Материалы

Чорнобильські спомини

  • Печать

 

 

Аварія на ЧАЕС 1986 року застала М. П. Лаціса на посаді редактора районної газеты "Прапор перемоги". В своїх спогадах відомий журналіст розповідає про події, очевидцем яких був сам, відтворює в деталях хід ліквідації наслідків аварії, участь у ній тисяч людей різних професій, наводить маловідомі та цікаві факти, що моли місце протягом останнього десятиліття в житті автора.

 Чорнобильскі спомини (рус.Чернобыльские воспоминания)

 


 

Лаціс Микола ПетровичЛаціс Микола Петрович, колишній редактор чорнобильської районної газети      «Прапор перемоги», член Національної спілки журналістів України. Брав активну участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, за що відзначений почесним дипломом і золотою медаллю лауреата премії Спілки журналістів СРСР. Після евакуації Чорнобиля працював редактором згурівської районної газети на Київщині, а в 1991-1996 роках - редактором вінницької обласної газети «Земля подільська». М.П.Лаціс автор книжки «Чорнобильські спомини», яка побачила світ у 2000 році. Зі статтями на чорнобильську тематику виступає в обласних, районних, республіканських газетах. У 2004 році вийшла його друга книжка - «Чорнобиляни», яка є продовженням попередньої.

 

 

Автор щиро дякуе за сприяння у виданні книги: А. Ф. Голосу, А. С. Дупляку, Г. В. Кавичу, Н. Ю. Мельниченко, I. Й. Муринцю.

Спонсор видання ВАТ "Білоцерківська друкарня"

ББК 60.56 С 48

ISВN 996-95262-4-8

©Лаціс М. П., 1999 © Видавництво "Хрещатик", 1999


 

РОДОМ 3 КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Чорнобиль. Уперше цю назву я почув у квітні 1960 року в Полтавському державному педагогічному інституті імені В.Г. Короленка. Щойно наш курс склав іспити за останній, десятий семестр, і нас погукали на розподільчу комісію. Мені було надано право вибору. 3 трьох запропонованих областей я вибрав Київську, а в ній район із загадковою назвою — Чорнобильський. До державних екзаменів залишалось більше місяця, і я заходився шукати в багатій інститутській бібліотеці відомості про Чорнобиль. 3 тих пір я, по суті, й не припиняв займатися історією цього міста і району. Найбільш плідно працював при написанні розділу "Чорнобильський район" (рус. Чернобыльский район) для тому "Київська область" у 26-томному виданні "Історія міст і сіл Української РСР".

КИЇВСЬКА РУСЬ

Сьогодні ми сприймаємо її як давнього-прадавнього предка, як сиву і загадкову прабабусю і праматір нашої України. У ті давні часи сягає й історія Чорнобиля, перша згадка про який у літописі значиться під 1193 роком. Та ще раніше літописець згадує поселення Стрежів. I ось з якого приводу. Великий князь київський Мстислав, син Мономаха, у 1127 році послав своїх братів проти племені кривичів чотирма шляхами. Всеволоду було наказано йти через Стрежів до міста Борисова. Стрежів вважався найпівденнішим містечком Полоцького князівства і був удільним князівством. У 1193 році в літописі Стрежів уже називається Чорнобилем. Записано: «Князь Вишгородський і туровський Ростислав — син великого князя київського "ьха сь Ловомь от Чорнобиля вь Торцийский". А Стрежів став мальовничою північною околицею Чорнобиля. Назву Чорнобиль історики виводять з чорно-білої одежі, яку носили місцеві жителі, а також з чорнобиля (чорнобильника) — одного з видів полину. Стрежів (в сучасній транскрипції Стрижів) є, очевидно, відображенням назви стрижів — птахів, колонії яких оселилися у берегових кручах в районі Стрижова. Розташовані на високому правому березі річки Прип'яті, на історичному "шляху з варяг у греки ", Чорнобиль та його околиці з чудовою поліською природою були казковим краєм. В останні десять років перед аварією на ЧАЕС весь берег Прип'яті — від Наровлі (Білорусь) і до впадіння її в Дніпро — був усіяний наметами відпочивальників з Москви, Ленінграда, Мурманська, Воркути та інших північних районів Росії.


 

Чорнобиль має складний і трагічний історичний шлях. Містечко належало то литовським князям, то польським феодалам. У кінці XVII ст. Чорнобиль дістався польському магнатові Ходкевичу. Його нащадкам аж до Жовтневої революції належало тут понад 20 тисяч десятин землі. Дивним чином назва містечка Чорнобиля майнула в історії Великої Французької революції: в період Якобінської диктатури уродженка Чорнобиля Розалія Любомирська-Ходкевич 20 червня 1794 року була гільйотинована у Парижі за зв'язки з Марією-Антуанетою та іншими членами королівської сім"і. Під іменем "Розалія з Чорнобиля" вона й залишилась в історії Франції. В одному з будинків Ходкевичів, що зберігся до наших часів, на кахельній стіні грубки вітішена скульптурна голівка цієї знаменитої польки. Ще одним іменем пов'язаний Чорнобиль з Францією. Кохана жінка великого французького письменника Оноре де Бальзака польська поміщиця Евеліна Ганська володіла Горностайпільським ключем — групою сіл Чорнобильського району ( в сучасному територіально-адміністративному понятті). Можна чимало назвати відомих імен, пов'язаних з Чорнобилем. Тут зі своїми полками бували соратники Богдана Хмельницького М. Попович і А. Жданович, які воювали проти польсько-шляхетських поневолювачів, тут прокочувалися хвилі селянсько-козацького повстання під проводом Палія і Самуся на початку XVIII ст. Візьмімо ближчі часи. У дореволюційному Чорнобилі провів свої юнацькі роки письменник К. Паустовський. А журналісти районної газети "Прапор перемоги" пам'ятають, що в повоєнні роки в місті не раз бував Павло Тичина і створив у редакції літературне об'єднання. У районному Будинку культури починав свій трудовий шлях письменник-гуморист Іван Немирович. У цьому ж будинку лунав снів Івана Козловського і Дмитра Гнатюка. Навічно вкарбовані в історію Чорнобиля імена 31 Героя Радянського Союзу, які загинули та одержали це звання за форсування Дніпра і визволення нашого району від німецько-фашистських окупантів у 1943 році. Іхні імена вибиті на пілонах алеї Слави у міському парку. Тут же на скрижалях Стели пам'яті викарбувані імена чорнобилян, які загинули в боротьбі з гітлерівською чумою. У 1996 році в парку споруджена Стела нам'яті наших земляків, смерть яких стала наслідком аварії на Чорнобильській атомній електростанції.


ДНІ ТРИВОГИ I НЕВЩОМОСТІ


Теплий сонячний ранок 26 квітня 1986 року не віщував нічого поганого. Плани на день були мирні і буденні. Насамперед, ми з дружиною мали намір пройти-ся по магазинах і купити своїм батькам подарунки. Адже ми збиралися на перше травня поїхати до них у містечко Глобине на Полтавщині на їх золоте весілля. На той же день припадало наше срібне весілля.
А поки що я повинен був купити молока. 3 фіртки вийшли з сином восьмикласником Юрієм одночасно. Він повернув направо, до школи, звідки їх клас мав їхати в село Лелів на перебирання картоплі для садіння в радгоспі "Комсомолець Полісся", я — наліво, до магазину на вулиці Богдана Хмельницького. Молоко сюди привозили дуже рано, десь о пів на сьому, а продавці приходили на восьму. Підходжу до гурту жінок, займаю чергу.
—    Миколо Петровичу, а куди це мчаться пожежні машини? — запитує одна молодиця. — Та ще так багато. Цілу ніч їхали і ще он, дивіться, 'щуть.
—    Може, на які навчання, — відповідаю невпевнено, а сам думаю: адже щойно навчання закінчилися, проводив їх обласний штаб цивільної оборони. Тут щось не так...
3 провулка підходить ще одна жіночка, вслухається в нашу розмову.
—    Ні, не навчання, — відразу заперечує. — Щойно з Прип'яті прибув мій син
і каже, що вибухнув четвертий блок на атомній станції. Там проводили якийсь
експеримент, от воно й рвонуло, велика пожежа. Її вже загасили, але всі пожежники обгоріли. Там і солдатів багато, міліції, начальство з Києва, — одним залпом видала інформацію. — I ще, — поспіхом додала: радіація вийшла з реактора.
То люди тікають з Прип'яті.
Однак стоїмо, чекаємо молока і продавця, обговорюємо пригоду на АЕС. Час іде, уже й восьма година, а молока нема. Незрозуміла затримка. Такого ще ніколи не було. Телефонуємо на сироробний завод. Звідти повідомляють: молока не буде, з колгоспів не прийшли молоковози.
Саме тут доцільно сказати таке. На запитання, чому місто Прип'ять не евакуювали в перші ж години після аварії, керівники всіх рангів відповідали, що їм був невідомий рівень радіації. А чому ж тоді тисячі прип'ятчан втікали з міста відразу після вибуху, якби не знали про смертельні дози радіації?
Від магазину прийшов з порожнім бідончиком. Розповів дружині про почуті новини. "Це дуже і дуже погано", — прокоментувала вона. — Радіація — це вже підозріло і небезпечно".
Уже не пригадую, чи я зателефонував у райком партії, чи мені звідти, але я розмовляв зі своїм заступником В.Д. Лісовим (він у нічний час з п'ятниці на суботу чергував у райкомі і першим прийняв повідомлення з міста Прип'яті про аварію на ЧАЕС). Він коротко проінформував мене про події на атомній і передав розпорядження першого секретаря райкому партії А.М. Амелькіна всім керівникам районних служб і трудових колективів негайно прибути 26 квітня на свої робочі місця і чекати подальших вказівок.


 Поспішаю в редакцію. Ідучи мимо будинку нашого родича В.С. Лопатюка, подумав: "Василь же працює в пожежній частині, то, мабуть знає, що там на АЕС". Але його вдома вже не було, а дружина Євдокія Федорівна схвильовано розповідає: "Десь близько другої години ночі хтось затарабанив у вікно і кричить про пожежу. Спросоння я ледь второпала, чого він лементує. "Пожежа на атомній станції!" Василь схопився, як опечений. Відчинив двері, поріг переступив посильний з "пожарки" і скоромовкою роз'яснив:

"Тривога по третьому номеру!"

— "Не може бути, — засумнівався чоловік. — це, мабуть, знову навчальна тривога".

— "Та ні, — заперечив посильний, — дзвонили пожежники з Прип'яті. Голоси тривожні. Чергова машина вже пішла. Інші напоготові".

Я швиденько приготувала Василеві трохи харчів. Він узяв необхідні речі, документи і разом з посильним зник у темряві ночі".

До обіду я просидів у редакції, вичитав матеріали, які йшли в газету на 1,3 і 5 травня. 3 райкому партії ніяких розпоряджень. Іду сам туди. Другий секретар В.М. Мерненко зустрів мене якось холодно, заглиблений у себе. На мої запитання, що там на атомній і як бути мені, відповів: "Ідіть додому, обідайте і з дому, від телефону ні на крок. Справи на АЕС погані". У деталі він не вдавався, бо й сам, очевидно, не знав справжньої ситуації.

Додому прийшов схвильований. А тут ще тривоги додала тещина сусідка. Вона з чоловіком поїхала було в Прип'ять продавати тюльпани, але їх машину в місто вже не пустили. Хотіли об'їхати міліцейські пости і пробратися в Прип'ять з боку Нових Шепелич — та сама історія. "Така втрата, така втрата", — бідкалася сусідка. I тут я зроблю невеликий відступ. Через кілька років ми побачимо цю сусідку по телевізору. Вона випадково потрапила в об'єктив київського телерепортера. "Звідки це ви йдете?" — запитує журналіст. — "3 лісу. Грибів ось назбирала", — відповіла та. — "Так вони ж радіаційні!" — вигукнув киянин. (Зйомка відбулась на межі 30-кілометрової зони ЧАЕС). — "Нічого, радіації не видно", — відрубала сусідка. Малоймовірно, що вона не понесла тих грибів на один з київських базарів...

День 27 квітня був сповнений сонячним теплом і пахощами квітучих садів. Та природа не радувала людей, їхні душі огорнула печаль, з облич зникла посмішка. ... Блискавкою пронизала чорнобилян звістка про евакуацію жителів міста Прип'яті. Невдовзі від зв'язківців стало відомо, що керівники області наполягають і на евакуації Чорнобильського району. Одні чорнобиляни вважали це чутками (офіційних повідомлень про евакуацію Прип'яті не було), інші, які знали • дійсну ситуацію на атомній станції, рвонули на південь України, подалі від біди. То чому все-таки у перші два-три дні після аварії на ЧАЕС не було офіційних повідомлень про це лихо і про евакуацію? Високопоставлені керівники пояснювали: "Щоб не було паніки".

I тут доцільно нагадати анекдот, який ходив у Прип'яті і Чорнобилі:

— Що треба робити, як станеться ядерна аварія на атомній станції?

— Треба загорнутися в біле простирадло і тихенько йти на кладовище.

— А чому тихенько? — Щоб не було паніки.


 28 квітня, понеділок. 3 приходом на роботу я відразу навідався на будівельний майданчик, де того дня мали закінчувати перекриття другого поверху нового приміщення редакції. Робітники міжколгоспбуду були на місці, не було автокрана, який ми замовили в управлінні будівництва ЧАЕС. Робітники чекали розпоряджень. їх не було. Знаючи становище, порадив будівельникам іти в свою організацію і там дізнаватися, що робити далі.

Чорнобиль за інерцією продовжував готуватися до святкування 1 Травня. Вивішуються прапори, оформляється Дошка пошани передовиків народного господарства. Тривога все глибше проникає в наші душі. Стає відомо, що вже евакуйовано жителів південної околиці села Нових Шепелич, зокрема, тієї околиці, яка була найближче до міста Прип'яті і на якій була розташована ПМК-169 зі своїми гуртожитками і відомчими будинками. В одному з таких будинків проживала сім'я моєї сестри Ніни Романюк. Перед тим вона подзвонила мені додому й запитала, що їй робити. Я порадив їхати до нас у Чорнобиль. Та евакуювалася вона в Товстий Ліс, потім у Коростень, а звідти на Київ. 3 двома дітьми, з кількома тодішніми карбованцями в сумочці вона добралася до батьків на Полтавщину.

Десь у середині дня в районному Будинку культури відбулась нарада керівників підприємств, установ, організацій, колгоспів і радгоспів. Проводив її перший секретар райкому партій А.М. Амелькін. Він коротко, ніби телеграфним стилем, проінформував про аварію на ЧАЕС, вимагав організованості в роботі і запобігання паніці. Другий секретар В.М. Мерненко особливо наголошував на тому, щоб керівники, а також учителі не спішили вивозити своїх дітей з Чорнобиля. Тут же було вирішено роз'їхатися членам райкому партії і райвиконкому по району для ознайомлення зі становищем на місцях та з метою недопущення паніки.

Повертаюся з наради. Всі творчі працівники на місці, чекають, що робити далі. I тут телефонний дзвінок з обласного управління у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі (облполіграфвидав; після кількох реорганізацій це зараз комітет інформації обласної держадміністрації). Інженер-кадровик Н.Ю. Мельниченко цікавилася, чи ніхто не постраждав від аварії з-поміж журналістів і поліграфістів, якої допомоги потребуємо від обласного управління, як думаємо висвітлювати події на ЧАЕС. Наприкінці вона запитала, яка радіація в Чорнобилі. Не встиг я відповісти, як у телефонній трубці пролунав злий чоловічий голос: "Никакой радиации! Кончайте разговор!" Я хотів було продовжити розмову, але, зачувши в трубці той самий злий голос і слова про Бога і його матір, поклав трубку. Телефон прослуховувався. Того ж дня начальник райвузла зв’язку П. Огринський повідомив мене, що у редакції забирається телетайпний канал, а ввечері він же повідомив, що ще три телефонні лінії (ніби тимчасово) віддаються для потреб Урядової комісії, яка почала перебиратися з Прип'яті у Чорнобиль. Нам залишили один телефон, редакторський. Цікаво, що мій домашній телефон працював аж до червня, я з нього дзвонив у Бородянку 24 червня 1986 року. 29 квітня, вівторок. За вказівкою Урядової комісії райком партії сформував декілька груп відповідальних працівників для поїздки по селах, аби провести бесіди з людьми, заспокоїти, націлити їх на закінчення садіння картоплі і сівбу кукурудзи.


 

Мені випало їхати з завідуючою загальним відділом райкому партії Д.В. Стоцькою. У селі Корогод обстановка була спокійною. На кагатному полі колгоспниці перебирали картоплю, механізовані ланки садили її. На фермі працювали тваринники. На тракторному стані поговорили з трактористами, яким того дня не було чого робити і які не могли вже всидіти вдома — передчуття небезпеки тягло до людей, гуртувало їх. Вони засипали нас запитаннями. Та не на всі ми змогли відповісти, бо й самі не знали всієї правди про аварію та її наслідки, про долю навколишніх сіл.

