіви. У мене раптом сяйнула думка: от зараз і секретні партійні протоколи будуть вивезені, і ніхто їх більше не поба-чить! А ми ж не встигли їх навіть прочитати.

І я вирішила будь-що зробити їхні копії. У кабінеті відкрила сейф і вий-няла важку пачку документів. Я бачила їх уперше, але, прогортавши, зрозу-міла, що це справжній скарб із грифом «цілком таємно», із печатками по-літбюро та підписами радянського керівництва. Я відразу віднесла сорок секретних протоколів - майже 600 сторінок тексту - у копіювальне бюро. (Тут потрібно пояснити, що на той час в СРСР їх практично не було).

Однак копії я не одержала. «Вето» наклав такий собі Володимир Про-нін із другого таємного сектора ВР СРСР. Це був шок: виявляється, за всіма діями депутатів у стінах Верховної Ради стежили спецслужби! Я за-йшла до начальника спецчастини секретаріату ВР СРСР Анатолія Бурка і з обуренням пояснила, що я ще депутат і що маю право. Він же незворуш-но промовив, що не може дозволити їх копіювати без дозволу. А щоб отримати дозвіл, я мушу звернутися в організацію, котра їх засекретила, і тоді...

Нагадаю, це було після серпневого путчу 1991-го. Вже президент Росії Борис Єльцин заборонив КПРС, а деякі члени її політбюро обмірковува-ли життя в «Матроській тиші».

Я забрала документи і по спецзв’язку зателефонувала Вадиму Бакатіну, новому шефу КДБ, якого Горбачов призначив замість колишнього - Вік-тора Пуго, який покінчив життя самогубством після провалу змови. Я

26

просила Бакатіна допомогти мені. Його відповідь потрясла: «Я не можу нічим допомогти. Це не наші кадри. Вони мені не підпорядковуються».

Так я випадково дізналася безпосередньо, як сказав Бакатін, її голові і «моніторила» всі дії депутатів.

Загалом, я зрозуміла, що ніхто мені не допоможе. Як і те, що я не можу просто так повернути цей скарб до сейфу та забути. На «автопілоті» я поклала протоколи у сумку і вийшла на вулицю. Що далі? Я вирішила піти в «Известия». Тут знайшовся жаданий ксерокс, і я повернулася назад вже із двома сумками – оригіналами та копіями.

Поклавши назад до сейфу оригінали, я задумалася: в країні все так непевно, а якщо комуністи завтра знову опиняться при владі, що буде з моєю сім’єю після того, як я надрукую статтю про ці протоколи? Вони скажуть, що нічого такого не було, що я все це вигадала. І – правильно! – я опинюся там, де сидять путчисти. Я знову відкрила сейф, вийняла звідти перший протокол – оригінал – і на його місце поклала копію. (Господи, прости!)

Коли в «Известиях» вийшла моя стаття, зателефонував директор Держ-архіву Рудольф Піхоя. Він здивовано запитував, де я взяла ці документи. У нього їх не було!

І через 25 років, розбираючи свій чорнобильський архів, я думаю про те, що головний і найстрашніший ізотоп, який вилетів із жерла реактора, якраз і відсутній у таблиці Менделєєва. Це – брехня-86. Обман настільки ж страшний, як глобальна сама катастрофа.

Секретно: вагітних і дітей – у «чорну» зону!

Перше засідання оперативної групи політбюро відбулося 29 квітня 1986 р.

Починаючи з 4 травня до оперативної групи надходить потік повідом-лень про госпіталізацію населення.

«Секретно. Протокол ¹ 5. 4 травня 1986 р. були присутні: члени По-літбюро ЦК КПРС тт.. Рижков М. І., Лігачов Є. К., Воротніков В. І., Чебриков В. Л., кандидати в члени Політбюро ЦК КПРС тт.. Долгих В. І., Соколов С. Л., секретар ЦК КПРС Яковлєв О. М., міністр внут-рішніх справ т. Власов А. В.

(...) повідомлення т. Щепіна (перший заступник міністра охорони здо-ров’я СРСР. – А. Я.)... Взяти до відома, що за станом на 4 травня всього госпіталізовано 1882 особи. Загальне число обстежених досягло 38 тисяч чоловік».

