Latsis.name

Поколению, потерявшему Родину, посвящается

Font Size

SCREEN

Profile

Layout

Menu Style

Cpanel

Материалы

Полинові шляхи вінничанок (ст.39-79)

ПОЛИНОВІ ШЛЯХИ ВІННИЧАНОК

Книга перша,  © Ястремський М.М., Лаціс М.П., Сокіл В.Ф. 2011         

(Продовження. Сторінки 39-79 )

Мужнім жінкам-вінничанкам,

які разом з чоловіками чесно і самовіддано,

з великим почуттям обов’язку перекривали

шлях полиновому лиху, присвячується…

 

  

Жанна Ткаченко

Жанна ТКАЧЕНКО

журналіст, заслужений працівник культури УРСР

Життя варте того, щоб жити…

Народилася в с. Шевченкове Барського району на Він-ниччині.

Закінчила факультет журналістики Київського держав-ного університету ім. Т. Г. Шевченка, а також вечірній ме-талургійний технікум.

Працювала в газетах «Правда Украинû», «Социалисти-ческая индустрия».

У Чорнобилі з 27 квітня 1986 року, де загалом провела більше 40 днів. Її матеріали на чорнобильську тематику дру-кувалися в багатьох вітчизняних виданнях – газетах, жур-налах, книгах.

Кавалер орденів Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», нагороджена медалями.

Лауреат журналістських премій ім. Ярослава Галана і «Зо-лоте перо».

Заслужений працівник культури УРСР.

Нині на пенсії. Підтримує дружні зв’язки з журналіста-ми-чорнобильцями Вінниччини.

Прибувши в Чорнобиль наступного дня після аварії, бу-ваючи там регулярно на протязі півроку, відправивши в ре-дакцію десятки статей, репортажів, начинених фактами, прізвищами, цифрами, через 25 літ я хочу просто розповіс-ти, про що я думала всі ці роки про найбільшу трагедію ХХ століття, катастрофу технологічну і людську.

Народженим у 1986-ому зараз 25. Виросло плем’я «мо-лоде незнайоме», покоління, яке несе в собі важку пам’ять тієї біди. Життя не зупиниш. Діти продовжують з’являтися на світ.

Різні діти: більш-менш здорові і дуже-дуже хворі. Їх стає все більше. Першопричина – у хворобливості їхніх батьків, які зазнали і зазнають руйнівного впливу радіації.

Чи можна захистити націю від цього впливу? Очевидно

39

можна. Досвід такий у світі є. Можна. Якби нація, як любив повторяти наш третій Президент, була пріоритетом держави. Та цього не сталося. Нація і в цьому особливому випадку наткнулась на урядово-незнищенне чудовисько, яке називається «нема грошей».

Так і хочеться заволати: «Чорт забирай!»

По вулицях Грушевського, Садовій, Банковій у Києві не пройти – на-віть тротуари запаковані супердорогими авто. Недавно з інформації київ-ського радіо дізналася, що парламент Швеції обслуговують 3 автомобіля, а уряд – 11. Міністри їздять у справах по черзі. Ми ж очевидно змагаємося з султаном Брунею в демонстрації розкоші. Роззолочені меблі кабінетів більше схожа на будуари куртизанок, аніж на робоче місце, тисячодола-рові костюми, вілли, яхти, приватні літаки і вертольоти. Вся ця помпезна показуха – свідчення слабого розвитку і відсутності смаку – відсунула на задній план усі пріоритети.

Чиї то гроші? Каже: заробив. «Будки собачої», – як зауважив наш відо-мий політичний класик, – за все життя своїми руками не зробив», а за роки Незалежності – мільйонні статки.

Балачки про боротьбу з корупцією набридли навіть тому, хто в будці, а рейтинг доморощених мільйонерів і мільярдерів зростає з року в рік. І все ніби так і треба.

Один сказав: «будуть багаті, будуть і бідні», другий мовчки стеріг, аби не заважали соратникам набивати рахунки в іноземних банках, третій обіцяв, що «багаті поділяться з бідними».

Спитати б у того прозорого від виснаження хлопчати – дотягне він до того часу, поки дядечко, пролітаючи мимо в лімузині, надумає з ним поділитися і дасть на операцію щитоподібної залози, ураженої раком. Саме ця хвороба найбільше доймає дітей-чорнобильців. Та й дорослих також.

Багаті, вони бач не ликом шиті. Хлюпне в миску обкраденому пенсіо-неру-чорнобильцю якогось варива – і тут же замовні телеканали крутять замовлені ролики про появу у рідній батьківщині меценатів, благодійни-ків-християн.

Хочеться заволати: припиніть принижувати народ! «Давай, давай! – по-радив мені знайомий міліціонер-чорнобилець, – я пробував. Кричи що завгодно, де завгодно і як завгодно. Повна свобода слова. Тільки хто ж тебе почує»...

Невже почують керівні мужі і дами, які носять наручні годинники вартіс-тю в кілька сот тисяч гривень, євро, доларів? Невже почують ті предки, які влаштовують своїм чадам весілля на мільйон доларів та ще й хизуються цим?

У принципі, все не так уже й незрозуміло.

Багатство – своїм. Більшості народу – прожитковий мінімум (вдумай-тесь у це нелюдське визначення) і «споживчий кошик», точніше корзин-ка-невидимка, оскільки «всезростаючими реальними доходами населен-ня» її наповнити неможливо. Навіть до половини.

