Latsis.name

Поколению, потерявшему Родину, посвящается

Font Size

SCREEN

Profile

Layout

Menu Style

Cpanel

Материалы

Чорнобиляни

Дорога до рідного дому

 Прип’ять лагідно обмиває підніжжя Замкової гори, і хвиля за хвилею спливає на південь. А над древньою поліською рікою гордо височать бані Свято-Іллінської церкви і ніби проводжають її до старшого брата Дніпра. Неподалік Храму, у міському парку, майже над урвищем, височіє пам’ятник воїнам-землякам, які не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни. Саме ця картина постає при згадці про Чорнобиль.

 Та в’їжджаємо ми в Чорнобиль не по Прип’яті “Метеором” чи “Ракетою” у річковий порт, а комфортабельними автобусами на автовокзал з боку села Залісся. Зліва похмуро дивиться на нас чорними вікнами-дірами скелет недобудованого радіозаводу, справа видніється ще “живий” адмінбудинок ПМК-4. А із зарослів розташованого поряд кладовища линуть солов’їні трелі…

 Щороку на 9 травня – День Перемоги тисячі чорнобилян з’їжджаються до свого міста на побачення (може, хто й востаннє) з рідними вулицями, з рідними домівками (якщо вони вціліли), з могилами батьків і дідів, друзів і знайомих.

 Групами і поодинці з квітами і вінками прямуємо на кладовище. Сьогодні тут центр тяжіння нашої любові і нашої туги, нашої пам’яті. Тут зустрічаємо чорнобилян з Києва, Дніпропетровська, Білої Церкви, Вінниці, Калинівки і Хмільника, з російських міст, з далекого зарубіжжя.

 Тут зроблю невеликий відступ. Якось під час медичної комісії один лікар запитав мене: “І чого вас несе в той Чорнобиль? Там же радіація”. У запитанні відчувались і нерозуміння, і осуд. Довелось йому повідати, що в Чорнобильському районі я ступив на свій трудовий шлях, там я одружився з місцевою вчителькою Марією Якимівною. Там виростили ми двох синів. Там на міському кладовищі похований мій тесть, його (а отже, й мої) близькі і далекі родичі. Там, у Чорнобилі, на вулиці Богдана Хмельницького, ми своїми руками звели собі будинок. Отож Чорнобиль – наше рідне місто, а район – наш рідний край.

 Змовчав лікар на мою схвильовану відповідь. Сам же невдовзі виїхав до Ізраїлю. Покликала таки земля предків…

 Найкраще відповів на запитання, чому “несе” нас у “той Чернобиль”, мій сусід з вулиці Богдана Хмельницького, №9 Микола Карпович Дробот у своєму вірші:

 

Ми їдем в Зону у річницю

 (Хоч є тривога на чолі),

 Ми їдем горем поділиться,

 Святій вклонитися землі.

 Зустріти друзів і родину,

 Змахнуть сльозу в скорботний час,

 Земельки взяти у хустину –

 Хай буде поряд, біля нас.

 Ще довго їздить будуть люди,

 Ніхто не змінить шлях сюди.

 Хтозна, що завтра з нами буде,

 А тут поховані діди…

 Ці слова чорнобилянин Іван Сидорович Волков (евакуйований у Б.Церкву) поклав на музику, записав на касету і прислав мені.

 Звучить душевно.

 Микола Карпович знайшов вічний спочинок в Обухові, куди був евакуйований у 1986 році. До могили йому поклали вузлик чорнобильської землі.

 Пам'ятник вогнеборцям-пожежникам у Чорнобилі

До 10-річчя аварії на ЧАЕС в Чорнобилі відкрито пам’ятник пожежникам. На підніжжі його напис: “Тим, хто врятував світ”. І зараз чорнобиляни обов’язково відвідують цей пам’ятник. Багато з нас особисто знали земляків-пожежників, що віддали своє молоде життя в двобої з атомним вогнем, знали їх батьків.

 
 

Нравится