«Секретно. Протокол ¹ 7. 6 травня 1986 р. (...) за станом на 9-00 годину 6 травня загальне число госпіталізованих склало 3454 чоловік. ...число уражених променевою хворобою становить 367 осіб». Судячи з протоколів, кількість хворих зростає з кожним днем. Рахунок іде вже на тисячі.

«Секретно. Протокол ¹ 12. 12 травня 1986 р. (...) На стаціонарному обстеженні та лікуванні перебувають 10 198 чоловік, із яких 345 чоловік мають ознаки променевого захворювання».

27

Як співвіднести цю динаміку із затятим мовчанням у партійних ЗМІ про

тисячі хворих і неправдою про те, що «здоров’ю людей нічого не загрожує»?

Після того як на лікарняних ліжках опинилося більше десяти тисяч

опромінених, раптом почалося їхнє повальне виписування. Схоже, що

сильніше розповзалася радіація, то здоровішим ставав радянський народ.

А от і розгадка раптового чудесного «зцілення».

«Секретно. Протокол ¹ 9. 8 травня 1986 р. (...) Мінздоров’я СРСР затвердив нові норми допустимих рівнів опромінення населення радіо-активними випромінюваннями, яки перевищують старі в 10 разів. В особливих випадках можливе збільшення цих норм до рівнів, що переви-щують колишні в 50 разів (! – А. Я.)». Під ці норми «підігнали» навіть вагітних жінок і дітей! Щоб приховати масштаби ураження населення радіацією, у Кремлі йшли на все. Не минуло й двох місяців після відселення людей із «чорної» зони (так називав у секретних листах до Москви перший секретар ЦК Ком-партії України Володимир Щербицький 30-кілометрову зону), як влада спішно почала зворотний процес: реевакуації!

«Секретно. Підлягає поверненню в Особливий сектор Управління спра-вами Ради Міністрів СРСР. Протокол ¹ 29. (...) 23 червня 1986 року... Висновок про можливість повернення дітей і вагітних жінок у райони, де рівні радіації перебували в межах від 2 до 5 мр/год. 1. Дозволити реевакуацію (повернення) дітей і вагітних жінок у всі населені пункти, де загальна розрахункова доза не буде перевищувати 10 бер за перший рік (усього 237 населених пунктів)», а там, «де розрахункові дози опро-мінення (без обмеження споживання забруднених продуктів) переви-щить 10 бер, – із першого жовтня 1986 року... (174 населені пункти)... Ізраель, Буренков, Александров». Це при тому, що місяцем раніше гла-ва Держкомгідромету Юрій Ізраель секретно доповідав: «Території з рівнем радіації понад 5 мР/год (...) визнані небезпечними для проживан-ня населення. (...) На території з рівнем радіації менше 5 мР/год по-трібне запровадження жорстокого контролю за радіактивністю про-дуктів харчування, особливо молока». Цікаво порівняти це із секретною «Доповіддю начальника хімічних військ Міністерства оборони СРСР В. Пікалова на нараді в ЦК КПРС від 15 червня 1987 р.». У ній зазначено: «...у «рудому» лісі за рахунок повалення та консервації лісу (засипання піском) рівні радіації знижено з 5 Р/год до 7,5 мР/год, що перевищує допустимі значення в 15 разів». «Рудим» називали ліс поблизу АЕС, що був омертвлений ядерним вибухом. Виходить, вагітних жінок і дітей реевакуювали майже в «рудий» ліс!

І ні в кого не здригнулася рука – розчерком пера загнали назад в ядер-не гето і вагітних, і дітей!

Нещодавно, розбираючи свій чорнобильський архів, я наткнулася на сенсаційний документ, у якому вперше йдеться про конкретні дози, отри-мані в перші місяці після катастрофи.

28

26 травня 1987 р. міністр охорони здоров’я УРСР А. Романенко в листі міністру охорони здоров’я СРСР Є. Чазову «Про хід виконання наказу МОЗ СРСР ¹ 527-дсп від 13.04.1987 р.» під ¹ 428 с із грифом «секретно» і штампом «Без права публікації» повідомляє: «У районах із підвищеною радіацією в Київській, Житомирській і Чернігівській областях мешкають 215 тис. чоловік, у т. ч. 74,6 тис. дітей. ...виявлено 39,6 тис, хворих, які раніше не перебували на обліку. ...Усього за рік було госпіталізовано 20,2 тис. чоловік, із них близько 6 тис. дітей».