Може, я не права? Може, є ще десь на світі дика країна, де б так не поважали свій народ.

40

Але вже точно нема держави, для якої люди, які ціною свого здоров’я подарували його мільйонам інших, які врятували від загибелі величезні матеріальні цінності, культуру, стали б тягарем, обтяжливою ношею, яку і скинути гріх, і нести не хочеться.

Чи не тому у двадцяту річницю чорнобильської катастрофи наше кері-вництв визнало, що якось «забуло» про чорнобильців – про живих і поме-рлих, про їхні сім’ї, які залишилися без годувальника, про інвалідів. Я б не сказала, що зовсім забули. Коли треба було щось відняти – згадували. А ось про пенсії дійсно нікому не спадало на думку. Сьогодні ще цікаві-ше: один з урядовців-реформаторів (до речі, мільйонер) заявив, що пенсії і компенсації у чорнобильців-ліквідаторів зависокі і їх треба зрізати.

Ось у таких умовах все-таки намагаються жити люди з досить дивним найменуванням ліквідатори.

Кажуть, не можна судити минуле з позицій теперішнього часу. Може, судити і не можна, але висновки робити треба. Я не можу зрозуміти, як за радянських часів, у країні, де техніка безпеки на виробництві була досить на високому рівні, найбільш незахищеною галуззю виявилась найуразли-вішою з точки зору екстремальних подій-атомна енергетика. Люди, які прибули на ЛНА – ліквідацію наслідків аварії – діяли хто як умів. У шах-тарів, автомобілістів, комунальників були досить професійні дозиметричні служби.

Але... Донецькі гірники, які виштовхували важкі вагонетки «на-гора», працювали при 40-градусній спеці по пояс голі. У безпосередній близь-кості до реактора.

Там же в акуратних білих комбінезончиках і шапочках зі своїми каме-рами і мікрофонами трудились телевізійники. Вони стояли і вели репор-тажі для всієї планети в таких радіаційних полях, де належало бігати зі швидкістю спринтера, де взагалі живій істоті не місце.

Журналісти, які працювали на ЛНА, були ніби самі по собі.

Давали нам ще «олівці», індивідуальні вимірювачі одержаної дози, які треба було здати після повернення, але куди вони потім зникали, ніхто до цих пір не знає. Були ще «пелюстки» – респіратори. Їх носили з певною часткою скепсису, бо вони не прилягали щільно і пропускали пил. Тому вони просто теліпались на шиї. Чи вдосконалені ці засоби захисту сього-дні? Питання риторичне.

Лікарі говорять: «Якихось особливих чорнобильських захворювань немає, їх не виявили». А що ж виявили лікарі? Ті ж, що й у всіх: інфаркти, інсульти, легеневі біди, виразки шлунка, щитовидна та інше. Тільки особ-ливість у тому, що коли звичайно у людини одна-дві болячки, у чорно-бильця їх цілий комплекс, і протікають вони важко, довго і лікуються дуже тяжко.

Це беззаперечно вплив радіації.

Якщо не створити таким людям комфорту побутового і морального, не дати ефективних ліків, регулярного харчування, то радіація повільно буде робити свою чорну справу, поки не доконає, що й спостерігається в останнє

41

десятиріччя. Люди відходять тисячами. При загальній мовчазній байду-жості.

А було ж. Давайте згадаємо: усе це нехай не в такому вже ідеалі, але в чорнобильців було, доки гаманець був спільним. Тодішній Союз грошей ні на ліквідаторів, ні на постраждалих, ні на роботу з ліквідації наслідків аварії не шкодував.

Ще деякий час тримались, поки були своє міністерство і свій Чорно-бильський фонд, до якого всі підприємства, незалежно від форми влас-ності, зобов’язане було відраховувати 16 відсотків свого доходу. Це були немалі гроші, за які будували лікарні і житло для потерпілих, забезпечува-ли чорнобильців згідно з Законом, активно велись роботи в зоні.

Зараз навіть не віриться, що таке було.

Безкоштовне лікування, щорічні путівки, суворо розписані норми хар-чування, автомобілі для інвалідів, першочергове одержання житла і т. п.

Це було правильно. Суспільство брало на себе витрати на компенсацію втраченого здоров’я та майна.

На жаль, уряди незалежної України втомилися від самих чорнобильців та їхніх проблем. «Платники податків» застогнали від «непосильної ноші»:

16 відсотків невдовзі перетворились на 12, а потім і зовсім вирішили звільнити підприємців від чорнобильського тягаря. Чорнобильців посади-ли на бюджет, тобто на шию бідним людям того ж суспільства. Відразу було ясно, що він їх не потягне, і знову вилізе на світ божий «нема гро-шей».

Підзаконні акти Кабміну один за одним позбавляли чорнобильців їх законних прав. Одна за другою «призупинилась дія статей». Закон втрачав свою силу і перетворювався на фікцію.

Захисників у чорнобильців не знайшлося ні в президентських палатах, ні серед депутатів, багато з яких кар’єру зробили на балаканині про націо-нальну трагедію.

На цьому фоні і зародився Чорнобильський рух, громадські організації, об’єднання, асоціації, групи ліквідаторів, інвалідів, вдів, переселенців, які стали на захист своїх прав. Вимагають від державних органів виконання, а не обрізування статей Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Най-більш структуризованою і дієвою є Всеукраїнське громадське об’єднання «Союз Чорнобиль України», осередки якого є в усіх областях, містах, ра-йонах.