Завітали ми й до школи. Нас зустрів її директор Бойко (на жаль, ім'я та по батькові забув). У кабінеті початкової військової підготовки він знайшов дозиметр, у когось із учнів випросив батарейку, і почав міряти радіацію. "Дзвеніло" на узбіччі дороги, під кущами і деревами. Ні, не даремно батьки почали вивозити дітей у безпечні райони. У школі на той час уже не було й половини учнів. I це незважаючи на суворі вказівки з району. Однак совість не дозволила нам перевіряти наявний склад учнів по класах і зробити докір директору.

У Стечанці була така ж виробнича картина. Звідси я відпустив редакційного "УАЗа" на Чорнобиль (за водія був мій заступник В.Д. Лісовий, бо штатний водій зник з району разом з молодою дружиною ще 27 квітня). У райкомі партії Лісовому дали якесь термінове доручення, зв'язане з обслуговуванням Урядової комісії.

На Чистогалівку нас підкинув власним "Москвичем" голова Стечанської сільради. Тут чекали на нас цікаві події'. Голова місцевої сільради втік, залишивши людей напризволяще. Жінки працювали на кагатному полі, готуючи картоплю до садіння, механізатори трудилися в загінках. Біля клубу на колодках сиділо кілька чоловіків, курили самосад, обговорювали ситуацію на атомній. Магазин не працював — продавці втекли. Якась "летюча" бригада (казали, що з міліції) позабивала дошками колодязі, щоб туди не потрапила радіація. Адже Чистогалівка знаходиться на відстані десяти кілометрів від АЕС, звідки саме дув вітер. Отож, ні хліба, ні води, ні цигарок. Довелось подзвонити в райвиконком. На проводі був секретар виконкому В.Б. Гончаренко. Він пообіцяв доставку хліба в Чистогалівку організувати негайно. А Д.В. Стоцька телефонувала на хлібозавод і в цех мінеральної води. Нарешті, автолавка з хлібом прибула. Молодий енергійний водій різко загальмував біля клубу. 3 перших його слів стало ясно, що він з тих, хто називає себе роботягами. Не усвідомлюючи ситуації, не помічаючи похмурих і стривожених облич людей, він крикливим голосом, з єхидною усмішкою звернувся до натовпу: "Хто тут голодний?!" Довелось роз'яснити нахабі, хто тут і що тут. Але молодик виявився не з простих. Він закомизився: "Нема продавців — хліба не здам". Я взяв у нього накладну і розписався про прийом хліба, перелічивши всі своєї титули: редактор районної газети, депутат районної Ради, член бюро райкому партії. Водій присмирнів і навіть допоміг вивантажити хліб, аби швидше залишити розгніване і розтривожене село.

Розвантажили хліб у сільському клубі на підлогу, застелену брезентом, продаж доручили бухгалтеру сільради і завідуючій клубом. "Куди ж гроші здавати?" — запитують новоспечені продавці. "Куди евакуюємось, там і здасте", — відповів я.


 

Ця відповідь сколихнула натовп. Адже людям ще ніхто навіть не натякнув про можливість евакуації. Це трималося в секреті, хоча ми в районі відчували: евакуація буде, на цьому наполягали перший секретар обкому партії Г.І. Ревенко і голова облвиконкому І.С. Плющ. Ми роз'яснили людям, що на випадок евакуації людей ніхто в селі не залишить, все буде здійснено організовано, і не треба панікувати. Масла в вогонь додав один з місцевих жителів. Він вештався серед натовпу і тихо, ніби знічев'я, нашіптував: "О другій годині дня будуть зривати третій блок". Коли ми до нього прискіпались, хто йому про це наплів, де він працює, пригрозили притягненням до відповідальності за брехню і панікерство, чоловік почав вибріхуватися і раптом ніби крізь землю провалився, втік. Як виявилось, він працював на атомній станції і на ній після аварії не показувався. Таких, як він, панікерів і дезертирів було чимало. Неждано виникла незвичайна проблема. Секретар виконкому сільської Ради повідомила, що незабаром з Прип'яті приїдуть представники профкому АЕС ховати працівника, який загинув під час вибуху (це був Шашенок), а місцеві чоловіки відмовляються копати могилу на своєму кладовищі. Мовляв, він сильно заражений радіацією і потім не можна буде зайти на кладовище. У цей час до нас приєдналася ще одна група відповідальних працівників райкому партії на чолі з Н.І. Кайдаш, яка поверталася з Іллінець і Товстого Лісу. Д.В. Стоцька і Н.І. Кайдаш взялися розв'язати "похоронну" проблему. Нарешті, мужики погодилися викопати яму віддалік від кладовища, а ховати хай будуть прип'ятчани. На тому й зійшлися. 19 листопада 1988 року перепохований на Митинському кладовищі поряд зі своєю зміною. Десь о першій годині дня з'явилася автолавка з мінеральною водою і тютюновими виробами. Товару того вже брали хто скільки міг і хотів. Люди залишилися задоволені. Тут доцільно забігти наперед і розповісти про дальший перебіг подій у Чистогалівці. Наступного дня в селі побували секретар райвиконкому В.Б. Гончаренко і завідуючий відділом райкому партії О.Л. Євдоченко. Вони переконалися у втечі голови сільради, сприяли завезенню людям хліба, інших продовольчих товарів. Заспокоїли жителів. Голову виконкому згодом було виключено з партії, а депутати сільської Ради зняли його з роботи. Через певний час, коли людям надали нове житло і роботу, коли напруга трохи спала, цей чоловік став оскаржувати рішення про його виключення з партії і звільнення з роботи. Та все було марно. Люди зради не пробачили. Того ж дня, 29 квітня, наша група підсіла в "РАФик" групи Н.І. Кайдаш і ми поїхали в Новошепеличі. У центрі села стояли автобуси. Провадилась евакуація дітей. Малюків до п'ятирічного віку відправляли з мамами, а старших — самих. Ні плачу, ні прокльонів не було. Матері ще не знали, що повернення назад не буде. Тут нам хтось сказав, що тваринники місцевого колгоспу залишили ферму, худоба реве голодна і непоєна. Разом з головою правління О.Л. Мягким їдемо на ферму.


 

Там був цілковитий порядок. Худоба нагодована і напоєна, в корівниках і телятниках прибрано. Тваринники й не думали кудись тікати. Колгоспниці з подивом відповідали на наше запитання про втечу: "А як же ми покинемо корівок?"

3 Новошепелич на Чорнобиль їдемо не прямо через місто Прип'ять, а в об'їзд. Прямо вже не пропускали міліцейські пости. Біля МРЕВ Прип'ятського міського ВВС стояв заслін з кількох солдатів, одягнених у спецкомбінезони. Крізь лісову просіку виднівся зруйнований блок, струмінь диму над ним і вертольоти, які скидали в пащу реактора пісок. Один з солдатів порадив нам не затримуватися на одному місці, бо тут радіація досягає сімдесяти рентгенів на годину, і проскочити цей відрізок шляху на високій швидкості. Ми так і зробили. Проїжджаємо села Копачі, Лелів. Біля останнього, де був КПП, нас уже зустрів дозиметричний контроль. Тут стояли бронетранспортер, пожежна машина, люди в спецкомбінезонах. Наш автомобіль "поміряли", обмили, ще раз "поміряли". "Нормально!" — кинув дозиметрист і махнув рукою: "їдьте!" Хвилин через двадцять ми вже доповідали А.М. Амелькіну про результати поїздки. Чи то від спеки, чи то від радіації, чи то від нервового перенапруження у жінок наших груп розболілися голови, в однієї з носа хлинула кров. "Більше нікуди не поїдете, — відреагував на те Анатолій Микитович. — На села в бік атомної будуть їздити мужчини". (Але під час евакуації населення та й пізніше цим жінкам не раз випадало бувати в радіаційних місцях). "Ну, а ваша справа, Миколо Петровичу, — звернувся до мене секретар райкому, — газета. Там усе, надіюсь, в порядку?" — "Думаю, що так. Зараз іду в редакцію", — відповідаю.

У редакції товариші готували номер газети на 1 Травня. В його підготовці брали участь мій заступник Василь Дем'янович Лісовий, відповідальний секретар Лідія Петрівна Малиновська, завідуючий сільськогосподарським відділом Артем Іванович Поляков, коректор Катерина Іванівна Руденок. А в друкарні напружено працювали над номером директор друкарні Олександр Олександрович Крамаренко, лінотипіст Віктор Артемович Поляков, складачі ручного набору Лідія Василівна Пеньок (Тарасенко) і Ніна Григорівна Філіпенко. Усі схвильовані, в турботі про дітей. Гнітить невідомість. Але всі чітко виконують свої обов'язки. Лиш одна кореспондентка, яка нещодавно прибула в редакцію, підбурювала кидати роботу й тікати на південь.

ПОШЛИ ЇХ ДО...

Іноземні журналісти, акредитовані в Москві, дізналися про аварію на ЧАЕС з офіційного повідомлення, туманного і незрозумілого. Та про подію вони хотіли дізнатися на місці з перших рук, точніше вуст. Однак це їм не вдалося. Кореспондентів затримали в Чернігові. Тоді вони "добралися" до Чорнобиля телефоном. Вийшли на секретаря райвиконкому В.Б. Гончаренка і засипали його запитаннями: що з реактором, яка думка спеціалістів, що з населенням і т.п. Як вести себе з іноземними журналістами і що їм відповідати, Віктор Борисович не знав і не міг (питання атомної енергетики були засекречені), тому побіг за порадою в Урядову комісію.


 

"Нема коли займатися журналістами. Наполягають? Пошли їх до..." — почув він з уст голови комісії Б.Є. Щербини.

Зрозуміти голову Урядової комісії можна було: реактор димів, отруюючи довкілля смертоносними радіонуклідами, температура в ньому підвищувалася, що могло призвести до ще сильнішого вибуху з набагато страшнішими наслідками. Так що голові комісії було не до журналістів. Але В.Б. Гончаренку легше від того не було — щось же треба було відповідати журналістам. Це, здається, були шведи і японці. Незадовго перед цим і я одержав облизня в Урядовій комісії. Ми в редакції райгазети підготували повідомлення про аварію на ЧАЕС, і я поніс його на узгодження в Урядову комісію. Заходив до Щербини, правда, не я, — бо хто такий редактор районки для заступника голови Союзного Уряду і голови Урядової комісії, — заходив перший секретар райкому партії. "Не лізьте поперед батька в пекло. Дасте після центральних газет". Дали, але аж... на 3 травня.

Що цікаво. 29 квітня центральні газети надрукували повідомлення про аварію на ЧАЕС. Ось його зміст.

"Від Ради Міністрів СРСР

На Чорнобильській атомній електростанції сталась аварія, пошкоджений один з атомних реакторів. Вживаються заходи для ліквідації наслідків аварії. Потерпілим подається допомога. Створено урядову комісію".

Наше повідомлення різнилося від московського одним: в останньому реченні не було слова "урядову". Це свідчить про стандарт у мисленні керівників усіх рангів щодо інформації про катастрофи, аварії, інші незвичайні події. Цей стандарт вироблений роками приховування трагічних подій, їх наслідків і жертв.

Та повернімось до іноземних журналістів. Їм треба було щось відповідати. Виручили начальник управління будівництва ЧАЕС В.Т. Кизима та її директор В.П. Брюханов. Вони саме чекали прийому до голови Урядової комісії, стояли при вході в райком партії, де працював Щербина та інші члени комісії. Обидва "атомники" землисто-чорні, про щось стиха перемовлялися. Вони й допомогли вийти Гончаренку зі скрутного "міжнародного" становища. "Скажіть кореспондентам, що Чорнобильська АЕС і місто Прип'ять Чорнобильському району не підпорядковані. Населення Прип'яті евакуйоване в різні населені пункти області, а Прип'ятський міськвиконком евакуйовано в селище Поліське. На ЧАЕС ідуть аварійні роботи. Чорнобильське керівництво тут ні при чому", — порадили Кизима і Брюханов. Ми задовольнилися дипломатичною відповіддю. Та чи задовольнилися прискіпливі іноземні репортери, ми вже не цікавилися.

ЕВАКУАЦІЯ

30 квітня минуло в тривожному чеканні: що буде з Чорнобилем? А місто продовжувало готуватися до Першотравневої демонстрації, адже радіо і телебачення про можливу евакуацію ні гу-гу, все більше про успіхи з нагоди 1 Травня, про підготовку до святкування в Києві, про велогонку Миру. У Києві все це було. У Чорнобилі ж святкування не відбулося. Хоча голова Урядової комісії Б. Щербина підім'яв під себе все районне керівництво, у першого секретаря райкому партії А. Амелькіна вистачило і глузду і сміливості відмінити демонстрацію і святкування Першотравня як у Чорнобилі, так і в селах району.


 До речі, московський журнал "Журналіст" восени 1990 року писав, що першотравнева демонстрація в Чорнобилі була...

Перше травня. Всі керівники районних організацій, установ, підприємств на своїх робочих місцях. Чекаємо повідомлень по радіо. А керівники області знову б'ють тривогу — треба евакуювати Чорнобиль і район. Та Москва ще не вірить у таку необхідність. Тим більше, що і голова У рядової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, і міністр енергетики СРСР Майорець проти евакуації — ще сподівалися засипати зруйнований реактор піском, свинцем, бором. Для виявлення справжнього становища М.С. Горбачов посилає на Україну своїх представників. Другого травня. Чорнобиль чекає високих гостей з Москви і Києва. I ось перед резиденцією Урядової комісії зупиняється кілька чорних лімузинів. 3 них виходять члени Політбюро ЦК КПРС Голова Ради Міністрів СРСР М.І. Рижков, секретар ЦК КПРС Є.К. Лигачов, перший секретар ЦК КПРС України В.В. Щербицький. 3 ними прибув і перший секретар Київського обкому партії Г.І. Ревенко. Перед їхнім приїздом вишикувалися шпалерою кілька десятків військових, майже всі вищі офіцери. То була охорона з КДБ.

Візитери йшли зосереджені, з кам'яними обличчями. Один полковник кинувся до Щербицького і простягнув йому респіратор (від радіації, бачте!). Той різко відвів його руку і щось уривчасто сказав. Що саме, ми не чули, але стояв полковник ні в сих, ні в тих . Цю картину ми, журналісти і поліграфісти, спостерігали з другого поверху друкарні, де готувалась до випуску на 3 травня районна газета "Прапор перемоги". Через кілька хвилин під'їхало ще кілька чорних "Волг", але хто з них вийшов, ми не бачили — якийсь молодий незнайомець дебелої статури засмикнув штору.

Години через дві-три керівники евакуаційних груп були викликані в Урядову комісію. В.М. Мерненко сповістив, що прийнято рішення про евакуацію району. Кожному дав конкретне завдання. Мені доручив евакуювати село Машеве, яке знаходиться за 10 — 11 кілометрів від АЕС. У цьому селі розташований третій відділок радгоспу "Прип'ятський". Даючи завдання, Мерненко застерігав кожного не вступати в суперечки з людьми, пам'ятати, що вони тут живуть споконвіку, це земля їх предків і будь-яке переселення для місцевих жителів — трагедія, пам'ятати, що в цій ситуації тільки добре обнадійливе слово може переконати і заспокоїти.

Тут же в кабінеті біля вікна стояв А. Амелькін, змарнілий, але, як завжди, підтягнутий, зосереджений. До напутніх слів Мерненка він додав: "Які б причини евакуації не були, люди звинувачуватимуть нас, районних керівників. Будуть і прокльони і матюки, та ви не відповідайте тим же". I як у воду дивився. Та про це пізніше. "До вашої групи, — продовжив Мерненко, — входить ще два чоловіки: головний зоотехнік районного агропромислового об'єднання (РАПО) Віталій Феодосійович Яган і начальник пересувної міжгосподарської шляхово-будівельної колони Володимир Сергійович Демиденко.


Зустрінетесь о третій годині дня на пристані". Секретар порадив узяти трохи харчів, дав спецчеревики. Правда, вони не знадобились — виявились тверді, ніби дерев'яні. Поїхав у своїх стареньких. Удома дружині сказав, що будемо евакуюватися п'ятого травня в Бородянку, там і зустрінемося, бо мені доручено супроводжувати колону з Машевого у Бородянський район. Дружина, яка щойно повернулася з кар'єру, де разом з учителями середньої школи №1 вантажила пісок для засипки зруйнованого реактора на ЧАЕС, поклала у портфель шматок хліба і сала, а я додав до цього четвертинку "Московської".

— На скільки ж покинемо оселю? — схвилювалась дружина.

— Нам сказали в районі днів на 5 — 6, поки заглушать реактор, — відповів я.

3 дому вийшов з портфелем і плащем на руці. I весь час по вулицях до переправи на річці Прип'яті спиною відчував презирливі погляди жителів, які стривожені стояли у хвіртках. Кілька разів зупинявся і роз'яснював знайомим, що я не втікаю, а поспішаю для організації евакуації села Машів (у районі саме так називають село Машеве, а жителі сусідніх з ним українських і білоруських сіл по-іншому — Машов). Одні вірили, інші іронічно посміхалися: знаємо, мовляв, вас. I не безпідставно. Адже з міста на той час чимало начальників уже повтікали залишивши свої трудові колективи напризволяще. Голова райвиконкому, наприклад, поїхав 30 квітня у Київ, у ліксанупр, директор медучилища оформив собі відпустку з 29 квітня. Були й інші хитруни, поменше рангом.