А тепер – увага! «У перші місяці після аварії на ЧАЕС було проведено дози-метричне обстеження щитовидної залози в усіх дітей. У 2,6 тис. дітей (3,4%) із них було виявлено вміст радіонуклідів йоду, що перевищують 500 бер».

Хочу зауважити, що цей страшний лист датовано 26 травня 1987 р. Отже, вже майже рік, як набули чинності підвищені в 10–50 разів дози із секретних протоколів політбюро. Отже, реально хворих дітей було більше в 10–50 разів, і справжні дози тих, хто потрапив у цей лист, також у 10–50 разів вищі. Навіть за оцінками найзатятіших медичних ортодоксів рак щитовидки настає після 100 бер.

У доповідній записці від 16 листопада 1987 р., ¹ 3634 с під грифом «секретно» і штампом «Без права публікації» Чазов повідомляє в ЦК КПРС: «На 30.09.1987 р. диспансерним спостереженням охоплено 620 016 чоловік. З метою проведення поглибленого обстеження та уточнення діагнозу захво-рювань, виявлених під час диспансерного обстеження, але не пов’язаних із впливом опромінення, госпіталізовано 5213 осіб».

Виходить, Романенко повідомляє йому, що тільки за рік у понад 2,5 тис. дітей у щитовидках накопичено по 500 бер йоду-131 (тобто це рак), а Чазов доповідає в ЦК, що все гаразд, і хвороби не пов’язані з радіаційним опроміненням!

Через кілька років після аварії академік Л. Ільїн, патріарх сумнозвісної концепції «35 бер за 70 років», змушений був визнати на парламентських слуханнях: «якщо знизити її, то... мова йтиме про переселення більше півтора мільйона людей... Суспільство має зважити весь ризик і всю виго-ду від такої акції».

Слухаючи його тоді, думала: хто ж він – лікар, який благоговіє перед кожним життям, чи бухгалтер: життя – туди, життя – сюди – яка різниці?

Адже згодом сам академік змушений був визнати, що «один мільйон 600 тисяч дітей мають дозові навантаження, які нас хвилюють, треба вирі-шувати питання, що робити далі».

Із протоколів стало зрозуміло: їхні дозові навантаження обчислювали з допомогою новітніх рецептів офіційної науки під цеківським грифом «се-кретно». А якщо подивитися на них із погляду морального імператива неприпустимості жертв, сповідуваного в цивілізованих країнах, то на скі-льки ще треба множити?

М’ясо з цезієм подано!

«Секретно. Протокол ¹ 32. 22 серпня 1986 р., п. 4 (...) Взяти до відома повідомлення т. Мураховского В. С. про те, що... розроблено рекомен-дації і заходи щодо ведення агропромислового виробництва на територі-ях із різною щільністю забруднення довгоживучими ізотопами».

29

Кремлівські мудреці не могли не знати, що корівки приносять радіоак-тивне молоко з пасовищ, удобрених навіть одним кюрі цезія-137 на кв. кілометр. Там же, п. 10:

«...Вважати за доцільне закласти в державний резерв м’ясо з підвище-ним вмістом радіоактивних речовин, що перебуває на зберіганні, а та-кож підлягає закупівлі поточного року».

«Цілком таємно. Постанова Політбюро ЦК КПРС від 8 травня 1986 р. Записка т. Мураховского В. С. (...) Секретар ЦК КПРС М. С Горбачов. (...) При забої великої рогатої худоби і свиней установлено, що обми-вання тварин водою, а також видалення лімфатичних вузлів призво-дить до отримання придатного для вживання м’яса». Цікаво, а куди вони поділи «видалені лімфатичні вузли»? Їх же теж можна було пустити радянським школярам на пончики!

«Секретно. Додаток до п. 10 протоколу ¹ 32 (...). При переробці худо-

би із зони, розташованої на сліду викиду Чорнобильської АЕС, частина

виробленого м’яса містить радіоактивні речовини (РР) у кількостях,

що перевищують припустимі норми. На даний час у холодильниках м’я-

сної промисловості низки областей Білоруської РСР, Української РСР і

Російській Федерації перебуває на зберіганні близько 10 тисяч тонн

м’яса з рівнем забруднення РР від 1,1*10-7 кі/кг до 1,0*10-6 кі/кг, у

серпні-грудні поточного року очікується надходження з виробництва

ще 30 тис. тонн такого м’яса».