Активно працює Вінницька міська організація «Союзу...» Вона знахо-дить можливості для надання матеріальної допомоги найбільш нужден-ним чорнобильцям, вдовам ліквідаторів, дітям-інвалідам Чорнобиля.

Всебічного схвалення заслуговує творча діяльність правління міської організації щодо увічнення подвигу земляків-учасників ліквідації наслід-ків аварії на ЧАЕС у книгах, альбомах, буклетах пам’яті, у пам’ятниках.

Чільне місце серед цих видань займе і ця книга про жінок-подолянок, які брали участь у боротьбі з ядерною бідою.

42

Дорогі земляки, вінницькі чорнобильці!

Згуртовуйте свої лави, не опускайте рук, не пасуйте перед чиновника-ми при захисті своїх прав!

Домагайтеся поліпшення свого життя, бо ви його варті!

Чорнобиль. Парк Слави

м. Чорнобиль. Парк Слави. 1991 р.

Стела загиблим від наслідків аварії на ЧАЕС від колективу Мінчорнобиля.

Напис на меморіальній дошці:

«Мы помним, скорбим о безвременно ушедших друзьях, товарищах

при ликвидации последствий катастрофы на ЧАЭС».

43

Чорнобиль...

Поліський край... Зона смутку... Зона надії... Криниця душі...

44

Михайло ЯСТРЕМСЬКИЙ

З повагою до історії України

Кожна країна у своїй історії має дати, забувати про які не дозволяє пам’ять, бо саме вони є свідченнями мужності й героїзму її народу.

Одна з них – 26 квітня 1986 року, коли над квітучим Поліссям здійнявся в нічне небо зловісний вогонь радіа-ційного бруду.

Слово Чорнобиль у світі почули раніше, ніж слово Укра-їна.

Відтоді збігло 25 років, але слово Чорнобиль продовжує асоціюватися з лихом, страхом і небезпекою.

Чорнобиль і досі є незагойною раною, пам’ять про ту страшну катастрофу усе ще болить.

Нині, коли Японія веде боротьбу з приборкання радіації на пошкодженій АЕС «Фукусіма-1», світ, можливо, усві-домив, яким подвигом було вгамування Чорнобильського реактора.

На день поминання сюди, до Чорнобиля, після Велико-дня, до залишених могил, до новітніх пам’ятників з’їж-джаються з усіх куточків України люди – поклонитися рі-дним та близьким, вшанувати героїв, пом’янути жертви полинового лиха.

На знак поваги до історії України, до тих, хто ліквідову-вав наслідки катастрофи та з пізнавальною метою за спри-яння керівництва УМВС Ураїни області та облдержадміні-страції дві делегації вінницьких ліквідаторів відвідали зону відчуження, чорнобильський Свято-Іллінський храм та ме-моріальний комплекс «Зірка Полин»; побували на атомній електростанції, в Прип’яті, взяли участь у заходах з від-значення 25-річчя Чорнобильської катастрофи.

У складі делегацій вінничан – ліквідатори, ветерани по-жежної охорони, правоохоронних органів, представники громадських організацій, жінки-ліквідатори, голови міських та районних громадських організацій «Союз Чорнобиль України», представники засобів масової інформації та інші.

45

Автобус їхав повільно, пасажири жартували, розмовляли на різні теми.

Дивились на дорогу, яка повинна привести нас до місця найбільшої катастрофи в нашій країні. Наша увага була прикута до усього, що було за узбіччям дороги.

Під’їжджаючи, відчули якесь хвилювання. Перший бар’єр – КПП «Ди-тятки». Контроль. Перевірка документів. Є час, щоб сфотографуватися. Неподалік від КПП охайна каплиця з постаттю Божої Матері. Перебуван-ня її тут достатньо символічне.

Атмосфера в автобусі дещо змінилася. Люди розглядали картинки за вікнами. Дорога тут у відмінному стані, вражає якась первозданність, чи-стота узбіч, що поросли густим чагарником з молодим лісом.

За вікном автобуса миготять напівзруйновані, обкрадені хати. Пригля-дівшись, можна побачити сільські вулиці. Вже 25 років тут ніхто не живе. Природа витіснила людей.

Очевидно, що більш вдалого місця для розуміння трагічності того, що тут відбулося, знайти просто неможливо. Як і ядерне місто Прип’ять, міс-то-примара, мовчазна пам’ятка атомній катастрофі.

Розум відмовляється вірити в те, що тут колись лунав дитячий сміх, школярі поспішали до школи, дорослі на роботу, на лавочках збиралися бабусі.

Споконвіку на цій древній землі стояли мальовничі села з дуже гарни-ми назвами: Лелів, Старосілля, Чистогалівка, Вільча, Нові Шепеличі, За-лісся…

Древлянська чудо-земля потопала в зелені лісів, полів та лук. Це був райський куточок України.

Сьогодні покинута земля древлян, дреговичів заростає дикими бур’я-нами та лісом.

Напевне, гарну постанову прийняла Верховна Рада України про ство-рення Державного музею-архіву народної культури Полісся.

В цей день – 26 квітня – зону відчуження відвідали високоповажні гості: Президенти України та Російської Федерації, Світлійший Патріарх Московський і всієї Русі Кирило, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Володимир.

З нагоди пам’ятної дати в Чорнобильському Свято-Іллінському храмі відбувся Пасхальний молебень, відправлена панахида по тих, хто вже віді-йшов у вічність.