Наша група зустрічається на пристані. Пором уже не ходить. Через Прип'ять перекинутий понтонний міст. Його в ніч з 1 на 2 травня навели солдати військової частини, якою командував підполковник І.Є. Язовських. Безпосереднім виконавцем робіт був понтонний батальйон під командуванням підполковника В.А. Юрченка. Без цього мосту швидко евакуювати населення і худобу із зарічної сторони було б неможливо.

Усі повоєнні роки чорнобиляни мріяли про міст через Прип'ять. Переправлялися на човнах, згодом поромом, який приводився в рух за допомогою троса, що його перебирали руками поромники і пасажири. У сімдесятих роках пустили пором на дизельній тязі. Ним уже можна було перевозити чотири-п'ять автомашин і кінних підвід, а у восьмидесятих роках на зміну застарілому пригнали новий, більш потужний і місткий. На нього ставало 8-10 автомашин, одна-дві підводи та ще й пара мотоциклів. Це значно полегшило зв'язок між правим і лівим берегами Прип'яті. Але, як і раніше, під час льодоставу і скресання криги зв'язок припинявся. Люди переправлялися по тонкій кризі, нерідко провалювалися під лід і гинули. Часто йшли під лід трактори й автомашини.

3 початком будівництва Чорнобильської АЕС, а особливо коли виникла ідея про зведення ще шести блоків станції на лівому березі Прип'яті, почали розробляти план спорудження моста через річку. Однак план цей здійснився лише після аварії на "атомці". Новий міст з'єднав обидва береги Прип'яті трохи вище Чорнобиля, саме в Стрижові.


У книзі "Особая зона" автор М. Тараканов зауважує: "Історично склалося так, що в Чорнобилі моста не було".

Ні! Міст у Чорнобилі таки був. Був він дерев'яний і дуже довгий. Охороняли його військові. Старожили розповідають, що міст злетів у повітря в кінці серпня 1941 року. Зірвали його відступаючі частини Червоної Армії.

Ось як про це описує маршал К.С. Москаленко у книзі "На південно-західному напрямі". Точніше, він наводить лист колишнього командира понтонно-мостового взводу лейтенанта О.П. Степанова, який здійснив підготовку і підрив моста.

"Толу поклали у вузли ферм потрійну норму та ще перед мостом закопали ковану сільську скриню з толом. Зверху насипали 5 машин булижного каміння. Вийшов камнеметний фугас. ... Приблизно опівдні у виярку на підході до мосту з'явилися два танки і близько роти мотоциклістів. Вони йшли сміливо, без розвідки... Тільки-но танки і перші мотоциклісти в'їхали на міст — пролунав вибух. Оце був феєрверк!.. Від тих танків і мотоциклів навряд чи щось залишилось. Фашистам, які спускалися у виярок, теж добре перепало від камнеметного фугасу. Результат: гітлерівці в бік міста Чорнобиль не пішли, вони змушені були організувати переправу десь в іншому місці. Цим і був виграний такий необхідний нам час"...

А чорнобиляни могли б додати до цього таке: ще кілька днів до чорнобильського мосту пробивалися групи червоноармійців, які виходили з оточення, щоб перебратися за Прип'ять, до своїх. Та повсюдно вже були німецькі війська, і червоноармійці або потрапляли в полон, або осідали в Чорнобилі чи навколишніх селах. Їх потім називали дезертирами, й вони ще довго по закінченні війни не з'являлися на люди. Останній такий "дезертир" зліз з горища однієї вдови у 70-і роки в селі Зорин. Ніхто його ні до якої відповідальності вже не притягав. ...

Червоним "Москвичем" переправляємося на лівий берег Прип'яті. Якось незвично і цікаво, бо на понтонному мосту всі троє перебуваємо вперше. Минаємо села Кошівку, Старосілля, Криву Гору. Людей не видно, лиш на старосільському полі під лісом кушпелить тракторець. На душі стає сумно й тривожно.

В'їжджаємо в село Зимовище, де знаходиться дирекція радгоспу "Прип’ятський". Директор П.К. Кобзаренко уже чекав нас, повідомив, що відповідальним за евакуацію від дирекції буде агроном Горчинський. А також підказав, що в Машеві збори традиційно проводяться біля колодязів, — це коли з метою оповіщення і без протоколу; у клубі — коли з президією і з протоколом.

Залишаємо Зимовище. Відразу за селом перетинаємо залізничну колію. На хвилину зупиняємось. Погляди мимоволі спрямовуємо на атомну станцію, вона звідси рукою подати, ось там, за Прип'яттю. Над четвертим блоком струмує сіруватий димок і раз у раз з'являються вертольоти. Це вони скидають мішки з піском та іншими матеріалами в розверзнутий реактор, аби припинити викиди невидимої смерті в повітря.

На шляху перед Машевом зустрічаємо інженера з Чорнобильської ПМК-4 (прізвища не пам'ятаю, знаю лише, що він був секретарем парторганізації). Він вимірював на дорозі і на узбіччі рівні радіації, робив записи у блокноті. Зупиняємось, виходимо з машини. "Хлопці, не йдіть сюди, тут небезпечно!" — застерігає дозиметрист. Усе-таки підходимо, цікавимось результатами вимірювань.


Рентгени і мілірентгени сприймаємо якось байдуже, без страху. Очевидно, від нерозуміння небезпеки (радіації то не видно!). Та й уже, мабуть, звиклися з нею за сім днів чуток, домислів, чекання якихось результатів ліквідації наслідків лиха. У сільраді нас чекали голова і секретар виконкому, керуючий відділом і завідуючий фермою. Як і радив нам директор радгоспу, проводимо збори біля колодязів. Людей не треба було скликати — звістка про евакуацію і нашу групу облетіла домівки задовго до нашого приїзду. На збори прийшло все село — чоловіки, дідусі, бабусі, молодиці. Одну бабусю привели попід руки, захотіла побачити отих евакуаторів (тобто нас). Чоловіки вмостилися хто на цямринах, хто на парканах. Погляди вичікувальні, насторожені. I тиша, незвичайна для селянських зборів тиша. Лиш звіддалік чується клекіт лелеки.

Дивлюсь на селян, на їх прості обличчя, скромну одежу і... розгубився. Вважаю себе не з полохливих, виступав перед усякою аудиторією, а тут всі слова пропали. Гарячково намацую речення-звернення до натовпу. Ось воно, нарешті, вималювалося: "Люди добрі, колись гінцеві за погану вість царі відрубували голову. Ми приїхали до вас не з доброю звісткою. Але ви не царі, а ми не гінці, тому сподіваємось на ваше милосердя і просимо залишити наші голови на наших плечах. Бо після вашої евакуації прослідує наша". I я розповів про рішення Урядової комісії щодо евакуації, про її порядок. А він був таким: по приїзді автомашин вантажимо бичків з радгоспної ферми (їх тут стояло на відгодівлі тисяча голів). потім людську худобу, а затим жителів. I відразу безліч запитань: куди евакуюємось? Чи надовго? Хто буде стерегти будинки? Що брати з собою? Як бути з домашньою птицею? Чи можна брати з собою собак і котів? I так далі. Не на всі запитання ми змогли дати відповіді. Особливо на найпекучіше: чи надовго? Ми обіцяли, що люди повернуться через тиждень-два.

Коли мені давали завдання, було сказано, що автомобілі прийдуть на 17 годину, але з'явились вони серед ночі, і ми почали вантажити бичків. Працювали при світлі автомобільних фар, бо однієї надвірної електролампочки було замало. Усі працювали без відпочинку — і зав. фермою, і доглядачі худоби, і ми — члени евакуаційної групи. А вітер, що дув з Білорусі, був на диво холодний, пронизливий, пробирав до кісток. 3 першими променями вранішнього сонця вантаження бичків закінчили. Я доповів про це в райвиконком. Інформацію приймали Гончаренко і Пилипенко. "Чекайте другу колону автомашин", — повідомили вони.

I тут ми згадали, що вчора не вечеряли, а сьогодні ще не снідали. Пішли в сільраду, де знаходились наші портфелі з харчами. Для "зігріву душі" розпили четвертушку. I тут з усмішкою пригадав анекдот: "Одного мужика питають:

— Що таке ні те ні се? — Четвертушка на трьох".

Та не встигли як слід закусити — з'явилася нова автоколона, і ми чимдуж попрямували на ферму. I знову праця, незвична і важка — вантажили коней і свиней. 3 кіньми впоралися легко і швидко — худобина розумна. А от зі свиньми мороки було чимало. Свиноматки і кнури сягали до 300 кілограмів, ледь на машину зіпхнеш. Тут потрібна була селянська кмітливість. Найбільше її було у В.С. Демиденка.


Останніми завантажили в рефрижератор 22 маленьких поросяток. їхати їм належало аж у Тетіїв, — це на протилежний бік Київщини, — у відгодівельне господарство. Чи доїхали?.. У мене збереглася на цей рейс товарно-транспортна накладна №224879 серія (05АЕ) від 3 травня 1986 року. 3 неї видно, що це автомобіль КАМАЗ 6388 КХА, Яготинського РТП, водій В.І. Хоменко.

0б одинадцятій годині підійшла нова колона автомашин. Це вже для домашньої худоби селян. Та майже всі автомобілі без нарощених бортів, корів у такому транспорті не повезеш. На фермі ж ані молотка, ані цвяха, ані дошки. Довелося завфермою збігати додому і принести молотка, сокиру, ножівку, цвяхи ми взяли в магазині. Для нарощування бортів використали дошки з навколо фермської огорожі.

Запитую водіїв: "Чому вантажівки без нарощених бортів? — "Нас підняли по тривозі і сказали, куди їхати, а чого — не сказали. Ми навіть харчів не встигли взяти ніяких. А тут є їдальня?" — "Яка там їдальня. Люди стривожені, як бджоли в розламаному вулику. Тут не до їдалень".

Ці моменти навів для того, щоб нагадати відповідальним особам за можливу евакуацію в майбутньому. Людей і техніку слід піднімати не в поносному темпі, а швидко і організовано. Продумано.

Центр села. Сюди господині приводять своїх корів, теличок, бичків. Зоотехнік В.Ф. Яган визначає вагу кожної тварини "на око", записує у відомість (згодом цей документ був підставою для оплати вартості худоби її власнику). Дехто з господарів не вірив такому "зважуванню" і водив корову чи телицю на фермські ваги. Але вага "на око" ні разу не була меншою за "механічну". Господині на прощання гладили, обнімали, цілували своїх корівок, просили водіїв не гнати машин, обминати вибоїни... Плакали люди, плакали й корівки. Так, так — плакали й корови. Одна телиця не витримала розлуки з хазяйкою, перестрибнула через борт і поламала ноги. Довелось дати їй "персональну" машину.

Улітку 1986 року я був на прийомі в керівника одного з відділів тодішнього Держплану і на його прохання розповів про евакуацію людей і худоби, згадав і про ці випадки. Він з подивом запитав: "Для чого обнімати корів, і невже вони плачуть?" Довелося роз'яснити цьому корінному киянину, що корова для селянина — це годувальниця, це ніби член сім'ї. I корови теж відчувають біду, співчувають горю господарів і плачуть, плачуть слізьми як горошина.

Кілька жителів заховали своїх корів у лісі, свиней позамикали у хлівах, а поряд прив'язали собак. Та ці проблеми було вирішено: жодної домашньої тварини в селі не залишилось. Десь у лузі заблукав один кінь. Його шукали, але не знайшли. Колона рушила без нього, бо не було чого заради одного коня тримати на пекучому сонці всю худобу.

Тільки впоралися з цією роботою, під'їхали автобуси і почалась евакуація людей. Переважна більшість жителів сідали в автобуси самостійно, а декого доводилося садити силоміць. Бабусі (молодь зникла з села в перші два дні після аварії на ЧАЕС) плакали, проклинали і владу, і нашу групу. Дорікали нам, що навіть фашисти не виганяли людей з села. Секретар виконкому завбачливо запаслася валідолом і валер'яновими краплями. Бабусі п'ють краплі і все рівно плачуть.


Та і як же не плакати, коли залишаєш напризволяще і збудовану, може, ще дідом чи батьком хатину, і вирощену своїми руками яблуньку, і нажите власним горбом добро, і виплекані під вікнами троянди і мальви. Залишаєш рідну землю і рідні зорі над нею...

I ось автобуси заповнені. Наша евакуаційна група разом з головою сільради об'їжджає село. Перевіряємо, чи ніхто не залишився. Я знімаю державні прапори, вивішені ще на 1 Травня і залишені до Дня Перемоги, вкидаю їх через кватирку в приміщення сільської Ради. Потім ще раз обходимо автобуси, запитуємо пасажирів, чи всі їхні сусіди є, чи ніхто не заховався. В автобусах ніби все спокійно. Лише в одному буянив дідусь, виривався з рук молодого міліціонера, не хотів нікуди їхати. Бабусі тримали на колінах нехитрий скарб — подушку, одіяло, з кошівок виднілися миски, кухлі, ложки. Ой, як це згодилося їм потім в чужих оселях... Кілька бабусь притискали до грудей ікони зі Спасителем (може, спасе від страждань), з Матір'ю Божою, святими. Коли ж ми натрапляли на котів чи собак, забирали їх і виносили з автобусів. Ось тоді нам і перепадало на горіхи: ми і злодії, і фашисти, і бандити, і нечиста сила. (Відразу пригадалося нам застереження Амелькіна про грубощі і образи. Матюків, правда, не було). Перевіряємо останній автобус і дізнаємося, що зникла одна молодиця. Беру міліціонера, голову сільради і їду шукати пропажу. Знайшли на городі за хатою — закопувала двадцятилітровий бутель з самогоном. "Оце ж весілля в сина намічається", — виправдовувалась молодиця. Стоїть, мабуть, те питво і досі, бо ми ніяких "репресій" ні до самогону, ні до його власниці не застосовували, хоча саме в розпалі була антиалкогольна кампанія в тодішньому СРСР.

Довгою колоною виїжджаємо з села. Попереду автомобіль ДАІ. Ми замикаємо колону. Узбіччям біжать молоді собаки, а старі, поважні сидять мовчки біля дворів, деякі лежать, поклавши морди на лапи. Люди кажуть, що так вони (собаки) плачуть... Бабусі виглядають з вікон автобусів, хрестять свої садиби, хрестять вулицю, хрестять собак.

Після Кошівки нас зустрічає В.М. Мерненко. Розпитав, як пройшла евакуація, повідомив, що далі з колоною поїде інший товариш, а мені належить залишатися в Чорнобилі і готувати редакцію газети до виїзду в Бородянку. їдемо далі у хмарах пилюки. Дощу давно не було, і не скоро йому ще дозволять піти. Ні в нас, ні в міліціонерів, ні тим більше в пасажирів автобусів і в самих водіїв ні респіраторів, ні "пелюстків", ні хоча б марлевих пов'язок на обличчі.

А назустріч нам ішла колона автомашин, ішла на Чапаєвку. Усі водії з "пелюстками". Видно, до когось з начальства дійшло таки, що людей, хай і примітивно, а треба захистити від радіації. Переправляємося по вже знайомому понтонному мосту на правий берег Прип’яті, піднімаємося у Чорнобиль.

I тут знову не втримаюсь, щоб не зробити зауваження автору книги "Особая зона" М. Тараканову. Він пише, що по понтонному мосту переправлялись машини з евакуйованим населенням, а назустріч ішли вантажні для ліквідації аварії на ЧАЕС. Та не було такого зустрічного руху, бо він був би в протилежний бік від "атомки".

Ми втрьох — я, Демиденко і Яган — підходимо до райвиконкому, щоб доповісти про результати нашої роботи в Машевому, але нас не пускають у приміщення дозиметрист і молодший офіцер.


Ви, мовляв, дуже заражені, ідіть переодягніться і тоді прийдете. Тут саме нагодився генерал, прибув прямо з АЕС. Його також "виміряв" дозиметрист і також намагався не пропустити в приміщення. Та генерал не зважив на рядового і пройшов, кинувши жартома: "На мою лисину радіація вже не впливає". Ну, ми не генерали, тож пішли переодягатися.

3 редакції я зателефонував дружині, що Йду додому. I поки я дійшов, вона приготувала ванну і свіжу та чисту одежу. Все своє радіаційне вбрання я скинув у дворі, а дружина закопала його на городі. На доповідь я вже ходив сам, членам групи порадив відпочити. Дозиметрист на цей раз пропустив мене.