А далі йде зворушлива рекомендація: «Щоб не допустити великого су-

марного накопичення РР в організмі людей від вживання брудних продуктів

харчування, Міністерство охорони здоров’я СРСР рекомендує максимально

розосередити забруднене РР м’ясо по країні (підкреслено мною. - А. Я.) і

використовувати його для виготовлення ковбасних виробів, консервів та м’я-

сних напівфабрикатів у співвідношенні один до десяти з нормальним м’я-

сом... Для використання зазначеного м’яса з харчовою метою та забезпечен-

ня випуску продукції відповідно до вимог Мінздраву СРСР із урахуванням

його десятиразового розведення незабрудненим м’ясом, необхідно організува-

ти його переробку на м’ясокомбінатах більшості областей Російської Феде-

рації... Мураховський».

Та й це на практиці виявилося не зовсім так. 2002 року в московській газеті «Спасение» колишній працівник підсобного господарства ЦК КПРС А Поваляєв, який став експертом із Чорнобиля, розповідав: «М’ясо тва-рин, яких забили в Чорнобилі, було непридатним для вживання у їжу, у ньому вміст цезію-137 був разів у чотири-п’ять вищим від нормативів того часу.

Ми розмістили його в холодильники. І стали відпускати м’ясоперероб-ним комбінатам порціями з інструкцією: додавати до чистого м’яса по 20% («брудного»)».

Ще один додаток до протоколу ¹ 2: «З 1 серпня на всій території СРСР набрав чинності норматив на допустимий рівень вмісту радіо-активних речовин у молоці, рівний 1*10-8 кі/л («чисте» молоко - у

30

мінус 12 ступені. - А. Я.) ...Продукція, вироблена у встановлених ра-йонах, не підлягає поставці на експорт». Особлива турбота про «безперебійне постачання населення молоком», чи не так? Немає «чистого» - підвищили норматив, і «брудне» відразу стало «чистим». Але на експорт – не можна, напувати радіоактивними відходами тільки своє населення. Адже в таємних паперах усе сходиться, усе - у потрібних партії, уряду і Заходу нормах, дозах, межах.

Тільки через п’ять років після аварії, після депутатських запитів, проку-ратура Союзу нарешті порушила кримінальну справу і за «фактами засек-речування інформації від населення», що призвело до його «значного пе-реопромінення», і щодо реалізації «брудної» продукції.

От що відповідав на мій депутатський запит заступник генерального прокурора СРСР В. Андрєєв: «...за період із 1986 року по 1989 рік у зазначе-них зонах вироблено понад допустимі рівні забруднення 47,5 тисячі тонн м’яса і 2 мільйони тонн молока. Зазначені обставини спричинили забруднен-ня радіоактивними речовинами продуктів харчування практично по всій кра-їні і можуть справити негативний вплив на стан здоров’я населення».

І далі: «Зазначені обставини робили небезпечними для проживання умови близько 75 мільйонів чоловік (страшна цифра, читачу, вона підтверджується напівзакритою доповіддю офіціозу. - А. Я.) ... і створювали умови для підвищеної смертності, збільшення числа злоякісних новоутворень, збільшення кількості каліцтв, спадкових і соматичних захворювань, зміни працездат-ності населення.

...Тільки у 1,5 мільйона осіб (у тому числі в 160 тисяч дітей віком до

7 років), які на момент аварії проживали в зоні найбільшого забруд-

нення йодом-131, дози опромінення щитовидної залози склали в 87

відсотків дорослого і 48 відсотків дитячого населення 30 бер, у 11 і

35 відсотків, відповідно, від 30 до 100 бер, у 2 відсотків дорослого і

17 відсотків дітей - понад 100 бер».

Давно розпався Союз. Не стало прокуратури СРСР. Навіть у Болгарії

пройшов судовий процес над тими, хто брехав народу про радіацію. А у

нас, де й сталася всесвітня катастрофа, винних у чорнобильському сва-

віллі не було ні за партократів, які закликали «посилювати пропагандистські

заходи, спрямовані на викриття брехливих вигадок буржуазних органів

інформації та спецслужб про події на Чорнобильської АЕС», ні за демок-

ратів.