«Силою віри був збережений цей храм, що став символом перемоги над страшною катастрофою», – підкреслив Святійший Владика. Він також освя-тив дзвони до дзвіниці, передані в дар Свято-Іллінському храму.

Патріарх з Митрополитом зробили кілька ударів у найбільший дзвін, сповіщаючи про початок пам’ятних заходів на Чорнобильській землі.

Патріарх також подарував ікону Спаса Нерукотворного настоятелю Свя-то-Іллінського храму отцю Миколаю.

Відбулись масові заходи біля Меморіалу в пам’ять перших жертв катас-трофи. Згодом Президенти обох країн звернулись із заявами до представ-46

ників засобів масової інформації; в Чорнобилі відкрили Алею пам’яті за-гиблим селам та пам’ятний камінь у фундамент майбутнього пам’ятника ліквідаторам наслідків аварії.

Згодом об’їжджаємо навколо станції. Зупиняємося біля пам’ятника бу-дівельникам «Саркофагу», який стоїть за 200 метрів від цього місця. Ди-вимося у вічі трагічній історії.

Від імені чорнобильців Вінниччини квіти до пам’ятника покладають голова обласної громадської організації «Союз Чорнобиль України» В.В. Войтов та колишній командир зведеного загону правоохоронців об-ласті полковник міліції у відставці А.А. Лебідь.

Символічно пройшла церемонія вручення почесних відзнак «За муж-ність і честь» Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чор-нобиль України» двом активістам чорнобильського руху – ліквідаторам Миколі Харченку та Віктору Соколу. Відзнаки вручив радник голови він-ницької облдержадміністрації ліквідатор О.Б. Більман.

Робимо пам’ятні знімки.

Голова обласної громадської організації «Союз Чорнобиль України» Володимир Войтов закликав присутніх бути гідними подвигу тих, хто прой-шов усі кола ядерного пекла, зберіг життя та здоров’я інших, шанувати тих, хто сьогодні поруч з нами.

«Нічиєї землі не буває, – сказав ліквідатор Овсій Борисович Більман. – Горе зближує людей. Тому біль Чорнобиля також не повинен бути чужим.

Хочеться лише одного: держава не повинна забувати про тих, хто 25 років тому з честю і без вагань виконав наказ. Ми працювали там не за страх, а за совість».

Короткою, всього 12 годин, видалася наша поїздка до 30-кілометрової зони, але організацією, емоційністю вона запам’ятається назавжди.

Ми взяли часточку цієї жертовної землі для покладання під майбутній вінницький храм «Чорнобильського Спасу».

Прощаючись із цими святими місцями, ще раз переконуємося у двох речах. По-перше, атом не може бути тільки мирним. По-друге, у безжаль-ній силі природи, яка усуває сліди перебування людей, перетворює гарні міста в примару.

Як це не дивно, ми вже звикаємо до Чорнобиля, до зони відчуження, до небезпеки, що причаїлась під саркофагом, до гіркого присмаку полину в наших душах.

Але пам’ять… Це щось таке, що ані викинути, ані забути… Вона в тобі, в свідомості, в серці, в думках.

Хіба думалося тоді, навесні 1986 року, що ті дні, місяці, де один раху-ється за три, стануть чорною міткою нашого життя.

Для одних та весна стала останньою, для інших – перекреслила всі сподівання на щасливе і безхмарне майбуття, ще для когось навіки зруй-нувала мрії, які вже ніколи не втіляться через незадовільний стан здоро-в’я.

47

Батьківщині

Двадцять п’ять років у тяжкий похід Піднімаю, як журавка, крила, І лечу в болючий край, де рід Спить у засвинцьованих могилах. Моторошно, дико увсебіч, Ржавий ліс, знайомих сіл немає... Спалені... лиш Хрест, як мертвий клич, Як хорунжі корогви стрічає. Батьківщино! Мила сторона, Найрідніше місто, серцю близьке! Мирний атом з’їв тебе сповна, Любий край, земля моя Поліська. Не впізнала рідненьке село, Не впізнала школу, рідну хату, Де дитинство босоніж пройшло... Хоче на весь світ душа кричати. Висох сад від ядерних кліщів, Вулиці у заростях іржавих... Батьківщино! Красивіших слів Не знаходжу, бо пишу правдиво. В жили, мозок б’є гаряча кров, В полум’ї серденько оніміло... Краю рідний, ти - моя любов, Віддаю до краплі свої сили. Ой, моя Луб’янко, не вмирай! Відродись на диво супостату, Боже! Цих людей не забирай, А розплату дай дурному кату. Згинь маро, потвора, супостат! Дерево життя не розрубати... Ядерний чорнобильський набат... Вистояла Україна-Мати! Пам’яттю синів Земля живе, Тих, кого навчила не вмирати... Батьківщини серце вікове, Батьківщина – найсвятіша Мати!

Юлія ЮЩЕНКО

48

Свято-Іллінська церква

Свято-Іллінська церква Чорнобиль

На біль душі узяти звідки лік, Якщо довкола пустка та могили, Та тільки хрест ясніє звіддалік На церкві тій, де всіх святих молили,

Щоб в лихоліттях встояла земля. Уперше на віку мовчав Ілля. Стояла церква величава тихо. У книзі пам’яті вписало не ім’я,

А легіон імен незриме лихо, Всі долі перекресливши навкіс. Було село, що звалось Товстий ліс, Знесли його - мов не було ніколи,

І тільки згадкою молінь і сліз В Іллінській церкві із села ікони. Стоїть вона у вихорах віків, Убрана пишно: вишивки та свічі.