Письмовий звіт подав усе тому ж Гончаренку. Він запитав, чи не залишилося людей у селі, подякував за роботу і повідомив про завтрашню нараду керівників районних організацій. На ранок у райвиконкомі ця нарада відбулася. Проводив її секретар обкому партії Ю.М. Соколов (нині покійний). Ми з цікавістю розглядали його уніформу, особистий дозиметр, респіратор через плече. Він повідомив про евакуацію самого Чорнобиля. Запитань було багато. 3 відповідей запам'яталося одне: виїжджаємо на 2 — 3 тижні, максимум на один місяць, поки закриють реактор. (До речі, реактор "закрили" аж 28 листопада 1986 року). Того ж дня провів коротенькі збори в редакції райгазети. Повідомив, що евакуюємось 5 травня вранці. А з чим їхати? Зарплати ж за квітень то не одержали... Справа в тому що бухгалтера під тиском родичів я відпустив ще 29 квітня, секретарка з обов'язками касира зникла з роботи 28 квітня і забрала з собою ключі від сейфа, де знаходилась чекова книжка. Довелося в темпі переоформляти документи для банку і виправляти становище. Зі своїм заступником ще раз перевірили, чи все необхідне взяли, все — це книги і відомості з зарплати, печатку і штампи, трудові книжки, матеріали до газети. Останні, між іншим, виявились непотрібними, бо ситуація мирної праці змінилась на особливий стан, на надзвичайні умови.

Удома дружина вже підготувалась до евакуації: у два портфелі склала документи, фотографії, білизну, а в господарську сумку — трохи харчів. Ото й увесь "скарб", узятий з собою. Ми ще сподівалися повернутися. У ніч з 4 на 5 травня з Одеси добився до Чорнобиля, додому, наш старший син Олександр, студент. Його поява була як найдоречніша. 3 ним ми відправили в Одесу нашу стареньку матір до другої її дочки. Туди ж відправили і меншого сина Юрія, восьмикласника; там його оприділили в одну з шкіл. Чорнобилянина прийняли доброзичливо, видали підручники (свої він залишив удома), поставились співчутливо. Про це я згадав тому, що в Києві і в деяких інших містах, а також у піонерських таборах до евакуйованих школярів з Чорнобиля і Прип'яті ставились, як до чумних, цькували їх, ображали, глузували з них.

Ніч перед від'їздом була тихою і сумною. На нашій вулиці Богдана Хмельницького лише у двох-трьох будинках світилося (багато жителів, хто мав власні автомобілі, залишили місто до 5 травня). Одна сусідка вночі постукала у вікно: "Страшно самій, ні в кого, крім вас, не світиться. Я побуду з вами до ранку". Далі сусідка з хвилюванням повідала, що вже зарізала і засмажила шестеро курей, а що робити з рештою, не знає.


Спитати ні в кого, бо чоловік з горя напився до нестями. А вранці інша сусідка підійшла до нас і поскаржилася дружині, що її дочка, яка проживала в місті Прип'яті, евакуювалась на власній машині, а про матір забула. Не знала сусідка, що її дочка виїхала не своїм транспортом, а в одному з тисячі ста автобусів, якими виїжджали прип'ятчани. А на їхньому сімейному авто утік чоловік потай від дружини. Пізніше він повернувся, та дружина його, боягуза і зрадника, вже не прийняла. Уранці п'ятого травня дві редакційні автомашини (одну вів мій заступник В. Д. Лісовий, другу — наш добрий знайомий водій з райсільгоспхімїї Анатолій Романенко), і одна нашого сина від’їхала від мого двору і ми навідались до редакції. Узяли ще деякі речі, запасні частини до легковиків. Замкнули приміщення з фасаду, а ключі від дверей з двору віддали майору, під началом якого була спецавтомашина військових зв'язківців.

"Будемо охороняти редакцію і дивитися ваш телевізор", — потис мені руку командир, побажав щасливої дороги і скорого повернення. У центрі міста сформувалась колона з автомашин районних організацій та установ і вирушає на Бородянку. Зупиняємось на межі району, виходимо з авто. Дивимося в бік Чорнобиля. 3 тривогою і надією. 3 надією на швидке повернення. До побачення, Чорнобилю!

ЗДРАСТУЙ, БОРОДЯНКО!

День п'ятого травня 1986 року видався теплим, сонячним і вбраним у молоду зелень та білий цвіт садів. Саме в середині того дня ми прибули в селище Бородянку. Наші авто зупинилися біля приміщення районної друкарні і редакції газети "Вперед".

Люди зустріли нас привітно. Та найперша турбота: де жити? На місці ж це питання вирішили заздалегідь: кожен працівник установи бере до себе на квартиру евакуйованого відповідного профілю. Наприклад, мою сім'ю поселив у себе редактор райгазети Петро Матвійович Розбура. Він та його дружина Дора Михайлівна щиро, по-родинному подбали про наш побут: виділили одну з двох кімнат (більшу), надали в наше користування холодильник, кольоровий телевізор, постільну білизну, взяли нас на повне продовольче утримання. Так ми і жили до першого вересня, коли мені виділили окрему однокімнатну квартиру в гуртожитку тресту "Поліськсільбуд" на околиці Бородянки.

Однак були й інші випадки. Приходить з роботи директор чорнобильської друкарні, а його чемодан і портфель стоять перед дверима квартири, куди підселили його сім'ю. Виявляється, хазяйка прийняла нежить дружини директора за "радіацію" і, боячись "заразитися", вигнала чорнобилян зі свого помешкання.

Місцеві керівники вживали надзвичайних заходів, аби розселити евакуйованих, забезпечити їх роботою. Про переселенців з Чорнобиля і району дбали київські обласні та республіканські організації.

Але чимало евакуйованих виявились безпритульними, ночували на лавках у сквері, на горищах громадських установ. А вдень десятками блукали по центральній вулиці, обмірковуючи становище на ЧАЕС, свою долю.

У багатій бібліотеці П. М. Розбури знайшлося дві книжечки про атомну енергетику, про радіацію. Миттєво ми їх "проковтнули", шукаючи відповідей на виниклі запитання у зв'язку з аварією на ЧАЕС.


Були там міркування про будівництво атомних електростанцій на далеких островах чи глибоко під землею і про профілактику захворювань щитовидної залози від іонізуючого опромінення і багато іншого цікавого, про що ми не знали. Згодом віддали ці книжечки голові Бородянського райвиконкому П. I. Москаленку.

Коли я вже згадав голову райвиконкому, то варто розповісти про такий факт. Десь у середині травня місцевий колгосп довів чорнобильській редакції і друкарні завдання прополоти три гектари цукрових буряків. I це в той час, коли медична комісія з Києва заборонила нам взагалі перебувати на сонці. Крім того, норма доводилась на весь штат, а він складався усього з трьох-чотирьох чоловік (решта знаходилась на оздоровленні, а обслуговуючий персонал зник з редакції ще в Чорнобилі). Так ось, Москаленко побував у колективах редакції і друкарні, ознайомився із становищем і відмінив колгоспний наряд.

У ВЕСЕЛИНІВЦІ НЕВЕСЕЛО...

Вище керівництво Союзу і України переконалося, що повернення евакуйованого населення на старі місця неможливе — дезактивація житла мало що давала, а зруйнований реактор продовжував дихати смертоносними радіонуклідами. Було вирішено прип'ятчан поселити в Києві і Чернігові, а для жителів Чорнобильського району будувати нові села. Та до втілення задуму було ще далеко. Тому з ініціативи голови облвиконкому I. С. Плюща вирішено було для підстраховки закупити чи орендувати вільне житло. Особливо багато вільних будинків знаходилось у селах, які лежали поблизу залізниць і мали регулярне сполучення з Києвом. 

Мені випало обстежити села Волошинівку і Веселинівку Баришівського району. Тут дійсно стояло чимало вільного житла, власники якого мешкали і працювали в Києві, а свої будинки використовували як дачі. Зі мною поїхала і дружина.

Заходимо на одну, другу, третю садибу. Відрекомендовуємось. Розповідаємо про свою біду. Хто з відкритою душею, хто з певним застереженням ("Тільки щоб тут нічого не поламали"), але погоджувалися здати в оренду своє помешкання. Дехто з господарів про оплату й слухати не хотів: "На чужому горі не наживешся". Без особливих пригод пройшли всю Волошинівку. Настрій у нас був піднесений, майже веселий.

А ось у Веселинівці відразу наткнулися на категоричну відмову. Дебела господиня добротного будинку тільки-но зачула про мету нашого приходу, відразу зчорніла, ніби грозова хмара, і в крик: "Нікого не пущу! Не маєте права! Це моє!" Знітившись, ми залишили непривітну садибу. Хазяйка іншого помешкання навіть у двір не пустила: "У мене тут полуниці... Ходять тут всякі..." Дружина заплакала, а я ледь стримався, щоб не вибухнути лайкою. У господарів решти садиб ми хоча й зустріли розуміння і підтримку, але настрій уже був зіпсований надовго. Невеселою видалась нам Веселинівка.

Надвечір того ж дня побували ми і в селищі Згурівці, Яготинського району, де для переселенців з нашого району будували села полтавчани і сумчани. Не знали ми ще тоді, що через кілька місяців це селище стане центром новоствореного Згурівського району, а мене направлять туди редактором районної газети.


Житло моїй сім'ї, як і іншим сім'ям керівників, направлених туди на роботу, нададуть у будинку, щойно зведеному для робітників ремонтно-транспортного підприємства. I можете уявити, яке ставлення до нас, переселенців, було у тих, хто чекав квартир по десять-п'ятнадцять років... Так було. Було всяке.

НЕМА СОЛІ

Одного травневого ранку по Бородянці рознеслося: Щербицький і Ляшко в Чорнобилі. Будуть повертатися на Київ через Бородянку. I потяглися евакуйовані до центру, до райвиконкому. Чутки справдились. Десь опівдні три чорні "Волги" зупинилися прямо посеред центральної вулиці. Керівники республіки вийшли до людей. Натовп замовк, якась дивна тиша зависла в повітрі. Гості ніби заніміли, дивлячись на принишклий гурт. А люди з надією і мольбою мовчки чекали від них втішної звістки. "Здрастуйте, люди добрі", — нарешті наважився Щербицький. У відповідь почулося ріденьке і тихе "здрастуйте". Володимир Васильович розповів про те, що робиться з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Потім посипалися запитання: "Чи довго нам тут горювати? Коли повернемося додому? Як далі жити?" Щербицький терпляче пояснював чорнобилянам ситуацію, запевняв, що все буде добре, треба лиш почекати. Наостанок Щербицький звернувся до людей, чи є ще запитання.

"Є!" — вигукнув якийсь чоловік.

—"Чому солі нема?"

— "Якої солі?" — не зрозумів Щербицький.

— "Солоної", — пояснив чоловік.

Ми сторопіли. Кілька чоловік з супроводу керівників республіки і з райкому партії і райвиконкому кинулися в найближчі продовольчі магазини і через хвилину-другу принесли кілька пачок солі. I тут Щербицького прорвало: "Якої солі?! Людей вирвали з рідних домівок, позбавили майна, а йому солі немає! Якої ще солі цим людям треба?! Виявляється, солі не вистачало місцевому "бомжу", хоча її було вдосталь у всіх магазинах.

"РАСХОДИТЕСЬ ПО ДОМАМ!"

Іншим разом того тривожного травня знову люди стікалися до центру Бородянки — з Чорнобиля їхатиме Рижков. По обидва боки вулиці на тротуарах стояли чорнобиляни й під палючим сонцем терпляче чекали Голову Ради Міністрів СРСР. Що то він скаже? I ось показався кортеж легкових автомобілів. На великій швидкості промчав високий керівник з Москви мимо сторопілих і знервованих людей. А з гучномовця автомобіля ДАІ, який супроводжував Рижкова, лунало суворе: "Расходитесь по домам! Не мешайте движению!" Чи знав "гучномовець", що домівок у цих людей не було і розходитись їм було нікуди? Згодом я дізнався, що М. I. Рижков прибув у Чорнобиль з "Метеором" по Прип'яті. Екзотика! У порту до нього хотіли підійти жінки-чорнобилянки, які там працювали, але охорона Рижкова не допустила їх до нього, запроторила в найдальшу кімнату, ще й пригрозила: "Сидіть і не виглядайте, бо буде погано!"


АНУ, ДИХНИ

У травні і червні спека стояла неймовірна. I раптом у Бородянці не стало води. Чому? 3 нової свердловини воду відправили на аналіз, а стару свердловину опечатали, бо там нібито знайшли якогось мікроба. При такому скупченні людей, яке було тоді в селищі, відсутність питної води могла призвести до поганих наслідків. Виручала мінеральна вода в пляшках. її пили, нею вмивалися, пробували навіть варити в ній картоплю. Та запаси "мінералки" скоро вичерпалися. У хід пішло пиво. Трапилось так, що мій заступник підвозив редакційним автомобілем журналістів з Києва до електрички. Оскільки води не було, а спека дошкуляла, — випили пива. А тут як тут — хлопці з ДАІ: "Ану, дихни!" Дихнув. "О! Чути алкоголь. Ваші права!" — з ходу приймає рішення інспектор. Віддав. За водія заступилися супутники, але ще більше ускладнили справу. "Ага, то він іще й газетяр, ще й заступник редактора!" — злорадісно вигукнув інспектор. Й інформація про п'яного журналіста миттєво була направлена в обком партії. Того року, саме в розпалі антиалкогольного походу, особливо прискіпливо ревнителі закону принюхувались до журналістів, письменників, партійних працівників. Отож з обкому в Бородянку приїхав інструктор з наказом розібратися і суворо покарати порушника антиалкогольного законодавства. Довелося рятувати працівника. Погодився він поїхати в Чорнобиль очолювати прес-центр Міненерго СРСР. А інструктор туди брати пояснення не поїхав — побоявся радіації. Трохи більш як через три тижні "грішник" повернувся з Чорнобиля в Бородянку. I знову тут як тут з'явився той самий інструктор з тим самим завданням. Але тут підоспіла путівка на Кавказ і Лісовий зник з поля зору обкомівського служаки. Закінчення цієї історії було таке. У кінці жовтня 1986 року мене затверджували редактором газети Згурівського району на пленумі райкому партії. Завідуючий відділом обкому О. М. Коваленко запитав мене: "Кого рекомендуєте замість себе?" — "Ну, звичайно, Лісового". — "Так він же п'яничка..." Діалог цей відбувся в присутності першого секретаря обкому партії Г. I. Ревенка. Довелося розповісти історію новоспеченого "п'яниці" і розвіяти сумніви щодо сумлінного працівника. В. Д. Лісового затвердили редактором чорнобильської районної газети "Прапор перемоги" з листопада 1986 року. "Губить людей не пиво, губить людей вода", — співається в якійсь жартівливій пісні. Та в нашій історії порядну людину ледь не згубило пиво і безглузді методи боротьби з алкоголізмом.

ПОБРАТИМИ

Шостого травня у райкомі партії зайшла мова про випуск чорнобильської районної газети, про її тематику, розмір, розповсюдження. Адже звичайні умови роботи були порушені. Трудові колективи розкидані у половині районів Київщини, лінії зв'язку були перевантажені, і кудись додзвонитися і взяти оперативну інформацію стало проблемою. Як би там не було, вирішили "евакуаційний" номер газети випустити на 9 травня — День Перемоги.


Матеріали до цього свята ми підготували ще в Чорнобилі, але вони вже не відповідали новій ситуації, викликаній аварією на ЧАЕС.

I ось газета "Прапор перемоги" за № 54/1 (8038) на п'ятницю, 9 травня 1986 року вийшла.

Одиничка в номері означає, що це перший випуск в евакуації.

На першій сторінці "шапка" — вітання "Зі святом Перемоги!" і малюнок радянського бійця під прапором із зображенням ордена Вітчизняної війни. У центрі сторінки "Звернення до робітників, колгоспників, інтелігенції, до всіх жителів Чорнобильського району". У ньому райком партії і райвиконком вітають чорнобилян зі святом Перемоги, яке відзначається в незвичайних умовах, викликаних аварією на ЧАЕС, закликають дружно, пліч-о-пліч з місцевими трудівниками виконувати виробничу програму у промисловості, будівництві, сільському господарстві, культурному і побутовому обслуговуванні. Надруковано дві інформації про розселення колгоспників чорнобильського колгоспу ім. Калініна (с. Шепеличі) в радгоспі "Дружнянський" (с. Дружня), про їх спільну роботу; про життя і побут членів новосілківської і черевацької бригад колгоспу "Дружба" (с. Залісся) в колгоспі ім. Леніна (с. Небрат). Чорнобиляни дякують бородянцям за доброзичливість і підтримку в цей скрутний час. Про те, як долаються наслідки на Чорнобильській АЕС, йдеться у статті ТАРС — РАТАУ "Організованість, витримка, самовідданість". Подано дислокацію колгоспів, радгоспів, сільських рад народних депутатів Чорнобильського району, переселених у райони Київської області. Кілька десятків цього номера я взяв з друкарні додому, та не доніс — чорнобиляни прямо з рук виривали газету — всі шукали відповідей на свої запитання, з-поміж яких головним було "що робити?"

Перші три номери ми випустили двополосні, а потім пішла газета своїм звичайним розміром — на чотирьох сторінках. Та цього не можна було б зробити, якби не допомога журналістів України, редакцій газет тих районів, куди евакуювались трудові колективи Чорнобильщини.