Чорнобиль триватиме ще тисячі років (періоди напіврозпаду деяких ра-діоактивних ізотопів становлять сотні тисяч літ), мільйони людей постра-ждали і досі виживають в забруднених зонах, а винних у великій чорно-бильській брехні влада вже незалежної України фактично амністувала, залишивши подвійних жертв - Чорнобиля і комуністичного брехливого свавілля - напризволяще. Радіаційна чаша чорнобильської катастрофи ви-пита українськими людьми сповна.

31

Наталя КОСМИНА,

головний редактор «Вінницької газети», депутат міської ради

Білий ангел Славутича

На запрошення «Атомпрофспілки» України група жур-налістів відвідала місто Славутич, Чорнобильську АЕС та побувала у 30-кілометровій зоні відчуження.

Несподіванкою, насамперед, стало запрошення у таку поїздку. Побувати там, напевно, мало хто мріє. Спілкую-чись між собою, журналісти з’ясували, що не всі, кому за-пропонували, погодилися їхати у цей край. Втім, зараз я можу сказати, що вдячна за можливість долучитися до історії нашої країни і відчути адреналін від реального дотику до жахливої трагедії. Це дало можливість по-справжньому зро-зуміти велику біду України. Найяскравішою емоцією від поїздки залишилося обурення байдужістю держави та її очі-льників до проблем ЧАЕС і долі людей, які й нині там працюють. Та й загалом до здоров’я українського народу на тлі наслідків техногенної катастрофи.

У форматі подорожніх нотаток важко передати глибину проблем чорнобильського сьогодення. Залишається лише захоплюватися мужністю працівників атомної станції й тих, хто працює у 30-кілометровій зоні.

Наступного року Чорнобильській атомній станції випо-вниться 40 років. Техногенній катастрофі виповнюється 25. Знову, уже звично для пересічного українця, якийсь час у квітні ми будемо наштовхуватися поглядами на газетні пе-редовиці зі світлинами смугасто-арматурної труби та загро-зливої будівельної конструкції і швиденько перегортати сто-рінку, перемикати канали ТБ, уникаючи чорнобильської тематики, відбувати заплановані владою лінійки, мітинги, засідання пам’яті та покладання.

При цьому не дратуватися, як раніше від багатогодин-них трансляцій партійних з’їздів, а сором’язливо усвідом-лювати свою віддаленість від тих подій та масової людської трагедії. Бо звикаєш до всього. А потім забудемо про це до наступного квітня.

32

Є в нашій державі така собі пострадянська традиція: витрачаємо купу грошей на вшанування, урочисті тощо, а на реальну допомогу постражда-лим коштів не вистачає. Так і з Чорнобилем. Пам’ятники, меморіали, книги, фільми, акції з залученням ледве не половини державного люду. І лише 60% державних коштів з бюджету від мінімальної потреби отримує Державне спеціалізоване підприємство «Чорнобильська АЕС», перед яким стоять два головні завдання: зняття з експлуатації енергоблоків атомної станції і перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну зону.

Після відвідин Чорнобильської станції стало ясно: ще десяток-другий ро-ків – і проблема тієї території торкнеться нас усіх. Від Путивля до Карпат.

– Знаєте, – з гіркотою каже голова ради Чорнобильської територіаль-ної організації профспілки Микола Тетерін, – якби така катастрофа тра-пилася десь під Лондоном чи Вашингтоном, то англійці чи американці залучили б до її вирішення найкращих науковців, виділили б стільки ко-штів, скільки було б треба, і вирішили проблему років за п’ять. Ну, сім. Але трагедія трапилася під Києвом, столицею України... Ми цю проблему теж вирішили б. Бо ж не останні дурні. Але хто в державі цим переймаєть-ся, крім самих чорнобильців?

Микола Тетерин серед українських журналістів. Чорнобиль, 2010 р.

Микола Тетерін уже 24 роки в Чорнобилі. У профспілці лише два остан-ніх. Як сам розповадіє, на попередній посаді через брак коштів і державної уваги не міг ефективно вирішувати проблеми (до того був директором підприємства, яке займається захороненням та перезахороненням радіа-ційно забрудненого майна та матеріалів), а у профспілці має змогу актив-но боротися за права енергетиків. Кому, як не йому, знати про те, що насправді зараз відбувається в зоні? Про «десяток-другий років» – це його висновки. І американських експертів. Останні виявили забруднення під-земних вод у районі Зони на глибині більше 100 метрів!