І жоден ворог знищить не зумів, Хоч намагався кожен, і не двічі. А храм стоїть уперто, незнищенний, Як вірний свідок вічного двобою.

Чи згадуєте ви землю цю зі щемом? То плачте не за нею - за собою.

Ніна ГАВРИЛЮК

Дзвіниця Чорнобильської церкви

Дзвіниця, подарована Патріархом Московським і всія Русі до 25-ї річниці Чорнобильської катастрофи

Церковний музей у Чорнобилі

Церковний музей Чорнобиля

65

Символ відродження

На кільцевій дорозі, з північної сторони селища Іванкова, ще здалеку на зеленій траві видніється велетенське бетонне яйце.

Автор цієї роботи – німецький зодчий Армін Кьольблі взявся здійсни-ти надзвичайно оригінальний проект. Задум такий: встановити своє діти-ще у безпосередній близькості до Чорнобильської зони і замурувати в ньому кілька тисяч листів наших сучасників, головним чином, дітей та молоді з різних країн світу – адресовані нащадкам, які житимуть у 3000-му році.

Чому саме яйце? Воно в багатьох народів символізує життя. На думку автора, проект його скульптури буде символізувати неминуче відроджен-ня землі після важкої «чорнобильської хвороби».

Перш ніж осісти неподалік Чорнобиля, яйце пройшло великий шлях від Бремена через Берлін і Будапешт.

26 квітня 2006 року автор подарував його селищу Іванків.

 

66

Чорнобильська зона

Як тяжко стукать у чужі оселі, Бездомним бувши на своїй землі.

Ліна КОСТЕНКО

Тремтять у мене побілілі губи:

«За що ти мстиш нам, о жорстокий вік?»

Стоять холодні, опустілі зруби

В поліських селах, між озер і рік.

В лугах пасуться коні здичавілі, Ночами виють зголоднілі пси. У падаличнім житі – квіти білі, Та страшно від прадавньої краси.

І страшно тут від цвинтарної тиші, Яку хіба що будять літаки. В хатах і клунях порядкують миші, І їх начальство сите – пацюки.

Не знатиме зерно млинових вальців, І тіло не пізнає звабу плес. Якщо у вчених ум неандертальців, Навіщо будувати їм АЕС?

Ніна ГНАТЮК

67

 

Жінки-лікарі на варті здоров’я ліквідаторів

68

Галина Василівна НІЖНЬОВСЬКА (Гаркав’юк)

Закінчувався вересень 1986 року. З неофіційних джерел стало відомо, що у жовтні буде завершено будівництво «Укриття» над зруйнованим четвертим блоком ЧАЕС.

І ми вже думали, що нам у 30-кілометрову зону їхати не прийдеться. Та ось на зборах медичних сестер Вінницької об-ласної дитячої лікарні оголошується: нашому колективу треба командирувати в Чорнобиль стільки-то медиків. Старша мед-сестра розмалювала, яка гарна там природа, робота там не важ-ка, а зарплата у три рази вища. Їхати погодилися всі.

До нас у Зоні АЕС побувало немало вінничан і наші медики почали розпитувати їх про умови роботи. Почуте було далеке від ідеалу. Невдовзі почалися відмови. Причин не їхати виявилося по саму зав’язку. Керівні «мами і тата» добилися, щоб своїх занадто «хворих» чад у радіаційний район не відправляли.

Поїхали старші. Я серед командированих була наймоло-дшою – усього 22 роки. Дворічного сина залишила на маму. Вона слізно умовляла мене відмовитись від поїздки, але я була несхитна.

Напхали нас у «ПАЗик», як худобу. Старші на сидіннях, а молодші – стоячи. Їдемо. За вікнами незнайомі місця, обабіч дороги ліси, перетинаємо річечки, зелені луки. Дійс-но красиво. Зупиняємось перед КПП в с. Дитятки. Нас перерахували, перевірили документи.

Нарешті Чорнобиль, районна лікарня. Усіх нас переодя-гли в новий свіжий одяг, як на виставку.

Розподілили по відділеннях. Мені дістався хірургічно-травматологічний кабінет – найважчий. З особливостями його знайома в основному, бо вдома працювала в реані-мації. На роздуми часу не було, бо наші попередники виї-хали чомусь поспіхом. Навіть залишили на видноті суворої

69

звітності медикаменти, дорогу апаратуру. У нашій групі була машина шви-дкої допомоги. Вона й доставляла до нашого кабінету специфічних паціє-нтів - з травмами на виробництві, з переломами ніг і рук, потерпілих в дорожньо-транспортних аваріях, з незаживаючими ранами. Були й з раді-аційними опіками. Надивишся на все це - і ні їсти, ні спати не хочеться. Але молодість долала ці труднощі. Харчувались ми добре. Їдальня була на евакуйованій ремонтно-експлуатацій базі флоту. Туди ми ходили через місток, прокладений ще в мирний час. А навкруг покинуті баржі, дебарка-дери, на березі Прип’яті сотні човнів.

З часом втяглися в роботу. Допомагав суворий режим. Підйом о 6.00, і на ногах до 24.00.

У цих умовах ми ще й складали вірші, пісні. Були прогалинки вільного часу серед дня.