На другий день після евакуації до нас у Бородянку приїхала редактор районної газети "Ленінська зоря" з Макарова Л. Г. Мєх, вона ж керівник творчого об'єднання журналістів п'яти поліських районів області. Вона привезла друкарську машинку, деякі поліграфічні матеріали для оформлення газети. Згодом вона створила корпункт нашої газети у своєму районі. Він безперебійно постачав нас матеріалами про життя трудових колективів Чорнобильського району та будівництво для них житла на макарівській землі. Подібного змісту інформація надходила нам від журналістів Поліського, Іванкова, Баришівки, Білої Церкви, Фастова, Володарки, Яготина. Відразу після евакуації в Бородянку до нас приїхали завідувач сектором преси Київського обкому партії П. А. Доценко та інструктор сектора А. I. Журжа, начальник облполіграфвидаву В. Я. Мельник, спеціалісти цього управління Г. В. Кавич та Н. Ю. Мельниченко.

Невдовзі з журналістами і поліграфістами Чорнобиля і Бородянки зустрівся заступник голови Держкомвидаву УРСР В. I. Шамрай. Вони, як мовиться, на місці взяли на облік наші проблеми. Внаслідок цих відвідин чорнобильська друкарня одержала новий лінотип і автомобіль "Москвич", а редакція — новий автомобіль "Нива".


Кожному працівнику редакції і друкарні облполіграфвидав надав грошову допомогу, на кожного члена сім'ї безплатно видав постільну білизну, спортивний костюм, рушник. Господаркам у великій нагоді стали каструля, велика миска, чайник, праска. Хто хотів, міг узяти ліжко, матрац.

На перший погляд це — дрібниці. Але для людей, які евакуювалися хто в чому стояв, — це справжнє багатство, до того ж украй необхідне в побуті. Велике піклування про здоров'я не тільки журналістів, а всіх працівників нашої редакції та членів їх сімей виявило правління Київської організації Спілки журналістів України, особисто відповідальний секретар А. О. Стась.

За кошти Спілки мали змогу відпочити в Піцунді, Туапсе, на озері Балатон ряд працівників нашої газети — від коректора до заступника редактора. Так детально про допомогу журналістам і поліграфістам з боку облпрофспілки, поліграфвидаву і творчої Спілки пишу тому, що про подібну допомогу і підтримку трудові колективи інших чорнобильських організацій та установ могли тільки мріяти.

3 початку оздоровчої кампанії лави чорнобильських журналістів помітно поріділи. Було тижнів зо два таких, коли з корінних працівників залишався один редактор. Та на цей час ЦК і обком партії за спеціальним графіком почали направляти до нас журналістів з республіканських газет та газет Київщини. Всі вони підпорядковувались мені як редактору "Прапора перемоги" і мали подвійне завдання; писати у свої газети і в чорнобильську. Складав названий вище графік і контролював його виконання журналіст, відповідальний працівник відділу пропаганди ЦК Компартії України М. М. Сорока. Нашими справами він цікавився майже щодня по телефону, не раз приїздив у Бородянку, давав інформації і безпосередньо від та з-під четвертого блока ЧАЕС. (3 1990 р. М. М. Сорока редактор газети "Урядовий кур'єр"). Відчутну допомогу надали нам журналісти газети "Радянська Україна" (нині "Демократична Україна"), "Правда Украины", "Сільські вісті", "Молода гвардія", "Ленинское знамя" (нині "Народна армія"), "Комсомольское знамя" (нині "Независимость").

Особливо подружилися ми з колективом газети Київського військового округу "Ленинское знамя". Спочатку обмінювалися матеріалами про ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. А потім випустили об'єднаний номер обох газет — на першій сторінці два заголовки, на четвертій — два підписи — відповідального редактора "Ленинського знамени" М. М. Біловола і редактора "Прапора перемоги" М. П. Лаціса. Всі витрати по випуску і розповсюдженню цього номера взяв на себе колектив військової газети. Це було дуже доречно, оскільки наша редакція потрапила у скрутне фінансове становище: міжколгоспбуд зняв з нас десять тисяч карбованців за здійснені до евакуації роботи на спорудженні редакції в Чорнобилі, і ми залишилися на бобах. Потім окружна газета щомісяця надавала одну сторінку "Прапору перемоги". Воїни округу мали змогу знайомитися з життям евакуйованого населення. Про ці взаємозв'язки окружної і районної газет схвально відізвався начальник Головного політичного управління Радянської Армії і Військово-Морського Флоту генерал армії О. Д. Лізичев.


До речі, на всесоюзному з'їзді журналістів у Москві в березні 1987 року ми познайомилися з ним (сиділи в президії з'їзду поряд). Він розпитав про долю чорнобильської газети, привітав мене з призначенням на посаду редактора згурівської "районки", поцікавився, якої допомоги потребує нова газета. Згодом через підлеглі йому служби Київського військового округу він запропонував цілу друкарню на колесах. На жаль, у районі не знайшлося кілька тисяч карбованців на її оплату, I ми продовжували за будь-якої погоди доставляти макети і матеріали в Яготинську друкарню, це за тридцять кілометрів від Згурівки.

Про що писали в евакуації? Спочатку ми основну увагу приділяли розселенню людей, їх прийому на нових місцях, трудовлаштуванню. Писали про гуманність, чуйність тих, хто брав чорнобилян до себе в домівки, ділився з ними хлібом-сіллю. Не проходили і мимо фактів, коли перед евакуйованими деякі місцеві жителі зачиняли двері, боячись "радіації". Важливе значення для приглушення душевного болю мало негайне включення в продуктивну працю всіх трудящих евакуйованої зони. 3 цим обласні і районні органи справилися успішно. Певна частина вчителів була направлена з школярами в піонерські табори Криму, Одеської та інших областей України.

Щодо інформування евакуйованих, то тут давалися взнаки старі звички: чим більше туману, тим солідніше, тим краще. Батьки навіть не знали, куди і в які табори відправляли їх дітей. Людей хвилювали такі питання, як розміри компенсації за втрачене майно, умови надання житла, оплата праці в зоні. Ми запровадили в газеті рубрику "Запитуйте — відповідаємо". У ній відверто і об'єктивно давали відповіді на всі запитання, що надходили до редакції. Доводилося "розсекречувати" урядові постанови з питань трудовлаштування, будівництва житла, оплати праці і т. п. Дивувало, що постанови ці носили відкритий характер, але ті, хто їх одержував, ще не усвідомили поняття "гласність". А невідомість, відсутність інформації в умовах екстремальних породжували різні чутки, навіть неймовірні.

Люди натовпами йшли в райвиконком. соцзабез, інспекцію Держстраху, в міліцію. Та не завжди вони одержували чітку і зрозумілу відповідь, а деякі чиновники навіть розмовляти з людьми ухилялися. Пригадую, союзний уряд прийняв постанову про компенсацію евакуйованим за втрачене майно. Я в райвиконком: що за постанова? Мовчок. I тут потрапляє нам у редакцію білоруська республіканська газета з коротким викладом цієї постанови. У ній говорилося, що за втрачене домашнє майно главі сім’ї виплачується 4 тисячі карбованців, другому члену сім'ї — 3,5 тисячі, кожному наступному — півтори тисячі карбованців; до членів сім'ї відносяться і студенти, яким теж належить компенсація. Ми цю інформацію опублікували в газеті. Читачі вдячні були нам. А один районний чиновник хвилин двадцять розпікав мене за "розголошення державної таємниці". Хоча ця "таємниця" була прийнята державними органами Союзу, України, області для людей.

У червні, коли почали споруджувати житло для сільських жителів району, газета "Прапор перемоги" взяла під контроль це будівництво. Кореспонденти побували на будівельних майданчиках у всіх районах. Це питання знайшло постійну прописку у газетах Бородянського, Макарівського, Баришівського,Яготинського, Володарського, Васильківського та інших районів, а також в республіканських газетах.


Постійно друкували матеріали під рубрикою "У фонд доброти" — про грошові перекази радянських людей та іноземних громадян на рахунок 904 для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Наша газета, як і всі інші, постійно висвітлювала хід аварійних робіт на ЧАЕС. У цьому нам допомагали столичні журналісти, а також інформаційний центр Міненерго СРСР в Чорнобилі. Центром спочатку керував завідувач відділом нашого райкому партії О. Л. Євдоченко, потім мій заступник В. Д. Лісовий, за ним журналіст з Іванкова І.3. Кірімов (нині народний депутат України). Вони повідомляли і про життя в самому Чорнобилі. Це питання хвилювало тоді кожного жителя Чорнобиля. Хвилює воно й сьогодні... Адже Чорнобиль — біль наш довічний.

На той час вважалося, що хвалити журналістів у пресі непристойно. У період після аварії це твердження пішло в небуття. Республіканські газети і журнали, союзний журнал "Журналист" розповіли про роботу чорнобильських і бородянських журналістів і поліграфістів. Сказали добре слово про кожного, хто мужньо стояв на своєму посту. Це слово не давало схибити з правильного шляху, вселяло оптимізм у кожного журналіста, а через нас і наші газети — в кожного евакуйованого.

У моєму архіві збереглася газета "Известия" за 5 липня 1986 року. На третій сторінці вміщено інформацію під заголовком "Премии журналистам". Повідомляється про те, що секретаріат правління Спілки журналістів СРСР присвоїв звання лауреатів премії Спілки журналістів СРСР з врученням диплому, золотої медалі і грошової премії групі журналістів, які брали участь у висвітленні подій, пов'язаних з аварією на Чорнобильській АЕС. I вміщені прізвища тридцяти трьох лауреатів. Відкриває список моє прізвище. За мною іде відповідальний секретар нашої чорнобильської газети Л. П. Малиновська.

Так ось, кілька слів про неї та про інших журналістів, нагороджених і ненагороджених. Л. П. Малиновська. Аварія на ЧАЕС не вибила її з колії'. Вона твердо тримала "штабне кермо" секретаріату газети, їздила по району і вивчала настрої людей в екстремальній ситуації, була серед тих, хто заготовляв пісок для засипки зруйнованого блока, брала участь в евакуації учнів місцевого медучилища. (Чому? Там навчалася її дочка Юля, а крім того, керівництво училища втекло, й думати про учнів не було кому). Як уже згадувалось, шостого травня ми вже почали готувати номер газети на 9 травня. I тут виявилося, що немає клішованого заголовка газети, він залишився в Чорнобилі. "Це моя вина" — промовила Лідія Петрівна і вийшла, не сказавши нікому й слова. Наступного дня кліше було в мене в руках. Виявляється, Ліда на попутних машинах, на бронетранспортері, через міліцейські пости добралась до Чорнобиля, взяла кліше заголовка і ще деякі оздоблювальні матеріали і таким же шляхом повернулась у Бородянку.

Серед лауреатів I. I. Засєда, власний кореспондент Українського відділення АПН, а нині голова Київської організації Спілки журналістів України; він чи не одним з найперших радянських журналістів побував над розверзнутим реактором у вертольоті.


Приємно було побачити у списку лауреатів Любов Янюк. Вона кілька разів була в нашій редакції у Бородянці, частенько їздила в Чорнобиль і на АЕС, навіть упросилася на вертоліт, щоб заглянути в зруйнований четвертий блок.

Заслужено одержав звання лауреата О. О. Сокол, кореспондент "Правды Украины". Він прибув до нас на допомогу з відрядженням, підписаним секретарем ЦК Юрієм Єльченком і мав ширші повноваження, ніж інші командировані до нас журналісти. Він налагоджував зв'язки нашої редакції з республіканськими органами і разом з М. М. Сорокою координував направлення журналістів у газету "Прапор перемоги". Поселився Олександр Олексійович у готелі в Бородянці та свої повноваження здійснював з Чорнобиля, звідки надсилав чи телефоном передавав інформацію в нашу газету. Директор готелю через день турбувала мене: "До зарізу потрібні місця, а ваш Сокол зайняв номер і кудись полетів, правда, за місце заплатив наперед..." Від директора готелю ми відбивалися удвох з редактором бородянської газети Петром Матвійовичем Розбурою: "Сокол "полетів" не кудись, а на атомну станцію, а сюди "прилітає" щотижня, в неділю, щоб уяснити обстановку в редакції, з’їздити в Київ змінити одежу". Буваючи в зоні він ліз у саме пекло, докопувався до дрібниць, аби знати справжнє становище в багатогранній роботі по ліквідації наслідків аварії'. I якщо журналістів присилали нам на допомогу на два тижні, то Сокол був у нас два місяці, з них у Чорнобилі півтора. У квітні 1996 року ми, журналісти-ліквідатори, збиралися на зустрічі з нагоди 10-річчя аварії на ЧАЕС. Дізнавшись, що я виступаю в газетах із спогадами про чорнобильські часи, Сокол застеріг: "Тільки не бреши, Миколо". Отож і стараюсь писати правду, а там, де пам'ять підводить, перевіряю факти по друкованих джерелах. Хоча і в них бувають неточності.

А нижче піде мова про тих, хто не потрапив у список лауреатів. Найпершим прибули нам на допомогу, ще до прийняття офіційного рішення про неї, завідувач відділом військово-патріотичного виховання газети "Комсомольське знамя" Геннадій Корж і кореспондент газети Антон Яковина. Я навіть не зміг спочатку запропонувати їм тему для висвітлення, бо їх було безліч. Та Геннадій Петрович сам перелічив їх: розселення евакуйованих, забезпечення їх роботою, участь молоді в ліквідації наслідків аварії. I відразу попросився в Чорнобиль, на АЕС.

Запам'ятався приїзд у Бородянку кореспондента "Радянської України" Сергія Правденка. Його басовитий голос почувся уже в коридорі: "Де тут редактор чорнобильської газети?" — "Ось його кабінет", — показав хтось з місцевих журналістів. До кабінету зайшов кремезний чорнявий молодий чоловік. Познайомилися. Він показав посвідчення про відрядження й відразу: "Хочу в Чорнобиль, на атомну. Писатиму у вашу і нашу газети. Чим добратися?" Дав я йому редакційного "УАЗа" з перепусткою "Всюду", за водія сів практикант з факультету журналістики Київського державного університету Саша Біттнер — і хлопці рушили в дорогу. Двічі більш як по тижню бував Правденко в зоні відчуження, підготував кілька матеріалів нам. У деяких не обминув критикою наш райком партії за недоліки в організації трудовлаштування переселенців і ще за дещо. Та мені, як безпосередньо залежному на той час від райкому, довелось викреслити із Сергійкових статей цю критику. Однак він, увійшовши в моє становище, зустрівся з секретарем райкому і звернув увагу на виявлені ним недоліки. Зараз С. М. Правденко редагує газету "Голос України".


Сталося так, що не всі поїздки Правденка в Чорнобиль і Прип'ять були задокументовані. I тому один з його колег почав заперечувати участь Правденка в ліквідації наслідків аварії. Довелось цей факт встановлювати через суд. (До речі невіруючий журналіст у 1986 році у 30-кілометровій зоні не був. Він з'явився там значно пізніше. Справедливості ради, цей журналіст став палким прихильником чорнобильської теми і зі знанням справи виступає в пресі).

Я вже згадував вище Сашу Біттнера. Так ось, телефонує мені декан факультету журналістики Київського державного університету Анатолій Захарович Москаленко: "Чув про нестачу кадрів у вашій газеті. Можу прислати практиканта з четвертого курсу. Є тут у мене один доброволець". Я з задоволенням погодився. Олександр Біттнер виявився для нас як знахідка: дипломований фотограф, класний шофер, здібний репортер. Саша закінчив місячну практику і зголосився працювати весь канікулярний час. Я його зарахував у штат редакції. Нині О. Біттнер оглядач "Урядового кур'єра".

Не можу не сказати про неоціниму допомогу випускника Київської ВПШ О. М. Якубенка. "Приїхав добровольцем. Згоден на всяку роботу!" — по-військовому доповів Олександр Михайлович. Я поклав на нього обов'язки відповідального секретаря. Справився він з ними прекрасно. Через місяць Чернігівський обком партії відкликав його і направив редактором городянської районної газети "Сільські новини".

Пригадую цікавий випадок. Приїхав до нас власний кореспондент "Правды Украины" по Тернопільській області. Одягнений у стареньку одежу, в зношених туфлях. Розповідав, що дружина проводжала його, ніби на фронт. Обцілувала й обмила сльозами. Та побачив, що ми тут, у Бородянці, всі живі, одягнені пристойно, і заспокоївся. Прямо з мого кабінету зателефонував дружині: "Тут усі живі, буду і я з ними жити". Працював цей журналіст на совість.

На жаль, були й прикрі випадки. 3 республіканської "Спортивної газети" приїхав кореспондент, який відразу відмовився працювати. Бо він, бачте, захворів: на губах з'явилися якісь струпи. Це, мабуть, радіація... Довелось відправити його назад, у Київ.

"Журналісти... Що ви там робили в зоні?" — зневажливо і з недовірою кинув мені один обласний чиновник. Йому я тоді відповів: — Робили журналісти багато. Вони несли правду про аварію, руйнували завісу секретності навколо АЕС ціною власного здоров'я, а деякі і ціною власного життя, будували храм гласності в атомній зоні і в усій нашій багатій і бідній, нещасній і щасливій Україні.