А починалося все у далекому 1966 році, коли Рада Міністрів СРСР вида-ла постанову про будівництво атомних електростанцій в країні. При пошу-ку майданчика для розміщення об’єкта, який тепер називається Чорно-бильська АЕС, тривалий час як один з варіантів розглядалася й територія

33

Вінницької області. Але працівники Київського проектного інституту обра-ли інший майданчик – за 4 км від села Копачі Чорнобильського району Київської області. Він був розташований на малопродуктивних землях і відповідав усім вимогам водозабезпечення, транспорту та санітарно-захис-ної зони. У 1970 році на карті України з’явилося нове місто – Прип’ять. У ньому проживали будівельники станції, майбутні працівники об’єкта атом-ної енергетики. Прип’ять розташована всього за п’ять кілометрів на північ від ЧАЕС. Ця зручність за інших умов стала для міста фатальною.

Ми побували в Прип’яті. Враження – ніби ти у фільмі «Сталкер». Крізь лісові хащі прес-секретар ЧАЕС, яка супроводжувала журналістів у поїздці, запропонувала розгледіти центральний міський бульвар. І справді, побачили серед заростів шматки асфальтового покриття. Моторошне видовище. Будівля школи у Прип’яті склалася, як картковий будиночок. Центральна площа поросла мохом і травою. Нам порадили не ставати на мох – він особливо накопичує радіацію.

Навколо – будівлі без вікон, зруйновані часом сходи, фонтани, Будинок культури «Енергетик» і... ні кота, ні собаки. Птахів, до речі, теж не чути.

Сьогодні працівники станції проживають у новозбудованому в 1988 році місті Славутич. Його зводили дев’ять колишніх союзних республік у рекордні строки.

Перший ордер був виданий через 9 місяців від початку будівництва міста. У Славутичі практично відсутні вулиці в нашому розумінні. Назви мають лише міські квартали: Московський, Таллінський, Єреванський, Тбіліський, Ризький. Кожен з них має власне неповторне національне обличчя. Будови, зведені росіянами, як правило, типові багатоквартирні. Тож у цьому архітектурному розмаїтті дуже легко орієнтуватися навіть заїжджим гостям.

У Славутичі найвища в Україні народжуваність. На 25 тисяч мешкан-ців – сім дитсадків, навчально-виховний комплекс «Дитячий будинок –

34

дошкільний навчальний заклад», чотири загальноосвітні школи, кі-лька філій національних вишів України, Палац дитячої та юнаць-кої творчості, бібліотеки, навчальні центри, широка мережа закладів культури, п’ять фізкультурно-оздо-ровчих комплексів з басейнами, кортами, яхт-клубом... Непогано для маленького містечка, чи не так? Втім, дають взнаки небачені як на той час терміни будівництва: нині              

Славутич. Тбіліський квартал

 

зношеність комунальних мереж

вимагає постійної уваги керівництва міста. А оскільки формат будівель різний (пам’ятаєте, «національну» архітектуру?), то й тарифи на всі буди-нки різні. Як розповідали нам господарі Славутича, в будинку Тбіліського кварталу на сходовій площадці можна «скромне» весілля відгуляти. Обслу-говують житловий фонд приватні підприємства, які перемогли в оголоше-ному міською владою конкурсі на сервісні послуги.

Міський голова Володимир Удовиченко вже четвертий термін біля кер-ма Славутича. Прогулявшись містом, ми збагнули, що кожний член місь-кої громади несе відповідальність за рідне місто: таке охайне й чисте місто можна побачити десь у старій Європі. Тому славутчани й підтримують свого голову, бо свідомо самі його й обрали.