«Здесь нет суббот и воскресений,

И нет свободнûх вечеров,

В цепи единой здесь мû звенья:

Побольше - дел, поменьше - слов».

«В прямом и переносном смûсле Чернобûль крепко в нас вош¸л. Но мû не нûли и не кисли. Здесь каждûй сам себя наш¸л».

Постійним нашим пацієнтом був місцевий мешканець, який опромі-нився під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, - дядя Федя. У нього була незагойна виразка. Ми, як могли, допомагали йому. А він розповідав нам про історію міста, про своє життя-буття до аварії.

Чорнобильський місяць сплив. Їдемо додому.

В останній день фотографуємось.

Перед виїздом за межі зони нам видали довідки такого змісту:

«Дана тов. Гаркавюк Г. В. в том, что он(а) действительно прини-мал(а) непосредственное участия в ликвидации последствий аварии на Чернобûльской АÝС и в свя-зи с ýтим имеет право на внео-чередное приобретение билетов на любой вид транспорта, посе-ление в гостиницу, медицинское обслуживание согласно Поста-новлению ЦК КПСС, Прези-диума   Верховного   Совета СССР,  Совета  Министров СССР и ВЦСПС от 17.05.86 г. Начальник оперативного штаба МЗ СССР В. Л. Рева»

70

Уже по приїзді додому на головного лікаря дитячої лікарні прийшла подяка на моє ім’я від Прип’ятського міськкому партії і міськвиконкому «за самовіддані дії при ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і виявлені при цьому мужність, професійну майстерність, високу політичну свідомість».

Маю статус ліквідатора І категорії

Медики в Чорнобилі

Колектив хірургічно-травматологічного кабінету – зліва направо: лікар-травматолог Юрій Ярьомін, ліквідатор дядя Федя, Галя Гаркав’юк, лікар Олексій Борисенко.

Медики в Чорнобилі

Весь загін медиків з Вінниччини перед виїздом з Чорнобиля 30 жовтня 1986 р.

З року в рік річниця аварії, друга, ось і вже 25-а, і дай Боже нашим людям, державі і світовому співтовариству пам’яті – не забути це лихо і тих, хто врятував Україну і світ.

Ось і Японія опинилася в подібному становищі.

Хочеться, щоб із цих подій було зроблено висновки...

71

Зонова Тетяна Леонідівна

Тетяна Леонідівна ЗОНОВА,

майор медичної служби запасу

Я теж народилася у квітні 1960 року на берегах Півден-ного Бугу. Моє рідне місто Вінниця завжди уособлювало затишний, мальовничий куточок не тільки в Україні, а й на земній кулі. Тут здобула середню та вищу медичну освіту.

У той далекий вже час довелося працювати в різних іпо-стасях: лікар-педіатр, лікар спортивної медицини, інтенси-вної терапії. Нині працюю лікарем загальнопрофільної бри-гади швидкої медичної допомоги інтенсивної терапії.

Мої дід і прадід – козацькі офіцери, отамани війська сибірського. Дід – учасник Першої світової війни, Георгі-ївський кавалер, сміливий, мужній, і водночас людяний і справедливий. Завжди слугував добрим прикладом у житті.

Батько, Зонов Л. О., полковник у відставці, полковник козацтва України, заслужений тренер України з боротьби. За самовіддану працю і тренерство нагороджений Срібним Хрестом українського козацтва та медаллю Верховної Ради України за видатні заслуги перед нашим народом.

Мати, Зонова Т. Ю., майстер спорту з плавання, багато років була директором спортивної школи.

Навчаючись у молодших класах, я займалася спортом. Мені доводилося успішно виступати у змаганнях з легкої атлетики (штовхання ядра), з боротьби самбо, кульової стрі-льби, згодом навчалася в спортивному інтернаті м. Львова, здобула звання кандидата в майстри спорту зі стрільби з лука, неодноразово удостоювалася почесних грамот та ме-далей.

Заняття у шкільній сандружині прищепили любов до ме-дицини. І зразу ж після закінчення школи пішла працюва-ти санітаркою в інфарктне відділення клінічної лікарні ¹ 8 м. Львова.

Тут мені доводилося часто бачити, як лікарі самовіддано боролися за життя людей.

72

Одного разу я спостерігала, як лікар досить професійно робив прямий масаж серця і таким чином урятував жінку.

Таких прикладів не злічити.

Навчаючись у медичному інституті на факультеті педіатрії, одночасно працювала в хірургічному відділенні, а згодом на швидкій допомозі м. Львова.

Пройшла шлях від санітарки до лікаря. У своїх старших колег навчилася багато чому, а головне – бути впевненою у визначенні діагнозу хворого.

Чорнобильська катастрофа сталася якраз у мій день народження. Тоді не гадала, що бачитиму на власні очі стільки жахливого.

З перших днів аварії Львівський відділ охорони здоров’я мене відрядив у Чорнобильську зону. Працювала у складі бригади швидкої допомоги. Нам доводилося виконувати різноманітні функції. Населення навколишніх сіл Іванкового, Зимовища, Чистогалівки, Старих Шепеличів, Копачів м. При-п’яті було налякане тим, що сталося. Так минали дні напруженої роботи.

Мабуть, найважче було з 27 квітня до 13 травня 1986 року. Спільно з колегами надавали медичну допомогу людям, евакуйовували різні верстви населення, робили аналізи крові, перевіряли криниці, водойми, обстежу-вали житлові умови мешканців сіл, котрі відмовлялися переїздити в інші місця.