ПЕРЕПУСТКА В ЧОРНОБИЛЬ

Після евакуації з Чорнобиля там продовжували працювати колективи електрозв’язку, комбінату комунальних підприємств, водопостачання, району електромереж; у селі Дитятки — райвійськкомат, у селі Зорин — райвідділ внутрішніх справ.


До Чорнобиля систематично виїжджали відповідальні працівники райвиконкому, райкому партії для допомоги Урядовій комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

До початку червня усі ми, евакуйовані, ще сподівалися на повернення. Коли Чорнобильський райвідділ внутрішніх справ почав прописку чорнобилян у Бородянці із зазначенням у паспортах "по евакуації", багато хто уникав прописки. "Що ж це робиться — міняти Чорнобиль на Бородянку?! Та ніколи! Дивись, нас тут ще й залишать!" — обурювалася стара вчителька Марта Захарівна Пастушенко. Її підтримували сотні чорнобилян на стихійних сходках. Та і я під різними приводами ухилявся відвідати наш паспортний стіл. I лише коли почали видавати грошову допомогу, — а її видавали тільки "прописаним", — люди потяглися у міліцію. У моєму паспорті відмітка про нове місце проживання з'явилася аж 24 травня.

Та ось наші ілюзії щодо повернення в Чорнобиль розвіялися, як дим. 5 червня 1986 року ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову за № 664 "Про працевлаштування і забезпечення житлом і соціально-побутовим обслуговуванням населення із зони Чорнобильської АЕС". 10 червня відповідну постанову видають республіканські органи України, 14 червня — обласні. (У мене збереглась копія постанови з цього приводу, прийнята обкомом партії. 3 нею відповідальні працівники району їздили по селах і знайомили переселенців з планами будівництва для них житла). Цими постановами зобов'язано було Київський міськвиконком і Чернігівський облвиконком виділити в 1986 році 7500 квартир і 1000 місць у гуртожитках в місті Києві і 500 квартир у місті Чернігові для будівельників та експлуатаційників ЧАЕС. А також затверджено план спорудження житла для евакуйованих у селах Київської області. Тоді й дозволено було мешканцям Чорнобильського району відвідати свої села і місто, щоб узяти документи, цінності, одяг, взуття, предмети домашнього вжитку.

Поїздки були організовані так. На групу чорнобилян з 10-15 чоловік виділявся автобус, дозиметрист і медсестра. Очолювати поїздку доручалося депутатам або Чорнобильської районної, або міської Рад народних депутатів. I ось дозвіл відвідати Чорнобиль одержують працівники редакції і друкарні. Набралося чотирнадцять чоловік. Водій автобуса теж чорнобилянин. Відповідальним за поїздку було призначено мене як депутата районної Ради по виборчому округу № 22 (до округу входили села Іловниця і Бички Розсохівської сільради). А де взяти дозиметриста і медсестру? За дозиметриста погодився бути зав. відділом газети А. I. Поляков. У штабі цивільної оборони йому видали дозиметра, проінструктували щодо користування ним. 3 медсестрою було складніше. Ніхто з місцевих, бородянських, їхати в Чорнобиль не погоджувався. За медсестру зійшла відповідальний секретар нашої газети Л. П. Малиновська. В її саквояжі виявилися білий халат і косинка з червоним хрестом (дочка Лідії Юля вчилася в медучилищі, тому це вбрання приберегла мама). В аптеці ми купили валідол, валер'янові таблетки, флакон нашатирного спирту, бо знали вже, що в попередніх поїздках окремі чорнобиляни не витримували побачення, а потім навічної розлуки з рідним домом, з рідним містом.


Під'їжджаємо до села Дитятки. Тут розташований контрольно-пропускний пункт. На моє ім'я виписується разова перепустка № 015599 Ф-В на право в'їзду в закриту зону (крім території ЧАЕС). На зворотному боці перепустки від руки помітка: список від 24.06.86 р. 14 чоловік. I підпис міліціонера. Перевірили мій паспорт і посвідчення депутата. Ми боялися, аби не попросили документи в "дозиметриста" і "медсестри". Минулося. Рушаємо. Хвилин п'ятнадцять — і принишклий Черевач, ще хвилин десять — і засмучене Залісся. Ніхто з пасажирів, крім мене, після евакуації ні разу не проїжджав цим шляхом, не бачив цих сіл. I тому всі тривожно вдивлялися в хати, в сади, що промайнули повз нас. Впало у вічі те, що входи у двори заросли бур’янами. Ніде ні живої душі, ні собаки, ні курки. Пустка...

I ось рідний Чорнобиль. Всотуємо всіма органами чуттів знайому і вже незнайому картину: одиноких перехожих в уніформі і в цивільному, бронетранспортери, легковики з півметровими номерами на дверцятах. Під'їжджаємо до будинку кожного з пасажирів. Міряємо радіацію. Прилад ледь тривожиться. "Не страшно", — заспокоює нас Артем Іванович Поляков. Господарі відмикають вхідні двері. Заходимо. Тиша тишею. Забираємо документи, цінні речі, фотоальбоми, книги, посуд, одяг. Лише водій автобуса взяв старенький диван, бо спали чорнобильські шофери в гаражі Бородянського АТП на підлозі, устеленій зношеним одягом, списаними сидіннями автомашин. У якому б помешканні ми не побували того дня, все було на місці. На вулицях чергували міліціонери. Тільки в будинку А. Полякова на Подолі хтось похазяйнував на кухні. На столі порожні пляшки з-під горілки, недоїдки хліба, смаженої картоплі. А з речей усе було незаймане. Отже, не злодії були. Вони з'явилися масово восени, коли було дозволено вивозити меблі, електроприлади і т. п.

I ось мій власний будинок № 38-а/2 по вулиці Богдана Хмельницького. Відразу за хвірткою мене зустрічає жовтими ягодами черешня. Зриваю кілька штук, споліскую під краном водоколонки. Смачно. Та більше поласувати супутники не дали: "Ягоди ж радіаційні! Береженого Бог береже". Може, й так. Послухався. Хоча черешня, вирощена власними руками, так і просилася до рук. А перед вікнами цвіли троянди, фіолетовий і білий бузок, жасмин, набиралися сили яблука, груші, горобина. Проходжу садом-городом. Буяють ромашки, ранні гладіолуси, троянди. Синіми очима вдивляються у світ фіалки і барвінок. Нарциси, крокуси, тюльпани вже одцвіли. Червоніють полуниці, та рвати їх остерігаюсь. Цвіте картопля, кущі її пишні, стебла товсті, листя соковито-зелене. I бур'яни тут як тут. Що то значить нема господині з сапкою... Горіхи широко розкинули свої віти-руки, біля межі слива Венгерка виблискує на сонці блідо-зеленими плодами. Усе навкруги своє, рідне. Живи і радуйся! Та цього вже не буде. Похапцем забираю дрібні речі, замикаю двері. Прощай, рідний сад, прощай, рідна домівко!


Їдемо на Бородянку.

Усі пасажири мовчазні, огорнуті смутком і в тривожних думках: що воно буде далі, де будемо жити і працювати?..

На КПП в Дитятках дозиметристи перевірили на радіоактивну забрудненість автобус і кожного з нас. "Усе в нормі! — гукнув старший лейтенант міліції. — їдьте додому!" I тут хтось з жінок розплакався, у чоловіків теж сльози навернулися на очі. Бо їхали ми не додому, а з дому... їхали назавжди.

Прощалися з рідним краєм, з несправедливо знеславленим, але рідним Чорнобилем.

ЧИМ ЗАВИНИВ ЧОРНОБИЛЬ ПЕРЕД ЛЮДСТВОМ?

"Аварія в Чорнобилі", "Чорнобильська катастрофа", "Не допустимо другого Чорнобиля!", "Чорнобиль — прокляття XX століття!". Це лише малюсінька частинка з безлічі газетних і журнальних заголовків, в яких Чорнобиль став прозивним словом. Нам, чорнобилянам, сприймати це боляче і гірко. Іноземні журналісти, які вперше побували у Чорнобилі, з подивом дізналися, що АЕС знаходиться не в Чорнобилі і що в Чорнобилі ніякої аварії не було. Сталася вона на Чорнобильській АЕС за 16 кілометрів від нашого міста. Єдиний, хто правильно назвав місце аварії, був завідувач відділом газети "Радянська Україна" Леонід Даєн у книзі "Чорнобиль — трава гірка" (Київ, "Веселка", 1988, стор. 162). Ось ці слова: "...Аварія в Прип'яті стала найсерйознішим випробуванням, завдала нам величезних збитків".

Десь у кінці травня, а може, на початку червня мене терміново викликали з Бородянки в Київ, у Жовтневий палац. Там голова облвиконкому I. С. Плющ давав прес-конференцію для фінських журналістів, які перебували в СРСР в рамках тижня радянсько-фінської дружби. Організатори прес-конференції посадили мене поруч з Іваном Степановичем. Думали, що і мене фіни засипатимуть запитаннями. Однак виявилось, що в них не прийнято брати інтерв'ю в колег. Після прес-конференції, коли я виходив з-за столу, іноземці дружно відсахнулися від мене (мене було представлено як редактора з Чорнобиля) і притислися до стіни. Лиш один насмілився підійти і спитати, як здоров'я, як я вибрався з Чорнобиля живим. Я пояснив йому, що аварія сталася не в Чорнобилі, а на атомній станції його імені, яка знаходиться за 16 кілометрів від Чорнобиля. Журналіст ще і ще раз перепитав про місце аварії і, нарешті, самостійно зробив висновок: "Це несправедливо, це ж тавро ганьби на Чорнобиль!"

Та чим же завинив Чорнобиль перед світом. Мова про будівництво першої в Україні атомної електростанції зайшла на початку 60-х років. Техніко-економічним обґрунтуванням київських проектних організацій було запропоновано для спорудження АЕС два пункти: село Ладижин Тростянецького району Вінницької області і село Копачі Чорнобильського району Київської області. На одне з цих місць намічалося будівництво ДРЕС. Тут зроблю невеликий відступ. Перший секретар Вінницького обкому партії П. П. Козир, володіючи інформацією про аварії на атомних станціях Союзу та їх негативні наслідки, зумів відхреститися від АЕС.


4 березня 1966 року уряд України приймає рішення про спорудження в Ладижині ДРЕС на органічному паливі. А Міненерго СРСР 15 березня затвердило розташування Центрально-Української АЕС біля с. Копачі (це за десять кілометрів на північ від Чорнобиля). Колегія Держплану СРСР 18 січня 1967 року погодилася з цим рішенням і дала майбутній АЕС назву Чорнобильська. 4 лютого 1970 року міністр енергетики і електрифікації П. С. Непорожній, у присутності керівників України, області і району, забив на будівельному майданчику перший кілок. Того ж дня було вийнято перший ківш піщаного ґрунту під перший будинок майбутнього міста енергетиків Прип'яті. Цей момент було зафіксовано фотокореспондентом районної газети "Прапор перемоги" О. Г. Гавриловим.

15 серпня 1972 року в урочистій обстановці був укладений перший кубометр бетону у фундамент головного корпусу атомної електростанції. Мій репортаж про початок спорудження був опублікований у чорнобильській районній газеті. Тривалий час інформація про будівництво атомної станції в пресі не з’являлася. Районні газети друкували оголошення про набір робочої сили на будівництво Копачівської теплової електростанції. Уперше назва "Чорнобильська АЕС" з’явилася в проекті директорів XXIV з’їзду КПРС у 1971 році. Так ось про оголошення. Приніс його в нашу редакцію чоловік в темних окулярах на пів обличчя, як у перших авіаторів, з величезного пузатого портфеля витяг аркуш паперу з текстом оголошення, купу грошей і поклав на стіл бухгалтеру. Бухгалтером була тоді стара єврейка Р. В. Вітебська. "Бабка, ты мне напечатай, и никакой квитанции и здачи. Пришлешь газету", — кинув на прощання відвідувач і вийшов. Звикла до точних розрахунків, педантична, бухгалтер ледь не зомліла, уздрівши таку картину.

ПРИ ЧОМУ ТУТ БІБЛІЯ?

Масла в огонь, точніше дьогтю на Чорнобиль долили ті, хто тлумачив Біблію. У пресі, в книгах, між людьми ширилась чутка, що трагедія в Чорнобилі була завбачена в Одкровенні св. Іоанна Богослова, яке ще іменується Апокаліпсисом. Що ж говорив цей святий майже дві тисячі років тому?

"Третій Ангел засурмив, і впала з неба велика зоря, палаючи як смолоскип. I впала вона на третину річок і на водні джерела. Імення тій зорі Полин; і стала третина води, як полин, і багато людей повмирало з води, бо згіркла вона".

То де ж тут натяк на передбачення? А ось це. Чорнобиль (ще — чорнобил, чорнобильник) — полин темно-зелений, гіркий. Так ось, слова "полин", і "згіркла" тлумачі Біблії' співставили зі словом Чорнобиль і пов'язали це з аварією на четвертому блоці Чорнобильської АЕС. Одним словом, приклеїли горбатого до стіни. Добре, що хоч Ангел не був четвертий, а то зовсім була би вказівка на 4-й блок. "Дихає Чорнобиль нашими гріхами", — співає Віталій Білоножко. Це сьогодні, після аварії'. А вчора, до аварії, що ми співали? Іван Драч пише цикл віршів, присвячених будівельникам Чорнобильської АЕС та міста Прип'яті.


Олександр Левада пише п'єсу "Здрастуй, Прип'ять" на ту ж тему, Володимир Яворівський видає роман "Ланцюгова реакція" про будівельників атомних станцій на Поліссі. Натхнені досягненнями науково-технічного прогресу, заколисані запевненнями вчених-ядерників та офіційною пропагандою про абсолютну безпечність АЕС, ці письменники, і не тільки вони (додамо до них і нашого брата журналіста) навперебій славили атомну енергетику. I ніде жодного натяку на можливі аварії на атомних станціях та їх наслідки для людей.

Згодом В. Яворівський став несхитним прихильником закриття ЧАЕС. Переглянули свої погляди й інші автори колись хвалебних творів про атом мирний.

То чим же завинив Чорнобиль? Чому його ототожнили з четвертим блоком ЧАЕС? Тільки тому, що АЕС носила його ім'я, присвоєне їй без відома і згоди його. Сам же Чорнобиль особливої участі в утвердженні станції не брав. Київ теж не дуже займався нею. I будівництвом АЕС і її роботою керувала в основному Москва. На спорудженні міста Прип'ять і атомної електростанції працювала переважно молодь. Про це свідчить хоча б той факт, що середній вік прип'ятчан становив 26 років. Природньо, що весілля тут справлялися часто, народжуваність була високою. Молоді сім'ї потребували житла. Його ж не вистачало. Молоді подружжя тулилися в різних гуртожитках. Це не могло не викликати справедливих нарікань на погані побутові умови, потоку скарг у всі інстанції на території Союзу. Однак справа з місця не рушала.

I тоді серед молодих мам виникла ідея влаштувати на 1 Травня демонстрацію під лозунгами "Возз'єднаємо сім'ї!" Про демонстрацію стало відомо в районі і в області. Прибулі в місто керівники районних організацій, а також з Києва запобігли демонстрації. Але про то подію стало відомо навіть у Москві. Рішення були прийняті радикальні: селищу міського типу Прип'ять було надано статус міста і віднесено до категорії міст обласного підпорядкування; створено міський комітет Компартії України з прямим виходом на обком партії. 3 тих пір Прип'ятський міськвиконком і Прип’ятський міськком партії не підпорядковувались Чорнобильському району навіть юридично. Разом з тим було прийнято рішення про виділення в гуртожитках сімейних кімнат, про активізацію спорудження житла.

Чорнобиль став жертвою катастрофи так само, як й інші міста і села України, Білорусі, Росії. Як би там не було, а Чорнобиль став символом ядерної катастрофи, страхопудом світу. Нас, чорнобилян, незнаючі люди нерідко ображали: "Ви зірвали станцію, а ми повинні вам допомагати"... Це я сам чув на зборах жителів села Борівки Макарівського району на Київщині у травні 1986 року. "Подумаєш, ліквідатори. Підривники!" — були слова ревізора М. С. Климчука Київського відділення залізниці (його посвідчення — відкритий лист "О" №37565), який проігнорував моє право на безквитковий проїзд і оштрафував. Це вже було у квітні 1991 року. Подібні пригоди траплялися не лише зі мною. Ось що таке зміщення понять: аварію на ЧАЕС вважають аварією в Чорнобилі, у мирному містечку чарівного Київського Полісся, а нас, чорнобилян, винуватцями ядерної катастрофи XX століття. Ні ! Ми, жителі древнього містечка, в цьому не винні.


Ось як про це пише наша землячка, поетеса, редактор газети "Прип'ять і земля древлянська" Ніна Мельник у вірші ЧОРНОБИЛЯНИ:

3 догадок вибили Чорнобилю тавро,

Що сама назва міста — символ лиха.