Незважаючи на той факт, що з 2000 року ЧАЕС не є енергогенеруючою станцією (не виробляє електроенергію), підприємство продовжує існува-ти. На ньому сьогодні працює близько 3,5 тисяч робітників. До складу ЧАЕС входять шість енергоблоків, сховища радіоактивних відходів і від-працьованого ядерного палива, інші споруди. Мало хто із неспеціалістів знає, що окремі блоки станції закривалися у різні роки. Після катастрофі-чної аварії 1986 року перестав функціонувати 4-й енергоблок. Наступним, у 1991 році, зупинений енергоблок ¹ 2 в зв’язку з пожежею в машиному залі, яка була викликана несправністю в роботі обладнання. Внаслідок пожежі згоріло 180 тонн мастила та пошкоджено 2,5 тисячі кв. метрів даху машинної зали. У 1996 році, за постановою Уряду України, зупинений енергоблок ¹ 1. Тому лише 3-й енергоблок перебував у режимі експлуа-тації до 2000 року. 15 грудня 2000 року о 13 годин 17 хвилин за наказом Президента України під час трансляції телемосту Чорнобильськая АЕС – Національний палац «Україна» поворотом ключа аварійного захисту наза-вжди був зупинений реактор енергоблока ¹ 3.

Чорнобильської АЕС завершила генерацію електроенергії. Енергобло-ки ¹ 5 та ¹ 6 так і не добудували після аварії 1986 року.

Так що ж нині роблять працівники станції? Чому й досі там? Тому що таку складну енергетичну систему просто вимкнути неможливо. Завер-шення процесу ліквідації планується у 2065 році! А зараз «чорнобильці»

35

підтримують у безпечному стані зупинені енергоблоки, проводять роботи з ядерним пальним та радіоактивними відходами. Та й об’єкт «Укриття», саркофаг у просторіччі, який збудували над зруйнованим четвертим енер-гоблоком, потребує постійної уваги. Зараз над ним зводиться нова безпе-чна захисна споруда – конфайнмент. Її масштаби таки вражають: майже 257 х 150 м, заввишки 108 м. Для прикладу, розміри футбольного поля 105 х 68 метрів! А така висота конфайнменту потрібна для того, щоб під ним можна було розмістити висотні крани для демонтажу зруйнованого блоку. Цікава й технологія його виготовлення. Укриття у вигляді гігант-ської арки будується на майданчику поряд з енергоблоком, а потім «насу-неться» на старий саркофаг.

Журналісти на оглядовому майданчику ЧАЕС біля макету зруйнованого четвертого енергоблоку

Журналісти стояли на оглядовому майданчику поруч з четвертим енерго-блоком. Фотографувати нам заборонили. Правда, пізніше роздали диски зі знімками об’єкту, де був затулений контур станції. Для нас це був неаби-який екстрім! Вражали працівники станції: спокійні, зосереджені і... мудрі. Вони багато знають і багато пережили. В кожного на шиї прилад – накопи-чувач радіації. Як нам пояснили, є певна допустима норма: щоденна і щомі-сячна. Раз на місяць прилад здають на аналіз, а отримують новий. Якщо «перебрав», тебе звільнять. Тому жоден працівник не нехтує небезпекою, чітко виконує інструкції. Не те що журналісти – лізли з фотоапаратами у закинуті забруднені будинки, продиралися через прип’ятьські хащі, ще й пи-тали, чи можна скупатися у каналах (спека ж бо стояла). Нам сказали: «Можна. Тільки помрете...» А ось соми там живуть. Уявіть собі: у полі зору одночасно зо два десятка майже двохметрових сомів, які незворушно під-пливали до місця, де ми з моста кидали їм шматочки хліба. Ловити їх не можна. Тож і ростуть собі. Правда, інформація про те, що й там часом трапляються браконьєри, шокувала. Самі ж, певно, ту рибу не їдять...

До речі, у чорнобильських лісах блукає безліч диких тварин. Завезені з Ас-канія-Нова коні Пржевальського акліматизувалися й щорічно дають потом-ство. Зайців і лисиць – тьма. Активно розмножуються кабани, відповідно й

36

Дивовижно великі плітки біля берега канала

вовки, бо мають що їсти. Атомники озповідають істо-рію про кабана Яшку, який при-бився до робітничої їдальні й біля них живе. Став майже ручним. Якось в їдальню зате-лефонували з іншого об’єкту й попросили забрати набридливо-го Яшу. А кухарі кажуть, що їхній кабанчик ось, поруч з ними. Виявляється, не один Яшка у тих лісах такий прак-тичний. Ліси охороняють спе-ціальною службою. Бережуть

від пожеж, від цікавих необізнаних туристів. Дивно, що у тих небезпечних лісах дехто наважується збирати гриби та ягоди, а дехто ще й полювати. Серед браконьєрів... – високі чиновники. Таке собі чорнобильське сафарі. Охо-ронці, трапляється, знаходять покинуті тіла вбитих тварин. Називається, порозважалися, відпочили.