Постійна спека вибивала нас із сил, але ми знали свій обов’язок, необ-хідно було робити все, щоб люди не панікували, зберігали витримку та спокій. Ми часто забували про їжу та сон.

Тетяна Леонідівна з батьком

73

Через два тижні виснажливої роботи наша бригада швидкої допомоги, отримавши велику дозу опромінення, була відправлена до Львова. Трохи підлікувавшись, повернулася до своєї улюбленої професії.

Я одна із перших медиків, котра брала участь у ліквідації Чорнобильсь-кої аварії, була нагороджена за самовіддану працю грамотою і медаллю «Учасника ліквідації аварії на ЧАЕС».

У Львові посприяла організації «Асоціації дітей Чорнобиля Львівщи-ни», в якій займала посаду головного лікаря. Одночасно допомагала іншим людям, що постраждали в той жахливий 1986 рік.

Дні, проведені у чорнобильській зоні, далися взнаки, здоров’я погірша-ло. Були проведені необхідні операції, але стала інвалідом ІІ групи.

Згодом я закінчила Київську медичну академію ім. Шупика з черво-ним дипломом за спеціальністю «Лікар спортивної медицини».

Деякий час працювала в ДЮСШ ¹¹ 2, 5 міста Вінниці.

Напередодні Олімпійських ігор у Китаї в 2008 році мене запросили пра-цювати у Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту в підготовці наці-ональної команди України з веслування на байдарках і каное. Учасники команди завоювали три олімпійські медалі.

У цьому успіхові є і моя заслуга як лікаря, бо опікувалася здоров’ям кожного члена команди.

Повернулася лікарем загальнопрофільної бригади інтенсивної терапії міської станції швидкої допомоги м. Вінниці.

Виховала доньку Галину, котра успішно закінчила Київський націона-льний університет культури та мистецтва за спеціальністю «Міжнародний менеджмент» Вона кандидат у майстри спорту з веслування на байдарках. Маю внучку Варвару. Я пишаюся ними, бо життя продовжується.

Ми своєю дружною сім’єю створили дома своєрідний музей, у якому є різні нагороди: грамоти, кубки, медалі. Серед них і моя особлива відзнака –Срібний Хрест українського козацтва

Все це буде слугувати добрим прикладом у вихованні внучки, щоб на-слідувала приклад старших, вчилася наполегливості, мужності. Головне – завжди і всюди бути людиною.

Нині мешкаю в с. Бохониках Вінницького району.

74

Марія Колесникова

Марія Дмитрівна КОЛЕСНІКОВА

Кажуть, що лікарі звикають до людського болю. Їм, мо-вляв, все одно, кого різати і як різати. Ой, неправда це. Велика неправда. Коли я навчалась у Кам’янець-Поділь-ському медичному училищі, студентам один викладач-хі-рург розповів, як його колега під час операції зомлів – пе-рейнявся болем маленької дівчинки. Довго відходять від операції й інші хірурги, та й не тільки вони, а й медсестри.

Я не хірург, але страждань людських бачила чимало. У травні 1986 року. У місті на Житомирщині. Туди я була командирована на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Медичне обстеження населення позитивних емоцій не додає. При взятті крові на аналіз відчуваєш настрій кожної людини. Навкруг весняне розмаїття зелені, яблуневого цві-ту, квітів у палісадниках. Однак люди стривожені, зажу-рені, бо радіація заполонила край. Одних мешканців уже евакуювали, інших ще ні, ніякої надії на краще.

Нервовий стан цих людей передається і тобі. Заморена, знесилена, пізно ввечері падаєш у ліжко і забуваєшся у сні. А інколи «…і не спиться, й не лежиться, і сон тебе не бере…», як співається у пісні.

Працюю нині завідуючою клінічною лабораторією Гай-синської центральної районної лікарні. І горда з того, що надавала людям у Чорнобильській зоні посильну допомо-гу. Нагороджена двома медалями.

75

Лідія Мірошник

Лідія Василівна МІРОШНИК

Народилася 2 січня 1952 року в с. Будо-Голубієвічі На-родницького району Житомирської області. Згодом сім’я переїхала в смт Поліське Київської області. Неповну сере-дню освіту здобула в с. Шкнева Поліського району Київ-ської області. В 1965 році поступила до Чорнобильського медучилища, а після закінчення отримала направлення в Поліську районну лікарню.

Працювала медсестрою неврологічно-терапевтичного від-ділення. З 1984 року по серпень 1987 року працювала в районній санепідемстанції помічником санітарного лікаря з гігієни дітей та підлітків. На цій посаді мене застала ава-рія на Чорнобильській АЕС.

Чорнобильська атомна електростанція перебувала від смт Поліьське на невеликій відстані. Частина населених пунк-тів нашого району знаходилася в 30-кілометровій зоні. З перших годин аварії брала участь у розгортанні медичного госпіталю на базі районної лікарні. Як працівник санепіде-мстанції впродовж 4-6 тижнів брала участь у дозиметрично-му контролі рівня радіації по Поліському району, в виселе-них селах. В перші дні евакуації населення з Чорнобильсь-кого району, м. Прип’яті надавала медичну допомогу ева-куйованим. Під час евакуації населення з 30-кілометрової зони надавала допомогу важкохворим дітям. Згодом займа-лася роботою відповідно до службових обов’язків, надаючи медичну допомогу дітям та підліткам на території району.