То вигадка, бо цього не було.

Чорнобиль — це трава полин, це — ліки.

Це — батьком сіно складене у стіг,

Домашнє господарство, двір, худоба. I

чай з напару м'яти й чебрецю,

Щоб не пристала до дітей хвороба.

Ніхто не вірив в атом — зло,

Що з раю попадемо в пекельне лихо.

 

А не підсунули б нам із гори ЧАЕС

— Чорнобиль так і був би містом тихим. ...

Ранок сонцем розігнав пітьму,

3-під лоба винувато в зону глянув

— Чорнобильцями повниться весь світ,

А ми лишилися чорнобиляни.

Це ті, хто вирваний з корінням без пори,

Чорнобиль — пам'яті загублена картинка.

Не йди з-під ніг, земля моя, спинись!

Згадай, що я твій паросток — кровинка.

 


РОЗВІЯНІ ВІТРОМ. РАДІАЦІЙНИМ.

Найліпший спосіб приглушити горе — це забутися в праці. 3 перших днів евакуації чорнобилян в Бородянку їм усім було надано відповідну роботу. Про це дбали керівники певних галузей народного господарства.

Розселення і включення колгоспників у продуктивну працю лягло на плечі спеціалістів районного агропромислового об'єднання, яке на той час очолював Троценко. Разом з керівниками Чорнобильського РАПО Євгенієм Соколовим і Петром Тимощенком він, як кажуть, днював і ночував у селах, де жили і працювали чорнобильські селяни. Насущні проблеми розв'язували на місці і без зволікань. У попередніх розділах я вже писав, що чорнобильських журналістів і поліграфістів прийняли на свої квартири і робочі площі їх бородянські колеги. Виробничі плани нашої друкарні були зменшені, а різницю добровільно взяли на себе інші друкарні області, в тому числі і бородянська. Директор цієї друкарні Ніна Карпенко якось згадувала: "У ті важкі часи весни і літа 1986 року я більше думала і дбала про чорнобильських поліграфістів, аніж про своїх. Та інакше й не могло бути — відірвані від рідних домівок, від звичної роботи, знервовані, вони вимагали посиленої уваги й піклування".


Коли стало зрозуміло, що вороття в Чорнобиль не буде , постало питання про надання чорнобилянам постійного місця роботи і проживання. Обласне управління у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі (пізніше воно називалось комітет по пресі, а зараз комітет інформації) домоглося того, аби весь колектив чорнобильської друкарні був поселений на одному місці, а саме: у місті Переяславі-Хмельницькому. Там же, в друкарні, почали працювати майже всі чорнобильські поліграфісти. Нинішній голова комітету інформації Григорій Кавич згадує: "Тодішній облполіграфвидав тримав під пильним контролем побутові і виробничі умови чорнобильських поліграфістів. На пропозицію начальника управління Віктора Яковича Мельника чорнобилянам надали матеріальну допомогу — речами і коштами Київська друкарня №1, Білоцерківська друкарня, завод "Ремлоліграфмаш", Києво-Святошинська друкарня. Інженер з кадрових питань Надія Юхимівна Мельниченко ні на день не випускала з поля зору трудовлаштування чорнобилян. Не забуває про них і тепер". Надія Юхимівна витягає з сейфа журнал обліку чорнобильських журналістів і поліграфістів. У ньому записано, хто де проживає і працює, хто вже на пенсії, хто змінив прописку і роботу. Наприклад, директор друкарні Олександр Крамаренко очолює друкарню агентства "Чорнобильінтерінформ" у Чорнобилі, технолог Анатолій Волочаєв працює там же. Бухгалтер Євгенія Ярмоченко проживає в Кременчуці, пенсіонерка. Людмила Криволенко мешкає у Білій Церкві, Валентина Скуратівська — у Борисполі, Марія Шевченко, Михайло Равінський, Ольга Рудченко, Сергій і Тетяна Швайко мешкають і працюють у Переяславі-Хмельницькому. На верстці чорнобильської районної газети "Прапор перемоги" як у Чорнобилі, так і в Бородянці працювали Лідія Тарасенко (Пеньок) і Ніна Філіпоненко. Перша поїхала за чоловіком у Черкаси, а друга — в Переяславі зі своїм колективом.

У фінансових документах бородянської пори я знайшов цікаву відомість: оплата за роботу з евакуйованим населенням. У цій відомості прізвища чорнобильських журналістів. Скільки треба було мати енергії, витримки, такту, щоб вести заспокійливі бесіди з людьми, яких вирвано живцем з рідного краю, які не відали, що буде з ними завтра. I це в той час, коли самі журналісти були в подібному становищі. Ну, ось хоча б завідуюча відділом листів і масової роботи Валентина Іванівна Грибовська: треба доглядати за хворим батьком і щодня бути на роботі. Або заступник редактора, а з листопада 1986 редактор: дружина в одному місці, діти в іншому, а самому займатися і творчою роботою, і роботою з евакуйованим населенням. Однак Василь Дем’янович Лісовий гідно справлявся з цією місією.

У багатьох чорнобилян, та найперше, мабуть, у сільських жителів ще довго жевріла надія — а може, все-таки повернемося на батьківську землю. Уже забетоновано четвертий блок ЧАЕС, уже розселено всіх чорнобилян — кого в новозбудовані села, кого в міські квартири, а надія жевріє. Тим більше, що район Чорнобильський-то існує. Нехай у складі лише двох сільських рад, а все-таки існує. Та ось 16 листопада 1988 року Указом Президії Верховної Ради УРСР Чорнобильський район приєднується до Іванківського. Надія чорнобилян повернутися додому згасла...


За вісім тижнів до цього Указу свій голос на захист Чорнобиля у газеті "Правда" підняв український письменник Олександр Левада. 8 листопада 1988 року газета друкує його статтю "Быть ли городу Чернобылю?" Автор піддає критиці керівництво тодішнього виробничого об'єднання "Комбінат", яке таємно, без поради з місцевими жителями, в обхід гласності вирішує долю Чорнобиля і всього Чорнобильського району. Чимало працівників районних організацій з числа корінних жителів Чорнобиля (районний центр тоді містився в селі Горностайполі) висловили думку про залишення району. Але їх голос не був почутий. Причину цієї глухоти патріоти Чорнобиля вбачають у тому, що керівники району не були корінними жителями. їх байдужість, помножена на байдужість керівництва ВО "Комбінат", яке підкорялося Москві, і поховала Чорнобиль і район, стала підмурком того злощасного Указу про ліквідацію нашого району.

"Чорніє Чорнобиль на карті Вкраїни —

Уражена атомом древня земля.

Від чорної тої страшної години

Ніхто тут уже новосіль не справля.

Спіткало нас горе квітневої днини

Коли пелюсткова мела заметіль.

3 чорнобилю, ліки, гіркотно-полинні,

Довіку не знімуть Чорнобиля біль".

Цими рядками вірша вінницького поета Василя Синицького я й закінчу цей розділ.

ТАМ, ДЕ РІКИ ДО СОНЦЯ ТЕЧУТЬ

Як не стримати гірський потік, так не стримати потяг чорнобилян до свого міста. їдуть вони з усіх областей України, з далекого і близького зарубіжжя, їдуть, щоб побачити (для декого, може, й востаннє) рідний Чорнобиль, рідну Прип'ять-річку, рідну домівку, святі могили. їдуть чорнобиляни і на поминальні дні після Пасхи, їдуть і на трагічний день 26 квітня. Та найбільш повноводний потік на 9 Травня — День Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Автобус за автобусом повертає на площу перед автовокзалом. Зморені далекою дорогою, пасажири не прагнуть відпочинку, а відразу прямують на кладовище. Облагородити могили, згадати добрим словом рідних, друзів, які сплять вічним сном на рідній землі під рідним небом.


Звичайно, кожного тягне подивитися й на свою вулицю, на свій колишній будинок чи колишню квартиру. Вулиця імені Богдана Хмельницького, наша рідна вулиця, стрічає нас білими квітами-пірамідками каштанів і переливами солов'їного співу. Здавалось би, і сам радій зустрічі з вулицею, з будиночком, з зеленим царством. Але...

Йдемо серединою вулиці, бо тротуари позаростали бур'янами. Знайомий кожен будинок, кожне дерево. Ось будинок Дяченків, добротний, цегляний. I ніби наяву бачимо їх господарів, трудолюбивих, закоханих у мистецтво. Та не всі будинки "вижили". На місці багатьох одні дворища. Ось тут, на цій садибі стояв охайний, красивий цегляний будинок, який з весни до пізньої осені потопав у різнобарв'ї троянд і квітів. Жила тут чуйна, високоосвічена і працьовита вчителька іноземних мов середньої школи №1 Лідія Пимонівна Марченко.

Не буду описувати її поневірянь після аварії на ЧАЕС та після евакуації в Дніпропетровськ. Наведу краще її лист до нашої сім'ї.

"13 липня 1987 року. їду в Чорнобиль. На КПП в Дитятках одержую одноразову перепустку за №085483 на право в'їзду в закриту зону Чорнобиль, крім ЧАЕС. На моєму будинку №18-А по вулиці Богдана Хмельницького вивіска: "Відділ міжнародної інформації і зв'язку ВО "Прип'ять".

На той час у моїй хаті проживали письменник Тендряков з Москви, який приїхав на суд над керівниками ЧАЕС, та інженер-механік Колесников з Києва. Останній обслуговував складну апаратуру, що займала весь зал у 33 квадратних метри. На стіні висів плакат-подяка космонавта Берегового. Оглядаю кімнати. Нічого мого немає — ні меблів, ні посуду, ні альбомів, ні книг. Колесников згадав, що бачив десь томик Шевченкового "Кобзаря", почав шукати і... не знайшов. А були ж у моїй бібліотеці кілька видань "Кобзаря", були передплатні зібрання творів Лесі Українки, Івана Франка, Шолохова. Діккенса, Чехова, Олеся Гончара, Загребельного, Достоєвського, Флобера, Гашека, книги із серії ЖЗЛ, Дитяча енциклопедія, мемуари Жукова, Говорова, повісті про Якіра, Тухачевського і багато-багато інших видань.

Зникло все. Стояли якісь ліжка, шафи, але все чуже і також, очевидно, приготовлене для вивезення. Стіни обшарпані, вішалки — колись закріплені навічно — обламані, оленячі роги зі стін зникли, картини зняті. Ручка від дверей у комірчину на веранді відірвана.

Запитую Колесникова: "Там, мабуть, складені мої речі?" Подумала, що міськрада знала, де я, знала мою дніпропетровську адресу і могла б викликати мене для вивезення речей, необхідних і дорогих серцю. Та цього не сталося. (Коли у червні-липні 1986 року чорнобиляни з дозволу Урядової комісії вивозили свої речі, я тяжко хворіла). "Так, там ваші речі", — відповів Колесников. Але вони вже були чужі: газова плита, мішок крохмалю, ящик з посудом, де я помітила и кілька моїх тарілок, чемодани — на полицях, люстра — все підготовлене для вивезення.


Від усього побаченого мені стало погано.

Колесников дав мені корвалолу, приготував кави, запрошував до них на роботу як перекладача. Грошей, мовляв, будуть платити в кілька разів більше, ніж пенсія. Але душа моя не сприймала тих слів, в очах темніло, і я залишила свою, але вже чужу хату. А в 1994 році ці чи, може, інші вахтовики спалили будинок, рештки його згребли бульдозером і вивезли. Один металевий стовп-опора колишньої веранди стоїть. На місці будинку лиш пусте місце, ніби там ніколи нічого й не було...

Зводили ми його власними руками, думали, на віки, зводили гіркою працею для себе, для дітей, для внуків. А вік виявився таким коротким...

Моя душа як древній храм, оздоблений фресками з очима, які дуже часто плачуть. Від горя, яке не річ — за поріг не викинеш. Ось і живемо в горі і бідуванні. I лише сподіваємося, що хоч онукам буде краще".

Цей лист — згусток гірко полинної долі не лише Лідії Пимонівни Марченко, а всіх нас, чорнобилян, десятків тисяч вигнанців із зони відчуження. А ось і наша садиба, наш будинок під №38-А/2. Колись красень-будинок стоїть обшарпаний, з виламаними вікнами. На їх місці лиш чорні діри. Дах поіржавів. Телеантена зламана. Перед причілком кимось зрізані гілки яблунь. Ця злиденність ховається за здичавілими яблунями і грушею, яка всохла, за густими заростями тонконогих кленів та бузку. I тільки черешня та горобина вирвалися з того гнітючого мороку, до сонця, до світла і зустріли нас п'янким запахом густоквіття.

У хату дружина не заходила (ми були там у попередні роки) — там страшно, страшно бачити понівеченим усе, що створене власними руками. Все, що можна зняти, виколупати, зірвати, виламати, винести, — вкрадено. Навіть підлоги вже немає і зідрані... шпалери. Єдине, на що зважилась Марія Якимівна, — це на фотографування перед будинком. Хай буде пам'ять про нього на ті часи, коли вже здоров'я не дозволить їздити в Чорнобиль.

Трохи навскоси через дорогу будинок №9 наших добросердечних і працьовитих сусідів Миколи Карповича і Ольги Омелянівни Дроботів. Щороку на 9 Травня вони відвідували Чорнобиль, могили родичів і друзів, клали квіти до Вічного вогню і Стели пам'яті у міському парку Слави, віддаючи шану землякам, які полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни. Обоє ж бо учасники тієї кривавої битви з фашистами. У їхньому будинку кілька років після аварії на ЧЕАС жили вчені-атомники з Ленінграда. Вони радо зустрічали колишніх господарів. Ми з дружиною майже завжди приєднувалися до цієї компанії.


Нинішні мешканці вже інші, але теж чекали на господарів. Замість них до будинку зайшов я і повідомив, що колишні хазяї вже не приїдуть — Микола Карпович залишив цей світ, а Ольга Омелянівна тяжко хворіє. Після М.К. Дробота, місцевого поета, залишилися гіркі і водночас теплі вірші про Чорнобиль і його трагічну долю. Ось один з них.

Краю наш, чорнобильський краю,—          Між лісів на полях льоноцвіти,

У зеленім серпанку ліси,                          До схід сонця птахи гомонять.

Тут частинка поліського раю,                   Чи зустрінете кращу у світі,

Де розсипані перли роси.                         Як цю нашу "Березову кладь?"

Серед луків, де квіти барвисті                   Хлібодари поліського краю,

Килими-чародії плетуть                            Охоронці лісів і води.

I шипшина стоїть у намисті,                       Якщо горе зненацька спіткає,

Там, де ріки до сонця течуть.                   Хай вас Бог береже від біди!

 

 

Наша садиба зливається з садибою наших батьків і виходить на вулицю 25 Жовтня. Але пройти на неї городом не можна через густі зарослі клену, здичавілих слив і густих торішніх бур'янів. Обходимо провулком Б. Хмельницького, який з'єднує наші вулиці. Хата батьків розграбована. У дворі нахабно господарюють тонкостовбурні, ніби очерет, клени і берези. Пробиваємося крізь ці джунглі. За верандою розкидані дрова, колись заготовлені моїм тестем Якимом Федоровичем (помер він у 1985 році), літ, мабуть, на п'ять. Сарай і майстерня (господар був майстром на всі руки) спалені, а інструменти пограбовані ще на початку 90-х років. Несила на все це дивитись. 3 гірким серцем прощаємося з рідними оселями і йдемо в міський парк до Меморіалу Слави віддати шану землякам, які не повернулися з фронтів Другої світової війни. їх імена викарбувані на Стелі пам'яті. А за часів зони, до 10-річчя аварії на ЧАЕС, тут з'явилася Стела пам'яті чорнобилян, прізвища яких викарбувані на ній. Споруджена Стела з ініціативи чорнобилян-учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, які працюють в зоні відчуження, а також при підтримці колишнього Мінчорнобиля. На меморіальній дошці напис російською мовою: "Мы помним, скорбим о безвременно ушедших друзьях, товарищах при ликвидации последствий катастрофы на ЧАЭС". I знову автовокзал. Зустрічі, прощання, обійми, сльози. Роз'їжджаємось до наступного року. А тут залишаються вахтовики, працівники численних установ і організацій зони відчуження. I залишаються солов'ї, дикі мешканці здичавілих садів нещасного Чорнобиля.


ПО СТОРШКАХ КНИГ I ГАЗЕТ ПРО ЧОРНОБИЛЬ ДУМКИ РІЗНІ, А ІСТИНА ДЕ?

Думка 1. Григорий Медведев: "Прибыл на место пожара, Телятников сразу понял, что людей мало и надо просить помощь отовсюду. Приказал лейтенанту Правику передать тревогу по области. Правик по рации передал вызов №3, по которому все пожарные машины Киевской области должны следовать к атомной станции, где бы они не находились". ("Чернобьльская тетрадь" Документальная повесть. Киев. "Дніпро". 1990. стр. 88).