Здається, найважливішим завданням ЧАЕС є реалізація окремого пла-ну створення екологічної безпечної системи на об’єкті. З метою пом’як-шення соціальних наслідків закриття станції (на момент закриття там працювали трохи більше 9 тисяч осіб), реалізації накопиченого досвіду та освоєння ринку послуг на інших об’єктах української атомної енергети-ки на базі місцевої ремонтної служби створене підприємство «Атомремо-нтсервіс», де на сьогодні працює більше 700 осіб.

На базі центру управління протиаварійними діями ЧАЕС створений навчально-аварійний центр. Спільно з департаментом енергетики США відкриті Славутицька лабораторія міжнародних досліджень і технологій та міжнародна радіоекологічна лабораторія.

Що ж являє собою Чорнобильська зона сьогодні?

Там є місця зі значно підвищеним радіаційним фоном і навіть смерте-льно небезпечним. Тривале перебування у таких місцях може призвести до серйозних радіаційних уражень організму і навіть до променевої хворо-би. Хоча рівні, які здатні викликати променеву хворобу, залишилися тіль-ки всередині Саркофагу, де можуть перебувати лише фахівці-професіона-ли. Та незначна кількість радіаційних частинок, які літають у повітрі Чор-нобильської зони, шкоди шкірі, легеням чи іншим органам нанести зараз не взмозі. В цьому принципова відмінність сучасної зони від тієї, якою вона була 25 років тому.

Сучасна денна доза гамма-випромінювання в Зоні наближено дорівнює дозі, яку, наприклад, отримують за декілька днів мешканці нашої області, яка, як відомо, розташована на гранітному кристалічному природному фу-ндаменті, що має підвищений радіаційний фон. Чорнобильську денну дозу радіації також можна прирівняти до опромінення за кілька годин перельоту

37

Славутич. Поїзд на ЧАЕС

Працівники ЧАЕС їдуть на зміну   з залізничного вокзалу м. Славутича             

Залізнична платформа на ЧАЕС

 

на сучасному авіалайнері. Чи до двох-трьох флюорографічних обстежень.

До ЧАЕС працівники дістаються електричкою від Славутича майже 40 хвилин. Безкоштовно. Наша поїздка на ній залишила теж незабутнє враження. Нас попередили, щоб ми займали місця після того, як розмістяться енергетики. Виявляється, там існує багаторічне негласне правило – кожен має своє місце. Їхали усі мовчки, майже не спілкувалися, обличчя – серйозні й зосереджені. Напевно, так ідуть у забій і шахтарі. За вікном – болота, безлюдь... Перон атомної станції зустрів нас глухим металевим тунелем, у який розчиняються двері електрички. Тобто, зайшов, двері зачинилися, і наступна електричка вже ввечері. На ЧАЕС без пропуску не потрапиш і назад до часу не вернешся. Тож сторонніх там і немає.

До речі, ще одна прикрість. Залізничники вимагають від ЧАЕС повер-нути борг за перевезення, а держава на цю статтю грошей не виділяє. Можна автобусом, та скільки ж треба пального, аби перевезти кілька ти-сяч працівників та ще й мати проблеми з прикордонниками. Адже шлях пролягає через територію сусідньої Білорусі.

Зона відчуження існуватиме вічно, скільки існуватиме людство на на-шій планеті. У світовій атомній практиці існує поняття «зелена галявина». Це результат закінчення діяльності атомної станції. Так-от, «зеленої галя-вини» тут ніколи не буде. А буде «бура пляма», смертельно небезпечна для багатьох наступних поколінь. Причому для здійснення заходів зняття ЧАЕС з експлуатації у відповідності до діючої програми потрібно близько 70 років.

А на гербі Славутича – білий ангел, і гімн про нього. Є там такі слова:

Білий Ангел Славутича – Символ світлого дня. Білий Ангел Славутича – Ти надія моя...

38

Читати далі сторінки 39-79 (Продовження)

Нравится