У зв’язку з погіршенням стану свого здоров’я та дітей у серпні 1987 року змушена була переїхати разом із сім’єю в м. Бершадь, на малу батьківщину свого чоловіка. З того часу і по цей час працюю фельдшером швидкої допомоги.

У1992 році смт Поліське (райцентр) було евакуйоване і до цього часу вважається мертвою зоною.

Маю статус ліквідатора 1 категорії, інвалід 2 групи.

76

Не вій, вітре, з України

Повій, вітре, на Вкраїну...

С. РУДАНСЬКИЙ

Не вій, вітре, з України на чужії доли. Вже не будемо щасливі, веселі ніколи.

Не вій, вітре, з України, не рознось Чорнобиль. Хай вже нас, покірних, точать невидимі хроби.

Не вій, вітре, з України, не пади дощами. Хай вже наші чорні біди зостануться з нами.

Не вій, вітре, з України, не плоди отруту. Маємо ми всенародну, всепланетну смуту.

Не вій, вітре, з України, не тривож могили. Саркофагом із бетону ми рану накрили.

Не вій, вітре, з України підлою брехнею. Краще, люди, гірка правда, – хоч помремо з нею.

Не вій, вітре, з України, похилений вітре. Краще душу заплакану рушниченьком витри.

Та заграй нам, вітре-брате, на старій бандурі. Поки будемо на світі – будем не похмурі.

Сипле нам біда на скроні сивиною-дертю. Українці – такі хлопці: жартують із смертю.

Посилає нам Чорнобиль стронцієву хмарку. Українці – такі хлопці: п’ють із горя чарку.

За здоров’я, що спливає, як дніпрові води… … Не вій, вітре, з України, – збережи народи.

Ніна ГНАТЮК

77

Тамара Гуцол

Тамара Василівна ГУЦОЛ

Народилася 10 квітня 1949 року. Працюю лікарем-лабо-рантом гігієністом Тульчинської районної санепідстанції.

Для мене чорнобильська естафета почалася з останніх днів вересня того пам’ятного 1986 року.

Працювала лікарем у зоні, часто доводилося виконувати роботи з дозиметричного контролю. Термін перебування в зоні – 25 вересня – 19 жовтня 1986 року.

Засобами захисту від радіації були «пелюстки» та дозиме-три, схожі на авторучку, які повинні були запобігати про-никненню радіації. Щовечора спеціальна група вела облік отриманих доз радіації.

З великим болем дивилася на страшні наслідки аварії: по-кинуті села, будинки, на бродячих тварин, які шукали своїх господарів, голодних скажених собак, курей на деревах.

Аварія на ЧАЕС за площею радіоактивного забруднення та величиною радіоактивного опромінення людей, рослин, тварин немає аналогу у світі. Крім того, аварія відбулася наприкінці квітня – у період прискореного росту рослин і початку активного розмноження мешканців ґрунту, які є дуже чутливими до радіації. Вони й зазнали максимального радіаційного впливу.

Але найбільшу шкоду аварія на Чорнобильській АЕС принесла постійним жителям, яких терміново евакуювали.

Люди у розпачі покидали місця, де народилися, для яких ця територія була свята.

Сьогодні ми приречені згадувати Чорнобильську аварію, приречені на існування з її наслідками.

Потрібно віддати шану тим, хто врятував нас, нашу зем-лю, нашу Україну від вселенської біди. Мусимо згадувати той час, звертатися до спогадів очевидців грізних подій.

Я продовжую працювати. Проживаю в с. Нестерварці Тульчинського району.

78

Раїса Аязбекова

Раїса Степанівна АЯЗБЕКОВА

Спогади сина

Аязбекова

Євгенія Мукановича

Раїса Степанівна народилася в м. Мижаричі, Сумської області, 14 липня 1932 р.

З юних років працювала. Так склалося життя, що не до навчання було. В 19 років зустріла коханого, і в серпні 1952 року вони одружилися. Народилося двоє синів, в 1954 році – син Мурат, а в 1958 р. – син Євгеній.

Чоловік Раїси Степанівни був військовим, на той час вони проживали в м. Лебедині Сумської області, а в 1961 році чоловіка було переведено у м. Калинівку Вінницької об-ласті. Коли сім’я переїхала на постійне місце проживання в м. Калинівку, Раїса Степанівна майже відразу пішла навча-тися на курси, набір яких проводився організацією «Черво-ного Хреста», там вона здобула професію медичної сестри. З 1962 року стала працювати медичною сестрою в Калинів-ській районній лікарні, продовжувала підвищувати кваліфі-кацію.

Коли сталася страшна Чорнобильська трагедія, Раїса Сте-панівна вже шість місяців була вдовою, сини були вже до-рослими. На той час я уже працював лікарем у Ситківецькій лікарні, що в Немирівському районі. На ліквідацію Чорно-бильської аварії потрібні були медики, і адміністрація Ка-линівської районної лікарні відрядила маму в поліклініку в Чорнобиль.

Мати працювала в Чорнобилі з 30 вересня до 30 жовтня 1986 р.

З її розповідей, їхній робочий день розпочинався зранку і закінчувався глибокої ночі, бо жили вони там же – в полі-клініці, кімнати їхні були поруч з кабінетами. Було важко, і морально, і фізично, відчувалася сильна втома, слабкість.

79

(Далі буде ....)

Нравится