Думка 2. "Вибухів було два — з інтервалом у три секунди. Через кілька хвилин на місце аварії прибула пожежна команда Чорнобильської АЕС — двадцять вісім чоловік на чолі з майором Леонідом Телятниковим. Телятников оголосив тривогу третього ступеня і, подзвонивши в Київ, попросив на допомогу ще 250 пожежників, а сам, разом з усією пожежною командою АЕС, розпочав відчайдушну й виснажливу боротьбу з вогнем. (Роберт Гейл, Томас Гаузер. "Останнє попередження. Спадщина Чорнобиля". Документальна повість. Київ. "Молодь". 1989. стор. 24).

Думка 3. "... строки в диспетчерском журнале ВПЧ: 26 апреля в 1.28 поступило сообщение о взрыве на четвертом знергоблоке. Выехали три хода (две автоцистерны и один автонасос — В.Ч.)".


1.29: сообщил о случившемся в пожарную часть Припяти. Передал в Чернобыльскую пожарную часть о третьем номере вызова.

В 1.30 поступило такое сообщение: "Прибыли к месту вызова. По внешним признакам виден огонь. Есть разрушения. Правик."

1.31. Позвонил в Иванков. Сообщил в Киев о пожаре на четвертом знергоблоке и о третьем номере вызова.

1.32. Позвонил майору Телятникову и капитану Леоненко..."

(В.Н. Черватюк "Чернобыль: страницы трагедии и подвига". Киев. 1991. стр. 9).

Думка 4. "Вызов №3 расколол эту благоуханную весеннюю ночь жестоко и властно... Пожарные машины мчались к Чернобылю. Но первая прибудет лишь через полтора часа. А пока только двадцать восемь пожарных вступили в жестокую схватку. Караул Правика, бойцы Кибенка. Зазвонил телефон и в доме майора Телятникова.(А. Черненко "Владимир Правик". Политиздат. 1988. стр. 83).

Думка 5. Н.Д. Тараканов: "Если бы руководители замечательных пожарных, погибших от переоблучения, тот же Телятников, хотя бы злементарно провел расчет пребывания на тушении пожара и проводил бы замену расчетов, все они бы остались живыми героями".

("Чернобыльские записки, или раздумья о нравственности". стр. 154).

Думка 6. "Першим до місця аварії о 1 год. 28 хв. прибув черговий караул ВПЧ-2 (воєнізованої пожежної частини по охороні Чорнобильської АЕС) в складі трьох відділень (14 чол.) на чолі з начальником караулу лейтенантом внутрішньої служби В.П. Правиком. Він став першим керівником гасіння пожежі(КГП-І). Оцінивши обстановку,... КГП-1 підтвердив виклик №3. О 1 год. 35 хв. на АЕС прибув черговий караул СВПЧ-6 по охороні м. Прип'яті на чолі з лейтенантом В.М. Кибенком. О 1 год. 40 хв. до місця аварії прибув начальник ВПЧ-2 майор Л.П. Телятников". (3 книги "Чорнобильська катастрофа в документах, фактах та долях людей", стор. 31-32).

Думка 7. "О першій годині 46 хвилин на місце аварії прибув Леонід Телятников. Він узяв керівництво гасіння пожежі на себе". ("Вогонь Чорнобиля". Видавничий дім "Альтернативи". Київ. 1998. стор. 70).

Думка 8. "Коли годинник показував без чверті другу, на станцію приїхав начальник ВПЧ-2 майор Леонід Телятников". (Леонід Даєн "Чорнобиль — трава гірка". Київ. "Веселка". 1988. стор. 119).

Думка 9. "На АЕС першим рушив Захаров, за ним ми, за нами Бутрименко на третьому ході. Лейтенант (В. Правик — М.Л.) уже в кабінеті сказав, що не додзвонився на АЕС, не відповів навіть центральний щит управління. 3 кабіни по рації він підтвердив виклик номер три". (Лідія Вірина. "Тієї вогняної ночі. Чорнобильська оповідь". Київ. Вид-во "Молодь". 1989. стор. 163).


Думка 10. Леонід Даєн. "Чотириста метрів від частини до четвертого блоку — скільки їх треба долати? Півхвилини, хвилину? Часу для роздумів, а тим паче для прийняття рішень обмаль. Але в цій екстремальній обстановці двадцятичотирьохрічний комсомолець Володимир Правик діяв з граничною чіткістю і приймав єдино правильні рішення. Ще з дороги по рації передав виклик номер три".

Істина: отже, не міг Телятников вплинути на розстановку сил на початку по-жежогасіння, бо прибув пізніше і Правика, і Кибенка. До речі, Телятников був у відпустці. Хоча Р. Гейл і Т. Гаузер назвали свою повість документальною, проте в наведеному уривку з їхньої книги налічується кілька неточностей. По-перше, на гасіння пожежі прибула не єдина команда, а дві: перша — по охороні АЕС на чолі з Правиком, і друга — по охороні м. Прип'яті на чолі з Кибенком. По-друге, у Київ Телятников не дзвонив і 250 чоловік не вимагав. Г. Медведєв досить скрупульозно вивчав і описав дії пожежників і експлуатаційників під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у перші хвилини і години після вибуху. На жаль, він приписав подачу виклику №3 Леоніду Телятникову, що не відповідає дійсності. Як свідчать записи в диспетчерському журналі ВПЧ-2, а також автори кількох книг, виклик №3 подав Володимир Правик. "Приписок" Телятников не потребує. Він після прибуття на АЕС діяв мужньо і самовіддано, і справедливо носить високе звання Героя Радянського Союзу та відзнаку Президента України Золоту зірку "За мужність", яка прирівняна до ордена "За мужність".

* * *

Думка 1. "Мужність і біль Чорнобиля: повість-хроніка". (Вид-во "Молодь". 1988. стор. 16):"...Атомний реактор четвертого енергоблоку несамовито розжарився. Опинившись "у підвішеному" стані і маючи під собою так званий басейн-барбатер, який внаслідок аварії, зруйнування трубопроводів і охолоджувальної системи наповнився водою, він загрожував ще більш страшною бідою. Що було б тоді?.. На ці питання ще ніхто й ніколи в світі не дав відповіді. Поєднання розпеченого атомного реактора, з усіма його хімічними й фізичними компонентами, з водою могло призвести до непередбаченого і непоправного, з найтяжчими наслідками".

Думка 2. Григорій Медведєв. "Чернобыльская тетрадь". стор. 127: "В 19 часов 1 мая Щербина сообщил о необходимости сократить сброс (песка-Н.Л.) вдвое. Появилось опасение, что не выдержат бетонные конструкции, на которые опирался реактор, и все рухнет в басейн-барбатер. Это грозило тепловым взрывом и огромным радиоактивным выбросом..."


Думка 3. Олег Гусев. "3 Чорнобилем ми пов'язані на віки". Київ. Вид. "Варта". 1998. стор. 31: "...Десь шостого травня... з барбатера була відкачана вода, чим була ліквідована у принципі можливість "водневого вибуху". "...Якщо був би вибух, про можливість якого говорилося вище, могло загинути одночасно 35-40 мільйонів чоловік". "...Реактор з кожним днем продовжував розігріватися, незважаючи на бомбування його піском, свинцем, бором... Ми приїхали в Чорнобиль, коли температура в реакторі була 1400 градусів по Цельсію, перед... 18 травня вона вже сягнула відмітки 2440°. А критичною вважається температура 2770°. До цього вибуху в Чорнобилі з непередбаченими наслідками залишалось лише два дні. "...2770° — знак температури, після підвищення якої може розвинутися ланцюгова ядерна реакція".

Думка 4. К.П. Чечеров: "Сколько было шума вокруг засыпки реактора с вертолетов! Цель создать фильтрующий слой, чтобы уменьшить выброс радиации, а так-же прекратить пожар, который мог расплавить активную зону и взорвать оставшееся топливо... Ни в шахту, ни в центральный зал ничего не попало! И вся эпопея с закупориванием реактора — пустая затея, подвергшая серьезной опасности жизнь многих людей". Вопрос: — ...Внутри четвертого блока осталось... топлива.... примерно 20 т... Могут ли они привести к новой трагедии,.. если в него попадет вода, произойдет разогрев и сформируется критическая масса? К.П. Чечеров: — Однозначно — нет. Во-первых, там нет никакого нагрева, температура близка к атмосферной. Во-вторых, эксперимент с водой давно состоялся. Дело в том, что лава 26 апреля уже и так попала прямо в басейн-барбатер, из которого воду еще не спустили, и ничего страшного не произошло". ("Вісник Чорнобиля". 1998. №27-28).

Де ж істина?

* * *

Владимир Яворивский. Испытание. Записки писателя. (В фотоальбоме "Чернобьшьский репортаж". Изд-во "Планета". Москва — 1988). "В 6.40 в дверь настойчиво позвонили и постучали кулаком. Пришла женщина из ЖЗКа. Не заходя в квартиру, сказала: — Включите радиоточку на полную громкость! Не выходите из дома, не открывайте окна! — и ушла звонить соседям.


— В 13.10 в громкоговорителе что-то затрещало, передача из Москвы прервалась на полуслове, в местный эфир вышла диктор Припятского радио Нина Мельник.

— Уважаемые припятчане! — голос Нины дрожал и срывался. Чувствовалось, что ей очень хочется быть спокойной, уверенной в себе, но не получалось. Очень чувствовалось, что не получается.

— На нашей атомной станции произошла авария. Просим сохранять спокойствие. Соберите самые необходимые вещи, нужные вам всего на три дня: продукты и одежду. В четырнадцать ноль-ноль к подьезду вашего дома будет подан автобус и вас пригласят на посадку. Диктор повторила сказанное еще раз..."

Это эпизод из событий 27 апреля 1986 года в городе Припяти, на второй день после аварии на Чернобыльской АЕС.

Тот же зпизод, описанный в другом произведении. Владимир Яворивский. Полынь. (Москва. "Известия". 1989.стр. 168).  "Час назад наконец прорезалось местное радио и заученно-бравурный голос городской знаменитости — красивой дикторши Нины сообщил, что на атомной станции произошла авария и возникла необходимость всему населению выехать за пределы города, всем без исключения следует оставаться в квартирах, собрать с собой продукты на три дня и ждать, когда позовут к выходу, где будут стоять автобусы. Спустя некоторое время дикторша опять обьявила то же самое, но на этот раз голос ее прозвучал более естественно-взволнованно, ровно, без того обычного, чуть глуповатого пафоса, с которым она всегда читала городские новости".

В обоих произведениях описан один и тот же зпизод. Тогда почему во втором случае оскорбили дикторшу Нину, женщину, мать двоих детей, журналиста и поэтессу. Вся семья ее очень и очень потерпела от аварии на ЧАЗС. Автор, конечно, возразит: в первом случае зто документальные записки, во втором — строки из романа "Мария с польшью в конце столетья", где господствует художественный вымысел, обобщение. Согласны. Но слишком свежи в памяти припятчан события тех трагических дней конца апреля 1986 года, чтобы не отличить бьшь от небыли. И слишком прозрачен вымысел с диктором Ниной, уважаемый писатель.

* * *

Думка 1. Григорий Медведев. "Чернобьшьская тетрадь". Стр. 71. "Молодые стажеры СИУРа Кудрявцев и Проскуряков приближались, продирались сквозь завалы, к тридцать шестой отметке, на которой находился реакторный зал". Стр. 72. "...Без респираторов и защитной одежды они подошли к входу в ЦЗ и... вошли в бывший реакторный зал, заваленный покореженной рухлядью, тлеющими обломками, свисающие в сторону реактора.


Проскуряков и Кудрявцев оказались у ядра атомного взрыва. Но где же реактор? Стр. 73."Тем же путем с чувством глубокой подавленности и внутреннего панического чувства... вернулись они на десятую отметку, вошли в помещение БЩУ и доложили обстановку Акимову и Дятлову.

— Центрального зала нет, — сказал Проскуряков.

— Все снесло взрывом. Небо над головой. Из реактора огонь...

— Вы мужики, не разобрались... — растягивая слова, глухо произнес Дятлов.

— Это что-то горело на полу, а вы подумали реактор. Видимо, взрыв гремучей смеси в аварийном баке снес шатер... Надо спасать реактор. Он цел... Надо подавать воду в активную зону.

Так родилась легенда: реактор цел, взорвался бак аварийной воды СУЗ, надо подавать воду в реактор. Легенда была доложена Брюханову и Фомину. И далее — в Москву".

Думка 2. Стр. 99-100. "В 9 часов утра 26 апреля из московского аэропорта Быково вьшетел спецрейсом самолет "ЯК-40". На борту самолета находилась первая оперативная межведомственная группа специалистов в составе главного инженера ВПО "Союзатомэнерго" В.Я. Прушинского, заместителя начальника того же обьединения Е.И. Игнатенко, заместителя начальника института Гидропроект В.С. Конвиза (генпроэктант станции), представителей НИКИЗТ (главного конструктора реактора РБМК) К.К. Полушкина и Ю.Н. Черкашова, представителя Института атомной энергии имени И.В. Курчатова, Е.П. Рязанцева и других". Прушинский и Полушкин облетели на вертолете разрушенный обьект. И пришли к выводу: реактор разрушен. И усомнились в легенде о взрыве гремучей смеси.

Думка 3. К.П. Чечеров, сотрудник Курчатовского института, возглавлявший в Чернобыле лабораторию исследования ядерного топлива блока №4, а затем отдел реконструкции аварийных процессов ("Вісник Чорнобиля", 4 квітня 1998 року): "Природа Чернобыльского взрыва — именно ядерная. ...Вот произошла авария. Казалось бы, кого отправлять на АЗС, чтобы разобрались в причинах? Конечно, прежде всего лучших специалистов по ядерным реакторам и ядерным взрывам... Но их-то и не послали в Чернобьшь!".

Думка 4. "Чернобьль: события и уроки". Вопросы и ответы. Москва. Изд-во политической литературы. 1989, стр. 38. "Вопрос. Произошел ли на 4-м энергоблоке Чернобыльской атомной электростанции ядерньй взрыв?


Ответ. Нет, в реакторе произошел тепловой взрыв".

Запитання 1. Так бьли или не бьли сразу после взрыва 4-го блока на ЧАЗС специалисты по ядерным реакторам?

Запитання 2. В конце концов, к какому выводу пришли специалисты относительно природы взрыва: тепловой или ядерный?

ПРО ЗЕМЛЕТРУСИ В ЧОРНОБИЛІ ТА ВИБІР МІСЦЯ БУДІВНИЦТВА ЧАЕС

Думка 1. "...Независимым расследованием установлено, что около 90% территории Украины только по геолого-гидрологическим показателям являются крайне неблагополучной для размещения и безопасности зксплуатации АЗС". ("Предварительное заключение по материалам независимого общественного расследования обстоятельств глобальной аварии на Чернобьшьской атомной злектростанции и её катастрофических последствиях". Видання газети "Зелений світ", Київ. 1991, стор. 45).

Думка 2. "На думку ряду вчених і спеціалістів, місце для будівництва Чорнобильської АЕС вибрано невдало в багатьох відношеннях. Так, московський геофізик, доктор фізико-математичних наук Е.В. Барковский вважає, що Чорнобильську АЕС було споруджено на розломі земної кори у долині річки Прип'ять. У церковно-історичній хроніці описано руйнівний землетрус, що стався у Чорнобилі в 1530 р. За даними Е.В. Барковського, з 1972 р. через порушення гравітаційної рівноваги внутрішніх сфер Землі прискорилося осьове розтягнення планети, що зумовило багато геофізичних змін, зокрема активізацію сейсмічності. Незадовго до аварії на ЧАЕС спостерігалися сильні деформації плити 4-го реактора, пов'язані з рухом границі розлому". ("Чорнобильська катастрофа в документах, фактах та долях людей". Київ. Редакційно-видавничий відділ МВС України. 1996 р. Стор. 11).

Думка 3. К.П. Чечеров: "...АЗС стоит на разломе. Откуда такая уверенность? Ведь необходимые геофизические исследования в окрестностях станции не проводились, и что под ней находится достоверно пока никто не знает. В 1989 — 1990 гг. изучалась сейсмичность района, и он бьл признан спокойным. Судя по историческим хроникам, охватывающим период в 500 лет, здесь не бьшо никаких землетрясений". (Газ. "Вісник Чорнобиля", 14 березня 1998 року, стор. 8).

Запитання 1. То чи був у Чорнобилі землетрус в середні віки, чи ні? Якщо був, то невідомо, якої сили, адже класифікація землетрусів запроваджена лише в 1935 році американським сейсмологом Ч. Ріхтером.

Щодо руйнівного землетрусу в Чорнобилі у 1530 році. Дерев'яні будинки в зруб (а саме такі були і є зараз на Поліссі) не так легко зруйнувати. Це треба ого-го якої сили поштовхів! Руйнації міг зазнати замок-споруда з каменю, але він був зруйнований за 50-60 років до названої вище дати. А в першій чверті XVI століття відновлений і в середині XVIII століття перебудований і досить укріплений. Про його зруйнування у 1530 році відомостей немає. Цікаво б знати з приводу землетрусів у Чорнобилі думку профільних інститутів НАН України.

 

1986-1999 рр. Чорнобиль-Вінниця—Київ